Багаторічні трави протягом життя прохо-дять кілька фаз вегетації. У кожній фазі рослини різняться зовнішніми ознаками внаслідок утворення у них нових час-тин (органів). У луківництві розрізняють такі фази вегетації багаторічних трав: весняне відростання, кущіння (галуження), вихід у труб-ку, колосіння (бутонізація), цвітіння, плодоношення та осін-ній стан.

У перші дні весни при середній денній температурі близько 3—5 °С починається відростання багаторічних трав, яке три-ває протягом 10—20 днів і довше залежно від погодних умов та рельєфу місцевості.

Кущіння багаторічних трав починається при температурі 5 °С після відростання і відбувається інтенсивніше при температурі 10—15 °С. Багаторічні злакові трави утворюють молоді пагони з вузлів кущіння, а бобові — з бруньок, розміщених на кореневій головці та головному стеблі. У фазі кущіння трави починають спасувати.

Початком виходу в трубку вважають появу на головному пагоні першого стеблового вузла. Ріст стебла починається подовженням нижнього міжвузля, розміщеного безпосеред-ньо над вузлом кущіння. З ростом стебла збільшується розмір суцвіття, яке виходить назовні з піхви верхнього листка. Ця фаза називається колосінням. Після цього злаки й осоки починають цвісти. Період від початку формування суцвіття до початку цвітіння у бобових трав і різнотрав'я називається фазою бутонізації.

Цвітіння злакових трав триває 6—12 днів, а в бобових і різнотрав'я воно може тривати до пізньої осені. У суху погоду трави цвітуть швидше.

Фаза плодоношення триває 10—16 і навіть більше днів — від зав'язування до повного достигання насіння. При повній стиглості вологість насіння знижується, стебла й листки заси-хають. Запізнення із збиранням призводить до обсипання найціннішого насіння, яке раніше достигає.

Розвиток коренів злакових і бобових трав.

Корені злакових трав – тонкі мичкуваті і розташовані близько до поверхні ґрунту. Бобові трави мають добре розвинений стрижневий корінь, що глибоко проникає в ґрунт і утворює багато бічних коренів.

При проростанні насіння головний зародковий корінець пробиває насінну оболонку і заглиблюється в ґрунт. Майже, одночасно з ним виростають бокові корені. Спершу ріст кореневої системи випереджає ріст надземної частини трав. В ранній період життя, зародкові корінці забезпечують рослину вологою та поживними речовинами.

Одночасно із зародка виростає стебло, котре проростає на поверхню ґрунту. В нижній частині стебла злакових трав, що знаходиться безпосередньо під поверхнею ґрунту, формується вузол кущіння, з якого відростають додаткові корені.

Корені злакових трав розростаються в різних напрямках. Основна їх маса знаходиться в горизонті ґрунту, потужністю 0-25 см, а на панищах – до 150 см. Корені бобових трав проникають ще глибше – 200-300 см і більше.

Розвиток кореневої системи залежить також від вологи ґрунту і його родючості. В злакових трав корені перезимовують і продовжують далі рости і розвиватися. Завдяки інтенсивному кущенню, у злакових трав утворюється потужна густа коренева система, що зосереджується у верхньому горизонті ґрунту. Неглибоке розміщення коренів пов’язане з погіршенням кисневого забезпечення ґрунту з просуванням в глибину профілю.

Розвиток коренів трав посилюється в період від цвітіння до утворення насіння і поступово прискорюється до 4-5 року життя. Трави вкорінюються по різному (глибоко, неглибоко і посередині).

Лисохвіст лучний вкорінюється не глибоко (40-50 см), тимофіївка лучна на глибину 50-80 см, а райґрас високий – 80-100см.

Злакові трави поглинають значну частину поживних речовин з верхніх горизонтів, а бобові трави – переважно з нижніх. Злакові використовують менше фосфору і калію, але багато азоту, а бобові навпаки, тому вони добре розвиваються в спільному взаємовигідному травосумішку.

Відмерлі коренево-рослинні рештки значно збагачують ґрунт поживними речовинами, а саме макро- і мікроелементами.

Розвиток паростків злакових трав.

Підчас проростання насіння зародкове стебло вкрите прозорим чохликом виходить на поверхню ґрунту. Ріст головного стебла починається з видовження нижнього міжвузля, розміщеного безпосередньо над вузлом кущення. Бокові паростки розвиваються з головного стебла, з бруньок, розміщених в нижній частині вузла кущення, а в деяких злаків – зі сплячих бруньок стебла, які є над поверхнею ґрунту.

Стебло злакових складається з міжвузль, листків з пластинками і піхв. На верхівці найвищого міжвузля формується квіткова брунька, з якої виростає суцвіття у вигляді колоса і мітлиці.

В основі піхвового листка є бруньки, які зазвичай, не розвиваються, однак, якщо верхівка стебла пошкоджується, то з цих бруньок виростають нові стебла, на яких формуються суцвіття.

Дуже часто піхвові відростки залишаються в середині піхвового листка, або витягуються і виходять назовні.

Паростки багаторічних злакових трав ділять на три групи:

ґенеративні – ті що мають стебло (соломина) і суцвіття (колос чи мітлиця);

вегетативні видовжені – зі стеблом без суцвіття;

вегетативні укорочені – з листовою пластинкою і піхвою.

За висотою ґенеративних й вегетативних паростків розрізняють верхові і низові злакові трави.

Над поверхнею дернини, паростки багатьох лучних трав виростають до 150 см, але найчастіше травостій має висоту 70-80 см. Корені трав на пасовищі проникають в Ґрунт на меншу глибину ніж на сінокосах.

Важливою особливістю травостою є здатність відновлення зеленої маси після скошування. Так, злакові трави дають 2-3 укоси протягом сіножатного періоду. За даними С.П. Смолова, лучні злакові трави кущаться в два періоди:

весняний – коли паростки розвиваються на вегетативних молодих відростках;

літньо-осінній – коли паростки утворюються на материнських рослинах фазі цвітіння й плодоношення.

Паростки, що з’являються в злакових трав весною, відмирають восени, або навесні наступного року і плодоносних стебел не утворюють. Паростки літньо-осіннього періоду – зимують, а навесні утворюють основну масу врожаю ґенеративних і вегетативних паростків. Ґенеративні паростки після плодоношення відмирають і водночас, восени, з їх вузлів кущення утворюються молоді паростки. Спершу вони розвиваються за рахунок поживних речовин материнського паростка, а потім утворюють свою кореневу систему і з розвитком 4-5 листочків – формують новий кущ.

На 3-4 рік старі вузли кущення і корені відмирають і утворюють декілька молодих кущів.

Найбільш сильно розвивається коренева система трав навесні при низьких температура, і восени. В умовах теплої осені, при достатній кількості вологи в ґрунті, приріст кореневої системи може бути значним. Влітку (червень-серпень), при високій температурі, трави кущаться слабо.

Інтенсивність кущення залежить від біологічних особливостей рослини та факторі навколишнього середовища. Кущення багатьох злаків зменшується, починаючи з 3-4 року життя. При достатній кількості світла, вологи та поживних речовин, молоді паростки швидко формують свою кореневу систему , вивільняючи материнську, яка забезпечує нові паростки водою і поживними речовинами. Тому рекомендовано вносити добрива не лише навесні, але й в період вегетації.

Після скошування і випасання молоді паростки розвиваються із сплячих бруньок. Оскільки врожай сіна і літнього корму формуються в літньо-осінній період, то велике значення для підвищення врожайності має внесення добрив і догляд за сінокосами і пасовищами.

У практиці травосіяння застосовують як одновидові, так і багатокомпонентні травосумішки. Всяка тра-восумішка, як правило, повинна включати метеликові і тонконогові трави у науково обгрунтованому співвідношенні. У свою чергу в тонконогові травосумішки мають включатися злаки з різних біологічних груп — верхові і низинні, кореневищні і нещільнокущові, малорічники і багаторічники. Не слід забувати, що низові трави вводять у травосумішки в невеликій кількості і тільки при укісно-пасовищному використанні трав, оскільки вони розвиваються повільно і при високій нормі висіву можуть значно знижувати врожайність травостою в перші роки.

Бобово-злакові сумішки в травосіянні мають ряд переваг перед посівами одних метеликових чи тонконогових трав. Сумішки трав дають більш повноцінну зелену масу, забезпечують довше використання луків на схилах, у кормових і ґрунтозахисних сівозмінах, бобові уповільнюють старіння злаків, забезпечуючи вищий вихід зеленої маси і сухих речовин. Крім того, сумішки поліпшують структуру грунту, нагромаджують більше органічної речовини в ґрунті тощо.

При підборі компонентів травосумішок враховуються відношення трав до грунту, водного режиму, клімату тощо. Злакові більше потребують родючих ґрунтів з високим вмістом азоту, бобові — краще ростуть на ґрунтах з добрим забезпеченням калієм і фосфором. На ґрунтах високої родючості умови кущіння тонконогових трав більш сприятливі, ніж на підзолистих, супіщаних ґрунтах. Тому норми висіву злакових на родючих ґрунтах повинні бути мен-шими, ніж на бідних ґрунтах.

При підборі травосумішок необхідно враховувати зволоження грунту. Костриця лучна, стоколос безостий, тонконіг лучний, грястиця збірна, конюшина лучна та повзуча краще ростуть на ґрунтах середнього зволоження; тимофіївка, лисохвіст лучний, мітлиця повзуча, конюшина гібридна, очеретянка звичайна — на ґрунтах підвищеної вологості, а житняки, буркун, еспарцет — у зоні недостатнього зволоження.

Триваліше затоплення весняними водами витримують очеретянка звичайна, стоколос безостий (40-50 днів), лисохвіст лучний, тимофіївка, бекманія, тонконіг лучний (20-25 днів) і часто гинуть від затоп-лення конюшина лучна, люцерна, грястиця збірна та ін.

При підборі компонентів для травосумішок кількість видів, що входять до травосумішок і співвідношення їх встановлюють залежно від характеру і тривалості використання травостою.

При сінокісному використанні в травосумішки включають найбільш урожайні верхові тонконогові (стоколос безостий, тимофіївка лучна, костриця лучна та ін.) з однаковим вегетаційним періодом і приблизно з однаковими строками проходження фенологічних фаз з метою отримати в певний час найвищу врожайність та два — три укоси. Для сінокосів тривалого використання (більше 10 років) доцільніше вводити в першу чергу кореневищні злаки, а при короткотривалому (до 3-4 років) їх не включають. При серед-ній тривалості використання (5-7 років) їх вводять у меншій кількості, ніж у сумішках при тривалому використанні.

Бобово-злакові сумішки сінокосів короткострокового використання слід мати за вагою тонконогових і метеликових приблизно по 50 %, а при тривалому використанні — метеликових 30 %. На пасовищах тривалого використання доцільно мати в травостої метеликових близько 20-30 %, верхових злаків до 20 і низових — 50-60 %.

Для пасовищного використання необхідно створювати травосумішки з різними строками достигання (ранньостиглі, середньостиглі та пізньостиглі), що дає змогу подовжити перший цикл випасання на 10-15 днів за рахунок пізніх сумішок, які випасають після ранніх сумішок.

Тривалий час вважалося, що при залуженні потрібно висівати складні травосумішки (8-15 видів трав), проте останніми дослідженнями доведено, що травосумішки спрощеного типу (4-5) за продуктивністю не поступаються перед складними, але значно зменшуються витрати на насіння. Визначальним для сумішок є не кількість компонентів, а пристосованість їхньої до певних екологіч-них і фітоценотичних умов, відповідність їх інтенсивності використання травостою. Дослідженнями встановлено (Слюсар І.Т., 1981; Боговін А.В., 1986), що при довгостроковому використанні найурожайнішими виявилися сумішки з 4-5 верхових кореневищних і нещільнокущових злаків та бобових трав, тобто з рослин з різними ритмами формування врожаю. Такі сумішки утворюють густі та стійкі проти проникнення несіяних, маловрожайних рослин у травостій, з яких отримують корм високої якості.

На родючих польових ґрунтах залуження може проводитись і простішими травосумішками (дві бобові з однією злаковою: конюшина + люцерна + грястиця збірна або костриця лучна, тимофіївка; на схилах Лісостепу та північного Степу — еспарцет + люцерна + стоколос безостий; еспарцет + стоколос безостий або райграс високий, костриця лучна; люцерна + пирій безкореневищний).

При складанні норм висіву слід дотримуватись правила, згідно з яким для травосумішок вони завжди більші, ніж для одновидових посівів багаторічних трав. Середня норма висіву бобових і злакових трав у чистому вигляді в умовах Лісостепу і Степу — 10 млн. схожого насіння, для травосумішок з двома компонентами — 14-15, трьома — 16-17 млн., загальна норма висіву може становити 25-35 кг/га схожого насіння. Це пов'язано з випаданням рослин у перший рік під покривною культурою. Один із компонентів домінує в травостої у першому році використання, інші — у другому, третьому і наступних роках. Так, у сумішці конюшини лучної + люцерни + костриці лучної в перший рік користування добре росте конюшина і до деякої міри гальмується розвиток злакового компо-нента та люцерни до часу його випадання.

Суміш багаторічних трав — це штучно створений фітоценоз-агрофітоценоз, який склався подібно до природних травосумішок. У штучно створених рослинних сумішках рослини-компоненти в більшості випадків є конкурентами у використанні ґрунтової воло-ги, елементів живлення, світла тощо.

У травосумішках має місце взаємовплив рослин не тільки вегета-тивними органами, але й з допомогою кореневих ефемерних сполук із швидко змінним хімічним складом — колінів, що виділяються кореневими системами. Це явище називається аллелопатичним вза-ємовідношенням у фітоценозі. Доведено, що сполуки одних рослин можуть гальмуватись або поліпшувати ріст інших. Кореневі виді-лення деяких бобових є інгібіторами росту кукурудзи. Такі негатив-ні міжвидові відношення рослин у польових умовах можна зменши-ти шляхом розміщення рослин у посіві і отримати повноцінну кормосуміш з оптимальним білково-вуглеводним відношенням.

Доцільно у травосуміші поєднувати конюшину з люцерною, еспарцет з люцерною і буркуном, люцерну і буркун — з одним — двома злаками. У сумішках злакових і однієї бобової рослини бажано поєднувати кореневищні злаки з нещільнокущовими (стоколос безостий з кострицею лучною або грястицею збірною).

При залуженні сіножатей і пасовищ на Поліссі і в північному Лісостепу до травосумішок включають кострицю лучну, стоколос безостий, тимофіївку лучну, грястицю збірну, лисохвіст лучний, тонконіг лучний, мітлицю білу, конюшину лучну, гібридну і білу, лядвенець польовий, люцерну жовту, а в західних районах — і пажитницю багатоквіткову; на луках з бідними піщаними грунтами — кострицю червону.

У південно-східних районах Лісостепу і Степу до складу сумішок вводять люцерну синю та жовтогібридну, еспарцет, стоколос безостий і прямий, житняк ширококолосий, райграс високий, пирій сизий і безкореневищний та ін.

На заплавних луках, що затоплюються до 25 діб, у сумішки включають стоколос безостий, тимофіївку лучну, мітлицю білу, лисохвіст лучний, тонконіг болотний, а з бобових -— лядвенець польовий та люцерну жовту; при затопленні більше 25 днів — тонконіг болотний, очеретянку звичайну, бекманію звичайну, мітлицю білу. На засолених ґрунтах до складу сумішки входять костриця лучна і східна, лисохвіст здутий, пирій сизий, бекманія звичайна, буркун білий та ін.

Практика показує, що здебільшого на четвертому-п'ятому році користування травостій складається переважно з одних тонконогових. Для отримання високих урожаїв з підвищенням вмісту протеїну необхідно збільшувати норми азотних добрив.