| Головна » Статті » Зарубіжна | [ Додати статтю ] |
Група «Парнас». Її основні представники та естетичні засади
|
ВСТУП Французька поезія кінця XIX – початку XX століття – справжній квітник дивовижних образів і художніх відкриттів. У цей період співіснувало багато літературних напрямів течій, шкіл, працювали видатні митці, вплив яких на всю наступну епоху – Ш.Бодлер і "парнасці", П.Верлен і А.Рембо, С.Малларме і П.Валері та ін. У чому ж секрет "золотої доби" французької поезії? Звідки взялося це розмаїття постатей і творчих здобутків ? Чому саме в цей час народилися неперевершені шедеври поетичного мистецтва? І чому саме в цей час в поезії розпочався той великий переворот ,що згодом охопив всю літературу ?... Таємниця злету французької поезії кінця XIX – початку XX століття криється передовсім у тих мотивах ,що скеровували шукання митців. Вони перші замислили проникнути в глибини людської душі, осягнути вічну таїну світу і створити художню дійсність , яка нічим не поступалася б реальності. Прагнули пізнати сутність усього ,що є на землі і в душі людини, розкрити моральний зміст існування особистості і утвердити велику місію культури в духовному оновленні світу. Невипадково у цей час виникають різні школи й течії, в яких письменників об’єднують велика віра в силу мистецтва, потяг до прекрасного на противагу брутальній реальності. Символісти вбачали мету мистецтва в тому, щоб втілити ідею у зрозумілий людині символ та розвинути її за допомогою нескінченних гармонійних варіацій. Тому поети-символісти іноді дивували читача згадками про звучання запаху, колір ноти, аромат думки. У пошуках вічної Ідеї, вічної Істини символісти використовували такі художні засоби, як складний метафоризм, інакомовлення, музичність, сугестію, багатозначність слів, аналогії, абстрагованість образів тощо. Все це обумовлює і складність сприйняття символістських творів. ЛІТЕРАТУРНЕ УГРУПУВАННЯ «ПАРНАС» Парнас - це гора в Греції, де, за еллінськими міфами, жили музи на чолі з богом поезії і сонця Аполлоном. Слово Парнас вживається як символ мистецтва (поезії зокрема), як найвищий рівень художньої досконалості. «Парнас» - така назва закріпилася за групою французьких поетів після виходу збірки «Сучасний Парнас» (1866). Створити світ безпристрасної поезії, прекрасних форм і вишуканого поетичної мови - таким було прагнення жителів «сучасного» «Парнасу». Протиставлення «чистої» поезії «прозі» дійсності, характерне для багатьох французьких романтиків, було встановлено ще Т. Готьє. Ця ідея «мистецтва для мистецтва» зіграла вирішальну роль і в становленні «парнасців». Збірник «Античних віршів» (1852) Ш. Леконта де Ліля став для груп програмним. Пластичність образів, колоритність і вишуканість ритмів рим, характерні для віршів Леконта де Ліля, були сприйняті багатьма як маніфест нової поезії. У головне ядро «Парнасу» увійшли поети Т. Банвіль (1823-1891), А. Лемуан (1822-1907), А. Глатіньї (1839-1873), Л. Дверкс (1838-1912), Е. Дезессар (1839-1909 ), К. Мендес (1841-1909), Сюллі-Прюдом (1839-1907), Ж. М. Ередіа (1842-1905). Великим авторитетом користувався Банвіль, який пояснював свою відмову від існуючого суспільства тим, що « буржуа - людина, яка поклоняється тільки п’ятифранковій монеті ». Органом парнасців в 1860 р. став журнал «Фантастичний огляд». Його випускав поет К. Мендес, керували ним Леконт де Ліль і Банвіль, на деякий час до редакційної роботі був залучений Бодлер. У Парижі заговорили про з'яву поетів-язичників, пантеїстів, які творять «мистецтво задля мистецтва». Це був зручний спосіб відвернутися від дійсності, яка багатьом мистцям, утім числі й Г. Флоберові, уявлялася глухими часами. Програма журналу виявилася досить широкою для участі в ньому літераторів романтичного і реалістичного напрямів. Журнал проіснував рік. Місцем для зустрічі парнасців став салон дружини поета і видавця Л. К. Д. Рікара, що публікував у своєму журналі «Огляд морального, літературного, наукового і художнього прогресу» (1863-1864) вірші учасників групи. Але Рікар прагнув відстоювати свободу поетичних поглядів, і цезура заборонила це видання. Отже, головним для парнасців став культ форми і вишуканість мовних засобів. Всього в збірнику брало участь 37 поетів. «Душею» групи залишилися Мендес і Рікар. Видавництво «Сучасного Парнасу» мало успіх, викликало суперечки, а разом з тим критику, памфлети та пародії. Та все ж таки ідейні протиріччя між членами групи, загострені подіями напередодні Паризької Комуни (1871), сприяли її розпаду. Ані прагнення Банвіля закріпити формальні досягнення парнасців в «Маленькому трактаті про французької поезії» (1872), ані участь багатьох парнасців в журналі 70-х років не змогли зупинити розпаду групи. І у 1876 році виходить остання збірка «Сучасного Парнасу», але по суті це була вже просто антологія сучасної французької поезії. Група «Парнас» не залишилася непоміченою ні у французькій, ні у всесвітній поезії. У лавах парнасців були відомі в майбутньому символи П. Верлен, С. Малларме, тут почав молодий А. Франс. «Парнас» подарував світу відточеність поетичних форм, вишуканість поетичних засобів, збагатив мову, відшліфував ритми і рими. На початку XX століття досягнення парнасців сприйме і розвине талановита плеяда українських поетів, що назвуть себе неокласиками. ОСНОВНІ ПРЕДСТАВНИКИ «ПАРНАСУ» Шарль Леконт де Ліль Шарль Леконт де Ліль — французький поет, теоретик мистецтва.Народився у м. Сен-Поль на о. Реюньон у сім'ї фельдшера наполеонівської армії, котрий став згодом плантатором на о. Бурбон (тепер — Реюньон). Плантації та раби дісталися батькові завдяки вдалому шлюбові. Ще дитиною Леконт де Ліль захопився поезією, писав вірші, багато читав, віддаючи перевагу історичним романам В. Скотта. Після приїзду у Францію навчався в університеті м. Ренн. Попри усі спроби, йому так і не вдалося опублікувати свою першу збірку «Серце і душа». Така ж незавидна доля спіткала й створені ним у столиці журнали. Через невдачу Леконт де Ліль ненадовго повернувся на о. Реюньон, звідки небавом був викликаний у Париж друзями-соціалістами. У цей час поет захоплювався ідеями Ш. Фур'є і Ф. Ламенне. З 1845 р. жив у Парижі, співпрацював із фур'єристськими виданнями «Фаланга» і «Мирна демократія», у яких публікував свої ранні вірші. Перші поетичні твори він створив під впливом відомого еллініста Луї Менара, й усі вони натхненні досвідом грецької міфології, хоча молодий поет поводиться з нею досить вільно. Він механічно поєднує античну форму із соціалістськими ідеями свого часу. Леконт де Ліль радісно сприйняв події революції 1848 р. Особливо гнівно він виступав проти рабства в усіх його проявах. Його діяльність була успішною, однак для самого поета скасування рабства обернулося розривом з родиною. Поразка революції принесла Леконту де Лілю розчарування в народі, який дозволив знову одягти на себе «ярмо рабства». Відтепер поет присвятив себе «чистому мистецтву». У 1852 р. вийшла друком збірка віршів «Античні вірші»(«Poemes antiques», 1852) з передмовою теоретичного характеру. Поет відкрито говорить про занепад «ліричної поезії романтиків» та про народження нової літературної школи. Перше видання «Античних віршів» складалося з 31 твору. Видання 1874 р. було доповнене й містило 54 вірші. Основна їхня частина присвячена культурі Стародавньої Греції, перед красою якої Леконт де Ліль схилявся. Найвідоміші з поезій — «Єлена», «Хірон», «Ніоба». Окрім «грецьких» віршів, збірка містила також твори на індійські мотиви. Схід завжди цікавив поета, котрий був упевнений, що натхнення має прийти саме з екзотичних країн, де саме життя сповнене поезії. Завершуються «Античні вірші» «різними віршами, головним героєм яких стала природа». На відміну від романтиків, у Леконта де Ліля природа не суголосна людині. Вона має власний зміст і непідвладна людям. У 1862 р. Леконт де Ліль видав «Варварські вірші» («Poemes barbares», 1862—1878), присвячені цього разу культурам, зігнорованим греками та римлянами. Міфи «примітивних» народів цікавлять поета не менше, ніж класичні зразки. У цій збірці він звертається до біблійних сюжетів, міфів Стародавнього Єгипту, Персії та Полінезії. Особливе місце посідають легенди і перекази народів Півночі. Екзотика, знову ж таки, необхідна поетові для літературного експерименту з формою. Саме форму ідеалізували поети, котрі ввійшли до гурту, керованого Леконтом де Лілем, що отримав назву «Парнас». «Парнасці» пропонують ліризмові поезії романтиків протиставити нейтральність, майже знеособленість. За їхньою теорією, вірші мають стати метафізичними, вбраними в карбовані пластичні форми. Прикметно, що Леконт де Ліль, попри свій «парнасизм», не цурався і сучасності, почасти пристрасно розвінчуючи ті чи інші її вади. Життєвий шлях поет завершив в зеніті слави. Леконт де Ліль став членом Французької академії, куди він прийшов на місце В. Гюго. Він був також нагороджений орденом Почесного легіону. За життя поет видав ще одну збірку віршів під назвою «Трагічні вірші» («Poemes tragiques», 1884). Посмертно вийшла збірка «Останні вірші» («Derniers poemes», 1895). В Україні окремі вірші Леконта де Ліля переклали П. Грабовський, В. Щурат, М. Драй-Хмара, М. Зеров, М. Терещенко, Д. Павличко, Д. Паламарчук, М. Орест. П'єр Жюль Теофіль П'єр Жюль Теофіль - французький поет і критик романтичної школи. Народження в південному кліматі наклало глибокий відбиток на темперамент поета, який зберіг на все життя, проведену майже виключно в Парижі, тугу по півдню і те, що він називає у своїй автобіографії "Un fond mеridional" . Здобувши блискучу гуманітарну освіту, Готьє почав із живопису і, перебуваючи учнем у майстерні Ріу, став ревним прихильником романтизму, що зосереджується близько ідола тодішньої молоді - В. Гюго. У баталіях, що відбувалися на уявленнях "Hernani" ("Ернані"), Готьє брав енергійну участь, керуючи загоном захопленої молоді. Тодішній костюм Готьє, його червоний жилет і довге волосся, увійшли в історію романтизму, спогади про них переслідували Готьє довго після того, як він перестав висловлювати свою літературну світогляд зовнішніми ознаками. В 1830 вийшов перший томик віршів Готьє "Posies" , зовнішньому успіху якого сильно пошкодили політичні події. Найближчими друзями Готьє були Жерар де Нерваль, Селестен Нантейль та інші члени гуртка, про яких говорили, що вони живуть поезією, снідаючи одою і обідаючи баладою. "Ми вірили тоді, - писав Готьє Сент-Беву, згадуючи про цей час, - ми любили, ми захоплювалися, ми були сп'янілі прекрасним, у нас була божественна манія мистецтва ". До періоду 1830 - 1836 років відносяться багато з найвідоміших творів Готьє - поема "Albertus" ("Альбертус",1832), романи "La Jeune-France" ("Молода Франція", 1834), "Mademoiselle de Maupin" ("Мадемуазель Мопен", 1835), "Fortunio" ( 1838), "Une larme du diable" ( 1839), a також перша частина книги про забутих поетів XV - XVII століть "Гротески" ("Grotesques" ).У поемі "Альбертус" Готьє примкнув до крайнього романтизму за вибором сюжету і його обробкою, що представляє квінтесенцію романтичної піднесеності пристрастей, ексцентричності образів, антитез і метафор. Але вже в "Молодій Франції" Готьє вносить у романтизм свою оригінальну нотку простоти і поетичності, стримуючих химерність і різкість звичайного романтичного стилю. Одна з найпоетичніших і художньо прекрасних новел збірки - відоме оповідання "Un nid de rossignols" . В "Comеdie de la Mort" , що становить разом з деякими іншими віршами другу збірку віршів Готьє "Комедія смерті" ( 1838), поет блукає між гробницями, намагаючись дізнатися від мертвих таємницю життя і смерті. З інших п'єс збірки деякі відзначені безпричинною похмурістю, яку романтики любили вводити в поезію заради красивих ефектів. Але поряд з ними є граціозні і природно-поетичні п'єси, як "Coquetterie posthume" , "La Caravane" , "La Chimre" , "Le Sphinx" ,"Pastel" . У них позначається вже незвичайна артистичність в обробці вірша, яка складає головну принадність поезії Готьє та доставила йому назву "Magicienes lettres franaises" , Як свідчить бодлеровского посвята йому збірки віршів "Квіти зла" "Fleurs du Mal" . Закінчений поетичний твір Готьє - його збірка "Емалі і камеї" ( "Emaux et Cames" відводить йому одне з найвидатніших місць у французькій поезії. Над віршами цієї книги поет з любов'ю працював в години дозвілля останні двадцять років життя. Кожне з них дійсно оброблено, як дорогоцінний камінь, і разом з тим пройнятий щирістю. Всі вірші пов'язані з яким-небудь особистим спогадом, з чим-небудь пережитим. Збірник цей за життя поета виходив у шести виданнях, поповнюючись новими ліричними мініатюрами: у виданні 1852 складався з 18 віршів, у виданні 1853 до них додалося ще два вірші. Видана в 1858 книга містила 18 віршів першого видання і 9 нових, але не включала 2 вірші другого видання. Видання 1863 включає 38 віршів, 1866 - 39. У остаточне видання 1872 року, що вийшло за кілька місяців до смерті Готьє, увійшло 47 віршів. Турбота про засоби до існування зробила Готьє журналістом, і в цьому він бачив прокляття свого життя. Починаючи з 1836 і до самої смерті Готьє, вів щотижневий драматичний фейлетон, спочатку в "Presse" Е. Жірардена, потім у "Journal Officiel" . Він написав, крім того, кілька книг критичного та історико-літературного змісту, з яких найвизначніша - "Grotesques" ( 1844), в яких автор "відкрив" кількох давно забутих поетів XV і XVI століть, як Війона, Скюдері, Бержерака, Сент-Амана, і виявив блискучий критичний талант, вміння схопити і артистично передати духовне обличчя письменника; стиль книги робить її зразком закінчено художньої французької прози. Тими ж якостями відрізняються його "Histoire du romantisme" і "Rapport sur les progrs de la posie franaise" , Що відрізняються, до того ж, як і "Grotesques" , Неупередженістю критичних суджень, чужих всякого партійного фанатизму. Крім поета, критика і романіста Готьє поєднував у своїй особі ще пристрасного любителя подорожей, об'їхавши всю Європу - в тому числі Росію, якій присвячені "Voyage en Russie" (1867) і "Trsors d'art de la Russie" ( 1860 - 1863), - і Схід і описав свої дорожні враження в ряді художніх нарисів ( "Voyage d'Espagne" , "Italia" , "L'Orient" та інші). Вони відрізняються незвичайною для більшості мандрівників точністю і разом з тим поетичністю описів природи. Загалом Готьє - в істинному розумінні слова поліграф, який створив у 40 років письменницької життя дивну масу творів на найрізноманітніші сюжети. Бібліографічний перелік написаного ним займає 2 томи. Звичайно, його драматичні фейлетони загинули, забуті в старих газетах (частина їх, втім, зібрана в "Histoire de l'art dramatique en France depuis 25 ans" , 1859). Але його романи, описи подорожей, критичні твори і, головним чином, його вірші забезпечили йому першорядне місце у французькій літературі. Його побожне схиляння перед чистотою і закінченістю форми, його терпляче, ретельне відточування кожного рядка віршів або прози роблять його родоначальником творчості, яка змінила у Франції романтизм школи парнасців. Цілковито відданий поезії, він міг займатися нею тільки в години дозвілля і все життя був обмежений матеріальними турботами і ненависною йому журнальної роботою. Це клало відбиток смутку на його твори, в його автобіографічних речах видно постійний відчай від неможливості виконати ті поетичні задуми, що тіснилися в ньому. Популярністю користується пригодницький роман про життя бродячих комедіантів у Франції XVII століття " Капітан Фракасс "( "Le Capitaine Fracasse" , 1863, російський переклад 1895, 1957). У Франції роман екранізувався в 1929, 1942, 1961 роках, в СРСР - в 1984 році. На російську мову вірші Готьє переводили В. Г. Бенедиктов, В. Я. Брюсов, Н. С. Гумільов, В. В. Левик, О. Н. Чюміна, А. С. Ефрон і багато інших поетів і перекладачі. Неодноразово різними поетами перекладалися російською мовою вірші збірки "Емалі і камеї". Перший повний російський переклад всієї збірки виконаний Н. С. Гумільовим (1914). Жозе Марія де Ередіа Жозе Марія де ЕРЕДІА (Heredia, Jose Maria de — 22.11.1842, маєток Ла-Фортуна, о. Куба - 03.10.1905, замок Бурдонне, деп. Сена й Уаза) — французький поет. По батьківській лінії він належав до старовинного аристократичного роду, що брав початок від конкістадора Педро де Ередіа, котрий став губернатором провінції Нова Андалусія в Колумбії і заснував 1532 року місто Нова Картахена, одне з найбільших у цій країні. Його син, Мітель де Ередіа, перебрався на Гаїті, де рід залишався до французької революції кінця XVIII ст., коли йому довелося перебратися на Кубу. Загалом цей рід досить глибоко вписався в історію Латинської Америки та її культуру. Він був одним із найдавніших і найбагатших родів цього континенту, статки якого, щоправда, значно зменшилися після згаданої революції. Старший кузен автора «Трофеїв», теж Хосе Марія Ередіа (1803—1839), є видатним кубинським поетом-романтиком і одним із зачинателів національно-визвольного руху на острові.Мати Ередіа походила з французької дворянської родини, яка у XVIII ст. переселилася на Гаїті. Шкільну освіту майбутній поет здобував у Франції, після чого 1858 року повернувся на Кубу й слухав лекції у Гаванському університеті. У цей час в нього пробудився інтерес до поезії, і він почав писати вірші іспанською та французькою мовами, вагаючись у виборі. Вибір був зроблений на користь французької мови (відмову від іспанської декотрі біографи пояснюють тим, що в іспаномовній поезії вже був поет Хосе Марія Ередіа, а виступати під псевдонімом представникові такого відомого роду не хотілося). У 1861 р. він разом з матір'ю переїхав у Париж і залишився там назавжди. У 1866 р. закінчив юридичний факультет Паризького університету й водночас Еколь де Шарт, архівно-історичний навчальний заклад. Для творця «Трофеїв» ця друга освіта мала набагато більше й безпосереднє значення. Ще раніше поставивши собі за мету присвятити своє життя поезії, Ередіа в Парижі реалізував це рішення — як французький поет Жозе Марія де Е. Він зблизився з поетами-парнасцями і ввійшов у їхній гурт, його сонети з'являються в «Сучасному Парнасі» та інших їхніх збірниках. Програму парнасизму він цілком поділяв, вбачаючи в ньому останнє та найдовершеніше слово поезії. Незважаючи на велику різницю у віці, він зав'язав дружні стосунки з Л. де Лі-лем. Йому Е. і присвятив свої «Трофеї», назвавши себе у присвяті його вірним учнем і послідовником, що, слід сказати, не зовсім відповідає дійсності: у загальних параметрах парнасизму вони йшли досить різними шляхами, Ередіа не повторював Леконта, що тому, власне, і подобалося. Життя Ередіа не багате на події, здається, позбавлене воно й внутрішнього драматизму. Він вдало одружився й мав трьох дочок-красунь, котрі повиходили заміж за письменників і самі не були чужими літературі. Його життя було наповнене передусім поетичною творчістю, до якої він ставився з незвичайною вимогливістю. А її наслідком була його єдина поетична збірка «Трофеї»(«Les Trophees»), яку він писав упродовж тридцяти років і завершив 1893 року. У 60-х pp. Ередіа здійснив дві тривалі подорожі в Італію, що було пов'язане з його поетичною творчістю, вивченням пам'яток античності та мистецтва Ренесансу, а в середині 80-х — в Іспанію. Поетична збірка Ередіа — це справді трофеї історії та культури, здобуті в постійному поєдинку з невмолимим часом, поетичні реставрації життя різних епох, занять і ремесел людей, краєвидів різних країн і країв, пам'ятних історичних подій, архітектурних пам'яток і творів мистецтва. Характерною інтенцією, що проходить через усю збірку, є співвіднесеність природного та людського як вічного, повторюваного та минущого, неповторного, що породжує в цій «об'єктивній поезії» несподівані ліричні обертони, ностальгійний смуток за тим, що відходить без вороття. Невипадково збірка розпочинається сонетом «Забуття», де з'являється стародавній храм у руїнах, «мармурові Діви» і «бронзові герої», «що слава їх гучна розвіялась, мов дим», і вічна природа, яка щовесни вбирає цю руїну в пишний цвіт:Людського ж роду Син, забувши мрії отчі.Байдуже наслуха, як Океан щоночіРозпачливо Сирен оплакує вві сні.(Тут і далі пер. Д. Паламарчука) А завершується збірка сонетом «Над розбитим мармуром», де ще раз з'являється цей обрамлюючий мотив, і природа, граючись, ніби оживляє на мить уламки мармуру:Природи чарами взялася тінь жива, І листя ворушке, зірки й вечірні тіні Життя вдихнули тут в уламки Божества. «Трофеї» мають продуману та чітку архітектоніку, в основу якої закладено культурно-історичний концепт. Складається збірка з п'яти розділів, відведених різним культурно-історичним світам та епохам: перший — «Греція і Сицилія» — класичній античності; другий — «Рим і варвари» — пізній античності та варварському світові; третій — «Середньовіччя і Відродження», має окремий підрозділ — «Конкістадори»; четвертий — «Схід і тропіки»; п'ятий — «Природа і мрія», відходить від названого загального концепту збірки, тут постає патріархальний світ бретонських селян і рибалок, органічно поєднаний із суворою первісною природою цього краю на крайньому заході Франції. Не важко помітити, що збірка Ередіа за своєю будовою і парадигматикою співвіднесена з поезією Л. де Ліля як сукупністю, а її розділи на концептуальному рівні є вільними паралелями до збірок лідера парнаської школи, до його «Античних поезій», «Варварських поезій» і «Трагічних поезій» з їхніми основними культурно-історичними «гніздами», якими є античність, середньовіччя і тропіки та інші екзотичні краї. Розділи збірки неоднакові за розміром, четвертий складається лише з дев'яти сонетів, а найбільшим є перший, у якому предметом «поетичної реставрації» виступає античність класичної пори. В її осмисленні й перечуванні Ередіа виходить із давньої гуманістичної традиції, яка активізувалася у Франції у 2-ій пол. XIX ст. під впливом неокласицистичних віянь. Давня Еллада розумілася ним як вищий і неповторний злет духовної культури, що витворила досконалі форми мистецтва, в яких гармонійно поєднуються реально-предметне й ідеальне, чуттєве та духовне. Ця культура, це мистецтво були особливо близькими й співзвучними авторові «Трофеїв». Водночас його «Трофеї» можна назвати найдосконалішим поетичним втіленням художнього ідеалу парнасизму: це «об'єктивна поезія», в якій поетична живописно-пластична форма доведена до найвищої довершеності та витонченості. Поезії писані не тільки на класичні мотиви, але, на відміну від Л. де Ліля, він у всіх розділах і циклах своєї збірки, чи то «Середньовіччя і Відродження», чи «Схід і тропіки», незмінно зберігає класичне відчуття форми та дотримується його. Окрім пластичності та чіткого контуру образів, його сонети відзначаються класичним чуттям міри у всіх компонентах, яке є засадничим принципом античного мистецтва. Водночас кожен його сонет — це концентрована та внутрішньо завершена форма, що ніби зупиняє струмуючий потік життя, плину історії і дає їхнім миттєвостям опредмечено-чуттєве втілення.Більшість сонетів першого розділу написано на сюжетні мотиви грецької міфології, але вже «оброблені» в античній поезії, драматургії, мистецтві. Безпосередньо до міфів Ередіа, як правило, звертається й не заглиблюється в міфомислення та міфопоетику, які залишаються йому далекими. Він іде не від первісної міфології, а від античних (а також пізніших, ренесансних і класицистичних) її обробок та інтерпретацій, тобто залишається в сфері класичної культурної традиції. Міфологічні, а так само й легендарні, історичні та інші мотиви, він, зазвичай, переводить у просторово-живописний план, а медитації та передчування поета знаходять вираження в пластичних образах і мізансценах. Здебільшого вони статичні, що загалом властиво класичному стилю, але деякі сонети вибухають бурхливою динамікою (як, приміром, «Втеча кентаврів»). Та що цікаво: й прийшовши в рух, образи та картини в цих сонетах не втрачають пластичної виразності. В інших розділах збірки міняються, з переходом в інші культурно-історичні світи, сюжетно-тематичні мотиви сонетів, але поетика та стиль збірки не зазнають істотних змін. Обравши складну та вимогливу форму сонета, автор «Трофеїв « прагнув досягнути в ній найвищої довершеності. «Сама форма сонетів,— писав він, — вимагає стриманості та довершеності форми: сонет не має права бути тільки гарним, він повинен бути прегарним». При цьому Ередіа відмовився від тих «вільностей» у формі сонета, які допускали Ш. Бодлер, П. Верлен та ін. сучасні поети, і повернувся до його строгої класичної форми, засади якої сформулював ранній французький класицист Ф. Малерб у першій третині XVII ст. Слід також зауважити, що існує певна невідповідність між генеральним «культурологічним» задумом збірки Ередіа, що вимагає скоріше наративно-медитаційних поетичних форм на кшталт тих, з яких складаються концептуально близькі «Трофеям» збірки Л. де Ліля чи тритомна «Легенда віків» В. Гюго, і лаконічною, «ювелірною» формою сонета. Та слід визнати, що Ередіа, зрештою, подолав і цю невідповідність, досягнувши у своїх сонетах незвичайної навіть для цієї форми концентрованості художнього змісту та його внутрішнього простору. Як писав відомий данський історик літератури Г. Брандес, «те, на що Гюго витрачав цілий друкований аркуш, Леконт де Ліль подавав на кількох сторінках. Але те, на що Леконту де Лілю потрібні були сторінки, Ередіа передавав у кількох рядках». Давалося це йому ціною величезних творчих зусиль, справді ювелірною роботою над кожним рядком і образом. Відомо, що над деякими своїми «трофеями» він працював місяцями і, влаштовуючи «перевірчі» читання для друзів-літераторів, читав їм окремі строфи або й рядки. Не слід забувати також, що він був поетом епохи, яка дуже шанувала «позитивне знання», науку, і ставив перед собою й «наукові завдання». Написанню віршів у нього передувало серйозне вивчення матеріалу, з якого вони мали вибудуватися, історичні, етнографічні, мистецтвознавчі та інші студії. Матеріалом служили йому також враження від архітектурних пам'яток і творів образотворчого мистецтва, які він записував, начерки ландшафтів, які він заготовляв. Згодом, уже в творчому процесі, із розмаїтого матеріалу проводився відбір характерних і колоритних фактів, реалій, деталей тощо, за допомогою яких здійснювалася чергова «поетична реставрація». Однак це зовсім не означає, що поетична творчість Ередіа сходить до студій та відбору і нагадує напівмеханічний акт, позбавлений натхнення. Насправді воно живе в його сонетах, тільки проявляється по-іншому, ніж у Богом натхнених співців: у точному відчутті слова, його зображальних можливостей та відтінків, у пластичній силі образів і картин предметно-чуттєвого світу, у вмінні вдихнути в них життя й одухотвореність. Тож не дивно, що своїми сучасниками він був визнаний неперевершеним майстром сонета. П. Верлен, який починав серед парнасців, але далі пішов іншим шляхом, його небезпідставно назвав «королем сонетів». «Усі поети доби Відродження, — писав він, — до найвіддаленіших, зверталися до сонета, який у нас воскреснув після 1830 року і знайшов в особі Жозе Маріа де Ередіа, — цього іспанця, котрий так дивовижно засвоїв мову та світовідчуття француза, — свого специфічного великого поета... Він незаперечно посів місце короля сонетів, причому сталося це само собою, як само собою прийшла до нього шана, цілковито ним заслужена». Найвищою шаною стало обрання Ередіа членом Академії у 1894 році, після смерті Л. де Ліля і на його місце. Поезія Ередіа знайшла визнання у сучасників і була стійко популярною на батьківщині, принаймні до Першої світової війни. Широкознаний він був і за межами Франції, при всіх труднощах відтворення його сонетів іншими мовами «Трофеї» багато перекладали в різних країнах Європи. Власне, в історію літератури Ередіа ввійшов як автор однієї поетичної книжки. Завершивши «Трофеї», він більше до поезії не звертався. Виступав він, але без особливого успіху, і в епічній поезії, створив триптих «Romancero» на мотиви іспанського героїчного епосу про Сіда Компреадора і поему «Завойовники золота» на тему завоювання держави інків загоном Пісарро, тобто на тему конкістадорів, яка його активно і якоюсь мірою особистісно цікавила. Вдавався він і до прози, але тут виступав головним чином перекладачем з іспанської літератури, зокрема, чудово переклав французькою мовою знамениту «Правдиву історію завоювання Нової Іспанії» конкістадора Б. Д. де Кастільї, а також апокрифічну біографію черниці К. де Ераусо з тих же конкістадорських часів. Отже, слава Ередіа, «короля сонетів», засновується на його «Трофеях», і поет до останніх днів життя був упевнений, що вона не похитнеться. Проте вже в останні десятиріччя XIX ст. починає виявлятися, що вектор руху французької та європейської поезії має іншу спрямованість, репрезентовану такими течіями, як символізм та імпресіонізм, і такими поетами, як Ш. Бодлер і С. Малларме, А. Рембо і П. Верлен. У XX ст. ставало дедалі очевиднішим, що той тип поезії, який блискуче представляв Ередіа, розходиться з домінуючими інтенціями світовідчуття й естетики нової культурно-історичної епохи. Поезія імперсональна та «наукова», заснована на ерудиції та виграненні образів, починала сприйматися як дещо «музейна», надто споглядальна та самозаспокоєна. Одне слово, відбувся істотний перелом у посмертному літературному житті поета. Достоїнства творів Ередіа, їхня висока поетична культура та витончена художня майстерність не піддаються сумніву, але її інтерпретації зміщуються в історико-літературну площину, в спокійну гавань, де перебувають канонізовані «класики». Українською мовою сонети Ередіа перекладали П. Грабовський (сонет «Одвічним снігом вкриті гори...», В. Щурат, Олена Пчілка, Ю. Липа, М. Зеров, М. Рильський, М. Терещенко, Д. Пав-личко, І. Гнатюк, Є. Кононенко, М. Стріха, М. Литвинець, І. Качуровський, М. Москаленко. Вперше у повному обсязі «Трофеї» Е. вийшли друком у 2001 р. у перекладі Д. Паламарчука, супроводжувані ґрунтовною передмовою Л. Череватенка. ВИСНОВКИ Парн?ас ( HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%86%D1%83%D0%B7%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B0" \o "Французька мова" фр. Parnasse) — поетичне угруповання. У Франції в 70-ті роки ХІХ ст. парнасцями почали називати поетів, що за мету собі ставили створення «чистого мистецтва», яке б оспівувало не щось з буденного життя, а тільки справжню красу: природу, кохання. Після революції 1848 року французький романтизм розділився на «романтизм для людей», лозунгом якого став принцип, сформульований Віктором Гюґо: «Мистецтво заради Прогресу», і «чисте мистецтво» або «Мистецтво заради Мистецтва». До другого напрямку належали поети Леконт де Ліль, Теофіль Ґотьє, Жозе-Марія де Ередіа. Вони й створили об'єднання «Парнас» і почали випускати альманах «Сучасний Парнас». Сама назва угрупування (Парнас — гора в Греції, де за легендами жили німфи на чолі із покровителем мистецтв Аполлоном) говорить про бажання поетів відокремитися від життєвої метушні і від проблем буденності. Епоху прагматизму, яка прийшла на зміну епосі революції, вони вважали ворогом мистецтва і стверджували абсолютну свободу художника від потреб натовпу, не виключаючи моралі і релігій. Будь-яка тенденційність, на їхню думку, є протилежною природі мистецтва, тому вони рішуче відвертались від будь яких соціальних проблем, не бажаючи перетворювати таїнство поезії на плакат. Парнасці подарували світу відточеність поетичних форм, вишуканість поетичних засобів, збагатили мову, відшліфували ритми і рими. Незважаючи на те, що «парнасці» стали об'єктом нападів і критики з боку багатьох мистців, які піддавали сумніву вартість поезії цього гурту, вони значно збагатили французьку та світову поезію. Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Дрогобицький державний педагогічний університет ім. І.Франка Індивідуальне завдання на тему «Група «Парнас». Її основні представники та естетичні засади» Виконала: студентка групи АФ-35 факультету РГФ Гриньків Юлія Дрогобич - 2012 Зміст Вступ……………………………………………………………………………..…..3 I. Літературне угрупування «Парнас»……………………………...………..….4 II. Основні представники «Парнасу»…………………………………………...6 Шарль Леконт де Ліль…………………….…………………………….….6 П'єр Жюль Теофіль………………………………………………………….8 Жозе Марія де Ередіа ……………………….…………………………….12 Висновки…………………………………………………………………………….19 Список використаної літератури…………………………………………………20 | |
| Переглядів: 12705 | |
| Всього коментарів: 0 | |