| Головна » Статті » Зарубіжна | [ Додати статтю ] |
Тарас Мельничук
|
Зелені смереки, стрімкі гірські потоки, краса Карпат співали йому колискової в мальовничих Уторопах на Косівщині, де народився поет 20 серпня 1939 року. Саме про цей край писав він: Мене сонцем несе. Мене вишні несуть на руках білосніжних, бо я схожий на радість, бо я схожий на сум, бо я вічно шукаю ніжності. Певно, я син калини, певно, я син, пшеничного колова??: де б я не був - пізнаю Україну, мов кохану по голосу. Мене люблять сади, мене люблять плуги?? і кедрини зеленокосі. Це, напевне, тому, що я вмію з медвяного сіна метати стоги. Це, напевне, тому, що я виріс під Косовом. Після закінчення десятирічки працював редактором районної газети "Радянська Гуцульщина", далі - в Комі автономній республіці лісорубом, валовідбійником на Донбасі, служив в армії. В 1953 вступив до Чернівецького університету, з третього курсу іде на будівництво Криворізького гірничо-збагачувального комбінату, далі - тесля на будовах Красноярського краю. 1964 поновлюється в університеті, з якого через півтора року відраховують знову. Працює в редакціях районних газет Глибокої, Косова, Верховини. Заочно навчається в Літературному інституті. З 1972 по 1975 роки був несправедливо позбавлений волі. За що? А за те, що у своїх віршах став на захист української культури, мови, за те, що насмілився висловити рішучий протест проти тотальної деціоналізації українського духу. Тюрми, концтабори, божевільні... "Світ. Як куля, пройшов крізь мої груди", - писав Тарас, линучи думкою на Вкраїну. На Вкраїну дорога моя, на Вкраїну - Із усіх безнадій і надій. Чи то в чорну, чи в ясну годину, Бо там слово моє і мій дім. Ось воно те святе, що живе в серці поета, перша дорога по-між росами, бо "мати моя - осяйна хлібородице - йде уранці по чистій, як ніжність росі", бо "сплять під росами Вкраїни" косарі, яких війна скосила, бо "сяють роси і хлопці мантачать коси", бо "сяють роси - і співає колосся". Цей чистий світлий образ райдужно віддзеркалює світ в багатьох поезіях. Та "золоті годинники ромашок показують колючий дріт і жадоба поета-вигнанця вільного втіленння особистості вибухає гронами поетичних зразків неповторної національної експресії, щоб Україна зродила росяний світ своєї правди і краси у збірці "Князь роси". Саме після її публікації у 1991 році Тараса було прийнято до Спілки письменників України. Глибокими переживаннями на межі життя і смерті ліричний герой в численних метафорах боронить давні звичаї і традиції, особливо етнічні. Він неухильно заглиблюється в минуле, передбачаючи нове народження світу. Ліричний герой зливається воєдино з природою. Ми бачимо чистий образ роси. В цих горах я засипав комори неба зірками. В цих горах я росу не ударив І не зламав пасткою крил жодній птасі, жодному звіру й людині в цих горах на Україні. Заради матері-Вітчизни поет не шкодував свого життя, приніс себе у жертву за неї. Немає серця - лиш осердя осталось в грудях, де кубло звив ненаситець. Серце ж - ствердло. А серце - мертве, й сонце - вмерло. І в вінку терновому чоло. І не скажи: "Нещасна доле!" Той, хто загріб тебе, зборов - не зжадиться. Він добре знає, і що то мова, й що Чорнобиль й що вільним стати може обрій, лише умочений у кров. Збірка "Князь роси" - це образне мислення поета строєм нашого народу, усім образним комплексом народної культури з її народнопоетичним ладом пісенного самовираження, з її кольорами, символами. Журавлиний ключ вічності, золота зоря волі України, туга за прожитим, але не каяття звучать у вірші "Знов цвіте червона журавлина..." Знов цвіте червона журавлина, І журавка кличе журавля, А я сина кличу, кличу сина Кличу сина в золоті поля. У 1991 збірка "Князь роси" була удостоєна Державної премії ім.Тараса Григоровича Шевченка. Понад 20 років був ув'язнений і перебував під недоступним спецзамком рукопис книги Тараса Мельничука "Чага". Визволення його з неволі - це немов дивовижне повернення з майбуття. Тяжко хворий поет побачив її, доторкнувся до її свіжих сторінок. Це був останній дарунок долі, а для нас - це цілющий бальзам для душі. Пішов поет у вічність, згорів. Та не погас. Мов туго натягнута струна яворової скрипки, мелодійно дзвенить його слово: У пісні перейду, переквітну у звуки, Що не встигну дожить. - Пісне, ти доживи, Дай тополям пташат на вкрайнії руки, Дай синів Україні в день грядущий, новий, Хай розмножиться рід мій нескутий у корені, На літа, на століття, на вічні віки. Дай синам не забути чиї то підкови На поріг колиновий їм прибили батьки.У с.Уторопи Косівського району на горі, далеко від людських осель височіє цегляна новобудова. То хата, яку зводили для Тараса Мельничука , але в якій так і не судилося жити й творити. А поряд згарище старої хати, разом з котрою згоріли численні рукописи поета. Останньою волею Тараса було прохання поховати його на рідному обійсті. І спочиває Князь роси на уторопській горі, у долині видно село, в далі, куди сягне око - синіють лісами і біліють снігами величні хребти Карпат. | |
| Переглядів: 480 | |
| Всього коментарів: 0 | |