Ти знаєш, що ти – людина?

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя – єдина,

Мука твоя - єдина,

Очі твої одні.

Більше тебе не буде

Завтра на цій землі

Інші ходитимуть люди,

Інші кохатимуть люди –

Добрі, ласкаві і злі.

Сьогодні усе для тебе –

Озера, гаї, степи.

І жити спішити треба,

Кохати спішити треба –

Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі – людина,

І хочеш того чи ні –

Усмішка твоя – єдина,

Мука твоя єдина,

Очі твої – одні.

Навряд чи можна знайти серед біографій поетів – шестидесятників долю більш яскраву та більш трагічну, ніж доля Василя Симоненка. За 28 років життя зроблено було багато і мало водночас. Багато, зважаючи на ту самобутню і багату спадщину, яку отримала Україна від Василя Симоненка; мало, зважаючи на те, скільки він міг би ще зробити, якби не насильницька смерть, яка застала його в розквіті сил та творчої енергії.

СИМОНЕНКО ВАСИЛЬ АНДРІЙОВИЧ (8.01.1935-14.12.1963)-визначний український поет, прозаїк, журналіст. Один з найяскравіших представників покоління “шестидесятників” у літературі, “лицар українського відродження”.

Народився Василій Симоненко у селі Біївці Лубенського району на Полтавщині в селянській родині. Виховувався без батька. Дитинство і юність припали на воєнні та післявоєнні роки. Після закінчення сільської середньої школи (із золотою медаллю) у 1952-1957 навчався на факультеті журналістики Київського унституту. Працював секретарем в університетській багатотиражці, був учасником вузівської літстудії.

Симоненко почав писати, навчаючись в університеті. 3 1957 він був співробітник газет “Молодь Черкащини”, “Черкаська правда”, власкор “Робітничої газети”. Як журналіст, у своїх статтях він показував хиби партійно-бюрократичного апарату, через що зазнавав систематичного цькування з боку офіційних владних структур. Перша збірка поезій поета “Тиша і грім” з'явилася у 1962 і одразу стала подією у літературно – мистецькому житті України.

Весною 1960 року в Києві було засновано Клуб творчої молоді. Учасниками цього мистецького заснування були також Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко активно приймав участь в роботі клубу, багато їздив по Україні, залучався до літературних вечорів та диспутів, виступав на творчих вечорах, а ще… А ще займався пошуками місць масового захоронення жертв сталінських репресій. То було покликання серця, внутрішня потреба і вираз болю за народ над яким було вчинено нелюдську, звірячу наругу. Саме за участі Василя Симоненка та на основі незаперечних доказів було відкрито місця таємних масових поховань на Лук’янівському та Васильківському кладовищах, та в Київських лісах. В той час за участю Василя Симоненка було складено і надіслано до Київської міської ради Меморандум із вимогою оприлюднити місцезнаходження масових поховань і перетворити їх у національні місця скорботи та пам’яті.

Точкою останнього відліку для Василя Симоненка стала подія , що сталася влітку 1962 року на залізничному вокзалі в Черкасах. Між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула щонайбанальніша суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня відмовилась продати Василеві коробку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого, Симоненко пред’явив редакційне посвідчення. А далі…

Далі були побої в районному відділку міліції. Побої особливо жорстокі, біль яких невгамовно мучив Симоненка до самої смерті. Трохи більше як через рік після цього – 14 грудня 1963 року – він помирає.

Так само потім були знищені Алла Горська, Володимир Івасюк, та ще багато багато молодих гарячих сердець.

По смерті поета видано такі збірки: “Земне тяжіння” (1964) (висунута на здобуття премії ім. Т.Шевченка за 1965), “Поезії” (1966), “Лебеді материнства” (1981), “Поезії” (1985), казки “Цар Плаксій та Лоскотон” (1963р. (для дітей)), “Подорож у країну Навпаки” (1964), збірка новел “Вино з троянд” (1965), “Півні на рушниках” (1992).А поезія – то думки і свобода палаючого серця. І вона живе , бо є чистим джерелом, з якого можна пити і набиратися наснаги. Поезія Симоненка - гостропроблемна, сповнена філософського осмислення буття природи, людини, суспільства, антитоталітарного і національно-визвольного спрямування. Поетичну творчість Симоненка високо цінував М.Рильський. Формальна простота творів лише посилює їхній глибинний гуманістичний пафос. У своїй творчості Симоненко був духовним спадкоємцем Т.Шевченка. Найбільш гострі його поезії були спотворені радянською цензурою, зокрема із збірки “Земне тяжіння”: “Дума про щастя”, “Одинока матір”, “Може, так і треба неодмінно...” та ін.; чимало творів заборонено цензурою і не публікувалось: “Злодій”, “Некролог кукурудзяному качанові”, “Брама”, “Балада про зайшлого чоловіка”, “Суд” та ін.. Частина поетичних творів Симоненко (разом із фрагментами поетового щоденника під назвою “Окрайці думок”) надруковано у журналі “Сучасність” у Мюнхені в 1965 і в збірці “Берег чекань”. У малій прозі Симоненко виявив себе майстром алегорії і гротеску, володів усіма тонкощами новелістичного жанру. Проблематика та персонажі творів дуже співзвучні з поезією. В оповіданнях Симоненка протистояння внутрішньої одухотвореності людини і духовної ницості, побутової приземленості вирішується в романтичному ключі, характерному і для його поезії, - перемагає добро. Також Симоненка було посмертно нагороджено Державною премією ім.Т.Шевчека у 1995.

…Вона, поезія, така різна – серйозна , бунтівлива, жартівлиива, саркастична. Але жива, жива попри всі тортури і страждання, вона викликає живі образи і загострює почуття, зігріває і тривожить, бо як казав сам Симоненко «… не можуть душу зігрівати ті, що не палають, не горять! … »

Грудочка землі

Ще в дитинстві я ходив у трави,

В гомінливі трепетні ліси,

Де дуби мовчали величаво

У краплинах ранньої роси.

Бігла стежка в далеч у губилась,

А мені у безтурботні дні

Назавжди, наівки полюбились

Ніжні і замріяні пісні.

В них дзвеніло щастя непочате,

радість невимовна і жива,

Коли їх виводили дівчата,

Як ішли у поле на жнива.

Ті пісні мене найперші вчили

Поважати труд людський і піт,

Шанувать Вітчизну мою милу,

Бо вона одна на цілий світ.

Бо вона одна за всіх нас дбає,

Нам дає і мрії, і слова,

Силою своєю напуває,

Ласкою своєю зігріва.

З нею я ділити завжди буду

Радощі, турботи і жалі,

Бо у мене стукотить у грудях

Грудочка любимої землі.

Україні

Коли крізь розпач випнуться надії

І загудуть на вітрі степовім,

Я тоді твоїм ім’ям радію

І сумую іменем твоїм.

Коли грозує далеч неокрая

У передгроззі дикім і німім,

Я твоїм ім’ям благословляю,

Проклинаю іменем твоїм.

Коли мечами злоба небо крає

І крушить твою вроду вікову,

Я тоді з твоїм ім’ям вмираю

І в твоєму імені живу!…

* помстилися *

На Грубу Дрова затаїли злобу

І вирішили добре припекти

Оцю не раз обсмалену особу.

Не довго думали, вхопилися за діло.

Ну й що ж?

Нічого. ПОГОРІЛИ

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Енциклопедичний довідник

2. Українська література, 11 клас

3. Збірка біографій письменників України, Київ-1995

4. Культура України (60-70 рр. ХХ ст)