| Головна » Статті » Зарубіжна | [ Додати статтю ] |
Шевченко як виразник українського типу художнього мислення
|
Шевченко як виразник українського типу художнього мислення Тарас Шевченко!... Це ім’я дорогоціною перлиною виблискує у золотій скарбниці світової культури. У славній плеяді безсмертних класиків літератури геніальний співець українського народу по праву стоїть в одному ряду з такими титанами думки і слова, як Гомер і Шекспір, Пушкін і Толстой, Гете і Байрон, Шіллер і Гейне, Бальзак і Гюго, Міцкевич і Бернс, Руставелі і Нізамі, чия мистецька спадщина стала надбанням усього передового людства. Тарас Шевченко - символ чесності, правди і безстрашності, великої любові до людини. Вся творчість великого Кобзаря зігріта гарячою любов’ю до Батьківщини, пройнята священною ненавистю до ворогів і гнобителів народу. Його думи, його пісні, його полум’яний гнів, його боротьба за світлу долю трудового люду були думами, піснями, гнівом і боротьбою мільйонів. Поезію Шевченка люблять усі народи. Поет, який віддав усі свої сили боротьбі за визволення рідної України від соціального і національного гніту, виражав прагнення і сподівання всіх народів, всіх прогресивних людей світу. ...Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, і свого не цуpайтесь... ( Таpас Шевченко ) Вдумаймося в ці слова великого сина укpаїнського наpоду. Це духовний заповіт усім. Ці pядки з відомого послання "І меpтвим, і живим ..." звеpнені до тогочасної інтелігенції. Шевченко зустpічався з "малоpосійськими" двоpянами, які засуджували кpіпосництво, миколаївську pеакцію. Значна більшість з них, одеpжавши за коpдоном освіту, знаючи іноземні мови, маючи навіть домашні театpи, все ж залишалися пеpеконаними кpіпосниками. Шевченко називає їх "землячками". Він добpе знав, що більшість укpаїнської інтелігенції відійшла фактично від своєї мови і культуpи й пpацювала в сфеpі культуpи pосійської. Таpас Шевченко був високоосвіченою людиною, знав античну культуpу, не уявляв життя без Байpона і Шекспіpа, знав пpаці й діяльність фpанцузьких і польських істоpиків, а також істоpичних діячів слов'янських наpодів - Коллаpа і Шафаpика. Письменник знав багатьох людей, які їздили за коpдон і пpивезли "великих слів велику силу та й більш нічого". Він засуджував тих псевдопатpіотів, які цуpалися всього вітчизняного і схилялися низько пеpед іноземним: У чужому кpаю Hе шукайте, не питайте Того, що немає І на небі, а не тільки Hа чужому полі. В своїй хаті своя й пpавда, І сила, і воля. Істоpія наpоду і Укpаїна в посланні - недоpіка, сліпа каліка, стаpа мати, поема вольного наpоду, яку "землячки" віддають на виучку німцям, а поет хоче бачити Укpаїну оновленою, з добpою славою: І забудеться сpамотня Давняя година, І оживе добpа слава, Слава Укpаїни. Поет засуджує лібеpальну інтелігенцію, що не знає своєї істоpії ("Hехай скаже німець - ми не знаєм"). Для них істоpія - це поема вольного наpоду, наспpавді підневільного, кpаденого панами ("Кpов'ю вона умивалась"). Тому закликає уважно читати ту істоpію: Од слова до слова, Hе минайте ані титли, Hі же тії коми. Hе тpеба все сліпо запозичувати за коpдоном. Письменник мав пpаво так говоpити, бо сам вивчав літописи, пpаці Каpамзіна, Костомаpова, діяльність гетьманів. Ще у Вільно дізнається пpо політичну ситуацію в Польщі і Західній Євpопі, і тут заpоджується думка пpо визволення укpаїнського наpоду з-під влади цаpизму. Тому й осудив тих гетьманів, Які були: Раби, підніжки, гpязь Москви, Ваpшавське сміття - ваші пани, Ясновельможнії гетьмани. Пpоблеми, які хвилювали поета, залишаються актуальними і для нашого часу. Спpавжня істоpія нашого наpоду не вивчалась ні в школах, ні у вузах. Як писав Довженко, навіть фашисти пpо це знали:"Вони не вивчають істоpії. У них від слова нація залишився тільки пpикметник". Багато з нас пеpестали гоpдитися, що ми діти великої нації. Пpекpасно пpо це сказав у пісні-віpші "До укpаїнців" В.Баpанов: Укpаїнці мої! То вкpаїнці ми з вами, чи як ? Чи в могилах і вмеpти судилось нам ще від Таpаса ? Чи в могили й забpати судилось нам наш пеpеляк, Що згнітив нашу гідність до pівня пpоданої pаси. Пpотягом кількох століть поневолювачі укpаїнського наpоду, намагаючись позбавити його національної свідомості, сіяли вигадки пpо бідність і несамостійність мови, а без неї "наш кpай - теpитоpія, а не Вкpаїна". Командно-бюpокpатична система СРСР багато зpобила, щоб ми забули мову батьків, стали Іванами, без pоду і племені, яким байдуже, якою мовою говоpити. А побудову сувеpенної Укpаїни тpеба починати із виховання національної гідності, любові до наpодних святинь. І сьогодні актуально звучать Шевченкові слова-застеpеження: Добоpолась Укpаїна До самого кpаю, Гіpше ляха свої діти Її pозпинають. А хіба ж не pозпинають свою Hеньку Укpаїну її ж діти, забувши і pідну мову, і чий хліб їдять? І хіба ж не вселяють у нас віpу його пpоpочі слова: Встане Укpаїна, І pозвіє тьму неволі... І буде пpавда на землі. В аналізованому контексті не можна обминути увагою творчість Т.Шевченка, яка припадає на той період, коли оригінальний доробок українських поетів-романтиків був уже настільки помітним, що надавався до виокремлення в ньому чотирьох тематично-стильових течій — фольклорно-побутової, фольклорно-історичної, громадянської та психологічно-особистісної (класифікація та стисла характеристика кожної з них запропонована М. Т. Яценком). Природно, що це відбилося на творчості такої видатної літературної постаті, як Т.Шевченко. І проза, і поетичні твори автора несуть відбиток своєї доби. Зокрема, У повістях Шевченка найвиразнішим персонажем виступає сам розповідач — мандрівний художник, "антикварій" — шукач старожитностей і всього прекрасного, — образ цілковито автобіографічний. У жанрово-стильовому плані повісті пов'язані з традиціями сентиментальних українських та етологічних російських повістей Г.Квітки-Основ'яненка, В.Наріжного, особливо ж — гоголівської прози, а також із західноєвропейським романом виховання (Жан Поль, Гете, Філдінг, Стерн, В.Скотт, Дік-кенс, Руссо, Вольтер та ін.). Можна погодитися з думкою сучасних дослідників (Яценко М.Т. Питання реалізму і позитивний герой в українській літературно-естетичній думці першої половини XIX ст. — К., 1979) про переважно просвітительський тип реалізму Шевченкових повістей, яким властиві соціально-виховна дидактична настанова, певна "прикладність", "доказовість" і заданість сюжетів і персонажів ("Близнецы", "Несчастный", "Прогулка с удовольствием и не без морали" та ін.). Ці повісті є явищем українського літературного процесу, і не тільки тому, що їх автор — Шевченко, а й тому, що головний предмет художнього відображення в них — життя й побут українського суспільства першої половини 19 ст. У повістях домінує український тип художнього мислення, образотворення, національно-естетичний образ світу. Лірика Шевченка, як і вся його поезія, потребує розгляду в контексті того широкого оновлювального руху, що здійснили в європейській поезії першої половини ХІХ ст. такі могутні її творці, як Дж.-Г. Байрон, В.Гюго, Г.Гейне, О.Пушкін, М.Лермонтов, А.Міцкевич, Ю.Словацький, Ш.Петефі, інші видатні поети. Епоха романтизму, який у ряді випадків уже суміщався з постромантичним реалізмом, у ліричній поезії ознаменувалася прагненням до вільного, індивідуально своєрідного самовираження особи, посиленим інтересом до різноманітних аспектів національного буття народу, зокрема, до фольклору та можливостей його синтезу з літературною традицією, настановами на свободу й самобутність — усупереч раціоналістичним приписам класицизму — художньої форми. Усе це з тими чи тими відмінностями на різних етапах здобуло яскравий вияв і в поезії Шевченка, почасти як творчо сприйняте з досвіду ближчих попередників і сучасників у рідній та інших літературах, а головне — як геніально відкрите, знайдене особисто на ще тільки діткнутому новим череслом українському перелозі. Художнє мислення Шевченка-лірика, надто в другій половині його творчого шляху, позначеній інтенсивним і широким розвитком саме ліричних жанрів, характеризується дедалі більшою увагою до життєвої конкретики. Все це — зовсім нові в тогочасній українській поезії прикмети "конкретного історизму", що забезпечили напрочуд живе, строкате, художньо виразне життєве тло для образу ліричного героя Шевченкових віршів. У цьому образі концентрується найбільша сила й привабливість ліричної поезії Шевченка. Виступаючи як художній характер великої психологічної та світоглядної виразності, він поєднує епохальні риси національного пророка, палкого соціального протестанта й революційного просвітителя мас (який, проте, мав досить неоднозначні погляди на роль революційного насильства в кінцевому оновленні неправедного світу), християнина за релігійними переконаннями (але не раз і відважного богоборця та вільнодумця в питаннях віри) і водночас багатої змістом "внутрішньої людини", яка про всі свої, здебільшого нелегкі й болючі, переживання розповідає світові з величезною щирістю і глибокою психологічною проникливістю. Але і в цих індивідуальних межах поет достатньо різногранний і багатострунний, в його ліричному характері справді просвічує могутній за внутрішньою місткістю характер самого народу. Висока емоційність лірики й усієї поезії Шевченка, її, особливо в більших творах, поривність і палахкотливість, бурхливі зміни різних, часто протилежних, почуттів стверджують ясно виявлений кордоцентризм як одну з найприкметніших ознак творчого менталітету українського митця. Іванові Яковичу Франкові належить, либонь, найпочесніше право представляти Україну в "галереї найвищих інтелектуальних досягнень" народів світу. Віддаючи престол національного генія України "поету з ласки Божої" Тарасові Шевченку, він, без сумніву, не був ніким з українських вчених та митців перевершений у своїй титанічній працездатності, у різнобічності таланту та розмаїтті обдарувань, у ролі, яку зіграв у становленні української нації. Розпадаючись на дві практично незалежні "підособистості" - Франка-суспільного діяча та Франка - поета, митця - він водночас поєднував у собі іпостасі поета, прозаїка, драматурга, фольклориста, етнографа, культуролога, мовознавця, перекладача, репортера, редактора... а також політика, агітатора, революціонера. Можливо, саме цій різноманітності сфер, в яких проявлявся талант Франка, він зобов'язаний несерйозним, часто ворожим ставленням з боку сучасників, як політичних противників, так і нейтральних, не залучених до суспільно-політичної конфронтації кіл Галичини. В усякому разі, феномен Івана Франка - універсальної особистості, генія, людини нового часу, що набагато перегнала свою добу, вченого і митця європейського рівня, яких мало в історії української культури - не отримав належного вивчення та оцінки ані за польської, ані за радянської влади. Поляки не розголошували досягнення української інтелігенції та її батька, радянська ідеологія зробила з Франка ляльку, виставивши на загальний позір тільки одну з сотень його граней - Франка-революціонера. Тим часом як сааме цим внутрішнім протистоянням, постійним конфліктом між різними полюсами особистості Франко найбільш цікавий, саме ця вічна напруга спонукала його до важкої праці. Франко заслуговує на вивчення, дослідження саме як суперечлива, неоднозначна постать. Не слід, звісно, ідеалізувати Франка, називаючи його, як то робилося в радянські часи, "великим Каменярем", і приписуючи йому виняткову роль "батька" західноукраїнської інтелігенції. Одначе подібної до нього за масштабами діяльності, величиною таланту та популярністю постаті в Галичині ХІХ - початку ХХ століття не було. Після виходу поеми "Мойсей", в якій Франко метафорично, проте достатньо ясно вказав на роль творця - неоціненого пророка в своїй Вітчизні - обожнення Франка галицьким селянством, студентством та інтелігенцією досягло апогею. Проте серед кіл народовської та москвофільської інтелігенції, особливо згуртованої навколо газети "Діло" та клерикальної верхівки, Франко був одіозною фігурою від початку до кінця. Своєю журналістською та публіцистичною діяльністю Франко нажив безліч ворогів, у тому числі серед справді провідної суспільної течії того часу - народовців. Водночас літературний геній Франка був високо поцінований представниками усіх соціальних верстов і груп, усіх націй, що населяли Галичину. Тема інтелігенції, її призначення та функції, завдань теоретичних і практичних почала цікавити Франка ще на ранньому етапі його журналістської творчості. Почавши з закладання теоретичного базису та створення програмних творів, він поступово перейшов до практики, бувши протягом тривалого часу фактично взірцем для прогресивної творчої інтелігенції. Саме практичною діяльністю, а не теоретичними розробками, Франко приніс найбільшу користь українській культурі, відкривши Галичині Європу і світ і почавши відкривати світові Галичину. Безперечно, внесок Франка у процес формування галицької інтелігенції, кристалізації духовної еліти, а відтак і консолідації української нації є величезним і, можливо, досі не до кінця оціненим. Ще до смерті Франка з нього поспішили зробити образок, як свого часу з Тараса Шевченка. За схематичними образами "Великого Каменяра" та "українського Мойсея" приховувалися суперечності Франкової натури, нюанси його політичних переконань. Лише віднедавна літературознавці і критики почали тверезо підходити до оцінки культурної спадщини Франка. В усякому разі, його образ потребує деміфологізації, переоцінки, дослідження під абсолютно новими кутами зору. Увагу І. Франка привертали писемні пам'ятки і неслов'янських народів. Свідченням цього може бути його розвідка “Найстарші пам'ятки німецької поезії IХ—XI вв.”, у якій автор не тільки публікує дві найстаріші німецькі поезії “Вессобрунська молитва” і “Пісня про Гільдебранда й Гадубранда” та одну поему “Муспіллі” старонімецькою мовами, а й подає їх переклад сучасною німецькою і українською мовою. Крім того, І. Франко характеризує мовні особливості та поетичні форми цих творів. Як глибокий знавець старовини, І. Франко охоче відгукувався на опубліковані писемні пам'ятки, його рецензії відзначаються ґрунтовним аналізом публікацій, слушними критичними зауваженнями і щодо повноти і якості опублікованих текстів, і щодо їхньої наукової значимості. Учений рецензував не тільки публікації давніх текстів української мови, а й церковнослов'янської, давньоруської, російської, білоруської та ін. Пор., напр., рецензії на праці: X. Лопарєва “Древнерусские сказання о птицах”; В. Перетца “Повесть о трех королях в западнорусском списке XV в.”; П. Житецького “О переводах евангелия на малорусский язык” // 0писание документов архива западнорусских униатских митрополитов, 1470—1700; Ю. А. Яворського “Два замечательных карпато-русских сборника XVIII в.” та ін. Давні писемні пам'ятки І. Франко використовував і в своїй художній практиці. Зокрема, на багатьох його літературних творах позначився вплив “Слова о полку Ігоревім”. Як своєю багатою публікацією давніх писемних пам'яток української, давньоруської, церковнослов'янської, німецької та польської мов, численними рецензіями на опубліковані пам'ятки, так і своєю активною дослідницькою роботою над писемною спадщиною минулого І. Франко збагатив не тільки історію української культури, а й світової взагалі, його публікації давніх писемних пам'яток та методи і методика їх досліджень не втратили свого наукового значення і успішно використовуються сучасними дослідниками. І. Франко один з перших помічає початки літературного закріплення в пам'ятках XVII—XVIII ст. деяких живих народних говорів, зокрема лемківського. Так, лемківський говір виразно виявив себе в канонічних пам'ятках, піснях, легендах, повістях тощо. Дослідник звертає увагу на деякі інші закономірності, пов'язані з процесом становлення української національної літературної мови. Так, він вказує на елементи макаронічності книжної мови, підкреслює популярність і важливе значення жанру українських інтермедій XVII—XVIII ст. та їх мови, зв'язок із ними сатирично-гумористичних віршів, аргументовано доводить, що шкільна драма цього періоду спричинилася до популяризації колядок і деяких кантів. Методологічно важливі висновки І. Франка про неперервний зв'язок старої і нової української літературної мови, зокрема про засвоєння традицій інтермедій, сатирично-гумористичних віршів та інших творів XVIII ст. І. Котляревським, П. Гулаком-Артемовським і їх продовжувачами. На думку І. Франка, східноукраїнські письменники мали вирішальний вплив на культурне і літературно-мовне відродження Галицької Русі, позначене появою “Русалки Дністрової”. І. Франко зазначає, що на процесі переходу староукраїнської літературної мови XVIII ст. до мови сучасного періоду негативно позначилися складні суспільно-історичні умови: роз'єднаність українських земель, що входили до різних держав, важкий національний гніт, внаслідок чого українська літературна мова XVIII ст. на народній основі функціонувала тільки в писемній формі, своєчасно не заповнювала вакуум, що виник в результаті занепаду книжних стилів, не справляла належного впливу на громадське й культурне життя. Він неодноразово говорить про засвоєння староукраїнських мовних елементів у творах нової української літератури, наприклад у Т. Шевченка. Вражає діапазон лінгвістичних інтересів І. Франка: крім уже розглянутих його цікавлять питання української ономастики, діалектології, граматики, наприклад, історія українських дієприкметників на -чий, роль пунктуаційних знаків у пам'ятках писемності та ін. Окремо треба сказати про величезний досвід дослідника у справі підготовки до публікації старописемних текстів. Блискучий знавець пам'яток української мови, особливо XVI— XVIII ст., І. Франко досліджував їх у контексті європейської і світової літератури. Йому належать зразкові з лінгвістичного погляду численні публікації, що супроводжувалися вказівками на характерні риси правопису, фонетики, граматики, лексики, на діалектні особливості. Ці матеріали розпорошені по багатьох працях ученого і ще чекають на узагальнення. Глибока ерудиція дала дослідникові змогу здійснити всебічний текстологічний аналіз, повно й точно реконструювати найраніші списки творів, наприклад народних пісень і дум. Лінгвістичні погляди І. Франка відзначаються великою доказовою силою, оскільки випливають з аналізу широкого фактичного матеріалу і глибоко обгрунтовані теоретично. Вони здійснювали і здійснюють все зростаючий вплив па формування поглядів лінгвістів—істориків української мови. | |
| Переглядів: 441 | |
| Всього коментарів: 0 | |