| Головна » Статті » Зарубіжна | [ Додати статтю ] |
РЕЛІГІЙНІСТЬ РИСА УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ МЕНТАЛЬНОСТІ
|
Релігія завжди посідала значне місце в житті українського народу і на будь-яких етапах його розвитку була неодмінним складником знищу-ваної національної свідомості. Релігійність риса психології особистості та соціальної спільноти безпосередньо пов’язана з їх характером. Згадаймо, що характер скла-дається з двох головних блоків: систем відношень до світу й до себе, в яких нерозривно переплітаються моральні оцінки з позиції “добро зло”, естетичні з точки зору “прекрасне огидне”, емоційні “подо-бається не подобається”, та волі, яка спонукає на подолання внутрі-шніх і зовнішніх перешкод на шляху до поставленої мети. Оскільки будь-яка віра є безумовним і рішучим прийняттям на рівні глибинних емоцій-них, моральних та естетичних відношень і керівництва до дії якихось ідей, цінностей, то очевидно, що вона розміщується в обох блоках харак-теру й справляє на них істотний вплив. Християнська релігія є в самій своїй основі духовною. Людина біо-соціо-духовна істота. Хоча біологічні інстинкти та соціальні вимоги перебувають в ній у постійному протиборстві; вони разом сковують дух людини, її власне Я, совість процес внутрішнього визначення добра і зла. Гадаю, що саме в усій цій триєдиній скутості коріння одвічного трагізму людського існування. Духовне в людині це те, що дає їй змогу протистояти й біологічному, й соціальному. Християнська любов най-вищий злет духовності, оскільки в ній людина цілком підноситься над тра-гізмом власного існування, радісно підпорядковуючи дух сили найвищій цінності життю в усіх його проявах для блага людини. Справжній християнин досягає в любові щастя душевної гармонії. Для нього віра-любов джерело блаженства єднання з Вищим світом, в якому панують абсолютні Істина, Добро, Краса. Це блаженство підно-сить дух над усім об’єктивним, але сама вона сприймає свій суб’єктивний стан як об’єктивне вторгнення Вищого Духу в своє Я. Це дає наснагу в жахливих лабетах інстинктів та соціального тиску обирати совістю добро. Істинні християни не шукають виправдання своїх гріхів, що завжди є по-ступками інстинктам та тиску ззовні, хибною сентенцією: “На все воля Божа”. Саме воля в людині. Бог, згідно з християнським ученням, дав їй свободу вибору добра чи зла. Цим християнство піднесло людину до Царства Духу, яке людина спроможна обрати й вистраждати в собі. Сво-бода морального вибору совістю найістотніша сутність людини. Зна-ходячи в собі совість, людина підноситься до щастя бути в істинній собі. Порив до духовної віри наростає в Україні. Людина безпорадно зу-пинилася перед “досягненнями” свого зухвалого розуму, що покладався тільки на власну могутність і здатність створити за допомоги ідеології та науки всезагальне блаженство. Люди з новою силою відчули трагізм сво-єї несвободи перед ними ж створеними згубними силами, які калічать людські душі й тіла, природу, що стимулює світовідчуття безпорадності й абсурдності людського існування. Дедалі більше здатних мислити й пе-реживати людей доходять висновку, що основа порятунку України в тому, на чому міцно стоїть культура Заходу: в одухотворенні людської душі за-гальнолюдськими цінностями, стрижнем яких є любов в її християнському тлумаченні. Українська історія сповнена трагедій, головною причиною яких є межове геополітичне становище української землі “на грані двох сві-тів”. Таке становище породжує граничні ситуації життя перебуває пе-ред постійною загрозою, є проблематичним. Тому люди шукають підтри-мки й надії у Бога. Християнство було насильно насаджене народним масам Київської Руси князями та їх дружинами. Народ спочатку не приймав його. Виріша-льною трагічною подією, яка зумовила масове звернення наших предків до християнства, була монголо-татарська навала. Неспроможні проти-стояти всім страшним лихам, що їх принесли завойовники, люди знахо-дили душевну підтримку, розраду, втіху й надію в християнських ідеях про те, що страждання є благом для людини, бо сприяють очищенню й врятуванню душі для вічного блаженство в потойбічному житті. Тобто християнство під час монголо-татарської навали стало для жителів Київ-ської Руси єдиним засобом духовної підтримки, психотерапії, компенсу-ючи душевною втіхою земні страждання. Подальші історичні катастрофи, що призвели до остаточної втрати самостійності й позбавили нашу націю можливості нормального розвитку, з одного боку, з іншого ще більше зміцнили цей психологічний потяг до християнства.Духовна, виховна, ідеологічна діяльність церкви не була марною, хоча результати її виявилися нескоро засів церкви падав у ґрунт спри-ятливий, найбільш надійний, хоча й такий, що дає не стрімкі сходи, а по-вільне, проте суцільне проростання. Цей соціальний ґрунт селянство, яке складало головну масу українського народу. Для психіки селянина, пов’язаного з природою та землею, властива релігійність. Це спричиня-ється багатьма чинниками, серед яких головним є залежність успіху се-лянської праці від природних умов, коли можна сподіватися тільки на ла-ску Божу й просити підтримки тільки у Бога. Селяни найбільш гнобле-на і знедолена верства населення, і шукати захисту від несправедливос-ті, неправди їм здебільшого доводиться також тільки у Бога. Українське селянство зазнавало соціального гноблення, помноженого на національ-не. Нарешті, природа, серед якої живе селянин, своєю доцільністю, кра-сою, таємничими порухами, грою незримих, незрозумілих для людини, часом грізних, жахаючих сил тощо переконливо говорить про Творця, тим більш переконливо, що мало не єдиним джерелом інформації про навко-лишній світ для селянина була церква. Неспроможність українського селянства, всього поспільства самим дати собі раду бракувало сили, активності, волі, щоби здобути свободу й створити свою національну державу, призвела до того, що в україн-ській національній психіці розвинулося підсвідоме й свідоме сподівання, що звільнення та справедливість прийдуть ззовні. Якась стороння сила нарешті утвердить “правду” й воздасть усім гнобителям. Не випад-кові, у зв’язку з цим, така щира довіра, беззастережний потяг до Москви в часи підписання Переяславської угоди. Якщо спробувати висловитися образно, то можна сказати, що в українському народі сформувалися са-мопочуття, самосвідомість знедоленої вдовиці, що чекає на сватання по-рядного ґазди, який, нарешті, захистить, нагодує й зігріє. Символ України червона калина прекрасна, але безталанна жінка... Об’єктивним свідченням про глибину й силу емоційності як риси української національної психіки є наші пісні, що викликають зачарований подив у естетично чутливих людей всього світу. На сьогодні відомо бли-зько двадцяти тисяч українських пісень з мелодіями. А текстів сотні ти-сяч. У піснях наш народ вилив тугу за волею, за правдою, свій порив до справедливості, добра, любові, показав свою життєрадісну, веселу, доб-розичливу вдачу. Висока емоційність, поєднана з очікуванням “правди” в стані влас-ної безпорадності, неспроможності активно діяти, виборюючи її, стиму-лює фантазію, посилену діяльність уяви. Згідно з відомою психологічною закономірністю, емоційна енергія загальмованих зовнішніх дій мусить розрядитися у внутрішніх афектах фантазії. Це зумовило становлення такої риси української національної психології, як інтровертизм. Інтрове-ртивними називають народи, схильні до поглиблених духовно-моральних, екзистенціальних пошуків, екстравертивними творців, зо-середжених переважно на вдосконаленні матеріально-технічного вироб-ництва, установ. Наприклад типовим інтровертивним народом є індуси, екстравертивним американці. У свою чергу, інтровертизм органічно пов’язується з індивідуаліз-мом. Екстравертизм як національна експансія неможливий без “колекти-візму”, себто підпорядкуванні одиниці загалу, беззастережного послуху, відданості колективній думці тощо. В. Янів пише: “Цілком зрозуміло, що спрямування уваги на власну особу з рівнозначним сильним чуттєвим за-барвленням мусить вести до індивідуалізму, отже до риси світогляду, яка поруч із українською емоційністю викликає найменше сумнівів та знайшла найвиразніше висвітлення в українській науці і публіцистиці. Це й є, між іншим, фактор, що нас найбільше пов’язує з Європою і віддаляє від сходу, в тому числі і від Росії”. Очевидно, що всі три риси української ментальності емоцій-ність, інтровертизм та індивідуалізм в їх взаємопоєднанні й поєд-нанні з національною ідеєю, стрижень якої становить очікування “прав-ди”, та з об’єктивними чинниками, які інтенсивно стимулюють релігійну віру, є вельми сприятливими саме для духовної релігійності. | |
| Переглядів: 420 | |
| Всього коментарів: 0 | |