Головна » Статті » Зарубіжна [ Додати статтю ]
Осавул української ідеї (повернення Вячеслава Будзиновського)
Говорячи про літературний рух і взагалі про духовне жит­тя в Галичині на зламі 70-80-х років, І. Франко серед молод­шої парослі, «котра виросла під впливами польського пози­тивізму та соціального демократизму», називає передусім Юліана Бачинського та Вячеслава Будзиновського (Фрагіко І. Українсько-руська (малоруська література) // Зібрання творів: В 50 т. — К.: Наук, думка, 1984. — Т. 41. — С. 87). Критик наголошує, що ці представники черпали стимул власної діяльності із західноєвропейських напрямів, зокрема імпре­сіонізму та неоромантизму.

Більшість довідників та ен­циклопедій взагалі випустили це прізвище, і аж у першому томі «Української літературної енциклопедії» (К., 1988. — С. 241), завдячуючи Ф. Погребеннику, знайшлося місце для не­величкої статті про В. Будзи­новського. Правда, значно раніше, ще 1955 р. у першому томі «Енциклопедії україно­знавства» за редакцією профе­сора В. Кубійовича, хоч і дуже скупо, але об'єктивно було ска­зано про цього публіциста й історика-белетриста, політика, визначного суспільно-громадсь­кого діяча (С. 180).

Сьогодні справедливо пише­мо, що Будзиновський Вячеслав Титович (псевдонім та крептонім: Недоля В.; В. Б.; 30.01.1868, с. Баворів теперішнього Тернопільського району на Тернопільщині — 14.02.1935, м. Львів) здобув освіту у Львівському та Віденському універ­ситетах, почав друкуватися на сторінках «Товариша» ще 1888 р.; організаторський перевів у практичну справу: брав активну участь у польській газеті «Рчаса» (1886—1887), організовував численні галицькі віче, редагував зокрема такі видання, як «Радикал» (1895), «Гро­мадський голос» (1896—1897), «Праця» (1897), де вперше над­рукував новели В. Стефаника; з 1897 р. разом з Д. Лукіяновичем видавав «Універсальну бібліотеку», а з вересня 1906 р. — літературно-освітній журнал «Світ»; протягом 1907—1918 рр. був послом до Австрійського парламенту, де постійно виступав на захист українського народу; він — один із засновників Ук­раїнської радикальної партії (1890), а-після виходу з неї 1899 р. — один з організаторів Української націонал-демократичної партії; 1927 р. заснував Українську партію праці і був її чле­ном та керманичем до її ліквідації 1930 р. Це, так би мовити, перебіг найважливіших етапів життєдіяльності В. Будзиновсь­кого.

Предки В. Будзиновського походили з с. Вовчухи, недалеко Городка, що піді Львовом. І носили вони українське прізвище — Будзанівські. Сам письменник згадував, що його дід по ма­тері був німцем з Чехії, а бабця була чешкою, дід по батьковій лінії був українцем, а бабця — полька. Дід Євстахій навчався у Львівському університеті разом з М. Шашкевичем та М. Устияновичем, став священиком. Батько Будзиновського здобув освіту у Львівській нормальній школі, вчителював у с. Баворові.

Початкову школу Вячеслав закінчив у Львові, там же опа­нував вищий вишкіл гімназійний. Довкіл панувало польське духовне й моральне засилля, навчалися й розмовляли в ото­ченні Будзиновських виключно по-польськи. Батько, хоча мет­рично, належав до українців, гонорувався, що є поляком, а мову українську вважав мовою «хлопів», недоучків. Світоглядні переміни у В. Будзиновського сталися під впливом знайомства з І. Франком, М. Драгоманівим, М. Павликом та іншими пере­довими людьми того часу. На якомусь етапі молодий В. Будзи­новський надто захоплюється марксистською теорією; відтак починає «бокувати» від неї, як і від драгоманівського феде­ралізму та космополітизму. Але час вимагав активних дій. Він організовує журнал «Товариш», запрошує до співпраці Фран­ка. Але вийшов 1888 р. лишень один номер, в якому В. Будзи­новський і дебютував статтею-рецензією.

Навчався В. Будзиновський на природничому відділенні філософського факультету Львівського університету (21 берез­ня 1889 р. відрахований за організацію зборів студентів Львова 8-9 березня у міській ратуші), мав намір продовжити навчання в Цюріху, але опинився у Відні на медичному факультеті університету. Тут він запізнався з багатьма учасниками това­риства «Січ», поглиблював свої знання з економіки, політології, соціології.В. Будзиновський 1890 р. видав у Львові науково-публіцистичну брошуру «Культурна нужда австрійської Русі» (В. Охримович відгукувався рецензією на це видання в «На­роді» за 1891 р., Ч. 20—21; І. Франко не забарився теж (Народ. — 1891. — Ч. 23). Автор мав намір дати «загальнозвісним фак­там теоретичне пояснення», будуючи добір фактів, їх виклад та пояснення на «еволюційній методі». Подаючи в аналітичному плані економічний стан в Галичині, В. Будзиновський спи­рається головно на розбір стану справ рільників, дрібної шлях­ти тощо. Усе це, так би мовити, пов'язується, переплітається із міркуваннями про стан політичний, соціально-правовий. Одна­че автор занадто багато уваги приділив теорії та методі еко­номіста Маркса; він дещо однобоко піддає оцінкам різні суспільні формації, зокрема початкову стадію капіталізму в Га­личині; у його висновках чимало кабінетної ілюзійності, часом далекої від реалій соціальної практики. Прискіпливий І. Фран­ко, резюмуючи значення цієї брошури, підкреслив, що «прак­тична» програма Д. Будзиновського навіть в політичних точ­ках являється не дуже-то практичною».

Розходячись з багатьма радикалами, в тому чіислі й з М. Драгомановим, який відкидав українську державність, В. Будзи­новський наполягає, щоб у програмі партії було обов'язковим положення про національну державу. Він протягом 1893 р. зі сторінок «Народу» веде уперту боротьбу з польською шляхтою, з «москвофілами», що не думали і не гадали про якусь там українську державу.

Протягом 1894 р. у «Народі» публікує ряд актуальних праць. Гарний розголос мала публікація в ЗНТШ «Аграрні відносини Галичини» (1894).

В. Будзиновський нерідко приходив до читачів з гострими публікаціями, що викликали бурхливі дискусії. Ось такий при­клад. М. Павлик вмістив у «Народі» (1894. — Ч. 17. — С. 265— 276) статтю В. Будзиновського «Хлопська посілість в Галичині». Автор досить аргументовано аналізує аграрні відносини, пише про те, що найбідніше селянство не дістало землі. Але В. Буд­зиновський не обминув можливості «вкрапити» в аналітичний текст патетичної словесної бравади, метафоричного патріотизму на зразок: «Така-то була твоя весна, руський народе! За той презент зроблений з нужди, за ту свободу «сконати під защитою законів» упідлився ти, руський хлопе, і ви, руські патріоти з 1848 року! За ту мис­ку сочевиці, виїдену і вилиза­ну миску, продав ти волю політичну, боровся з рево­люційними змаганнями часу, котрі і тобі несли волю. Ти ку­пив собі власні кайдани». І ці та ще інші слова викликали бу­квально гнів Франка. Він тут же не забарився відгукнутися «колючою» статтею-роздумом «Не в пору пафос» (Народ. — 1894. — Ч. 19. — С. 294—296), у якій звинуватив автора у не­знанні історії, в шаблонному способі мислення та в незнанні й невідповідному оцінюванні дійсних фактів. Думається, що певну корективу у з'ясування суті справи внесла подана М. Павликом примітка до публікації І. Франка: «Стоячи на становиську свобідного обміну думок, поміщаю сю увагу І. Франка, та му­шу зауважити, що в головному я з нею не годжуся. По-моєму, нема сумніву, що русини, підпираючи австрійський уряд під час революції 1848—1849, упідлилися, помогли побідити ре­акції і тим викопали гріб для власної свободи. Вину сього тре­ба, впрочому, приписати більше руській «інтелігенції» в «Го­ловній руській раді», котра як агент правительства просто те­роризувала мужиків, навіть уговкуючи їх виступи проти панів за грунти, а то й просто боронячи економічні інтереси панів, як то робило і правительство. Таким чином, руський народ своєю поведінцією під час ре­волюції стратив дуже багато не тільки політично, а і еко­номічно. Се, впрочім, можна би брати супокійно, як усякі історичні події, коли б не те, що фатальний крок русинів із 1848 р. (зрештою, підготовлений усею нашою історією під Австрією) і досі мститься на руськім народі між іншим, перешкоджаючи йому поглянути критично на верхи нашого правительства Як глибоко корениться в русинах той австрійський сервілізм видно найкраще з недавньої оди одного бувшого радикала, верхові правительства, де він просто зве Австрію «раєм» для русинів. А ми ж бачимо, що русини тут мають менше прав, ніж який-небудь інший народ. Нарешті, ми мусимо сказати, що справа революції 1848-49 рр. в Австро-У горській Русі дуже сложна і досі мало висліджена, а через те в суді про неї треба бути осторожному. Се ми прикла­даємо і до д. Будзиновського, котрому ми теж побажаємо більше уваги на факти і терміни історичні. Звісно, свобідна дискусія може тут бути тільки корисна (Див.: Франко І. Зібрання творів: В 50 т. — К.: Наук, думка, 1985. — Т. 44. — Кн. 2. — С. 734— 735).Неабияку ерудицію та популяризаторський хист продемон­стрував В. Будзиновський у брошурах та більших за обсягом книжках «Хлопський страйк» (Чернівці, 1897. — 58 с), «Ґрун­товий податок» (Чернівці, 1897. — 52 є.), «Панщина: Єї поча­ток і скасоване» (Чернівці, 1898. — 174 с), «Наші гетьмани» (Львів, 1907. — 187 с). Якщо перші три з названих книжок передовсім опираються на життєво-значимі факти, на стати­стичний матеріал (наприклад, у брошурі «Хлопський страйк» автор роз'яснює суть поширених в народі виразів «четвертий

шульок», «тринайцятий сніп», «дві шістки за день», «шість днів паньщини»), то остання — це цілком окремі п'ятнадцять історичних нарисів з ілюстративним доповненням про постаті українського гетьманату (П. Сагайдачний, Б. Хмельницький, І. Виговський, Ю. Хмельницький, П. Тетеря, І. Брюховецький, П. Дорошенко, М. Ханенко, Д. Многогрішний, І. Самійлович, І. Мазепа, І. Скоропадський, П. Полуботок, Д. Апостол, К. Ро-зумовський).

На якомусь перехресті власних доріг та життєвих поворотів В. Будзиновський зупинявся, вдихаючи, хоч і не до глибини легенів, радянофільське повітря; на якомусь з поворотів відчув, що від нього терпне в горлі й мутиться в голові — зрештою зрікся цієї світоглядно-політичної орієнтації. І вже, певно, не­залежно від нього самого, колишні «дослідники» української літератури, такого духовного пласта, як періодичні видання, занесли його до розряду «прогресивних письменників рево­люційно-демократичного» спрямування, які начебто те й ро­били, що своєю щоденною працею пером й усним словом роз­бивали товсту скелю «гнилого капіталізму» з його «паразитую­чим принципом» життя. А він, на диво, залишився в нашій загалом непростій історії таким, як був насправді: щоб не ро­бив, думав про українство; щоб не писав — заради нього.

З упадком журналу «Народ» (після смерті М. Драгоманіва) В. Будзинський редагує органи радикальної партії — газети «Громадський голос» та «Радикал». Не відчувши з боку партії підтримки своїх орієнтацій на українську державність, В. Буд­зиновський у простест «іде в маси», за що його 1 квітня 1896 р. заарештовують у Тернополі. Звільнений після двотижнево­го голодування, він зустрінеться з гімназійним товаришем О. Маковеєм, який запропонував приїхати до Чернівців редагу­вати газету «Праця» (до речі, саме тут 1897 р. завдячуючи В. Будзиновському з'явилися перші новели В. Стефаника).

Після ліквідації газети «Праця» В. Будзиновський повер­тається на початку 1898 р. до Львова, працює в редакції що­денної популярної газети «Діло», стає невдовзі редактором «Ви­давничої спілки». Політичний авторитет його ще більше зріс під час виборів до австрійського парламенту (1897—1898 рр.). Радикальна партія, по суті, як єдиний організм перестає функціонувати, а В. Будзиновський при підтримці М. Гру-шевського та І. Франка створює націонал-демократичну партію, основним кредо й кінцевою метою було утворення самостійної незалежної української держави. А для теоретичної підпори задумує підготувати та видати велику історію України (ця ідея не була зреалізована), пише і видає велику серію науково-по­пулярних книг («Панщина» (1898), «Австрія чи Польща» (1903), «Хмельниччина» (1906), «Галицькі постулати» (1907), «Геть­ман Мазепа» (1909). Його перу також належать такі публікації, як «Новітні революції», «Виборча програма», «Руський страйк в 1902 р.», «Хлопська земля» та ін.

З 1901 р. В. Будзиновський- став редагувати газету «Свобо­да», орган націонал-демократичної партії. Остаточно від­кинувши метод Маркса, політик і редактор спрямовує власну діяльність та сторінки друкованого органу на масове пробуд­ження галицького селянства. Якраз перед жнивами 12 червня він опублікував відозву «Страйкуйте!», яку прокуратура сконфіскувала. Та 14 червня посол А. Кос зачитав її в парла­менті, і В. Будзиновський ще раз її опублікував. Через 10 днів по селах почалися страйки і «небавом охопили цілу Галичи­ну». За фактами, які наводить есеїст Р. Горак, В. Будзиновсь­кий спричинився до виступів селян у 500 селах 29 повітів, чим зробив незаперечним свій авторитет.

Із статистично-економічних праць В. Будзиновського особ­ливого розголосу набула брошура «Селянська власть» (Львів, 1901), написана українською мовою і побудована на фактич­них матеріалах, переважно запозичених з офіційних урядо­вих статистичних видань. І. Франко, вважаючи, що видання заслуговує загальної уваги, відгукується на нього рецензією «Еіпе Ргоіеіагіег-Каііоп» в німецькому журналі «Х-8ігаЬ1еп» (1901. — № 4. — 8. 10—13). Україномовний текст в перекладі побачив світ аж 1985 р. у 2-ій книзі 44-го тому Зібрання творів І. Франка (С. 611—613).Але Франко надто категорично міркував про цю працю В. Будзиновського. До речі, категоричні думки-сентенції він висловлював у гострій формі і в ряді листів, зокрема до М. Дра-гоманіва. Так, десь ще наприкінці жовтня — в початку листо­пада 1894 р. він писав зі Львова, що не дуже радий писаннями В. Будзиновського в «Народі» («Він упражняється в кріпких словах, а фактична основа у нього дуже слабка, факти хапані без системи і критики» (Франко І. Зібрання творів: в 50 т. — К.: Наук, думка, 1896. — Т. 49. — С. 522).

Зрозуміло, така надмірна «увага» І. Франка до писань В. Будзиновського продовжу­валася подібною до описаної Франком в листі до М. Павлика від 15 вересня 1893 р. ситу-ацією-взаємовідносинами: «... Будзиновського бачив раз на вулиці, та ані він до мене, ані я до нього» (Франко І. Зібрання творів: В 50 т. — К.: Наук, дум­ка, 1986. — Т. 49. — С. 414). 1906 р. В. Будзиновський засновує журнал «Світ», згур­тувавши навколо себе найліпші літературні сили; звідси, влас­не, і вийшла група «Молода му­за».

1907 р. був обраний послом до австрійського парламенту, де гостро критикував уряд за антиукраїнську політику. Промова, виголошена 22 травня 1908 р., займала сімдесят сім газетних полос.

Діяльність В. Будзиновського проявлялася як в суто політичній сфері, так і в науково-публіцистичній. Ось його величка аналітична праця «Хлопська посілість» (Львів, 1910. — 194 с.) мала великий успіх у фахівців. Буквально засипана статистичними матеріалами (розділи: «Поділ ґрунтовної посілости», «Зміни від 1848 року», «Пересічна рустикальна посілість після повітів», «Хлопська посілість», «Рільниче на­селене», «Рільнича продукція», «Тягарі», «Задовженє», «Су­дові ліцитациї селянських і маломіських посілостей», «Спро-летаризована нація», «Час роботи»), вона використовувалася у просвітницькій, економіко-пропагандистській роботі.

Перу В. Будзиновського належать такі популярні брошу­ри: «Під крилами Габсбургів», «Хлопська земля», «Хлопсь­ким коштом», «Хлопський рай», «Державні будови водні і дороги», «Наші права», «Виборча програма», «Пересторога», «Новітні революції», «Злодійська рука», «Хрунь і чорт», «Дер­жава і руське селянство».

Коли у вересні 1914 р. Львів зайняли російські війська гене­рала Брусилова, почалися чорні дні і ночі для української інтелігенції. В. Будзиновський опинився у Відні, де редагував офійційну газету «ІЛсгепіізспез КогевропсіепиЬіаМ», став од­ним з організаторів «Союзу виз­волення України». Не припи­няв своєї дослідницько-публі-каторської діяльності. Ось цікавий факт: увагу багатьох привернула книжка К. Каутсь-кого «Народність і її початки з додатком В. Будзиновського» (Нью-Йорк: Голос правди, 1918. — 67 с. (додаток — С. 44—67). «Додаток» — то, власне, серйозна філософсько-правова студія, у якій автор на­голошує, що в наш час будь-яке практичне питання не можна розв'язувати, не маючи «великого засобу теоретичного знан­ня». Розмірковуючи над суспільним ладом, місцем інтелігенції в розвою, автор фіксує ось такі сентенції: «ніде, — буквально ніде в світі, — нема так нефахових політичних провідників народа, як на нашій Руси!»; «...партацтвом була і є ціла руська політика від хвилі, коли наш нарід «пробудився»; «безпрограмованість руської інтелігенції не може нікого дивувати, бо звідки ж вона мала взяти програму?»; «хлопські інтереси інтелігенція бачила і розуміла о стілько, о скілько вони були паралельні — і то намацально...»; «потрібне знане чужих язиків...».

Фактично у 1919 р. припиняє свою діяльність націонал-демократична партія. Повстала Українська трудова партія, на жаль, не вела мову ні про ідею суверенітету, ані про українську незалежність. Вийшовши з керівних органів партії, В. Будзи­новський на якийсь час повертається до «Діла», відтак засно­вує «Міщанське братство», а зібравши достатні кошти, відкриває часопис «Слово». Коли на з'їзді Української трудової партії 1923 р. програма незалежності України В. Будзиновського не пройшла, він покинув «.Слово», став пропагувати власні ідеї зі сторінок «Нашого прапора». Коли ж 11 липня 1925 р. було створено Українське національно-демократичне об'єднання (УН-ДО), то редактором газети «Рада» як органу партії було при­значено В. Будзиновського. Саме тут, на шпальтах цього попу­лярного видання, він видрукував свою історико-популяризаторську книгу «Ішли діди на муки», що побачила у Львові на­прикінці 1925 р. світ окремим виданням.Покинувши 1927 р. УНДО, В. Будзиновський з групою од­нодумців створює Українську партію праці з газетою «Праця»; його обирають головою партії і висувають кандидатом до поль­ського сейму (вибори він програв). Саме тут, на сторінках «Праці», відбилися хитання, політичні тупики у світогляді В. Будзиновського на тому етапі: він критикує С. Петлюру, УНР, ЗУНР та їх діячів і провідників; він орієнтується на «ра­дянську Україну». Щонайбільше на цих політичних карколомах він показує свої здібності у журналі «Нові шляхи». Але проходить час, і В. Будзиновський розчаровується у своїй сліпій вірі в можливості підсталінської України. Йде пошук самого себе, йде внутрішнє переосмислення, спроба зреалізувати себе як письменника. І цей пласт духовного облогу почне щоденно розорювати В. Будзиновський.

У статті-огляді «З останніх десятиліть XIX віку» І. Франко переводить критичним поглядом такі постаті в нашому пись­менстві, як Тимофій Бурдуляк, Осип Маковей, Андрій Чайківський, Богдан Лепкий, Михайло Петрушевич, Лесь Мартович, фіксує у власному аналізі найхарактеристичне: в оповіданнях Вячеслава Будзиновського він вбачає і сміливість, і певну бравуру, і до деякої міри зверхню форму (Зібрання творів: в 50 т. — К.: Наук, думка, 1984. — Т. 41. — С. 525). Так воно все, а чи не зовсім, але десь з 1920 р. оповідання та повісті В. Будзиновського широко друкували часописи Аме­рики (до 1932 р. у США побачили світ понад сімдесят його творів), їх також передруковували бразіліиські та канадійські видання, звичайно ж, не сплачуючи авторові ніяких гонорарів.

Напримір, 1920 р. накладом Степана Шухевича з'явилося у Львові історичне оповідання «Під одну булаву» (одне з ос­танніх перевидань: Нью-Йорк: Говерла, 1956. — 122 с), в ос­нові якого — козацькі часи, часи походів і борінь, слави й упадку Б. Хмельницького. Твір побудовано на історичних фак­тах та правдивих джерелах.

З циклу історичних творів малої форми, переважно оповідань, варті і сьогодні уваги «До віри батьків» (Львів, 1924.

— 66 с), «Шагін Гірей» (Львів, 1924. — 64 с), «Небіжчик — ходить» (Львів, 1924. — 80 с), «Кров за кров» (Львів, 1924. — 127 с), «Ішли діди на муки» (Львів, 1925, — 117 с), «Міщанка» (Львів, 1928. — 32 с). Наприклад, в оповіданні «Небіжчик — ходить», заселеному багатьма персонажами, з багатьма відтінками й переплетіннями у сюжетній канві, автор блиску че демонструє уміння «накручувати сюжетну пружину», оповідну химеризацію, яка тримає читача в лабетах інтриги, спокусливо веде сторінками твору до розв'язки. Показовим є те місце, де священик із Стахом вночі відкривають гробовець — і, на превелике здивування обох, з'ясовується, що там не тіло Юрка Верницького, а чиєсь інше (С. 70—72). А ось в оповіданні «Міщанка» (як і взагалі у творах малої форми) ав­тор вдало використовує експресивний, динамічний початок у діалогічній формі, що заінтриговує одразу читача, пожвавлює інтерес: «— Лус! Лус! Лус!

В сінях у вишанського римаря Ситника лускало так, наче б кого ременем гатили по спині. Що таки так було, свідчив крик:

— Йойой! Йойой! Та защо?

— Защо? — Викрикнув хтось другий. — Я тобі дам, защо! Ти пройдисвіте, ти волокито, ти мочимордо!» (С. 3).

Із повістевого доробку В. Будзиновського звернемо увагу на такі твори, як «Стрімголов» (Чернівці, 1897. — 106 с), «Як чоловік зійшов на пана» (Чернівці, 1897. — 159 с.) та ін. Своєю фабулою повість «Стрімголов» нагадує твір «Як чоловік зійшов на пана». Так само в стилі побутової деталізації й надмірного опису автор веде розповідь про студентське життя у Відні, про невдале кохання та врешті-решт, смерть Романа Адамського, що лежав, стікаючи кров'ю.

Якщо вести мову про майстерність з точки зору глибини змісту повісті «Як чоловік зійшов на пана», то можна, не пере-силуючи аналітичну напруженість, говорити про посередньої вартості розповідь, у якій автор не виказав ні оригінальності сюжету, ані тим більше характеротворення. Звичайний, часом аж здається, що надто банальний хід думки: майже четверту частину обсягу твору автор «вділив» розповіді про те, як два приятелі-студенти Стефан Парубальський та Петро вчаться, опа­новують верховин^ правової науки, як фліртують з дівчатами.

Далі ж у канві появляються «клітини» соціальної бентеги, розміркувань про політичне життя-буття, про різні партії, та, зрештою, про сімейне жит­тя (тут автор вдається до мето­ди: герої з'ясовують свої сто­сунки листуванням).

Манера повіствування роз­тягнута, переповнена дріб'яз­ковою побутовою деталізацією; автор фактично з першої сто­рінки послуговується діа­логами (і тільки з п'ятнад­цятого по двадцятий розділ тво­ру вкраплюється філософсько-публіцистичний фермент). Закінчення повісті трафаретне: Стефан одружується, повністю відходить від товариства і політичного життя. «Більше ніхто не бачив Стефана в українській громаді, — пише письменник. — Товариші не читали більше його листів, ні друкованих праць. Часом тільки доходили до них його підписи на ... банкових документах» (С. 159).На думку аномімного автора передмови, В. Будзиновський був тієї гадки, що його письменницька продукція «не для кри­тиків літератури, ані на те, щоб про неї колись писали в підручниках історії літератури, а виключно для читачів» (С. 16).

Як би там не було, а В. Будзиновський писав багато, прак­тично все публікував. Ось 1920 р. він видає історичну повість ♦ Під одну булаву»; того ж року вийде велика повість «Осаул Підкови». А через рік, тобто 1922 р., він прийде до читачів з книгою «Кров за кров». І так практично щороку В. Будзиновсь­кий втішав численну читацьку публіку новими творами, у яких не намагався сягнути високого щабля художності, не дбав аж конче про психологічне наповнення характерів. Він викладав матеріал, що будувався на історичній правді, дохідливо, про­сто, популярно — цим ; .--азивав до себе найменш освіченого читача, але читача чесного, в душі патріота, що охоче брався за книгу, бо таким робом мав надію і, зрештою, змогу порозумітися в історії далекій, але не байдужій йому, його дітям і внукам.

З різних джерел спливає різна інформація, але посутньої помилки не буде, коли перекажемо за тими ж публікаціями, що орієнтовно з 1921 по 1933 рік тільки «Свобода» (Нью-Джерсі, США) опублікувала більше дев'яноста оповідань, повістей та історико-популярних розвідок В. Будзиновського. З творів, до яких мусить повернутися обличчям сучасна літературна кри­тика в Україні, звернемо увагу на такі, як: «Козак Шуба», «Не будь звіром», «До віри батьків», «Шагін Гірей», «Волю бути козачкою», «Пригоди запорозьких скитальців» та ін. З тих йо­го творів, які, як правило, друкувалися в періодичних видан­нях, назвемо: «Мерлець говорить», «Не вб'ють його», «Послідній Ногай», «Дика баба», «Бранка», «Перед бурею».

1934 р. у Львові побачила світ історична повість В. Будзи­новського «Гримить». У передмові (без підпису) були й такі рядки: «Осип Маковей та інші товариші, балакаючи про якісь його (В. Будзиновського. — В. К.) політичні статті, стали раз сперечатись, чи Будзиновський написав би яку повість. Тому що їхні думки були поділені, звернулися до нього, щоби він сам рішив справу. І справді — тоді зараз-таки ніччю сів В. Буд­зиновський писати оповідання й за дві доби передав товари­шам рукопис оповідання п. з. «Стрімголов». Ще за декілька днів В. Будзиновський приніс О. Маковею для «Буковини» повість «Як чоловік зійшов на пана...». Звичайно, критика бу­ла щедрою на похвали для автора. Були, звичайно, і такі відгуки, які несли в собі суперечливі оцінки, суб'єктивні суд­ження. Ось гострий на перо М. Рудницький закидав письмен­нику, мовляв, В. Будзиновський «не мав часу «видумувати» нових сюжетів і залюбки запозичив готову фабулу від Купера або Герстекера, переодягаючи героїв і змінюючи обстановку. За матеріал мав історію України, яку добре знав, за провідну думку твору досить йому було боротьби «з ворогами». Будзи­новський писав багато і швидко, ставився до літератури, як денникарі до газетної праці: треба написати таку-то річ на оз­начений речинець і віддати рукопис до друку, байдуже, чи є там які помилки, бо й так завтра треба писати вже щось нове».

П. Карманський наголошував, що В. Будзиновський в літературі «добачував тільки виховницю сильних характерів, бойовників. Для естетичних вальорів не мав змислу. Під цим оглядом був предтечею Донцова і групи тих молодих, що їх репрезентує Юрій Липа. Його мрією була українська повість в роді Сенкевичевої трилогії, і коли не діждався її, забув про те, що він колишній політик, агітатор і публіцист, — взявся до писання історичних романів. Сенкевичем українським не зро­бився, бо замалу мав естетичну культуру. Та все-таки молодь зачитується в його повістях і може навіть у дечому вчитися у них».

І таких суперечливих оцінок-роздумів можна назвати нема­ло. Мав рацію П. Карманський саме в тому, що повісті В. Буд­зиновського мали неабиякий успіх колись; правда і те, що кращі історичні твори автора і в наш час повертаються до читачів.

В. Будзиновський як історик літератури писав критичні студії та есеї про В. Стефаника, М. Яцківа, Леся Мартовича, упорядковував хрестоматії, збірники, писав ширші історичні розвідки.

Цікавим з наукової точки зору є видання «Козацькі часи в народній пісні, з замітками В. Будзиновського» (Львів, 1906. — 237 с). Коли взяти до уваги той факт, що український історичний фольклор, зокрема, думний та пісенний видавався сгупо (згадаймо, що, відгукуючись на 1 том історичних пісень В. Антоновича та М. Драгоманіва, англійський письменник і фольклорист Вільям Ральстон 1875 р. висловився захоплено, як про предмет «національної гордості українців»), а ширших наукових студій теж бракувало, не рясно тим більше вигляда­ло з наявністю підручників, посібників, хрестоматій та анто­логій, то зрозуміле загальне зацікавлення випуском у світ та­кої книжки.Книга відкривається малюнком татарсько-турецьких нападів на Західну Україну, точніше на Галичину і Волинь у XV і XVI ст. Правда, автор, як то мовиться, дещо перестарався, оскільки серед розряду дум є, хоча й змістовні, але не народно­го характеру тексти. У короткому передслові упорядник не за­значає, з яких джерел взято ті чи інші тексти; він тільки стверд­жує свій намір дійти «до простих читачів». У згрупованому, властиво, на два розділи (думи, зложені до Б. Хмельницького; думи від 1648 р. і до зруйнування Січі) матеріалі маємо тексти про Івана Коновченка, Івана Богуславця, Самійла Кішку, коза­ка Супруна (хоча пропущено про Саву Чалого, Максима Залізняка, Ґанджу Андибера, про Довбуша та опришків).

Збірник загалом вартував загальної високої оцінки, і зрештою такий прискіпливий критик, як І. Франко в невеликій рецензії говорив про видання як про давно відчуту потребу; зазначав, що «план і метод» є «вповні вдатними і відповідними до зазна­ченої ним мети» (Літературно-науковий вісник. — 1906. — Т. 35. — Кн. 7. — С. 175—176). Одначе мав рацію критик, коли закинув докір В. Будзиновському, що той дещо розмив поняття «козацькі часи»; порушив усталену схему групування дум, окремо пісень (у нього не вроведено чіткої градації між цими жанрами); трохи «всипав» недоладного й часом супереч­ливого в історичного характеру примітки. Зазначимо при­нагідно, що розширений текст рецензії І. Франко опублікував як рецензію-коментар в ЗНТШ (1906. — Т. 73. — Кн. 5. — С. 205—211).

А ось перед нами невелика збірка-хрєстоматія «Козаки у Стефана Руданського з поясненнями В. Будзиновського» (Львів, 1906. — 51 с). До цього видання увійшли поетичні твори С. Ру­данського «Пісня Хмельницького», «Хмельницький з ляхами», «До України», «Запорожські шори», «Могила», «Смерть коза­ка», «Турецька кара», «Кому чого бракує», «Нащо Бог сотво­рив?», «Кошовий у цариці», більшість з яких супроводжена невеличкими історико-літературними нарисами В. Будзиновсь­кого, що полегшують сприйняття та зрозуміння літературних текстів («Султан і запорожці», «Гетьман Мазепа», «Іван Скоро-пада», «Павло Полуботок», «Велямін», «Данило Апостол»).

Певну популярність мала двочастинна «Історія України» (Львів, 1924) В. Будзиновського, розрахована найперше на мо­лодь.

Роман Горак у начерку «Перехресні стежки Вячеслава Буд­зиновського» пише про мученицькі дні цього визначного й ба­гатьма великими інтелігентами України колись-то шановано­го суспільно-культурного й громадського діяча доби Івана Фран­ка, Михайла Павлика та Івана Белея, блискучого публіциста, редактора чисельних періодичних видань, літератора, історика, популяризатора української книги. З приходом на галицьку землю «визволителів», а з ними сатанинської червоно-сталінської ідеології, В. Будзиновський доживав свої дні в про-голоді й холоді, у самітності. Змушений розпродати найбільший і найцінніший надбанок, книги, шістдесятивосьмирічний чо­ловік згасав у знемогах (у невеличкій квартирі по вулиці Снядецьких, 6 у Львові). Р. Горак як ревний шукач джерел (від церковних метричних книг до унікальних книжкових рари­тетів та біографічних відкриттів в архівних сховищах держав­них бібліотек, архівів та приватних колекцій) покликається на кілька джерел, як ось на повідомлення від 15 лютого 1935 р. в газеті «Діло», звіт у газеті «Батьківщина» від 21 лютого того ж року та висловлювання Михайла Рудницького, який зосібна зауважив: «Яка іронія долі. Тридцять літ писав Будзиновсь­кий книжки, призначені для якнайширшого загалу, відповідно до духовних потреб тих, які могли їх читати; писав просто, ясно, брав патріотичні сюжети, прикрашував їх сенсацією, а його читачі не могли йому дати хоч би найскромнішого про­житку. Довгими роками по війні майже вмирав з голоду, жив скромно, як аскет. Був занадто гордий, щоб прохати якоїсь посади у товаришів на становищах, занадто непримиренний, — сам відчував це, — щоб сидіти на такій посаді і мовчати. Пробував жити з пера, а це в нас означало: нужда» (Цит. за: Горак Р. Перехресні стежки Вячеслава Будзиновського //Буд­зиновський В. Осаул Підкови: Історичні повісті з часів козач­чини. — Львів: Червона калина, 1990. — С. 368).

Та коли прийшло до В. Будзиновського остаточне прозріння, він опинився поза газетами (чимало їх було закрито ревнителя­ми сталінського режиму), поза громадським життям, сам з со­бою наодинці, фактично без засобів до існування. Було прикро, боляче, безнадійно. І прийшла полегша — смерть. Але була на Личаківському цвинтарі могила, але яка, де?Брати Будзиновського Роман та Орест Дзьобани віднайшли на 72-му полі Личаківського цвинтаря у Львові серед сплюнд­рованих варварами гробівців поблизу могили Олександра Ого-новського і родинний гробівець родини Будзиновських, де по­ховані сестра Вячеслава Олена (1873 — 26 жовтня 1893), б.чть-ко Тит Будзиновський (помер 25 вересня 1897 р.). Тут відійшли у вічний спокій брат Генрик (1877 — 23 квітня 1923). мати Ядвіга (1849 — 23 квітня 1931), брат Альфред (помер 7 січня 1942 р.) (Див.: Горак Р. Віднайдена могила Вячеслава Будзи новсьчого /,/ Літопис Червоної калини. — 1995. — № 1-3. С. 24—25).

Десь у тому буйнохвиллі час від часу спливає на пам'ять, здатних пам'ятати, й ім'я Вячеслава Будзнновського, про яко­го історик В. Дорошенко написав: «Як колись Іван Франко так і В. Будзиновський впродовж свойого трудового життя пе­реходив різні фази розвитку. Від соціалізму через радикалізм до націоналізму, а відтак радянофільства. Туди причалив Буд­зиновський з чисто націоналістичних спонук. Коли переконав­ся, що так звана радянська Україна — це обман, змінив негай­но свою радянську орієнтацію на національні позиції, признав­шись до своєї помилки. Всім своїм життям, всією творчістю дав Будзиновський найкращий доказ, що завжди був і зали­шається до смерті найкращим сином України» (Цит. за: Го-рак Р. Перехресні стежки Вячеояава Будзиновського. — С. 375).
Категорія: Зарубіжна | Додав: KyZя (28.12.2012)
Переглядів: 460 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]