| Головна » Статті » Зарубіжна | [ Додати статтю ] |
НАТАЛЯ КОБРИНСЬКА (1855-1920)
|
Неоціненна заслуга Н. Кобринської полягає в тому, що, започаткувавши феміністичний рух, вона вселяла в жіночі душі впевненість, надихала на працю в царині культури, суспільно-політичного життя, з якого жінка була виключена. її особистий приклад заохотив до праці Анну Пав-лик, О. Кобилянську, Є. Ярошинську, Ольгу та Михайлину Рошкевичок, Софію Окуневську-Мо-рачевську, Уляну Кравченко (Юлію Шнайдер), Клементину Попович і чимало інших жінок, які лишили помітний слід у культурно-літературному русі 80—90-х років XIX століття. Біографія Наталія Іванівна Кобринська (дівоче прізвище Озаркевич) народилася 8 червня 1855 року в с. Белелуї Снятинського повіту на Станіслав-щині (нині Івано-Франківщині) у родині священика з поважними національно-культурними традиціями. Дід Кобринської відомий як перший популяризатор творів письменників України в Галичині, Озаркевич І. І. (1795—1854), ініціатор українського театрального аматорства, автор і постановник п'єс І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'я-ненка, Писаревського та ін. Батько письменниці І. Озаркевич (1826—1903) був депутатом галицького сейму та австрійського парламенту, громадським діячем, писав вірші. 'Кобринська Н. Жінка та свобода // Вибрані твори. — К., 1980. — С. 374. Далі, посилаючись на це видання, у дужках зазначаємо лише сторінку. 359 Як і водилося в їх середовищі, І. Озаркевич дбав насамперед про освіту синів, котрі, після закінчення гімназії, продовжували навчання у Віденському університеті. Дочок навчав сам батько. Це йому завдячує Кобринська знанням польської, німецької, французької мов, що зробило можливим читання польських повістей в оригіналі, ознайомлення з літературою європейської класики в перекладі німецькою. Лектура Кобринської викликає подив: «Се ненастанне читання книжок впроводжало мене в різні фази умственного розвою, — писала вона в «Автобіографії, —■] приносило деколи втіхи, та більше непокою та болю. Знаю, що дуже терпіла-м тоді, коли зачинала-м знакомитися з школою позити- ] вістів. Твори тої школи почали руйнувати не лиш мої релігійні ] виображення, але також і погляди на життя і на той суспільний] лад, який мене окружав. Се не переходило у мене мирно, — я від-І чувала, що трачу під собою ґрунт, і сильна душевна борба до найвищого ступеня роздражняла мої нерви. Серед того розпучного хаосу] блиснув промінь світла, котрий мене навів на стежку, по котрій, здається, буду вже іти до кінця мого життя» [318]. Поштовхом до зацікавлення феміністичною проблемою стали «Листи з Кракова» професора Юзефа Кремера; невеличка польська книжка] з рецензією на якусь французьку розвідку про нерівність жінки і чоловіка. Вихована в родині, де до жінки ставилися з особливою шанобою повагою, Кобринська була прикро вражена, що хтось десь може ставити жінку нижче за чоловіка. Що це так, Кобринська дуже швидко переконалася, знайшовши серед творів польських поетів і белетрис-1 тів книжечку Климентини Гофманової (1821—1862), польської пись-] менниці-феміністки. «На піддражнену уже давніше мою цікавість щодо! личних відносин жінок до мужчин Гофманова була дуже важним! набутком. Я її читала дійсно з великим заняттям, через що ще більше] будилось в мені думок щодо положення в суспільстві жінки» [317]. І Для Кобринської неприйнятні були поради Гофманової — краще триматися утореної дороги, ніж дертися вгору, тим більше післ* прочитання «Історії цивілізації в Англії» Г.-Т. Бокля, праці Л. Бюхнера, французького філософа-ідеаліста Е.-Ж. Ренана, Ф. Лассаля, М. Дра-гоманова, Ч. Дарвіна, М. Чернишевського, В. Бєлінського, М. Добро-любова, Д. Писарєва. «Тепер уже ніщо не затемнювало мої погляди на становисько жінки в суспільстві» [318], — призналася сама Кобринська. Відтепер жіноче питання стане для неї найголовнішим серед суспільно-соціальних проблем. Цілковиту підтримку вона дістала від Теофіла Кобринського, тала-І новитого піаніста, співака, композитора, збирача фольклору, котрий і 1877 р. стане її чоловіком. Подружжя переїхало до міста, де, звер-; нувши увагу на непродуктивність жіночої праці та марну трату | часу на дрібниці, Кобринська замислилася над потребою реформи | 360 яаночого ґаздівства. Почала з себе, запровадивши деякі зміни в господарюванні.Найближче оточення не розуміло її, вважаючи дивачкою і смішною. Кобринська замкнулася в собі і жила подвійним життям: у своїй хаті і на людях. Чоловік був тим єдиним сердечним другом, котрий умів вислухати, зрозуміти напрям думок і планів своєї дружини та розрадити і потішити її: «Мій чоловік, завше щирий повірник моїх думок, в той цілі вистарався для мене о книжку «Про неволю жінок» Штуарта Мілля в німецькім перекладі. Нічо мені більше не могло зробити прислуги, — мої декуди темні і необ'яснені думки об'ясня-лись одною з перших наукових поваг; то мені надавало певності і сили [...]. Штуарт Мілль запанував над усіма моїми думками, і я загадала а навіть зачала разом з чоловіком переводити се його діло на руське. Захотінка переводити Штуарта Мілля на руське була також ознакою важного звороту в моїх думках» [319—320]. 1882 р. Теофіл Кобринський помер. Зламана нещастям і сердечною розпукою, молода вдова повертається під батьківську стріху: «Я знаходилася в розпуці, — писала Кобринська. — Крім пекучого болю, нічого більше не відчувала, і, крім мого нещастя, нічо мене більше не обходило. Се трохи непокоїло моїх близьких, браття і свояки старалися мене наводити на літературні питання, котрі мене завше так живо займали, але се лиш з трудом їм удавалося» [320—321]. Для покращення гнітючого настрою батько взяв дочку з собою до Відня. Брати намагалися залучити сестру до культурно-громадського життя Відня, активними учасниками якого були самі. З ними ходила Кобринська на лекції в українське студентське земляцьке товариство «Січ», засноване 1868 року. Там вона познайомилася з Остапом Терлецьким (1850—1902), відомим громадським діячем, публіцистом, літературознавцем, ученим, видавцем. Терлецький перший після чоловіка серйозно, без підозріння, сприйняв її розмови «про загальні справи» як реальні і варті уваги. Більше того, в її яскравих, емоційних розповідях Терлецький вгадав непересічний талант і тут же порадив їй писати: «Але про що і як?» — питала-м здивована. «Про те, що говорите, і так, як говорите», — звучала лаконічна відповідь Терлецького» [321]. І вона написала своє перше оповідання «Пані Шумінська» (1883), переіменоване пізніше на «Дух часу». Оповідання під псевдонімом Анни Струтинської було зачитане на засіданні товариства «Січ» у присутності авторки і викликало великий інтерес. Це окрилило Кобринську, утвердило в думці, що вона може писати. Друге оповідання «Задля кусника хліба» (1883) також сподобалося січовикам, які на цей раз відгукнулися критичною, надзвичайно прихильною рецензією. «Від того часу я вела з січовиками гарячі розговори на темат питання жіночого, котрого найбільшим прихильником був Ва-силій Полянський. Коли в р. 83 було віче академічне в Коломиї, січовики 361 постановили порушити на тім і питання жіноче, помимо протесту академіків львівських. Полянський відчитав реферат про ту справу» [321]. На тих вічах у Коломиї відбулося особисте знайомство з І. Франком і М. Павликом, що значно зміцнило ідейні позиції Кобринської. Пав-лика вона високо цінувала за повість «Робенщукова Тетяна», Фран-і ка — що навів «на дійсні національні інтереси» і утвердив переконання, що «лиш на національних підставах може піднестися маса до загальної культури і цивілізації...» [320]. І. Франко та М. Павлик підтримували кожне її починання: «в справі жіночого руху, видавничій справі, культурно-громадських заходах.] 1884 року з ініціативи Кобринської створено «Товариство руських] жінок у Станіславі», першочерговим завданням якого була популяри-зацш нових ідей та вплив на розвиток «жіночого духу» засобом літе-] ратури. Саме література, за Кобринською, є «вірним образом ясних! і темних сторін суспільного ладу, його потреб і недостатків. Вона] зазначує фази суспільного розвою, по ній можна пізнати, що вже) здобуте, а що ще здобувається, а єсли робить пристанки і застої,! то лиш для того, щоб слабші духи, менше світлі уми, ухопившися! одної її форми, тривають в ній довше, як би належало» [298]. Члени цього товариства виступали з лекціями про сучасне ста вище жінки в Україні-Русі та феміністичний рух Європи; дбалі-про піднесення свідомості українок і заохочення їх до руху такого,! як в Європі. Програма Товариства задовольнила не всіх. Чвари і претензії деяких членів, що намагалися зробити це товариство філантропічним, | змусили Кобринську вийти з нього, та не змусили залишити бо-| ротьби за рівноправність жінки. Кобринська задумує видати літературний альманах, в якому взяли] б участь жінки всієї України. Вона розсилає листи жінкам-літератор-І кам, які належали до реалістичної течії. Лише реалізм дає уяву про] «дійсний світ, дійсне життя, дійсних, не обструкційних, не підкра-І шених людей та людських нам'єтностей і відносин» [там само]. «Якби; зібрала усі написані в тій справі листи, — пише вона Ганні Барві-нок-Кулішевій, — то чи не більшу вчинило би книжку, як тота, що гадаю видавати» [396]. І зусилля її не були марні.З допомогою І. Франка та Олени Пчілки до участі в альманасі вдалося залучити 17 авторок Галичини та України: Ганну Барвінок, Олену Грицай, Дніпрову Чайку, Уляну Кравченко, Софію Окунев-ську, Анну Павлик, Климентину Попович, Михайлину Рошкевич, Людмилу Старицьку, Лесю Українку, Ольгу Франко та ін. Це була перша солідна антологія літературних праць українських жінок, упорядкована Н. Кобринською та Оленою Пчілкою, редагована І. Франком, що вийшла 1887 р. під назвою «Перший вінок». У «Передньому слові до альманаху» Кобринська підкреслила історичне значення його, те, що вперше на ниві загальних справ виступили ра- 362 зом жінки Східної України та Галичини; що «жіноцтво наше на цідім просторі широкої Русі-України почулося до свого існування народного, що інтелігентна жінка наша почулася рівночасно русинкою і чоловіком, упімнулася о свої права національні і громадські» [287]. Альманах викликав дискусію між Н. Кобринською та редактором «Зорі» Г. Цеглинським (1852—1913), який, рецензуючи зокрема оповідання «Пані Шумінська (Образок з життя)», писав, що авторка не вийшла ще з омани т. зв. Зїигт ипсі Бгап§ — періоди, в котрій представ-ляєся поступ яко якусь невгомонну, неперетерту, всеруйнуючу силу, котра, поки що постановить, мусить все зруйнувати переділе»1. Не заперечуючи соціального аспекту відтворення дійсності у вміщених творах альманаху, Цеглинський проте відзначає: «думка у них переважно соціальна, але соціалізм той найкраще виражений в трьох сонетах (У. Кравченко. — Авт.) такої ідеальної, гуманної натури, що кождий з ним погодиться...»2. Кобринська пише «Відповідь на критику жіночого альманаху в «Зорі» з р. 1887» не через свою вражену амбіцію, а для спростування несправедливих, безпідставних закидів рецензента. Полемічний виступ Кобринської вийшов за межі захисту творів, уміщених в альманасі, заманіфестувавши позицію щодо напряму і мети жіночого руху. «Відповідь» кінчається зверненням до жіноцтва ще пильніше стати до праці. Кобринська вірить, що «наша літературна робота не по-перестане на «Першім вінку» і що вскорі зможем пустити їх більше на чисту струю поступу [...] так що, ідучи за приміром добродія Григорія Цеглинського, що так дуже любується у відірваних фразах, можу і я сміло сказати про ню словами Франка, що: ... де є в світі тая сила, Щоб в бігу її спинила, Щоб згасила, мов огень, Розвидняющийся день?..» [296]. 1887 р. Кобринська з Софією Окуневською їде до Цюріха. Там вона відвідує лекції німецького економіста, автора праці «Демократія і соціалізм» Ю. Пляттера; знайомиться з одним із зачинателів соціалістичного руху Б. Лімановським; спеціально приїжджає до Женеви на зустріч з М. Драгомановим. Захоплена соціалістичними ідеями, Кобринська звертається до відомого німецького марксиста Августа Бебеля з проханням дати дозвіл на переклад його праці «Жінка і соціалізм» і одержує його. Проблему визволення жінки з-під домашнього гніту, її громадський статус Кобринська не пов'язувала з соціалізмом. З цього приводу вона полемізувала з ініціаторкою жіночого свята Кларою Цеткін, "Зоря. — 1887. — Ч. 17. — С. 307. 2Там само. — Ч. 18. — С. 308. 363 яка виступила проти відокремлення жіночого питання, оскільки його, мовляв, взагалі не існує. Зміниться капіталістична система, стверджувала вона, — зміниться й становище жінки. Заперечуючи К. Цеткін, Кобринська виявила блискучий талант не тільки полеміста, а й провидиці. її переконання, що ніякий соціалізм не розв'яже жіночого питання, підтвердив радянський соціалістичний лад, якому таки вдалося вбити жінку в жінці. Ставлення до жінки, на думку Кобринської, залежить не від матеріального забезпечення і аж ніяк не від запровадження соціалізму, бо нема гарантії, що цей патріархальний визискувач, патер фаміліас, одразу змінить своє ставлення до дружини лише через те, що настав соціалізм. Жінка повинна насамперед сама усвідомити себе жінкою, озброїтися наукою, знанням законів, знанням різних галузей праці, щоб мати власні засоби до життя. «Просвіщаймося, — закликала жіноцтво О. Кобилянська, — щоб представляти якусь силу, щоб не давати себе вічно, а вічно топтати, корити, щоб доля наша не була вічно доля служебниці-жебрачки. Бо чи ж нема в русинки жодної сили, чи нема наклонів до чогось великого, могутнього, а лише наклони до терпіння, услуги й покори?! Та ні! В нас мусить бути сила, мусить бути будучність, — лише звернімось самі до себе та спам'ятаймось, що Господь Бог наділив нас тими самими здатностями, як і других, і що ми лише досі спали»1.Самопробудженню жінки, вихованню самосвідомості її присвятила своє життя і талант Н. Кобринська. Разом з О. Кобилянською, Є. Яро-шинською, У. Кравченко та ін. Кобринська організовує видавництво «Жіноча бібліотека», де видано три книги літературного збірника «Наша доля» (1893—1896); подає низку петицій до австрійського парламенту, домагаючись права на навчання в університетах; відкриття жіночої гімназії тощо. Цісарські відмови не зупиняли Кобринську, яка знову і знову шукала якоїсь нагоди і щілини, щоб домогтись жіночих прав. 1888 р. Кобринська стала співробітником чеської енциклопедії («Наукового словника Отта»), підтримувала зв'язки з чеським фольклористом та етнографом Ф. Ржегоржем, надсилаючи йому для' Празького музею гуцульські народні вироби, українські книжки. У 1891 р. вона очолює делегацію діячів української культури Галичини в поїздці на виставку народно-промислових виробів у Празі, де розширює знайомство з чеськими громадсько-культурними діячами, вивчає чеський жіночий рух. Серце стискалося, коли, оглядаючи красу і багатство витворів рук народу Чехії, порівнювала зі здобутками українців, котрим ніколи не бракувало інтелектуальних здібностей, але про освіту котрих ніхто не дбав. «Мрії снувались, нікому не хотілось переривати тої блаженної мовчанки, хоть яка краса окру-?кала нас, все-таки наші думки рвались домів, до оставшихся там рідних, щоби з ними всіми тими милими вражіннями поділитись [...]. З щирим жалем і сердечними сльозами розпрощались ми з чеською землею і нашими новими приятелями, дякуючи їм за все добре»1, — згадувала про гостинність чехів Є. Ярошинська. 1899 р. Кобринська разом з Кобилянською побувала на XI археологічному з'їзді в Києві. Гостювала в Олени Пчілки, з котрою познайомилась ще 1891 р., коли та везла Лесю до Відня на лікування. Відвідала М. Старицького, І. Нечуя-Левицького. З Києва спеціально поїхала до Чернігова, де склала візити М. Коцюбинському та Б. Грінченку. її приймали тепло, з повагою й пієтетом як письменницю і громадську діячку. Кобринська була зворушена до глибини душі. «Комфорт і елеганція Вашого дому, — писала М. Коцюбинському, — лишиться в моїй пам'яті, як і невисказана сердечність, з якою мене у себе приймалисьте» [413]. Пізніше своє враження від перебування в наддніпрянських побратимів Кобринська передасть у своєрідних «відчитах» у Чернівцях та Львові у нарисах: «У Нечуя», «Із подорожі по Україні». Особливою гостинністю відзначалася й сама Кобринська. В її болехівському домі побували О. Кониський, Ф. Ржегорж, І. Франко з родиною, М. Павлик, О. Кобилянська, Є. Ярошинська та багато інших. «Завжди свідома своїх цілей і почуття сили, Кобринська високо держала прапор, — згадував Д. Лукіянович, — а її домівка в Болехові оглядала гостей близьких і далеких, з-за кордону, молодих і старших, а всі вони відходили звідтіль очаровані товариською культурою Озарке-вичів і духовними прикметами Кобринської»2. Хоч жіночі проблеми забирали майже весь час, Кобринська не занехаює й літературну працю. 80—90-ті роки — найплідніші в літературній діяльності. На цей час припадає написання оповідань «Задля кусника хліба», «Дух часу» (опубліковані в альманасі «Перший вінок», (1887), «Янова» (1885), «Виборець» (1889), «Жидівська дитина» (1890), «Перша вчителька» (1892), «ЬіеЬе5аппи炙 («Передчуття кохання», 1892), повісті «Ядзя і Катруся» (1896). Завжди чутлива до найменшого подиху духу часу, Кобринська не залишила поза увагою й зародження на Україні нових літературних напрямів, зокрема символізму. У трьох книжках альманаху «Наша доля», виданого Кобринською в 1893—1896 рр., вона опублікувала кілька творів, написаних у модерному стилі («Душа», «Омек», «Св. Миколай», «Блудний метеор», «Би Ьізі; сііе КиЬе» («Будь СПОКІЙНИЙ») і зазнала нападок з боку критики. кобилянська О. Дещо про ідею жіночого руху // Твори: В 5 т. — К., 1963. Т. 5. — С. 156—157. 364 ^Ярошинська Є. Спомини з подорожі до Праги // Твори. — К., 1968. — С. 367— 368. 2Лукіянович Д. Два документи до життєпису Наталії Озаркевич-Кобринської. — Л., 1939. — С. 7—8. 365 У листі до І. Нечуя-Левицького від 16.11.1895 р. вона писала: «Не дуже то корисний для мене час. У нас тепер по поводу нових проколю-ючихся літературних напрямів такий хаос, що і сміятись і плакати хочеться. Мене для того і не люблять, що я з деяких наших вчених сміюсь. Та як не сміятись, як їм таке трафляєсь, що просту мішанину кепського реалізму з романтизмом беруть за новий напрям «настрою» [412—413].Свої спостереження, міркування про індивідуальний стиль, художню умовність, народність літератури Кобринська висловила в низці літературно-критичних праць: «Промова на науковій академії в ювілей відро- 1 дження русько-української літератури» (1898), «Про Нору» Ібсена» (1900), «Август Стріндберг» (1901), «Символізм в народній поезії» (1905), «За кадильню» Дениса Лукіяновича» (1898), «Філістер. Події з родинного життя» (1910). її оцінки художніх явищ — об'єктивні, справедливі, виважені ЙІ високопрофесійні. Розвиток української літератури вона пов'язувала з-критичним реалізмом, бо «з реалістичним напрямом розбуджувалось,: як всюди так і у нас питання найнижчих верств, підносилась борба праці проти капіталу, зарібних сил проти їх експлуататорів» [17]. Дотримуватись реалізму Кобринська радила і своїм молодим колегам по перу. У листі до Ольги Кобилянської від 17.02.1894 року Кобринська радить початкуючій письменниці: «Не тратьте часу на' Нічого (Ніцше. — Авт.). Світ літературний називає його преступни-ком... Зарозумілість того чоловіка має бути страшна, — а де вже велика зарозумілість, там мало зерен правдивого розуму» [408]. Кобринська послідовно відстоює реалістичний принцип письма, вірність правді життя, проте визнає й право митця на пошуки влас- І ного способу відтворення тої правди. Реалізм володіє багатими засобами розширення можливостей (суспільно-естетичних та етичних) літератури як людинознавства, які не вичерпають себе ніколи. Роздуми з приводу реалізму, наполегливі творчі пошуки характе-' ризують Кобринську 1900-х років. Вона бере участь у наукових конференціях, урочистих святах з нагоди ювілейних дат діячів літератури і культури. 1902 р. помер Е. Золя. На телеграмі-співчутті поряд 1 з підписами І. Франка, М. Павлика, О. Кобилянської, О. Маковея, В. Гнатюка, В. Стефаника, М. Яцкова є і її підпис. 1906 р. від імені галичанок Кобринська вітає М. Заньковецьку та М. Садовського на їхній прощальній виставі у Львові. Всі її зусилля і далі спрямовані на боротьбу за права жінки: «Я по поводу феміністичної справи так собі багато людей наразила і так багато зношу неправди, що помимо цілої сили волі чую, що зачинаю духом падати, — писала Кобринська 10.10.1900 р. І. Нечую-Левицькому, — кожде, проте, добре слово — то лік на рани душі, та ще єсли з так компетентного джерела виходить, як від Вас, добродію» [415]. 1904 р. вийшла збірка творів «Казки» («Судільниці», «Чортище», «Хмарниця», «Прости біг», «Рожа»), написана новою (експресіо- 366 ністською) технікою. Зміна письменницею стильової манери означала не відхід від реалізму чи данину моді, або наслідування європейських зразків, а бажання підняти естетичний рівень української літератури до світового з допомогою залучення виражальних засобів інших напрямків — символізму, імпресіонізму, модернізму тощо. Вона і тут була одною з перших. Закиди істориків літератури в некритичному ставленні письменниці до декадентської західноєвропейської літератури, докори за нездорове психологізування, містичну тенденційність не зовсім справедливі. Адже серед українських письменників останніх десятиліть XIX ст. не знайдеться «чистого» реаліста. Імпресіоністичний жанр поезій у прозі ідеально «вжився» з реалістичними творами в Стефаника, Кобилянської, Марка Черемшини, Грицька Григоренка, Г. Хоткеви-ча, Є. Ярошинської, М. Коцюбинського, навіть у Лесі Українки. Як натура творча, активна, дійова, наскрізь сучасна, невтомно спрагла до удосконалення себе і суспільства, чутлива до духу часу, Кобринська не могла впродовж сорока літ не вийти за межі «Пані ІПумінської» та «Ядзі і Катрусі». Поштовхом до написання модерних речей могла стати рецензія на символічний твір молодого польського поета, про яку Кобринська згадує в статті «Символізм в народній поезії». Кобринська не поділяла твердження критика, який красу твору, змістом якого послужило народне повір'я, — вважав заслугою виключно автора, бо народ «не знає символізму, а навіть у своїх фантастичних уявах є реалістом» [369]. Небезпідставне, думаємо, буде припущення про участь письменниці в літературній дискусії 1901—1904 рр., започаткованій М. Вороним, І. Франком, С. Єфремовим, про шляхи розвитку української літератури, коли визнавався прийнятним єдиний напрямок — реалістичний, інші піддавалися анафемі. «У нас також часто говориться і уважаєть-ся тих авторів, що не нехтують народного духу, реалістами, — писала Кобринська, — а будто би приклонники інших літературних напрямів не знаходили у нас відповідного корму» [там сажо].На основі аналізу символізму в народній поезії Кобринська доказує польському критикові й українським опонентам, що «в самій експресії почування народна творчість буває дуже часто символічною, то є сугестінує внутрішню істоту речі за помочею символічної методи, котра послідніми часами станула проти домінуючого в літературі натуралізму» [369—370]. «І якщо ми маємо такі скарби як пісня, казка у нашім нутрі, то годі відриватися від кореня, позичати в чужих світах, втрачаючи ціхи нашої народної творчості. Радше загли-бімся, увійдім у власну душу, а знайдемо все у себе. Коли штука (мистецтво. — Авт.) перестає носити спільні прикмети народу чи раси, коли зникає в якім народі спільність смаку, що буває завсігди ознакою великих артистичних епох, — тоді упадає і сама штука. Єгиптяни, ассірійці, греки, хінчини, японці, італійці в часах відродження й інші — всі вони, як зауважив один з французьких есте- 367 тів, мали велику расову спільність артистичних почувань, посідали самородну штуку, виходячи з душі народу» [371—372]. Художня практика Кобринськоі підтвердила її теоретичні висновки. Це стосується насамперед збірки «Казки», провідну мету яких визначила сама письменниця: «Демонічна сила в природі, виступаюча зцілим апаратом мотивів, акцесорій і почувань простолюдина»1. Народна демонологія як неодмінний атрибут світогляду народу змусили Кобринську звернутися до символічних та імпресіоністських виражальних засобів. Інакше навряд чи вдалося б реалістично відтворити дух народу, його поетичну й артистичну вдачу. Тому важко погодитись із' твердженням історика літератури, що «спроба письменниці надати' фольклорним образам значення містичних символів — річників людської, долі — виявилась несполучною з справжнім мистецтвом, пішла йому \ на шкоду. Не допомогла і модна вишуканість художніх засобів, імпре-< сіоністична техніка — правдиві в своїй основі малюнки народного побу-ту затуманились містичною тенденційністю»2 (виділення наше. — Авт.). \ Після «Казок» у Кобринськоі, як і в Стефаника та Марка Черемшини, настала тривала творча пауза. Тільки перша світова війна, що руйнівним колесом пройшлася по Галичині, не минула й Кобринську, примусила її знову взятися за перо. 1915 р. Кобринську, як і Стефаника, звинувачують у шпигунстві на користь Росії і заарештовують. Стефаника визволив з-під арешту адвокат і письменник Марко Черемшина, Кобринська ж завдячує А. Чай-ковському своїм звільненням. Стефаник їде до Відня і пише новели «Марія» та «Діточа пригода» (1916). Кобринська відразу ж після арешту відгукується на події війни новелами: «Кінь», «Полишений», «Свічка І горить» (1915), пізніше — «На цвинтарі», «Каліка» (1916—1917). 1918 р. Кобринська підготувала і передала на Наддніпрянську Україну збірку оповідань, з якої дійшла до нас казка «Брати», на-: писана в березні 1917 року і опублікована в збірці «Поклін пам'яті першої поборниці прав жінки Наталії Кобринськоі» лише в 1921 р., в річницю її смерті (решта творів загубилася). Померла Кобринська 21 січня 1920 року в Болехсві, де і похована. На хресті коротка епітафія «Мене вже серце не болить». ТВОРЧІСТЬ Розквіт творчості Н. Кобринськоі припадає на 80—90-ті роки. В цей час Кобринська написала свої найкращі твори: «Дух часу», «Задля кусника хліба», «Ядзя і Катруся», «Виборець» та ін. Критика відзнача- '3 Озаркевичів Наталя Кобринська. Казки. Видане Дениса Лукіяновича. Чернівці, 1904. — С. 1. Чсторія української літератури: У 8 т. — К., 1969. — Т. 4, кн. 2. — С. 81. 368 т ла як особливу рису творчої індивідуальності Кобринськоі її уміння тонко відчувати «дух часу», особливо вплив його на становище жінки в суспільстві, таїни душі і змагання за емансипацію якої Кобринська так послідовно і вражаюче правдиво відкрила суспільству. У стрімкій динаміці суспільного життя, в кожному типі Кобринська шукала насамперед морально-етичні проблеми, розглядаючи зміни в суспільному житті з точки зору духовного змісту, що проявляється в тих змінах. Дочка священика, Кобринська досконало знала життя, побут, погляди на світ західноукраїнського духовенства, отже не дивно, що в її творах так багато уваги приділено саме цій верстві галицького суспільного життя. «Пані Шумінська» — так називалося перше оповідання Кобринськоі, пізніше переіменоване на «Дух часу». Все життя пані Шумінської та її дітей передані через її спогади. Попадянка, вона, як і водиться в її стані, вийшла заміж за священика; народжувала і ховала дітей. Залишилось два сини і дві доньки. їхню життєву дорогу було визначено від народження: сини стануть священиками, доньки вийдуть за священиків. Так було з діда-прадіда, так і має бути. Так думала пані Шумінська.Та «дух часу» захопив у свій бурхливий, страшний для пані Шумінської вир, і поніс усіх її дітей проти течії: старша донька закохалася не в поповича, а в мужицького сина, та ще й незакінченого богослова; друга своїми «химерами» і вічним невдоволенням існуючим станом речей, кожним впровадженим «новаторством», читанням книжок, недотриманням етикету дратувала і гнівила пані ТТТу-мінську, кожного разу збільшуючи тріщину в стосунках між матір'ю і дочкою — аж до повного непорозуміння. Старший син після семінарії навідріз відмовився бути священиком і записався на філософський факультет в університет. «Такий дух часу повіяв! — пояснює він матері своє несподіване рішення. — Я дуже поважаю той стан, але бачу, що мені було би в нім затісно, що там моїм думкам положено би певну границю, а я потребую простору, свободи в набуванню відомостей, науки!» [121]. Не пішов слідами батька-священика і наймолодший син; записався до університету на правничий факультет. Приїжджав на канікули додому з товаришами, говорив з ними про народ, французьку революцію, свободу, експлуатацію мужика, що лякало Шумінську до смерті. Що більше не розуміла значення тих слів, то більший страх малювала її материнська уява і серце обливалося кров'ю. У розпуці вона молиться, випрошуючи в Бога ласки для дітей і спокою в родині, але й це не допомагало. Дух часу, як страшний демон, руйнував і нищив усе найдорожче для неї. «Він всувався в усіляких видах у щілини її дому, визирав з кождого кута, бурив віковий порядок; він був закваскою вкравшогося під її дах роз- 369 кладу, описував магічні круги своєї незмінної волі, холодний на гіркі сльози і жалі жіночі. Все, хоч і як противне її волі, сповнялося, коли він того хотів. Всі її діти, сини, доньки, внуки, пішли іншими дорогами, ніж вона думала і бажала. Він ломив найдорожчі і наймиліші надії її серця» [123]. Навіть її внучка, охоплена духом часу, прагне вивчитися на вчительку, аби самій на себе заробляти. Проаналізувавши своє життя і теперішнє становище, Шумінська дійшла висновку — дивного, але справедливого: вона не владна зупинити час, повернути його, ба навіть змінити. її сприйняття і розуміння світу не єднаються зі світом її дітей, достоту як у тої квочки, що замість курчат вивела каченят. Дала життя, турбувалася про них, вивела до ріки життя, а вони «з берега витягали головки, цілі пішли в воду. Надарма мати бігає берегом і кличе роздираючим голосом. Молоде покоління не оглядається і не чує її поклику. Його пориває рвуча хвиля, що ніби тоне... підносить... пропадає» [128]. Розповідь від третьої особи відтворює внутрішній світ — об'єктивно точний, взятий мовби зі сторони, достатньо детальний і багатогранний. Психологічний стан пані Шумінської під пером письменниці робиться ясним і близьким читачеві, викликає почуття повної психологічної достовірності. В переживаннях героїні тісно переплетені думка й емоції, усвідомлені й неусвідомлені бажання і стрем-ління, картини уяви, спогади й асоціації. Зосереджено цілеспрямовані роздуми про взаємовідносини поколінь, що виникли асоціативно з пережитих спогадів, не підпорядковані раціональній логіці, а довільні, непередбачені і все ж по-своєму закономірні. Упродовж усього оповідання відчувається якась тривога. Вона тягнеться розмірено і безперервно, як нитка з панчохи, яку плете Шумінська. Як ключки на шпицях, нанизуються найвиразніші, найболючіші епізоди життя Шумінської, її родини, її дітей. Материнським серцем вона відчуває, як після кожної життєвої ключки натягаються ті невидимі нитки зв'язку між нею і дітьми, і боїться, що вони урвуться, як нитка при останній ключці панчохи: «Усьому на світі приходить конець» [129]. «Дух часу» — моногеройне оповідання з оригінально організова- : ним часом. Розповідь від третьої особи звела нанівець дистанцію між переживанням і розповіддю про нього. Авторка мовби підслуховує душевні порухи героїні в той самий момент, коли вони відбуваються. Читач відчуває свою причетність до того психологічного процесу, що розгортається «тут і зараз», на очах. Кобринська вільно поводиться з часом, не прагнучи епічної пос- ; лідовності, постійно повертаючись назад і забігаючи вперед. Вона намагається зіставити факти, виважити їх, надати їм перспективи і загального смислу, визначити їх місце в закономірності життєвого шляху пані Шумінської. Звідси — оціночне начало більш інтенсивно 370 виражене і тема осмислення моральних підсумків життя героїні є домінантою структурної побудови оповідання. Психологічний екскурс у минуле п'ятдесятирічної давності з виходами на сьогочасне і з проекцією на майбутнє створює відчуття безперервності руху часу, його швидкоплинність і змінність. Все живе перебуває під впливом і в залежності від духу часу: оновлюється, удосконалюється, прогресує і... гине. Вічне рондо філософії життя, так геніально просто відтворене Кобринською в оповіданні «Дух часу».Кобринська вступила в літературу, не пройшовши філософських, ідеологічних студій, але у вирі суспільних пристрастей не розгубилася, не стала консерватором. Невгамовна справа до знань, аби орієнтуватися в нагальних суспільних проблемах, винесена з батьківської хати, мусила зіткнути її як жінку, до того ж галичанку, з найболючішою проблемою віку: духовної і соціальної неволі жінки. Про те, що вона сама дійшла до цієї ідеї, «без помочі мужчин, своїм власним життям і властиво досвідом» [402], Кобринська призналася в листі до М. Павлика. У своїх художніх творах, публіцистичних виступах Кобринська показала безправне життя жінки, позбавленої права на вищу освіту, на участь у громадських і державних справах, жінки, неспроможної забезпечити собі незалежність, вимушеної бути товаром у влаштуванні свого подружнього життя. В особливо принизливо-безвихідному становищі опинялися дівчата збіднілих та середніх прошарків суспільства: попадянки, учительки, дочки збанкрутілих батьків тощо. Вони, кажучи словами Кобрин-ської, були приречені: «Носити якби провину власний свій вік. Бути вічним предметом злосливих уваг і насмішок, вічно даватися манити зрадливим надіям. Терпіти пониження і услугувати ціле життя своякам, котрим тяжко було жертвувати по кількадесять левів. Не мати нігде власного кута, приміщення, котре не називало би тягарем, або ласкою...» [51]. Усі ці моральні екзекуції пережила Галя, героїня повісті «Задля кусника хліба». Люта смерть забрала батька-священика і «кинула бідних сиріт на іграшку долі». Крім Галі залишились сиротами ще п'ятеро братів і сестер. Зі смертю чоловіка вдова втратила єдине джерело існування; відібрали в неї хату, колешню і сад, хоч сама ту колешню будувала і сама садила сад. Умить вона стала нічим, порожнім місцем в очах суспільства. При чоловікові мала право спожиткувати свою «питому працю», а тепер уже годі. Тепер кажуть: «Не руш того, то не твоє! То все належало до твого чоловіка, а не до тебе. Він працював для світу і світ єму платив, а ти, як нахлібник, жила при чоловіці, хоть, може, два рази тілько працювала, що він. Будь же рада, коли що захопила за життя тайком зі стола добродія, бо вже тепер ніхто тебе не поспитає, маєш ти з чого жити, чи ні?..» [26]. 371 Ця трагічна несправедливість, узаконена конституцією, страшним докором волає з кожного епізоду повісті, де з такою художньою силою передані невимовні людські і материнські муки вдови Анни, котра, як чайка з виведеними при битій дорозі чаєнятами, ціною неймовірних зусиль і принижень намагається зберегти своїх дітей, вивести їх в люди. їй це не вдається. Одне за одним помирають діти. Живі заздрять мертвим — їм уже ліпше. Чудом врятовані від смерті Славко і Галя не підготовлені до самостійного життя. Смерть батька кардинально змінила їх суспільний статус, відібравши в них і ті незначні, передбачені етикетом, можливості у виборі подружжя. З ними не рахувалися. Декан не вважав за потрібне навіть вибачитися перед Славком за невиконану обіцянку віддати йому старшу дочку. Він спокійно пропонує заміну — другу свою дочку. Вчинок декана вбив Славка своєю безпардонністю і цинізмом: «Він так себе понижати не дасть і ожениться десь інде; ожениться багато і віддасть їм гроші, що позичила мама; най собі не думають, що він уже куплений! Та не все так легко робиться, як говориться. Аби так зробити, як він грозив, треба мати більше енергії, а у Славка її не було» [36]. Довго плекала надії на щастя й Галя, доля якої визначена епіграфом з Шевченка: «Вміла мати брови дати, Карі оченята, Та не вміла на сім світі Щастя-долі дати». У поняття «щастя» Галя вкладає не так уже й багато: «Упокорена долею через смерть батька, вона так добре пізнала, що то біда, що прив'язаний до мужчини не хотіла відлучити від його становиська і від забезпечення, яке він може дати жінці» [35]. Не дивно, отже, що симпатії до чоловіків залежали повністю від їх соціального становища. Те, що син декана, майбутній священик, був негарний, для Галі не мало значення: «Вона була щаслива і горда, бо знала, що кожда панна з її товариства з охотою за нього пішла би» [37]. Та щастя її було передчасне. Шлюб по любові, не підпертий вигодою матеріальною, у їхньому стані виключався. її обранець Роман також поважає насамперед стано-висько, тому, закоханий у Галю, одружується з Мальвіною, донькою інспектора, «про котру всі знали, що дуже негарна і що її батько залицяється до всіх молодих людей, обіцяючи протекцію при екзаменах» [38]. Ледве оговталася від одного удару — доля навідліг б'є Галю ще раз. Якраз тоді, коли, здавалося, щастя підійшло до неї впритул, заскоботало серце, дивними променями освітило її апатичну, розчаровану зрадою душу. Нарешті вона зустріла чоловіка до вподоби. То був Стефан, який закоханими очима дивився на Галю і навіть освідчився їй. ЖиттяГалі наповнилося новими барвами і змістом. З яким трепетом вона відривала пелюстки романцю, вимовляючи слова ворожби:«Лю...бить, не лю...бить». Скільки чуття прихованої дівочої спраги вкладала вона в ті слова, з хвилюванням чекаючи того виплеканого мріями слова з його уст.: «Не любить! — сказала вона нарешті, обриваючи два листки нараз. — Ні! — підхопив він скоро. — Романець говорить за мною. Ви обірвали два листки накінці. Ви не хочете знати, що я вас люблю, що я був би яайщасливіший з людей, якби ви хотіли бути моєю жінкою...» [46]. Пропускаючи традицію через своє сприйняття життя, Кобрин-ська засвоювала його, водночас переосмислюючи й підпорядковуючи вимоги часу. її філософські роздуми спрямовані в бік етичних проблем, а творчість звернена до духовного світу особистості. При цьому завжди присутній «великий» — соціальний — план; він і визначає проблеми «малого» — особистісного плану. Поетично забарвлена сцена освідчення в коханні закінчується прозою — торговою угодою: «Ви знаєте [...], що я сирота і, як більша частина сиріт, не маю ніякого маєтку... — Знаю се, — підхопив він скоро, — але я маєтку не хочу, а потребую лиш кілька соток, при тім числю на свою і вашу родину» [48]. Галя ще плекає слабку надію; робить якісь потуги в тому напрямку мати, але читач не сумнівається в примарності Галиного щастя. Кінець стежки, де стояли закохані, встелений опалим листям; обірваний романець під ногами; ключ відлітаючих журавлів з сумним прощальним курликанням — цілком виразно «натякали» на кінець їхнього спільного шляху і передчасно потоптане меркантильним світом кохання. Вони розійдуться — кожний своєю стежкою з навік недокінченою мелодією любові й надії на щастя. Проникнення Кобринської у внутрішній світ персонажів виявляє її художню майстерність і глибинне розуміння різних людей у різних ситуаціях. Головна особливість повісті — її ліризм, концентрація на найбільш значних епізодах, які через деталь, підтекст розкривають життя і внутрішній світ героїв. У кожного — свої проблеми, свої розчарування. Часом вони не розуміють одне одного, не завжди прагнуть до цього; іноді вони щасливі, але це буває дуже рідко і без позитивних наслідків. Тимчасові супутники, вони на першому ж перехресті життя розходяться кожний у своєму напрямку, пов'язані з минулим, очікуючи майбутнього, котре цим минулим визначається. Схильна до роздумів про життя людей, Кобринська протиставляє долі своїх героїв, їхню безпорадність і капітуляцію перед обставинами і віками усталеними правилами спілкування. Повість «Задля кусника хліба» — перший опублікований твір Кобринської, який засвідчив непересічний художній талант, визнаний такими метрами літературної критики, як Остап Терлецький, І. Фран-ко та ін. Крім художньої вартості повість мала велике суспільне значення, на що вказав С. Єфремов: «її твори («Дух часу», «Задля кусника хліба», «Ядзя і Катруся», «Виборець») «служать яскравими і живими документами суспільної боротьби і того перелому в житті галицького суспільства, який наступив лиш в останній час і владно приєднав цю відсталу дуже країну до загальноєвропейської культури. Письменниця на перших порах своєї літературно-суспільної діяльності цікавилась майже виключно або проявами згаданої боротьби і того піднесення суспільних сил, яке вона витворює навіть серед темних, інертних людей («Виборець»); або розладом між застарілими традиційними поняттями і новими прогресивними течіями («Дух часу», «Задля кусника хліба»); або ж, нарешті, наслідками нерівності в сус-пільному становищі, що особливо сильно проявляється в таких країнах, як Галичина, де інтелігенція і народ роз'єднані не тільки соціально-економічними, а й національними відносинами («Ядзя і Катруся»)»1. Поза увагою письменниці не лишилася і проблема емансипації жінки-селянки. Вона, як жінка з вищого світу, не марнує часу на візити, бали, розваги, бездіяльність, «полювання» на наречених. Вона працює від зорі до зорі — притлумлена і беззахисна перед усім жорстоким світом, включаючи й свого чоловіка, від котрого частенько дістає стусани. Частково цю тему порушено в повісті «Задля кусника хліба» в одному епізоді. Повертаючись після невдалого гостювання в свояків, Галя побачила гурт сільської молоді на майдані. Дівчата і парубки були святково вбрані, жартували, сміялись, співали й танцювали — хто з ким бажав. Наймичка в заробленому нею одязі нічим не відрізнялась від най-багатшої дівчини. Вона могла, без страху бути запідозреною в непристойності, розмовляти і танцювати з тим, з ким у будень працювала поряд. Вона не потребувала тижнями й місяцями мучитися сумнівами, виглядаючи його, чекаючи слушної нагоди.Все це калейдоскопом промайнуло в думках Галі і викликало заздрість і жаль. Краще б вона, як селянка, заробляла на кусник хліба, вийшла б заміж за того, кого любить, уникла би сліз і розчарувань від паничів, що «вміють більше рахувати, як любити». І хай би не мала великого достатку, та все було б зароблене її руками; не сміли б сприймати її як придаток до чоловіка і споживачку його добра; не вигнали б з хати після його смерті, як це зробили з її матір'ю. Та через дві години, наближаючись до свого села, Галя бачить інший ракурс тієї картини, яку сприйняла за ідилію. Вечір. Дівчата к., Єфремов С. В поисках новой красоти // Літературно-критичні статті. 1993. — С. 104—105. 374 поспішають додому, на ходу знімаючи з себе стрічки і віночки; діти зустрічають і заганяють череду; жінки готують вечерю, думаючи про завтрашній день; несуть свою втрачену гідність у корчмі підпилі чоловіки. Серед них і Грицько Крайній, що здалека горланив, наказуючи дружині відкрити йому ворота. Почувши відповідь жінки, Гриць «друлив ногою ворота, виломив з плота кіл і, нічо не кажучи, замахнув ним на жінку. Вона хотіла хильцем утечи поза хату, але він забіг з другого боку, потяг її патиком, зловив за кіски та й кинув до землі. На її крик повибігали сусіди з хати, але кожде тілько здвигло плечима, бо хто ж сміє мішатися, як чоловік б'є жінку? Бідній Галі аж мороз пішов по тілі, і всі її думки про ліпшу долю сільських жінок замінилися в страх і гидоту. Вона пса не вдарила би так, як тут чоловік зневажає другого, рівного собі чоловіка, приятеля і товариша життя» [43]. Картина вражаюче красномовна. У ній, як на долоні, соціальна динаміка: гніт, темнота, відсталість, родинне кріпацтво селянки — незрівнянно гірше і болючіше, ніж жінки благородного стану. Письменниця заглиблюється в моральний смисл соціальних процесів, скрупульозно розбираючись у причинах і наслідках такого становища жінки, не зупиняючись на рівні аналізу, а інтенсивно прямує до синтезу. Вона досягає активізації читацького інтересу і здатності читача виносити свій суд і брати на себе моральну відповідальність. Такій активізації сприяють різні засоби відтворення дійсності. Найчастіше — це засіб контрасту, який є центром поетичної системи повісті «Ядзя і Катруся». Він визначає всі компоненти твору: композицію, сюжет, образну систему, організацію мови, позасюжетні елементи. Головні героїні — різні не лише за характером, зовнішністю, соціальним становищем, а й за національністю. Виплекані молоком однієї матері (Катрусиної), вони, проте, жили в зовсім різних умовах. «Коли Ядзя проживала, мов вазонова цвітка, переношена з покою до покою, від вікна до вікна, залежна від догми вельми доглядаючої її руки, — Катруся, як дика хопта росла власним промислом і власними силами» [79]. Ядзя виростала у розкошах під пильним доглядом бонни-францу-женки та гувернантки. їй дозволялося мати навіть живу іграшку (Катрусю). Дівчині її становища не доводилось (та й не випадало) дбати про хліб насущний. Батьки любовно оберігали її від найменших господарських проблем, що могли би зіпсувати її настрій. Катруся ж з раннього дитинства покладалася тільки на себе саму. Заробляла на шматок хліба, розважаючи панночку Ядзю; після смерті матері, сама ще дитина, бавила дітей у чужих людей. «Але Катрусі скоро навкучилась криклива дитина і штурханці ґаздині, покинула, отже, службу і утекла назад до вуйка. Коли вуйко набив і відвів 375 назад до ґазди, вона таки не була там довго, а що боялася утікати до вуйка, то уганяла по селі від одної хати до другої» [79]. Після такої життєвої школи Катруся аж до повноліття зупинилася у старих господарів. Там виросла на гарну дівку: «Мала міцний, | високий стан, чорне, як вуголь, волосся і тонкі брови над чорними блискучими очима; кругле смугловате лице аж пашіло здоров'ям, а повні здорові губи червонілися, гейби восени калина. Коли, бувало, у неділю убереться і стане на воротах, то усі парубки, що ідуть ] вулицею, ззираються на ню, а як її який зачепить, то вона так голосно і дрібонько сміється, якби горохом в решеті котив» [80]. Там і закохалася у війтового сина, Івана. Не довго тривало її щастя. Іван одружився з найбагатшою дівчиною села. Мужньо пережила цей удар Катруся. Щоб не розважати людей своїм сердечним болем, вона поїхала на тютюнові плантації до Молдавії. Мусила зносити всякі негоди, терпіти брудні посягання шафара, глум і насміхи натовпу; долати нелюдські умови праці й побуту. Повернулася в село, не втративши людської гідності і дівочої честі. Вийшла заміж за такого ж, як вона, небагатого хлопця Максима. Добрий, роботящий, хазяйновитий, він не кривдив своєї дружини, та прожив у парі з Катрусею недовго. Помер, залишивши дружину з малими дітьми. Зіткнувшись віч на віч у божевільному танку смерті, брати отверезіли. За мить — осягнули життя своє, свого роду і народу. Зрозуміли тягар гріха Каїна. «Чому так сталося? Яка тому причина? Що пхнуло брата на брата? Хто їх на себе наслав? Хто їх розділив і нащо студене залізо роздерло їм серця?» [там сажо]. | |
| Переглядів: 1668 | |
| Всього коментарів: 0 | |