| Головна » Статті » Зарубіжна | [ Додати статтю ] |
Леся Українка Писателі-русини на Буковині
|
Панна Ольга Кобилянська — найближча землячка Федьковича, бо зросла также в буковинських горах. Початкову освіту отримала в німецькій школі, а потім доповнила її читанням книжок головно в німецькій мові, якою спочатку писала свої твори та пише часом і тепер, бо знає цю мову дуже добре і має літературні зв'язки в німецькій Австрії та в Німеччині, де ті твори здобули собі велику пошану нарівні з кращими творами німецької модерни. Цеї «Німеччини» не можуть простити д. Кобилянській її земляки, бо німецький вплив справді досі знати на її стилі, але ж якщо німецька мова і справді була шкідлива для стилю писательки, то зате вона була їй дуже корисна для загального розвитку і врятувала її думку від сну в маломіщанському та дрібно-урядницькому околі малого міста, де єдиним осередком культури була німецька бібліотека. Отже, «Німеччина» відкрила писательці нашій світ ідей, познайомила її з світовою літературою і навчила любити і розуміти хист. Справді, ідейний та естетичний розвиток у д. Кобилянської далеко вищий, ніж у тих австро-руських письмовців, що розвивались під впливом тільки рідної та польської літератури. Німці показали д. Кобилянській і шлях до літератури і додали їй сили побороти перші перешкоди, а від своїх земляків вона мала спочатку більше прикростей, ніж моральної помочі, і, либонь, не раз спадало їй на думку покинути назавжди українське письменство та й піти знову до своєї привітної, немов рідної «Німеччини»; однак добре, що вона цього не вчинила, бо в німецькому письменстві вона тільки гість, хоч і милий, а в українському вона дома і може розмаїтніше виявити свій талан. До того ж від 1895 р. вона стала признаним членом родини в українській літературі, і тепер їй не бракує пошани від редакторів, критиків, а надто читачів, В творах своїх д. Кобилянська зачіпає найрозмаїтіші теми. Найбільше вироблений у неї тип інтелігентної жінки, що бореться за свою індивідуальність проти нівеляційного, загнітливого впливу австрійської буржуазії, затопленої в безнадійному філістерстві. Цій темі присвячене перше оповідання д. Кобилянської «Людина» і чималий психологічний роман «Царівна», що при деяких хибах форми та феміністичній тенденції, підкресленій більше, ніж би слід для гармонічного враження, все ж лишається одним з найкращих романів такого розбору. В той час, коли творився цей роман, д. Кобилянська була дуже захоплена ідеєю жіночого руху, бувши дуже під впливом феміністки-писательки д. Кобринської, але пізніше їй трохи збайдужилася ця справа, може, тим, що сталася для неї вже «перебутим моментом», а сам принцип жіночої самостійності здався ясним і без довгих теоретичних доказів. Після «Людини» і «Царівни» написала чимало дрібних оповідань; з них деякі можна назвати ліричними поезіями в прозі. Сей genre найкраще вдається д. Кобилянській, бо її натурі дуже властивий ліризм та музикальні настрої. До найреальніших картин вона додає, ліричні покраси, що не раз нагадують симфонії, де враження краєвидів і почування душі зливаються в неподільну гармонію. В збірнику оповідань д. Кобилянської («Покора»), що вийшов 1899 р. у Львові, більшість належить до такого «симфонічного» genr'y. Одно таке оповідання, під заголовком «Битва», малює нам картину погибелі величезного пралісу в Кімполунзьких горах, що впав під сокирами промисловців-«культуртрегерів», напасників зеленої Буковини. З простого факту знищення заповідного лісу через відому гандльову фірму писателька вміла створити справді трагічний і високоартистичний образ. Ліс і гори — це рідна стихія д. Кобилянської, там вона дає вільний розмах крилам своєї фантазії і пориває за собою читача. За ці розмахи не раз дістається д. Кобилянській навіть від прихильників, їй дорікають тим, ніби вона, як німецькі модерністи, залітає надто високо в надхмарні світа, багато вище, ніж сягають верхів'я буковинських гір, і через те не бачить і не хоче бачити, що робиться по долинах, де страждає буковинський народ. Ці дорікання мають певну основу в тому, що д. Кобилянська, перебувши чималий вплив філософії Ніцше, поривається часами до «надлюдського» (iibermenschliches) ідеалу, і це заводить її не раз у млисті, абстрактні мрії, але зате парадоксальний дух того філософа розвив у молодої буковинської писательки далеко більшу відвагу думки і фантазії, ніж ми звикли стрівати у більшості австро-руських письмовців. Протест особи проти околу, що конечне викликає за собою поривання ins Blau hinein, становить неминучий момент в історії літератури кожного народу, такий момент, здається, тільки тепер вповні настав для української літератури, щонайменше для тієї, що розвивається в австрійських обставинах. Подібний літературно-громадський рух викликав свого часу в інших народів надзвичайний розцвіт артистичної творчості, маємо певну надію, що цей настрій не мине даремно і для нашої літератури. Найкраще з оповідань д. Кобилянської, навіяних цим настроєм, це музично-пластична поема в прозі «Valse melancolique».Ті, що дорікають д. Кобилянській за надхмарні мрії, можуть потішитись, бо ця писателька, — щоправда, не належить до народовської школи, а ближча до німецької «модерни», — не завжди цурається долин. Доказом цьому є високоартистичне оповідання «Некультурна», де під чисто симфонічний акомпанемент розказана дуже реальна історія простої гуцулки, емансипованої не по теорії, а по інстинкту. В цьому оповіданні, химерно створеному з поезії і прози, власне дві героїні: гуцулка і буковинська природа. Нарешті, нарис «Банк рустикальний» дає нам просто з життя вихоплену картину горя селянина, пригніченого темною для нього рахубою рустикального банку, а розуміючого тільки одно: що він був господарем, а тепер став жебраком. Цей нарис написаний цілком іншою манерою, ніж всі інші твори л. Кобилянської. Зрештою, властива сфера цеї писательки — це побит інтелігенції, вона його краще знає і через те, описуючи його, більше: має нагоди розмаїтніше виявити свій талан. Українка Леся. Писателі-русини на Буковині.— Зібр. творів у 12-ти т. — К.: Наук, думка, 1977. — Т. 8. — С 276-279. ...Добродій Василь Стефаник... близький до селян, до їх мови і світогляду. ...Чи то яскравість таланту, чи приступність сюжетів зробили його одразу популярним, трудно зважити; запевне, і те і друге... Коли Федькович малював народне життя у його святочному строї, то Стефаник малює його в буденній одежі. Властиве, ці два письмовці беруть свої сюжети з різних станів селянської маси. Федькович описував заможне селянство, що бідує тільки від рекрутчини та від загальнолюдськихлих, д. Стефаник малює сільський пролетаріат або стан, близький до повної пролетаризації, що найбільше, як видно, займає молодого письмовця трагізмом свого становища. Маленькі образки д. Стефаника чорним колоритом, виразністю і вкупі недбалістю письма нагадують малюнки пером. Д. Стефаник не любить ліричних акордів та поетичних прикрас, він зовсім ховає свою авторську особу. Він уміє віддавати настрій в розмовах і ситуаціях, а до того, малюючи свої персонажі в дуже неприкрашеному виді, вміє будити у читача симпатію до них, ніде не вдаючись до «характеристики від автора». В таких коротких нарисах д. Стефаник дає нам цілу колекцію силуетів; це не фотографії, а власне малюнки, немов ескізи для будучої картини. Читаючи їх, мені спало на думку, що коли б їх зв'язати одною спільною фабулою, то вийшов би роман юрби. Всі герої д. Стефаника мають однакову психологію, міняються тільки обставини, що впливають на неї; головні риси цеї психології — пасивність поруч із стихійним рухом по інерції. Ні один з діячів д. Стефаника не здіймається вище загального рівня маси, але всі нариси перейняті таким творчим духом симпатії автора до описаних людей, а самі ті пасивні або інертні люди перейняті таким живим, вражаючим стражданням, що перед ними читач не може зоставатися спокійним... Д. Стефаникові докоряють часом за односторонність, навіть однотонність його малюнків. Справді, темні барви у нього переважають, а при тому в сюжетах його нема нічого надзвичайного, романтичного. Він малює буденне життя сірого люду, але не тільки зверхні факти цього життя, а самий зміст його; двома, трьома раптовими рисами він малює нам надзвичайно яскраво цілу драму, і, власне, через те, що всі нариси мають один тон, вони дають нам один спільний образ життя народного, показують нам колективну душу маси. | |
| Переглядів: 507 | |
| Всього коментарів: 0 | |