| Головна » Статті » Зарубіжна | [ Додати статтю ] |
Юрій Яновський (аналіз худ. творів)
|
Юрій Яновський посів місце серед найвизначніших майстрів української літератури романом «Вершники». Але без «Чотирьох шабель» не було б і «Вершників». Романом «Чотири шаблі» письменник відкрив нові ідейні та поетичні горизонти українського літературного романтизму і назавжди пов'язав його з творчим методом соціалістичного реалізму. Творчість Яновського — автора «Чотирьох шабель» і «Вершників» — була співзвучна пафосу революційної боротьби пролетаріату, пафосу соціалістичної революції. А. В. Луначарський писав у 1926 році: «Революція смілива. Вона любить яскравість... Вона охоче приймає ті розширення реалізму, які, по суті, лежать в її царині». Це були вже не прогнози, а узагальнення тоді ще не багаторічного, але змістовного досвіду української літератури. На цей час можливості «розширення реалізму» достатньо визначились, щоб говорити так упевнено про їх зв'язок з романтикою і романтизмом. Наступні півстоліття літературного розвитку показали, що романтизм у українській літературі не був короткочасним спалахом, що він не згас ї після того, як гуркіт руйнування старого світу змінився трудовими ритмами епохи соціалістичного будівництва. Романтика лишилась і як суттєва сторона самої природи, внутрішньої структури мистецтва соціалістичного реалізму, вона живе і як духовне начало, як сила, що формує стильову романтичну течію в усій радянській літературі. Мудрість класиків української літератури виявилась і в тому, що вони своєчасно розгадали безплідність спроб поставити романтизм на службу реакційним націоналістичним ідеям, декадентським настроям і побачили в ньому ще на світанку пролетарського руху революційну енергію і гуманістичну спрямованість. Їхня критика ідей реакційних романтиків, антисуспільності декадентів не була боротьбою проти романтизму взагалі. Ні, Іван Франко і Леся Українка створили національну традицію української романтичної поезії, пов'язаної найміцнішими узами з визвольним рухом пролетаріату. Леся Українка відзначила, що «реалізм і романтизм єднаються в лиці одного автора на тисячі прикладів у всіх літературах, і се зовсім законне єднання». А Михайло Коцюбинський, як пригадує про це Горький, бачив у романтизмі чи не найбільш відповідну форму для вираження заповітних прагнень та ідеалів людства: «Демократія завжди романтична, і це добре, знаєте! Адже романтизм — иайлюдяніший настрій; мені думається, що його культурний смисл недостатньо усвідомлено. Він — перебільшує, авжеж! Та тільки ж бо він перебільшує добрі начала, засвідчуючи цим, яка велика жадоба добра в людях». Саме таким розумінням «культурного змісту» романтизму можна пояснити його місце у власне реалістичних творах українських прозаїків, які пов'язували ще до Жовтня завдання літератури з ідеями революції і соціалізму, їхня проза була «реалістичною, а разом з тим піднятою на крилах романтизму». У такому типі поєднання романтизму з реалізмом бачиться один з найважливіших моментів процесу формування соціалістичного реалізму в дожовтневій українській прозі. Не випадково і перші відгуки на перемогу Жовтня були в усіх літературах народів СРСР саме романтичними. В українській поезії Жовтень зумовив небачений злет романтизму. За всіх індивідуальних відмінностей майже всі українські радянські поети першого покоління — полум'яні провісники Жовтня. Василь Чумак, Василь Блакитний, Павло Тичина, Володимир Сосюра, їхні послідовники і продовжувачі 20-х. років були переважно романтиками. Чи в цьому фарватері розвивалася творчість Яновського, автора романтичних поезій, новел і оповідань, повістей і романів, написаних раніше від знаменитих «Вершників», які, на думку Павла Тичини, стали у свій час патентом зрілості української прози? Так, саме в цьому. І тільки так можна вірно осмислити творчий шлях видатного українського романтика, місце роману «Чотири шаблі» в творчій еволюції Юрія Яновського, а разом з тим його роль у розвитку традицій українського романтизму після великого Жовтня. Розвитку романтичних традицій в українській радянській літературі заважало спочатку невірне розуміння (переважно в літературній критиці) романтизму як напряму тільки протилежного і тільки ворожого реалізму. Ніяких компромісів з романтизмом,— писав один з провідних тоді українських критиків,— ми не припускаємо. Ми будемо проти нього боротися, як проти ідеалістичної концепції в літературі... Чому ми виступаємо проти романтизму? — запитує другий і пояснює.— Як відомо, романтизм здебільшого протиставляє індивідуальність колективу, в більшості романтики заперечують дійсність... Романтичний стиль неспроможний на сьогодні дати об'єктивно-художнє висвітлення нашої доби.Проте література розвивалася не за цими визначеннями критики. І багато хто з перших радянських прозаїків свідомо пов'язав свою творчість з романтичним напрямом. Один із них заявив, наприклад: Якщо я... і не зовсім романтик, може,— то, в усякому разі, дуже їм співчуваю... Романтизм може бути цілком революційний, цілком сучасний, глибоко споріднений з нашою добою. Наша ж бо доба має часом і яскраві вияви... А скільки вона знає ситуацій, що так і ваблять перо романтика. Українські літературознавці цілком слушно пов'язують з романтичною течією ранню прозу Григорія Епіка, Олександра Копиленка, Олеся Досвітнього, Івана Дніпровського і навіть Андрія Головка, хоча майже кожний з них міг би, як цитований вище Гордій Коцюба, сказати: «А втім...— я все-таки реаліст». Та лише найпрозорливіші з критиків побачили у тяжінні ранньої української радянської прози до романтичного стилю не тимчасове й скороминуще віяння, а ознаки самоутвердження однієї з двох основних її стильових течій. Стилістично, очевидно,— писав тоді О. І. Білецький,— художня проза і далі буде йти визначеними двома шляхами. Один, зміцнений традицією, шлях ліричної повісті-рапсодії, з інтродукціями й фіналами, з переходом ритму на вірш, з піклуванням про звукову інструментовку, з музичністю композиції... Другий шлях—до прози, як до особливої стихії словесного мистецтва, до прози, яка «потребує думок та думок» (Пушкін), яка од-мітна проти лірики самим способом сприймання дійсності... об'єктивністю, особливим ритмом, не схожим на ритми віршів,— до чіткої, точної — «класичної» — прози. Творчі пошуки Ю. Яновського починались і проходили в складних обставинах суперечок про романтизм, в яких складалося нове обличчя романтизму в українській прозі, сповненій пафосу перемоги Жовтня і усвідомлення великої її ролі в майбутньому українського народу й української національної культури. Соціальна революція, писав Маркс у своїй праці «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта», «може черпати свою поезію тільки з майбутнього, а не з минулого». Нема сумніву в тому, що поняття «поезія» в цьому висловлюванні об'єднує все мистецтво і його громадянський пафос. В українську прозу пафос революції і соціалістичного майбутнього увійшов з романами Юрія Яновського «Чотири шаблі» і «Вершники». У цьому розумінні він є і продовжувачем великих традицій, і зачинателем нового етапу, основоположником нового типу романтизму української художньої прози. У романі «Чотири шаблі» багато переконливих тому доказів. Уже в ранніх віршах, новелах, оповіданнях і повістях Ю. Яновського тема революції — головна, а її учасникам віддані всі його симпатії. Перемога революції створила умови для відродження романтизму: небачений за розмахом рух багатомільйонних мас, які піднялися на її захист, їхній самовідданий героїзм у боях громадянської війни — все це перекривало знайомі й мислимі масштаби і, здавалося, перевершувало можливості реалістичної образності художнього відображення. Герой «Роману Ма» Рубай — командир бронепоїзда «КІМ» (Комуністичний Інтернаціонал Молоді) — б'ється проти денікінців. Його друг — Крига — комісар повстанського полку імені Комінтерну. У повісті «Туз і перстень» той же Рубан разом з двадцятьма чотирма бійцями захищає цукровий завод «імені товариша Лібкнехта» від нападу петлюрівських бандитів. Герої повісті «Байгород» повстають проти банди анархістки Марусі, яка захопила місто. Вони звільняють його від грабіжників, котрі зазіхають на те, що бангородці вже «реквізували і записали в фонд Республіки». Деякі літературознавці несправедливо звинувачували Ю. Яновського в тому, що він нібито однаковою мірою романтизує і позитивне, і негативне, оточує ореолом героїзму те, що треба прославити й увічнити, і те, що треба засудити й знищити. Ні, не романтизував він все безтямно, аби воно тільки було б «зовні пишне, декоративне». От як змалював він, наприклад, саму Марусю — особу, мабуть, найбільш «пишну і декоративну» серед анархістів того періоду; «Малого зросту, опецькувата, з великими зеленими очима — вона є взірець похітливої жінки. Мускулясті ноги її ось-ось наче розірвуть штани галіфе. Френч, начеб і великий розміром, сидить, як гумовий. Від кожного кроку її груди тремтять». Молодчиків з її загону автор лише один раз називає, та й то іронічно, «-братами-розбійниками», але частіше — «бандитами», а в характеристиці їхньої поведінки біля слова «хоробрість» стоїть «нахабство». Яновський уже тут свідомо руйнує романтичний ореол анархії, не відмовляючись від ще більш прямих засобів, щоб розвінчати бандитів-анархістів, посадити їх у калюжу й викачати у прозаїчному болоті.Засоби піднесеної романтики використовуються звичайно лише при зображенні справжніх героїв революції, борців за встановлення Радянської влади, а також у характеристиках цієї героїчної епохи. «Байгородське лицарство зліталося, мов орли»,— скаже Японський про тих, кому він безроздільно віддає свої симпатії. «...Теперішні наші дні,— говорить герой цієї повісті,— недосяжною романтикою сліпитимуть прийдешніх...» Така різка відмінність засобів зображення наявна і в інших творах молодого і ще недосвідченого автора. Герой «Роману Ма» — цього романтичного гімну революційної мужності — червоний комісар Рубан безкомпромісно відданий революційному обов'язку, а шпигунство Ма показане як участь у жорстоких злочинах. Це вона заманила трьох червоних розвідників і передала їх у руки ворогів. «Один із них не був ще трупом, але мав уже для цього всі візи на своєму мандатові й на грудях. Не треба розповідати про ці візи. Завжди буває, що люди вміють краще хижаків різати живих людей. Ці візи були — неохайно зроблені начерки зір, назва Республіки й прізвища Вождів. А розвідники були трупами від начерків гострими ножами!» Тому-то смерть Ма від руки Рубана подана у повісті як заслужена кара. І все ж, зображуючи Ма, особливо ще не розгадану, не викриту, автор зізнається в своєму намірі «топтати романтичні полині», їх пахощами сповнений і заспокійливий естетсько-романтичний епілог повісті: «Невеличкий горбок у полинях завжди приваблює до відпочинку. З землі росте біла гірка полинь і нагадує любов тієї, що лежить під горбом». Та весь цей лірико-романтичннй супровід створений лише для того, щоб показати любов Ма, те почуття, в якому вона ще лишається людиною і яке тільки й могло б дати інше вираження її «диявольській» красі. Ма не відмовлено в людському, як не відмовив у ньому Борис Лавреньов білогвардійському поручикові Говорусі-Отроку («Сорок перший), показавши його любов до дівчини-червоногвардійця. Але й у Ю. Яновського, як і в Б. Лавреньова, немає жодних намірів ставити поруч це людське з тим нелюдським, що роблять вороги революції. Звичайно, романтичні засоби тут ще мають неприховано книжний характер, вони позначені одночасно і естетством, і несмаком романтичних штампів. Але в них немає спроби прирівняти злочин до героїзму. Першим великим художнім досягненням Яновського став роман «Чотири шаблі». У цьому творі, позначеному яскравою самобутньою оригінальністю, романтизм уперше так переконливо і широко продемонстрував свої можливості в художньому відображенні революції, свою спроможність стати її героїчним епосом. Саме в цьому й полягало принципове значення новаторського художнього відкриття і внеску Яновського-романтика в розвиток української художньої прози. Сім «пісень», які складають роман,— це «хроніка героїзму виконання», «хроніка найвищих пунктів задуму» революції. «Автор узяв показувати тільки героїку виконання. Без психологічної балаканини. Ця книга фіксує пафос виконання, волю до здійснення наказів революції на окремих ділянках» *. Чи правомірний такий підхід до відображення революції, громадянської війни? Цілком. І тим більше — в творах героїчного епосу, в романтичних творах. Вдивімося пильніше в образи і силуети, що нестримною лавиною мчать по сторінках роману Яновського, вслухаймося в пісню, що переможно звучить з цих сторінок. Це пісня про партизанську повінь на Україні, яка ввібрала течії різноманітного політичного забарвлення. Але Яновський цілком віддав свої симпатії лише тій з них, яка виступає під червоним прапором пролетарської революції. Він показав, як відбувається злиття стихійного протесту народних мас проти віковічного класового гноблення із свідомою боротьбою за перемогу революції, як героїзм народних мас стає вираженням їхньої історичної свідомості, як ця на початку «метушлива отара замість війська» перетворюється в добре організовану армію, яку «Шахай побудував так, щоб у кожну хвилину прийняти до лав нові й нові партизанські сотні. Залізні каркаси полків, сотень та батарей було розраховано, вони не ламалися й не гнулися, коли знаходились зайві завзяті бійці для сотень, батарей і полків. Чужі люди ставали частками армії, вони швидко ставали солдатами, дисциплінованою машиною ентузіазму». Такій армії під силу вже не лише партизанські наскоки, але й добре продуманий бій з регулярною армією французів-інтервентів. Шахай обіцяє «розтрощити» ворожу силу, забрати танки і гармати, вийти до окупованого узбережжя Чорного моря, щоб потопити десантні кораблі. Чи це не гімн організації і дисципліні, впливу організованого і свідомого ядра, скажемо точніше — ідейного авангарду на неорганізовану масу! Не випадково ватажком і командиром партизанської армії стає робітник—шахтар Шахай. З того ж шахтарського племені й найближчий йому за духом командир кавалерійської бригади Остюк. Він же й комісар.Анархісти намагаються (і напочатку не без успіху) використати стихійні сили руху в своїх інтересах, їм вдається одурманити своїми ідеями властолюбного партизанського командира Марченка, що піднявся на гребені селянської стихії. Але Шахай, спираючись на віддані справі революції сили руху, домагається вигнання анархістів, знищення чорних прапорів анархії. Шахай перевищує Марченка насамперед тим, що виразно бачить і твердо знає мету руху. Командир партизанських кіннотників, а потім комдив Остюк говорить, що Марченко, який «вивісив скрізь чорні прапори», «не знає, куди нас вести». Шахай знає. «Тепер,— говорить він бійцям і командирам,— я прийшов повести вас туди, де з'явився вже ворог! Він погрожує нам і нашій країні, він хоче повернути панську сваволю і каторжне життя». І незабаром дивізія, душею якої він стає, героїчно б'ється під червоними прапорами проти денікінців та іноземних інтервентів. Стихійність засуджена в романі нещадно, Шахай веде проти неї послідовну боротьбу, знищуючи її засобами, характерними для того часу. Він наказує розстріляти «барахольників», домагається вигнання анархістів — ідеологів «розгулу стихії», карає квартир'єра Єсіко-ва за самосуд. За те ж саме покараний у романі й Марченко: незважаючи на великі бойові заслуги, Марченка «судив трибунал за самовільні розстріли і відібрав партизанську армію,— його врятував від шльопки тільки Шахай». Повідомляючи про це, автор не бере під сумнів справедливість вироку. У шостій «пісні» Марченко відвідує рідне село і бачить, як діти грають у війну: кожний з них хоче бути схожим на Шахая, навіть під час ігор у них не виникає бажання бути такими, як Марченко, чиї діла зазнали всенародного осуду. Шахай воює самостійно, не маючи зв'язків, в силу обставин, з основними частинами Червоної Армії і командуванням Південного фронту. І в цьому його біда, а не провина. Не винен же був герой «Залізного потоку» Серафимовича Кожух у тій ізольованості його війська, яка припинилася тільки з проривом ворожого оточення і виходом на з'єднання з частинами Червоної Армії. Шахай теж в оточенні. Саме тому він, за його ж словами, «загубив нитку», яка з'єднувала його з містом, з керівництвом. І лише внаслідок останнього бою його дивізія, повідомляється у фіналі четвертої «пісні», «прорвалася за вороже кільце». Ще напередодні цього бою Шахай так говорить про його мету, звертаючись до бригади кіннотників: «Товариші! Сьогодні ми мусимо пробитись до своїх». Увесь задум останнього бою, вся його тактика полягала в тому, щоб навіть ціною бригади кіннотників Галата, яка мала взяти на себе головний удар ворога, пробитися «крізь послаблений фронт» і з'єднатися «з армією», звичайно ж — з Червоною Армією. Іншої армії, яка б воювала за революцію, не було. Шахай аж ніяк не думає про себе, як про отамана на місці, не робить з себе влади, що «вирішує всі українські питання». Він лише воює з ворогами революції. І при цьому усвідомлює свою армію частиною велетенської сили, яка б'ється за Радянську республіку. Це видно хоча б з того, що після одного з найбільш кривавих боїв «Ша-хай на своєму Сірому повернувся до станції. Йому прийшло на думку, що треба сповістити столицю і людність Радянської республіки про свою перемогу». У романі згадується про зв'язок Шахая з «головою місцевого запілля». Є і в його дивізії партійне керівництво. Сам Шахай і кращі люди дивізії — комуністи. Вище вже згадувалося про покарання квартир'єра Єсікова за самовільний розстріл стражника. У зв'язку з цим комбриг Остюк вимогливо звертається до Шахая: «Іменем даного мені від партії контролю, прошу пояснень. Це ти хочеш стару дисципліну завести? — Він без суду розстріляв. Важно, щоб населення знало, що в нас суд є, а не самосудники». І читачеві зрозуміло, що герої Японського за самою своєю суттю, за переконаннями і ділами належать до комуністів, Ми говоримо, звичайно, про кращих, про тих, у кого автор вклав полум'я свого серця. У фіналі четвертої «пісні» Шахай говорить: «Сюди за мною йдуть інші бригади нашої дивізії. Летять орли кінної бригади Остюка, славетної бригади, їхні революційні прапори заквітчано перемогами. На них немає жодної плями». Такими рицарями революції зображує Яновський бійців того самого Остюка, якому партія доручила контроль у війську Шахая. Це чи не є доказом справжньої партійності Остюка? На таких людей спирається Шахай, людина широкоосвічена, талановитий організатор, за що Остюк глибоко поважає його і визнає своїм старшим товаришем і керівником. І в мирний час він у важких ситуаціях радиться з ним. Обидва вони однаково розуміють своє місце в житті, дотримуючись і після громадянської війни бойового заповіту: «Комуністи, наперед!»До кінця йде з ними і комбриг Галат, хоча його поведінка на війні не бездоганна. Беззавітно хоробрий у бою і так само беззавітно відданий справі революції, одного разу він, п'яний, проспав «зі своєю коханою» великий моральний зрив у бригаді, його кіннотники піддалися «барахольному настрою» і «погромили містечко М». Галат тяжко переживав свою ганьбу. Покірливо вислуховує він гнівний осуд з уст Шахая. Так само покірливо виконує наказ здати зброю, стати разом з винними під розстріл. І вже чує команду: «По ворогах революції!..» А потім, помилуваний перед боєм, приймає на себе головний удар ворога, щоб дати іншим бригадам і полкам дивізії можливість прорватися на з'єднання з армією. Провина Галата, мабуть, не цілком відповідає рисам його характеру. Яновському можна зробити закид тут у порушенні логіки характеру в ім'я романтичної «красивості», підкреслено незвичайної ситуації. Але це не заступає головного в характері героя: його відданості революції, справі трудящих. «Куди ти нас ведеш?» — питають Галата кіннотники. «Я веду вас,— сухо інформував Галат, не підводячи очей від мапи,— на проклятого ворога. Я веду вас на поля, за бідних людей і за правду». Мабуть, з більшою підставою можна було б закинути Яновсько-му те, що характери його героїв змальовано не багатогранної вони виявляють себе тільки в бойових ділах, у подвигах. Усі інші сфери життя, почуттів коли і входять у роман, то лише як щось другорядне. Не слід, проте, забувати, про який час написано роман і що саме в житті насправді робили його герої... А головне — не слід забувати, що «Чотири шаблі» — твір романтичний і образи героїв у ньому подані відповідно до особливостей цього стилю. Про подвиги, про славу написано цей роман. Це — героїчний епос революції, події якої мають лишитися назавжди у вдячній пам'яті людства. «Вона може лягти костями,— говорить Шахай про партизанську сотню, яку посилає в иайпебезпечпіше г.;ісце бою.— Але слава тих, що загинуть, рятуючи справу й товаришів, вставатиме попереду нас, як осяяний прапор перемоги! Слава ця піде між народ по країні, і заспівають нових дум про Остюків бій під Павлівною». Інтонації урочисто-патетичні домінують і в описах бою, і в характеристиці героїв, і в апторських ліричних відступах, сповнених палкого захоплення. «Прекрасні хвилини! Ви ніколи не зітретесь і не припадете пилом! Довго ще в тихих походах співатимуть вашу славу!» «Ранок весняний розносив бойові звуки. Сонце піднялося високо і йшло ще вище.— Перемога! — відгукалося в повітрі. Перемога! — казав степ. Перемога!» Захват перемоги осяває все навкруги, робить його прекрасним, піднесеним. Навіть природа змінюється: «Весна розкрила свої крила. Вона летіла вниз — на масні поля, затуляючи рукою лице. Золотими стрілами радості бовваніли далекі могили. Щось невловиме літало в повітрі, пахучіше за чебрець, терпке, як молоде вино». І навіть «пил почав сідати урочисто». Трохи далі автор скаже, що, «власне кажучи, весни ще не було». І «суха ковила ще стояла міцно». Та перед цим він розкриє таємницю перетворення природи. «Кулеметники порозвалювались на тачанках, і здавалося, що їм і чорт не брат. Довгі чуби виглядали з-під кашкетів, і мимоволі згадувались руки, що пестили б таку красу». Очима людей, які усвідомлюють справедливість своєї справи, беруть участь у переможній боротьбі за нове життя, дивиться на світ автор роману. І світ оновлюється: стає кращим, ширшим, усе в ньому — яскравішим, більшим, гучнішим, ніж звичайно. Голос командира артилерійської батареї «гримів, як труба», партизани були «вкриті пилом перемоги», кавалеристи, «закривавлені, як різники, похитувались на сідлах» від утоми після бою, «сонце заходить серед тисяч смертей», командирів полків автор прирівнює до найталановитіших маршалів Наполеона, героїзм бійців співвідносить з подвигами відважних предків — запорожців, ворог у кожному бою «сильніший у п'ять разів» (і кожного разу він переможений!). Захоплено-патетична домінанта і є головною стильоутворюючою енергією оповіді в романі. Герої не здійснюють нічого надприродного, але міра героїзму в їхніх подвигах максимальна, гранична. Це і зумовлює той тип романтизму, в якому все правда, але це правда святкового торжества найбільш піднесених, прекрасних і яскравих людських сил і прагнень, ие правда, що немовби вимагає пишного і яскравого одягу художнього слова для свого вираження. Вона запалює бурхливе полум'я захоплення в душі письменника, а де стільки захоплення — там ліричне начало здобуває принаймні рівноправне з епічним (якщо не панівне) місце в оповідній тканині твору.Саме так написано роман «Чотири шаблі», і саме тому сім його частин називаються «піснями», прозовому тексту тут передують вірші, та й сама проза, що йде за віршами, тяжіє до пісенно-ритмічної організації. Особливо характерними щодо цього е батальні картини. Деякі епізоди боїв під Успенівкою змушують пригадати рядки «Іліади» про битву під стінами Трої. Природно входять у пісенно-епічну структуру роману поетичні паралелізми, взяті з українських народних дум і пісень: «На пісках росте вощанка менша; на воді—• конюшина біла, ситник ясноплодий, осока.., а слава людська росте з єдності та відваги!» Вірші, якими починається кожний розділ («пісня») роману, є не лише сполучними ланками, а й ліричними інтродукціями до героїко-романтичного епосу цих розділів. Трохи по-іншому написано три останніх (п'яту, шосту і сьому) «пісні» роману. Та й кожна з них не утворює з двома іншими тієї емоційно-стильової єдності, якої домігся автор у чотирьох перших. У цьому можна вбачати недолік роману. Але не слід забувати, що ї життєвий матеріал цих розділів зовсім інший: герої твору показані в умовах, що склалися в перші роки після громадянської війни. Автор прагнув розповісти про них у тому самому «ключі», що і в перших «піснях», але на нього чекали труднощі, до яких він ще не був готовий. Новий матеріал вимагав інших модифікацій стилю, але їх ще не було в творчому арсеналі письменника. Виникла потреба в нових пошуках, нових експериментах. Вони були не в усьому вдалими, і знову ж таки це позначилось на самостійності, оригінальності, які інколи поступалися місцем наслідуванню книжним зразкам. Але відсутність єдності відбилася не на задумі, а самє1 на виконанні. Задум тут цілісний — показати, що героїзм не відходить із життя разом з переможним завершенням революції і громадянської війни, що він притаманний і трудовим «будням» нового творчого періоду. І тому героїчній особистості не загрожує ні нудне животіння, ні безславна смерть. Треба лише знайти своє місце в цих «буднях», у цьому великому творенні. Герої роману шукають, кожний по-своєму, це місце. У п'ятій «пісні» зображений колишній партизанський комдив Остюк. Він тепер дипкур'єр Радянського уряду в Парижі. Важко йому: «Місто затискало в лапах Остюкову степову душу, обламувало його крила і обмежувало розмах очей». Замріявшись, переноситься Остюк в рідні степи і часто бачить себе на коні, в галіфе й шапці-кубанці, брязкіт шабель своєї кавалерії чує він. І в Парижі він лишається солдатом революції. Майбутнє людства уявляється йому в променях її перемоги, під її прапором, який підняв над світом Великий Жовтень. Перемога революції для нього — інтернаціоналіста — уявляється найближчою і найвищою метою людства: «Нам по дорозі з кожною країною, котра вивісить червоного прапора... Всі нації борються у нас за одне діло — і це діло є вищим за інтереси окремих націй». Ідея розвитку національної культури в романі пов'язується з соціалістичним перетворенням і розквітом країни, побудовою нових заводів, з «машинізацією важкої степової роботи», з незламним союзом пролетаріату і селянства. Різними життєвими шляхами йдуть тепер герої Японського, але всі вони приходять до спільної мети. В останній (сьомій) «пісні» вони знову разом, вони знову шахтарі (як можна гадати — на шахтах Караганди, де в 1930 році, коли Яновський ще працював над романом, саме й почався промисловий видобуток вугілля) і знаходять себе в праці. Тут вони навіть не командири, а звичайні вибійники, але їм притаманна колишня міра відповідальності. «Комуністи, наперед!» — з цим гаслом ідуть вони тепер працювати так, як раніше іішли на смерть. Звичайно, все це дається їм не так легко. Складність переходу героїв громадянської війни до мирного, творчого життя аж ніяк не була вигадкою автора. І все ж він зрозумів, що ці сторінки викличуть насторожену увагу критиків, а тому вважав за необхідне у «Післяслові» до роману написати таке: «В громах 1 дзвонах, у брязкоті шабель народжувалися герої роману. Клинки, кулі, набої убивали порожнечу біля їхніх тіл. Герої вийшли і жили. Та минули бої, дехто став серед втомної, пустельної, самотньої тиші. Вона важка, може. Ба, не треба її класти на карб авторові, що знає ціну справжній бадьорості. І герої з'єднуються знову для боротьби». Іноді вони відчувають то більше, то м-еяше розчарування, песимістично висловлюються про своє місце серед людей, скаржаться на те, що слава їхніх подвигів розвіялася, здається, безслідно... Але все це переборюється високим почуттям відповідальності комуністів, усвідомленням обов'язку бути в авангарді: «Комуністи, наперед!» Та й слава їхня, як виявляється, не забута. Імена героїв живуть у народі.Віддаючи належне авторові роману, можна, проте, зауважити, що його герої б'ються з денікінцями та іноземними інтервентами, а боїв з куркульсько-петлюрівськими бандами, що виступали під ворожими народові гаслами українського буржуазного націоналізму, ми не бачимо. Українське селянство показане тут без чіткої класової диференціації, яка тоді безпосередньо відбивалася на виборі селян, «з яким іти полком, в якому таборі боротися й бороти». Але це були не навмисні викривлення, а недоліки в художньому вирішенні дуже складної теми, обраної молодим письменником. Він безмежно був відданий справі революції, щиро і глибоко вірив у переможну й перетворюючу силу пролетаріату і його ідеології — комунізму. Сам Яновський — чесний і вимогливий до себе художник — бачив свої прорахунки. Прошаючксь у вже згаданому «Післяслові» зі своїми героями, він мріяв ще зустрітися з ними і, якщо вистачить сили і таланту, «домалювати колись їхні портрети», показати селянство на новому рівні класової свідомості. «Він,— говорив про себе автор,— свідомий колосальності такого завдання». З такою свідомістю натхненно писав він свій наступний твір — славнозвісний роман «Вершники». Але і роман «Чотири шаблі» є непересічним, помітним явищем в історії всієї української літератури, особливо — романтичної прози. Чи не показово й те, що розділи з роману друкувались у провідному російському журналі й навіть такому вимогливому цінителю, як Горький, сподобались. Ознайомившись із ними в журналі «Красная новь», він писав Леоніду Леонову. «...Мені сподобалися «Чотири шаблі»; якщо вони написані молодою людиною, то з неї, мабуть, будуть люди». І Юрій Яновський вповні виправдав сподівання Горького. Л І Т Е Р А Т У Р А 1. Українське слово. Хрестоматия української літератури та літературної критики ХХст. (у трьох книгах), книга друга. К.1994г. 2. Ю. Яновський . Твори: В 5-ти т. Т.2 / Упоряд. К. Волинський, М.Острик; К.1983г. 3. Горький М. Собр. Соч.: В 30-ти т. Т.14 М. 1951г. 4. Українка Леся. Зібрання творів: У 12-ти т. Т.12 К.1979г. | |
| Переглядів: 1318 | |
| Всього коментарів: 0 | |