Біографія

Іван Карпович Тобілевич народився 17 вересня (29 вересня за н. ст.) 1845 року в с. Арсенівка біля Єлисаветграда, на Херсонщині (Велико-висківська волость, нині село Веселівка Ново-миргородського району Кіровоградської області) в родині дрібного шляхтича, управителя панських економій.

Батько драматурга був людиною розумною, дотепною, з великим досвідом вдумливо прожитого життя. Саме від нього взяв Іван у спадок «силу всяких спостереженнів та життьового досвіду, з якого потім немов з багатого джерела черпав, раз у раз користуючись у своїх творах»2.

Є. Чикаленко у своїх спогадах відзначав неабиякий артистизм Карпа Тобілевича: «Людина це була нещоденна: в йому заховані були ті таланти, що так яскраво розцвіли в його дітях... Коли він розказував що-небудь страшне, то так мальовничо розказував, що аж волосся на голові, бувало, їжиться, а як розкаже якийсь комічний випадок, то всі аж падають од сміху»3. «Дух народної мови, її колорит блискучий, живу образність напевне засвійчив Іван з уст батькових»4.

Мати І. Тобілевича, Євдокія Зиновіївна, з роду Садовських, до шлюбу кріпачка пана Золотниць-кого —- з містечка Саксагані Катеринославської губернії (тепер с. Саксагань П'ятихатського району Дніпропетровської області). «Про матір особ-

'Франко І. Іван Тобілевич (Карпенко-Карий) // Зібр. творів: У 50 т. — К., 1982. — Т. 37. — С. 374.

2Єфремов С. Карпенко-Карий (їв. К. Тобілевич): Критично-біографічний нарис. — К., 1924. — С. 9.

3Чикаленко Є. І. К. Тобілевич // Рада. — 1909. — С. 198.

іЄфремов С. Карпенко-Карий (їв. К. Тобілевич): Критично-біографічний нарис. — С. 10—11.

537

ливо теплі спогади зостались у її талановитого сина, та й не у його самого, — пише С. Єфремов, — адже і Садовський, і Саксаган-ський — обидва свої артистичні псевдоніми взяли од матері, ніби оддячуючись їй своєю славою. Була то людина великого серця, чулої та любивої душі. Надивившись ще за дівоцтва на кріпацькі порядки та на власній шиї кріпацького ярма закуштувавши, Євдокія Зиновіївна опісля сама стала за доброго генія для кріпаків, коли чоловік її був уже за вправителя по панських маєтках, і раз у раз обороняла людей од всякої напасті, звичайної в кріпацькому побуті»1. Певне, свою людяну вдачу і передала вона синові, оте міцне зерно добра в його душі заложивши. Спадщина і з цього боку добра була»2.

Незначною була офіційна освіта, якою змушений був обмежитися Іван Карпович. Після неминучої тоді науки у дяка подальшу освіту здобув він у трикласній повітовій школі в невеличкому місті Боб-ринці (1856—1859). А згодом розвивав свій могутній інтелект самоосвітою, що було характерним для більшості українських письменників.

Шкільні роки залишили в юнака добру згадку про вчителя історії Гордова, який запрошував Івана до себе, давав книжки, щоб поглибити його освіту. Через Гордова познайомився згодом (уже в Херсоні) з Дмитром Пильчиковим, «який мав надзвичайний вплив на формування не самого тільки Тобілевича, і в історії нашого громадського розвитку займав виключне місце як невтомний української ідеї пропагатор і незрівняний майстер усного слова»3.

Коли І. Тобілевичу виповнилося чотирнадцять, почалася для нього сувора школа життя — шлях, характерний для більшості українських письменників, його попередників і сучасників. Юнак почав працювати писарем у канцелярії станового пристава Абрамова у Малій Висці, а згодом працює у Бобринці в повітовому суді (1859— 1865), потім у Єлисаветграді — секретарем поліцейського управління (1865—1868), у Херсоні — столоначальником повітової поліції (1868—1869) і знову повертається до Єлисаветграда на посаду секретаря міської поліції (1869—1883). За несміливими першими кроками на службі прийшли відповідальність і ретельність, з якими брався до кожної справи.

Канцелярщина, побут і розваги чиновників, так блискуче-сати-рично змальовані у «Мартинові Борулі», не зломили юнака. «Міцна вдача, сильна воля, упертість щодо поставленої мети — ці прикме-

'Цікаві факти щодо цього наводить і Софія Тобілевич, друга дружина І. Тобілевича. Див.: ЛНВ. — 1912. — № 9. — С. 311—312.

2Єфремов С. Карпенко-Карий (їв. К. Тобілевич): Критично-біографічний нарис. — С. 11.

3Тобілевич С. Життя і творчість І. Тобілевича (Карпенка-Карого). — К., 1957. — С. 132.

538

ти, що характеризують Карпенка-Карого дозрілого вже віку, теж швидко передалися до нього через низку поколіннів од тих сміливих, зважливих людей, що піонерами йшли на невідомий тоді степ, колишнє «дике поле», аби не гнути шиї під кріпацьке ярмо»1.

Тут вироблялась своєрідна висока культура, яка була традицією і для нащадків. Вона й сприяла тому, що «не зламали одного з тих нащадків ні стара інквізиційна школа, ні розбещена канцелярщина»2, — пише С. Єфремов.Палке захоплення театром — ще одна сфера духовних інтересів Карпенка-Карого, яка згодом переважила всі інші. Є чимало свідчень, які пояснюють незвичайну для сільського хлопця, згодом провінційного службовця-чиновника, просто-таки побожну любов до театру, яка визначила увесь його життєвий шлях видатного актора й великого драматурга.

Материні оповіді про виставу «Наталка Полтавка», можливо, були тим першим поштовхом, що спрямував увагу хлопця до театру. Згодом додалися власні враження від вистав у Єлисаветграді. У 60-х роках досить значні аматорські сили — Тарнавський, Остро-верхий, Безрадецька та ін. — систематично ставили українські та російські п'єси; гастролювали також театральні трупи Жураховсько-го й Молотковського, репертуар яких був представлений творами І. Котляревського, Г. Квітки, М. Ващенка-Захарченка; приїжджав на гастролі навіть великий трагік Джеймс Олдрідж, гру якого І. Тобілевич пам'ятав усе життя. Активне театральне життя в Єлисаветграді вплинуло і на життя у Бобринці: тут на початку 60-х років був організований любительський артистичний гурток, яким керував актор української трупи Жураховського й Молотковського Го-лубовський. Активними учасниками цього гуртка стали молоді чиновники ратуші М. Кропивницький і І. Тобілевич. Ставили всі п'єси тодішнього українського репертуару — від І. Котляревського до першої п'єси М. Кропивницького «Микита Старостенко», а з російських ■— переважно п'єси О. Островського. Саме тут, у повітовому Бобринці, І. Тобілевич утвердився і зміцнів як професійний актор і як театральний критик, гідно поповнивши шерег тих, хто дбав про українське культурне відродження. «Тут знов те, — писав С. Єфремов, — що я назвав традиціями роду, витворило дужу і міцну стихію українську, яка в дальшому житті, в обставинах невеликого не зрусифікованого міста коли й поступалася перед російською, то тільки в офіціальній, тим самим неглибокій і невпливовій сфері. Більш небезпечними для українства могли б стати російські розумові впливи, яким людина віддається не за страх, а за совість — коли б їх не зрівноважували одночасно такі самі впливи

^Єфргмов С. Карпенко-Карий (їв. К. Тобілевич): Критично-біографічний нарис. — С. 15. 2Там само.

539

українські»1. Йдеться, очевидно, про спілкування зі старим актором українського театру Голубовським і про зближення в Бобринці з молодим чиновником М. Кропивницьким, який тоді вже писав по-українськи; про участь разом з ним в аматорському гуртку, який готував і ставив українські вистави. А ще йдеться, зокрема, про вплив на І. Тобілевича Д. Пильчикова, колишнього члена Кирило-Мефодіївського братства.

Із часу знайомства з Д. Пильчиковим, за спогадами С. Тобілевич, «він почував, що наступила нова ера для його духовного розвою, що його сіре, одноманітне життя розцвітає живим цвітом нових питань і інтересів... Тільки дякуючи його світлому умові, його силі слова і переконань, що гуртувала біля нього думаючу молодь, Іван став тим, чим був уже до кінця віку — щирим народолюбцем взагалі, а свідомим українцем в окремості»2.

Знайомство з прогресивними діячами поступово розширювалось. Г. Стрижевський, В. Менчиць, О. Михалевич, а згодом, в Одесі, Києві — Л. Смоленський, В. Антонович, Є. Чикаленко, М. Комаров, Олександр та Софія Русови — ось люди, з якими поділяв Тобілевич свої думки і погляди.

І. Тобілевич багато працює над самоосвітою, читає світову літературну класику, а також філософські, економічні праці.

Розуміючи необхідність глибоких всебічних знань, разом з лікарем О. Михалевичем створює для єлисаветградської молоді гурток для ознайомлення з усім новим у літературному й культурному житті. «Коли приходила нова книжка «Отечественньїх записок», то збиралися близькі приятелі Івана Карповича і гуртом читали її, починаючи з Щедріна і кінчаючи «Внутренними обозрениями» Єли-сеєва. Багато розмовляли з приводу прочитаного, багато сперечались. Хоч Іван Карпович скінчив тільки «уездное училище», але читанням і розмовами з освіченими людьми він так себе розвив, що робив вражіння зовсім освіченої людини. Він любив говорить, любив робити виводи з життьових фактів, але вмів і слухать. Я раз-у-раз звертав увагу на те, як він слухав, бувало, доктора О. І. Михалеви-ча, під впливом якого ми всі тоді були»3, — згадує Є. Чикаленко.

Наприкінці 70-х років Тобілевич пробує перо як прозаїк. Він пише кілька оповідань, з яких побачило світ лише одне — «Новобранець» (опубліковане в альманасі М. Старицького «Рада» за 1883-й рік під псевдонімом Гнат Карий); перекладає з російської повість «Підлипівці» Ф. Решетникова, «Книжку чеків» Г. Успенського — популярні тоді

іЄф-ремов С. Карпенко-Карий (їв. К. Тобілевич): Критично-біографічний нарис. — С. 21.

гТобілевич С. Життя і творчість І. Тобілевича (Карпенка-Карого). — К., 1957. — С. 531.

3Чикаленко Є. І. К. Тобілевич // Рада. — 1909. — С. 198.

540твори народницької літератури. Вплив народницьких ідей на І. Тобілевича виявився іще в одній екстраваганції. Кожного року, саме в косовицю та в жнива, Тобілевич брав відпустку й вибирався на село. Неподалік Єлисаветграда дружина І. Тобілевича, Надія Карлівна Тар-ковська, дочка місцевого дідича (одруження відбулося 1870 р. — Авгп.), мала шматок землі (потім хутір «Надія»), де Тобілевичі провадили маленьке хазяйство. Ціле літо Іван Карпович працював на землі: ходив за плугом, косив і справляв усі роботи по господарству, — і робив це не як дилетант, а як справжній хлібороб.

Є. Чикаленко згадував, що такий спосіб життя виник у Тобілевича під впливом тодішньої народницької літератури, а особливо «Листів з села» Енгельгардта, що справили величезне враження на тодішню молодь і зібрали в Батищево до Енгельгардта та й по інших місцях цілі колонії з інтелігентних хліборобів, так званих тоді «тонконогих». Однією з таких колоній був і хутір Тобілевича; в Надію кожного літа наїздило багато молоді, яка практично вчилась працювати коло хліба. Для самого Тобілевича оті щорічні переїзди «на заробітки» були не тільки інтелігентською забавкою, бо він мріяв на старість літ назавжди осісти на землі і вже заздалегідь привчав себе до тяжкої праці хлібороба. Довелось йому таки орати й засівати — тільки інше поле, поле української драматичної літератури і театру.

Отже, екстраваганцій у секретаря поліції було чимало. Не прагнув зрусифікуватися, як це годилося б «казенному чоловікові», а хотів плекати, розвивати українську літературу; не забував про свій селянський корінь; захоплювався театром і літературою; тягнувся до народовольчих ідей. Безперечно, все свідчило про «неблагонадій-ність» цього чиновника і привертало увагу поліції. У жовтні 1883 року, за кілька років до пенсії, І. Тобілевича було звільнено з посади. Постанова від ЗО грудня 1883 року у справі І. Тобілевича звучала так: «Тобилевич является в отношении политической своей благона-дежности лицом крайнє сомнительньїм, а потому представляется необходимьім учредить над ним один из видов полицейского-надзора по месту его жительства».

Російська бюрократія, констатує з цього приводу С. Єфремов, втратила чиновника поліції Тобілевича, а Україна придбала невтомного громадського і культурного діяча, драматурга і артиста Карпенка-Карого.

Сьогодні немає потреби «підтягати» світогляд І. Тобілевича до революційно-народовольського. Вся його багатогранна діяльність йшла у руслі громадсько-культурницької роботи; це був поступовець, діяч національного відродження.

70—80-ті роки позначені для Івана Карповича родинними нещастями. Померла мати, за нею, після тривалої хвороби, померли улюблениця батька старша дочка Галя і дружина Надія Карлівна — вірний друг і помічник у житті. Залишивши осиротілий хутір і чотирьох молод-

541

ших дітей на батька, І. Тобілевич вступає до трупи М. Старицького, що саме тоді перебувала на гастролях у Єлисаветграді. У складі трупи було й двоє його братів — Микола (театральний псевдонім — Садовський) та Панас (Саксаганський). Віднині театральна діяльність, початки якої закладені були багаторічною аматорською грою, стала для нього справою життя.

Перші кроки Карпенка-Карого як актора-професіонала засвідчили неабиякий його сценічний талант, що виявлявся у стилі гри, осібній манері (про це йшлося у численних рецензіях за перший, 1884 рік) акторської праці про такі його достоїнства, як художня простота, прекрасна мова, тонкі відтінки почуттів, непідробний гумор і — що для українського артиста дуже важливо — почуття міри в усьому.

У рецензії на виставу «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» в газеті «Новороссийский телеграф» підкреслювався принципово новий підхід української трупи М. Старицького до своїх завдань. Акторський ансамбль вражав злагодженістю і гармонійністю, високим рівнем виконання. Карпенко-Карий дуже швидко знайшов своє місце в колективі, його гру постійно помічав глядач і відзначала преса: «Д. Карий талант великий, видатний і цілком закінчений; це артист-худож-ник, а в інших ролях і творець».

Преса високо оцінює «витриману й продуману» манеру гри «розумного актора», окремі рецензенти роблять спробу заглибитися в його творчу лабораторію.

Тим часом у Єлисаветграді завершилося слідство у справі єлиса-ветградського народовольчого гуртка. Була доведена причетність І. То-білевича до нього. За вироком суду йому було запропоновано виїхати на три роки в будь-яке місто Росії поза межами посиленої охорони. Він вибрав Новочеркаськ. Клопотання про право виїзду з трупою до Ростова-на-Дону, Одеси, Харкова, як і прохання дозволити жити на хуторі покійної дружини, займатися хліборобством, аби утримувати сім'ю, були залишені без відповіді.У Новочеркаську І. Тобілевич працює ковалем-молотобійцем, а згодом відкриває палітурну майстерню. В роботі йому допомагає дружина — Софія Віталіївна, артистка трупи М. Старицького, яка приїхала до Новочеркаська ділити негаразди зі своїм чоловіком. Подружжя Тобілевичів пробуло у цьому місті близько трьох років. Примусове перебування у Новочеркаську стало, по суті, і першим плідним періодом творчості драматурга. Тут були написані «Бондарівна», «Наймичка», «Розумний і дурень», «Мартин Боруля», «Безталанна». У 1886—1887 рр. ці п'єси були опубліковані. Карпенко-Карий увійшов в українську літературу впевнено, з чималим набутком.

Лише в 1887 р. Іван Карпович одержав дозвіл проживати на хуторі Надія. Відповідаючи на лист О. Лотоцького (від 7.10.1900 р. з Миколаєва), який вмістив життєпис драматурга в київській газеті «Жизнь

542

и искусство» і просив дещо в ньому уточнити, І. Карпенко-Карий зауважує: «Щодо біографії моєї... то я нічого не маю від себе додать, хіба те, що я п'ять років працював як хлібороб і працював власними руками від ранньої до вечірньої зорі поруч і нарівні з народом, що і дало мені найбільше спроможності познакомитись з життям, про котре пишу».

Безперечно, сподівався Карпенко-Карий і на літературний заробіток, але його не було: керівництво трупи М. Старицького, якій надсилав свої драматичні твори автор з проханням платити йому по 50 крб на місяць, не дійшло згоди в цьому питанні, а дістати негайний дозвіл на постановку п'єс перешкоджала кількаразова цензура.

Нарешті 10 грудня 1888 року гласний нагляд поліції було замінено на негласний. І. Карпенко-Карий одержує дозвіл виїжджати з хутора й перебувати, де забажає, за винятком Москви і Петербурга. Він повертається на сцену, працює з величезним ентузіазмом, не шкодуючи сил (на цей час в репертуарі міцно закріпилися його п'єси «Безталанна», «Бондарівна», «Наймичка», «Чортова скала», «Мартин Боруля», «Розумний і дурень»). І знову рецензенти численних газет спостерігають не лише «розумну, чудово обмірковану, без штучних ефектів» гру артиста, а й «видатного за своїм талантом драматичного письменника». «Рельєфно і виразно, надзвичайно правдиво виписаний драматургом образ, — зазначає критика, — відтворюється на сцені настільки майстерно, що глядач забуває про всю театральну умовність і одержує повну ілюзію життя... Тонка художня гра не залишає байдужими справжніх цінителів мистецтва. І так триває до кінця сценічної кар'єри драматурга»1.

Уже з року 1894 про І. Карпенка-Карого говориться в трьох іпостасях: як неофіційного керівника трупи, чудового артиста й талановитого драматурга. Особливо високо оцінювала критика гру Карпенка-Карого в його комедіях «Сто тисяч» і «Мартин Боруля». «Комедії ці, — зазначав рецензент, — апогей творчості Карпенка-Карого», і, граючи в них, він не взяв «ані одної фальшивої ноти». Взагалі «у грі актора немає навіть тіні штучності». У цьому ж 1894 р. І. Франко в статті «Русько-український театр» називає І. Карпенка-Карого творцем українського репертуару.

Високо оцінив цей період життя Карпенка-Карого і С. Єфремов. «Починається блискучий артистичний період у житті нашого письменника, — зазначає він, — що вже до самої смерті працював на цьому полі, стоючи неофіційно на чолі одного з найкращих українських товариств драматичних разом з братом своїм, О. К. Саксаган-ським. Життєпис його з цього часу переходить в огляд літературної

1Цит. за: Цибаньова О. С. Літопис життя і творчості І. Карпенка-Карого. — К., 1967.— С. 165.

543

й артистичної діяльності, якою він глибокий кинув слід в історії українського національного відродження»1.

1890 року разом з братом П. Саксаганським, драматург очолив «Товариство російсько-малоросійських артистів», що, завдяки копіткій праці, майстерній грі його фундаторів та високоякісному репертуару, в якому переважали п'єси Карпенка-Карого, займало одне з перших місць.

Виснажуючись протягом театрального сезону фізично й морально, митець душею відпочивав на хуторі Надія, в його зеленій тиші, а ще в праці на землі. «Діставшись на сцену вже літньою людиною з певними звичками та нахилами, — зазначає С. Єфремов, — Карпенко-Ка-рий і в своє мандрівне життя вніс елементи домонтарства, родинності, ладу. Мандрівниче життя актора взагалі було йому не до душі, і в його листах часто чутно тугу за власним куточком. «Скучно за дітьми, за тихим сільським життям, — пише він якось у листі до мене. — Тепер саме жнива, цікаво і приятно. А ти парся на кону — ще добре як у путящій ролі, а то, буває... Та що робить — мусиш!»2.

На хуторі добре творилося. Виношуючи задум нової речі доти, доки він повністю, до деталей не складався, Карпенко-Карий писав запоєм, не одриваючись, і дуже не любив, коли йому перешкоджали. Тож недаремно сповідався С. Єфремову: «А я люблю працювать, коли тихо навколо, як от у Надежді». І справді, літній відпочинок на хуторі давав театрові щоразу нові твори: «Хазяїна» (1900), «Гандзю» (1902), «Суєту» (1903), «Житейське море» (1904).Процес творчості був напруженим, потребував віддачі усіх сил, проте не міг позбавити насолоди спілкування з природою, з людьми села. Впливало селянське життя і на світогляд митця.

Не будучи ні революціонером, ні прихильником кривавих громадянських воєн, ані політиком («Я її терпіть не можу. Зараз нагадую Шпака і Опецьковського («Шельменка»)), Карпенко-Карий був культурним діячем, борцем за відродження свого народу, за його поступ і всебічний розвиток. «Революція для І. Тобілевича, — скаже пізніше (1924 р.) Я. Мамонтов, — з його тверезим мужицьким розумом була бунтом, кривавим кошмаром»3.

Останні роки життя І. Карпенка-Карого були досить тяжкими, трагічними. Розруха (внаслідок подій першої російської революції 1905 р.) відбилася на театральній справі, і вона почала занепадати. Глибока втома, страх за дітей, смертельна хвороба (рак печінки), яка з'їдала зсередини міцний організм, — все це за кілька років передчасно звело письменника в могилу.

1Єфремов С. Карпенко-Карий. — С. 34. 2Там само. — С. 40.

т. — К,

3Мамонтое Я. Драматургія І. Тобілевича // Тобілевич І. Твори: В 6 1931. — Т. 6. — С. 245—246.

544

Помер І. Карпенко-Карий 2 вересня (за ст. ст.) 1907 року в Берліні, куди поїхав на консультацію до професора Боаза з приводу хвороби. Тіло його було перевезено на Україну й поховано на кладовищі села Карлюжини, поблизу рідного хутора Надія. На кам'яній плиті під високим дубовим хрестом напис: «Люде вмирають — ідеї вічні. Серце твоє, налите правдою і любов'ю до рідного темного люду, полягло поміж ним, і дух величний твій витатиме над ним вовіки. Коли ж незрячі тепер і прозріють, тебе в сім'ї своїй вольній, новій спом'януть».

РАННЯ ТВОРЧІСТЬ

На винятково складному тлі економічного, політичного, культурного життя останніх десятиріч ХІХ ст. зародився український професійний театр (Я. Мамонтов називає його «етнографічно-побутовим»), провідними діячами якого були М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий. У цій славетній тріаді І. Карпенку-Карому належить особлива роль — у своїй творчості він ніби підсумував зусилля своїх попередників і сучасників, синтезував те краще, що було в реалістичній, а почасти й романтичній драматургії, плідно реформував українську драму і комедію в напрямку новітньої суспільної драми.

Перші п'єси І. Карпенка-Карого, написані на початку 80-х років, засвідчують дві лінії жанрово-тематичного спрямування творчості драматурга. Перша — це соціально-побутова драма «Бурлака» (1883) і сатирична комедія «Підпанки» (1883) в реалістичних тонах, та друга — яскрава історико-романтична драма «Бондарівна» (1884). Критика відзначала, що ця подвійна орієнтація — «то на театр реалістично-побутовий, то не театр романтично-побутовий — залишилася у І. Тобілевича на все життя»1. Проте, сприймаючи цю думку в цілому, ми повинні пам'ятати і про певний синкретизм, злиття рис обох напрямків у ранніх творах драматурга. Особливо це стосується п'єси «Бурлака» — першого закінченого драматичного полотна І. Карпенка-Карого, що створювалася протягом тривалого часу і більшою мірою, ніж інші твори, відбила художні шукання молодого автора.

Обравши темою життя українського села, драматург зосередив увагу на двох сутнісних моментах: перший розкриває, як характери й конкретні людські стосунки формуються, детермінуються соціальними та економічними чинниками, другий — як сильна, непересічна, яскрава особистість може зруйнувати весь усталений хід подій, піднятися над гнітючою буденністю, виявити інші, вищі моральні та етичні погляди.

'Мамонтов Я. Драматургія І. Тобілевича // Тобілевич І. Твори: В 6 т. — К., 1931—Т. 6. — С. 163.

18- Я5

Широта й об'ємність зображуваного матеріалу, заглибленість у саму суть життя, в соціальні й економічні підвалини його, як і заклик «твердо, з нараженням своєї особи» стояти за волю і справедливість — усе це дало підстави Франкові назвати п'єсу «найбільш політичною драмою» І. Тобілевича.

Критичний пафос п'єси підкреслювала критика: «В «Бурлаці» знайдемо зародки усього того, чим уславився Карпенко-Карий як драматург, і що дало йому таке поважне в історії нашого драматичного письменства місце», — зазначає дослідник. Це насамперед вміння глибоко зазирнути в життя і змалювати суть межилюдських стосунків.

«На безталанні одного виростає щастя другого» — для Карпенка-Карого не трюїзм; він одяг цю думку «в таку кольористу одежу цілої низки глибоко задуманих і розкішно зроблених образів, що прописна, мовляв, істина, афоризм набридлий і нецікавий набрали вигляду справжньої новини, а самому письменникові стали за провідну нитку в лабіринті життя, за найголовніший нерв його письменницької діяльності»1.Добре бачила гостру викривальну спрямованість п'єси і царська цензура. Драма, як зазначалося у висновку цензурного комітету, «не лише неможлива до постанови на сцені, а й підлягає забороні до друку... Зображене в драмі пригноблене становище сільського люду, до крайнощів приниженого й розбещеного, що безкарно обкрадається й знеособлюється, служить наче живим протестом на неспроможності нинішніх міроприємств як у піднесенню рівня народу в моральному й розумовому відношенні, так і до викорінення всіляких зловживань з боку сільської влади, що підточують суспільний добробут»2.

Що ж і як відбувається в п'єсі?

На початку п'єси драматург енергійно, одразу ж вводить читача у саму суть складних і різноманітних подій сільського життя. Уже в першому просторому монолозі Михайла Михайловича (ява II дії першої) — викладається суть задуманої ним подвійної інтриги: заволодіти красивою, але бідною дівчиною, підступно прибравши з дороги її нареченого, сільського парубка Олексу. В цьому монолозі, що, по суті, є внутрішнім (думки вголос, самовикриття персонажа), передбачається весь хід наступних подій, не залишаючи нічого неясного, невизначеного. «Розшифрувавши» буквально з перших слів інтригу і відвівши їй належне місце (поштовху, зав'язки подій), драматург упевнено переносить інтереси глядача в іншу площину, значно глибшу і серйознішу.

'Єфремов С. Карпенко-Карий (їв. Тобілевич): Критично-біографічний нарис. — С. 61—62.

2Карпенко-Карий (І. К. Тобілевич). «Бурлака» // Твори: В 3 т. — К, 1985. — Т. 1. — С. 18—19. Далі, посилаючись на це видання, зазначаємо в дужках лише том і сторінку.

546

Задумана старостою інтрига одразу ж обростає подіями з житт села, що виразно характеризують не так взаємини між персонажа ми, як становище селянства, поведінку різних прошарків населенні Сцена між старшиною, писарем і корчмарем Гершком, що розкри ває «методи» збагачення сільської верхівки за рахунок трудових низії є водночас і нарадою багатих хазяїв про те, як змусити замовчат «бунтівників», які виступали проти них на сході. В стихійних вибу хах обурення селян староста ще не бачить собі загрози, і він, і інц добре знають, як приборкати незадоволених, притиснувши або зовсім задавивши економічно.

Вартий детальної економічної розвідки наступний діалог двох «ге роїв наживи» — корчмаря і старости — який розкриває всю жорстоку цинічну механіку витискування копійки з мужика.

Виразно підкреслив драматург і тенденцію обростання сільське бюрократії «хазяйським сальцем». Цінність становища старшин: Михайла полягає зовсім не в тому, щоб безкарно проявляти сво властолюбство й саджати кого заманеться «в холодну» (хоч і від ціє можливості він не відмовляється, як в історії з Олексою). Влада дл. нього насамперед — важливе джерело збагачення. Це адміністра тивна посада дала йому можливість вибитися «у люди», розбагатіти адже раніше Михайло не відрізнявся від більшості односельчаі і навіть дружив з бурлакою Опанасом.

Процес занурення в брудні глибини куркульських махінацій, без жального оголення механіки «роблення грошей» новітньою сільсько» буржуазією становить драматичну основу першого твору майстрі і робить його початком справді нової драматургії — драматургі суспільної.

З погляду нормативної теорії драми сцени між старшиною, писа рем і шинкарем, в яких докладно обмірковуються і обговорюються вигідні спекуляції, а також наступні сцени розмови селян пр< несправедливий розподіл наділів гальмують розвиток дії, ослаблюють її динаміку, досить-таки помітно «епізують» сюжет. Можливо тут маємо невміння побудувати сценічний твір з міцною, всеохоплю-ючою інтригою? Така думка деякими критиками висловлювалась Проте, замислюючись над цими сценами, не можна не відчути, ще саме завдяки їм поглиблюється розуміння суперечностей на селі виразнішою стає вся картина пореформеного життя.

У ході подій швидко з'ясовується, що здатен протистояти старості не молодий парубок Олексій, а людина більшого життєвогс гарту, сильнішої волі. Саме він, Опанас Зінченко (Бурлака) стає НЕ захист заляканої громади, виступаючи проти зграї сільських верховодів. (Характерно, що серед численних образів селян драматург вірний правді життя, не показав людини, яка схотіла б і змоглг боротися з Михайлом Михайловичем. Характерно й те, що Бурлака після вирішення долі Олекси знову йде з села на заробітки.)

547

Взагалі Опанас дуже умовно прив'язаний до задуманої старостою Михайлом Михайловичем інтриги. Звичайно, Олекса його небіж і Опанас заступається за хлопця, обурившись діями кривдника-ста-рости. Але натура правдошукача могла виявитися і без факту родинних зв'язків, озватися на біду чужої людини чи всієї громади, — що, зрештою, й відбувається, коли Опанас викриває шахрайства старшини та його спільників.Образ бурлаки Опанаса Зінченка стоїть у ряду тих сильних і енергійних натур, які завжди, навіть у роки кріпацтва, виділялися з народних мас як втілення їхньої волі до кращого, гідного трудової людини життя. І. Франко характеризує його як «образ могутнього народного борця, що твердо, з нараженням своєї особи стоїть за правду проти визиску і кривди з боку всякої старшини», як «чоловіка з незламною енергією та сильною вдачею, що сам один супроти цього валу стає до боротьби за правду»1.

Показ широкої панорами життя села здійснюється ще й за допомогою введення в сюжет великої кількості епізодичних дійових осіб, також не пов'язаних з центральною інтригою. Селянська маса — Сидір, Петро, Семен, Дід, Микола, Павло, чоловіки 1-й, 2-й, 3-й, 4-й — виразно диференційована. Взаємини селян зі старостою та іншою «владою», коментування ними подій, що відбуваються на селі, розкривають усі деталі і подробиці того, як «крутиться хазяйське колесо», багатіють одні, розорюються й гинуть інші. В цих сценах Карпенко-Карий розкриває і явище деморалізації частини селянства. Вони не протестують, а плазують перед кривдниками, запобігають і принижуються перед ними, намагаючись цим полегшити свою долю. Бурлака про них із болем говорить: «Бідні,, бідні ви люди! Темні! Хто більш усього вас любить — того виженете від себе. [...] Іуди, іуди! Продаєте вашу душу і совість!» [1, 61].

Таким чином, одноплановість інтриги (лиходій — жертва) замінена життям з усім його розмаїттям інтересів і обставин. Перед нами, власне, новітня суспільна драма, про яку говорила Леся Українка, аналізуючи п'єсу Г. Гауптмана «Ткачі».

Слід відзначити оригінальну композицію драми. Тут уперше заявив про себе художній прийом, який ми умовно назвемо «подвійним драматичним конфліктом». Дві конфліктні лінії начебто замкнені одна в одній: вужча, конкретніша відкривається в першому ж монолозі одного з персонажів — старости Михайла Михайловича, і являє собою задуману ним інтригу, мета якої цинічно і прямолінійно викладена ним самим. Друга лінія, складна і багатогранна, розкривається не одразу.

Перший конфлікт замикається на стосунках між старостою Михайлом Михайловичем і бідним парубком Олексою, у якого той хоче

'Франко І. Іван Тобілевич (Карпенко-Карий). Драми і комедії // Зібр. творів: У 50 т. — К., 1981. — Т. 31. — С. 11.

548

відбити наречену — красуню Галю, і втручанні бурлаки Опанаса — дядька Олекси, що визволяє небожа від халепи (класична драматична інтрига).

Другий, ширший конфлікт охоплює велику кількість дійових осіб — ледь не все село. Інтереси сторін у ньому найвиразніше репрезентують представники двох ворогуючих груп: староста — верхівку села; бурлака Опанас — визискувані й безправні трудові низи. Образ бурлаки Опанаса посідає особливе місце в конфлікті голоти з сільською владою і загалом у структурі п'єси. Автор наділяє цю постать виразними рисами романтичного, чи, точніше, новоромантич-ного героя. З його появою акценти в творі міняються — слабшає інтерес до конфлікту вужчого, особистого чи любовного, і зростає до ширшого — соціального плану. Цей останній залишається розімкну-тим, необмеженим у часі, постійним. Він складний і багатогранний. Якщо не Михайло Михайлович, то інший староста оббиратиме й експлуатуватиме селян, а сільська «влада» визискуватиме трудову масу, представлену все тими ж Сидорами, Семенами й Олексами.

Таким чином, уже в першому своєму творі І. Карпенко-Карий узяв чіткий курс на створення суспільної драми в новітньому смислі цього терміну — або, за висловом Лесі Українки, «драми маси, драми боротьби різних суспільних груп між собою» — жанру, що народився в останні десятиріччя ХІХ ст. Леся Українка бачила зразок такої драми у «Ткачах» Гауптмана. Мабуть, типова для побутової української драми сільська тематика і весь супроводжуючий її антураж (хоча й без елементів етнографії і фольклорного забарвлення), а також використання в зав'язці класичної любовної інтриги не дали талановитій дослідниці європейської драматургії побачити риси цього жанру у рідному письменстві — у драматургії І. Карпенка-Карого.

У РОЗКВІТІ ТВОРЧИХ СИЛ. СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНА ДРАМА

Нові тенденції в драматургії, заявлені в ранній період творчості І. Карпенка-Карого, знайшли подальший розвиток і утвердження в період зрілості — в соціально-психологічній драмі та комедії митця.

У 1885 р. драматург створює соціально-психологічну драму «Наймичка», що незабаром стала театральною класикою. П'єса (після «Бурлаки», «Підпанків») продовжує розкривати тему нових «хазяїв села».

Багатий хазяїн Василь Микитович Цокуль, як і Михайло Михайлович («Бурлака»), до набутого багатства і влади захотів додати ще й любов молодої вродливої дівчини. Жертвою його домагань стає юна й беззахисна сирота-наймичка Харитина, серце якої лише прокинулося для кохання (глибоко сховане почуття до такого ж, як і вона, наймита Панаса).

549Із задуму Цокуля виникає драматична інтрига, яка закінчується трагічною загибеллю дівчини. Складний збіг обставин, потрясіння від самогубства Харитини, котра, як з'ясувалося, є його рідною дочкою (її мати — колись збезчещена Цокулем Мотря), приводять Цокуля до сповіді-самовикриття. Так глибоко драматично завершується історія і скривдженої, і кривдника. Каяття Цокуля у фіналі драми вносить нові акценти у розробку цієї, досить-таки відомої, теми зведення багатієм простої дівчини.

Деякі літературознавці трактують фінал п'єси як невдалий, мелодраматичний, а характер Цокуля через таку розв'язку ослабленим у своїй негативній суті. Інші ж, «виправдовуючи» драматурга, пояснюють мелодраматизм (розпуста з рідною дочкою, кровозмішання) прагненням автора загострити негативну характеристику куркуля Цокуля з морально-етичних позицій, зробити цей персонаж більш одіозним. Проте аналіз п'єси наводить на інші висновки.

Ніякою особливою аморальністю, лицемірством чи підступністю Цокуль у п'єсі не наділений. Натомість І. Карпенко-Карий підкреслює, що Василь Микитович був нещасливий у шлюбі, що свого часу батько не дозволив йому одружитися з коханою дівчиною, наймичкою Мотрею (матір'ю Харитини, як виявиться згодом). Уся поведінка Цокуля сприймається скоріше як норма, як звичайне, всім добре знайоме, хоча й неприємне явище, а не підступно замислена інтрига лиходія «з чорною душею». Глитай-розпусник, як ведеться, розважається собі, як розважався досі, як розважаються й інші багаті хазяї, відчуваючи свою безкарність. Виняткове й незбагненне і для Цокуля, і для інших з його оточення (Мелашка, навіть Панас) криється в іншому: в душевній чистоті Харитини. Наймичка, всіма зневажена і поштурхована в світі наруги і насильства, яка може так сильно і глибоко переживати своє падіння, далека від самої думки про використання «слушного моменту» для власної вигоди і здатна замість неї обрати смерть — ось той фатум, та несподіванка, що ламає звичний хід речей і призводить до трагедії. Моральні муки цієї юної душі, її прагнення щастя, віра в те, що воно є, повинне бути, весь шлях її від надії до безнадії сповнюють твір глибоким драматизмом, змушують глядача пережити повною мірою той катарсис, те потрясіння й очищення, без якого неможливе справжнє мистецтво. Даючи можливість Цокулю пройти через жах смертельного гріха і покаяння перед народом, драматург і йому дарує цей катарсис, що повертає його до людського стану.

Уперше в драмі «Наймичка» письменник посилив індивідуалізацію другорядних чи епізодичних постатей до такої міри, що вони склали окрему, додаткову сюжетну лінію (Маруся — Панас). Обидві героїні (Харитина і Маруся) по-різному, але всім життям розплачуються за свою необачність. їхня трагедія є узагальненням становища простої людини, позбавленої будь-яких прав і суспільного захисту.

550

Відзначаючи той факт, що Карпенко-Карий по-новаторськи реформував сімейно-побутову драму, критик і театрознавець В. О. Сах-новський-Панкеєв писав: «Не індивідуальні властивості характеру героя, а сукупність життєвих умов, які визначають його поведінку, ставали поштовхом до драматичної дії. Для Карпенка-Карого цей принцип має універсальне значення. Йому підлягають і ті характери, які розкриваються в сфері ліричній, побутовій, сімейній»1.

Це визначення можна дещо уточнити, не протиставляючи обидва компоненти: індивідуальні властивості характеру героя (які ніколи не ігнорувалися драматургом, а всебічно простежувалися) плюс сукупність життєвих умов.

Темі трагічної жіночої долі присвячено й драму Карпенка-Карого «Безталанна» (1886). П'єса мала кілька редакцій. Першу під назвою «Хто винен?» було створено ще в Єлисаветграді (надрукована в «Збірнику драматичних творів» Карпенка-Карого в Херсоні разом з п'єсами «Розумний і дурень», «Бондарівна»). її не дозволила цензура, як і наступний варіант — «Чарівницю». Лише третій варіант під назвою «Безталанна» був дозволений цензурою і опублікований у другому томі творів драматурга (1897).Яку ж крамолу побачили царські цензори в цій типовій драмі кохання? Як відомо, в основі твору — мелодраматичний трикутник: сміливої вдачі, гарний, запальний Гнат, під стать йому палка, весела Варка — перше Гнатове кохання, і дружина Софія — ніжна, тиха і щира. Захоплення Гната Варкою, ревнощі, розрив із нею і одруження з лагідною Софією; повернення колишнього кохання і вбивство Софії — такий, на перший погляд, банальний сюжет драми, та під пером великого майстра твір досяг художньої досконалості, своєрідності й новизни. Бо були у п'єсі й моменти, які виходили поза «трикутник кохання»і занепокоїли цензорів. Про них ідеться насамперед у своєрідній полеміці автора з М. Старицьким, який у листі до драматурга з приводу п'єси «Безталанна» радив використати «виграшні» можливості сюжету, виставити Варку «злим демоном», який руйнує родинне життя, забирає спокій і злагоду Гната і Софії. Але така драматизація сюжету, що спиралася б на негативні риси вдачі, жорстокість натури тощо, не приваблювала Карпенка-Карого. У відповіді М. Старицькому він писав: «Я совсем не желал поставить несчастье Софии и всей семьи в зависимость от строго определенньїх стрем-лений Варьки разрушить ее счастье, а предоставил зто семейному омуту и другим трудноуловимьім течениям жизни» [3, 293].

Цю ж думку автор пояснює і більш відверто, розкриваючи М. Старицькому задум драми: «Прежде всего в драме «Хто винен?» нет того злого гения, которьій разрушает счастье людей [...]. Я взял

1Сахновський-Панкеєв В. О. Карпенко-Карий і російська культура. — К., 1969. —

551

жизнь. А в жизни не всегда драма разьігрьівается по таким законам логики, чтобьі не оставалось места для вопроса «хто винен?» [З, 290].

Отже, враховуючи цю драматичну концепцію І. Карпенка-Каро-го, його націленість на життя з усією сукупністю його різнодіючих сил і чинників, ми не будемо шукати лиходіїв і заплутаної ними інтриги, не шукатимемо і патологічно злої вдачі, від якої йдуть усі біди інших персонажів, а з розвінчанням та усуненням яких вони закінчуються, торжествує добро і справедливість.

У драмі піднімаються проблеми, пов'язані з життям села, яке ще не позбулося важкої спадщини феодально-кріпосницьких відносин. У ньому не зникли ще старі упередження, дикі звичаї (цькування свекрухою невістки тощо). Пересуди, плітки, дрібновласницькі егоїстичні інтереси буйно розростаються на ґрунті вікової темноти і неосвіченості; вузькість погляду на світ, а поверх усього жорстокість нових економічних тенденцій, узаконене грабіжництво сильним слабшого — ось та похмура, страшна правда життя, що впливала на глядача далеко сильніше, ніж нещаслива історія кохання. І саме це нещадне оголення драматургом похмурої, страшної правди життя змушувало цензорів кількаразово забороняти твір (як забороняли написані на ці ж теми твори М. Кропивницького, М. Старицького, Б. Грінченка та ін.). «Ця драма, — зазначав І. Франко, — показує з якоюсь майже дошкульною пластичністю душну і темну атмосферу сучасного українського села, де існують тисячні сили, які намагаються підірвати в людях те, що в них є чистого і здорового, а ніщо не розбуджує і не підтримує в них почуття обов'язку і громадської свідомості. Можливо, що саме в цій моральній атмосфері автор хотів дошукатись головного джерела вини і трагічного конфлікту осіб, що діють в його драмі»1.

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОПЧНА КОМЕДІЯ

Найвищого рівня як драматург І. Карпенко-Карий досяг у жанрі комедії. Сатирична комедія була справжньою творчою стихією митця, в ній він широко розгорнув свій талант, її вважав справою всього життя як письменника і громадянина. «Кумедію нам дайте, — з пафосом проголошує І. Карпенко-Карий устами актора Івана у п'єсі «Суєта» (1904), — кумедію, що бичує сатирою страшною всіх і сміхом через сльози сміється над пороками й заставля людей, мимо їх волі, соромитись своїх лихих учинків!.. Служить таким широким ідеалам любо! Тут можна іноді й поголодать, щоб тільки певність мать, що справді ти несеш нехибно цей стяг священний» [3, 51—52].Започатковує цей блискучий ряд «Мартин Боруля» (1885) — твір з багатьох точок зору показовий. Підкреслюючи вміння І. Карпенка-Карого виявити і розкрити той вагомий інтерес, який змушує героя діяти, Я. Мамонтов писав: «Мистецьке обличчя драматурга робиться остаточно виразним лише тоді, коли ми бачимо, чому саме йогс персонажі мусять «танцювати». Річ у тім, що «танцювати» можна не кожну тему, не кожен сюжет, не кожну ситуацію. Драматичний процес (будь він трагедійний чи комедійний) підноситься на рівень театрального мистецтва лише в тому разі, коли його можна танцювати, себто, коли в ньому діють ті сили, що рухають цілою істотою людини, примушують її жити своєю найглибшою стихією, танцювати свій танець»1. Такі сили в драматургії Тобілевича — переважне кохання чи інстинкт самощадності (збагачення). Але у «Мартинові Борулі» обидві ці сили відсутні. Героєм керує не кохання і не жадоба збагачення, а честолюбство, інстинкт самоутвердження — через підвищення власного соціального рівня й утвердження у нових правах.

В основу сюжету твору покладено невигадану анекдотичну історік гонитви багатого селянина за дворянством і втрати омріяних дворянських прав через прикрий недогляд, допущений писарем у минулі часи — розбіжність в одній-єдиній літері прізвища. Дворянський архІЕ зафіксував ім'я предка-шляхтича Берулі, а пізніше «мужицька» вимова перетворила його на Борулю. Та як обросла під пером майстра ця трагікомічна історія подробицями, який широкий спектр характерів вона охоплює й яскраво висвітлює! Почнемо з самого химерного прагнення селянина «вибитися у люди» —- домогтися визнання у дворянстві Таких фактів було безліч, і прагнення вискочнів, які досягли певногс матеріального й суспільного рівня, «трохи ушляхетнитися» була в ту епоху «річчю світовою», яку не раз засвідчила європейська література від Мольєра, Оноре де Бальзака, Гі де Мопассана до Олексія Толстого й Антона Чехова. Тож комедія українського драматурга свідчить лише про вміння знайти потрібний гостроактуальний сюжет

Конфлікт у п'єсі побудовано цілком природно. Глава сімейства Мартин Боруля, заможний селянин, що наймитів і наймичок держить, розпочав відчайдушну боротьбу за свої досить-таки примарні дворянські права. Ця боротьба мужика, якого обдурює й обдирає «герой нового часу», такий собі маклер — повірений Трандальов. сприймається моментами комічно, а моментами навіть драматично Якщо стосунки з Трандальовим, що веде «діло Борулі» у дворянській герольдії, і сама постать повіреного подаються у виразно сатиричному плані, то джерелом комізму, що й становить невмирущу вартість твору, є картини того, як Боруля «ставить» свій дім, всі порядки у ньому «на дворянську ногу».

'Фракко /. «Хто винен?» І. Карпенка-Карого (Тобілевича) // Про театр і драматургію. — К., 1957. — С. 198.

552

1Мамонтов Я. Драматургія І. Тобілевича // Тобілевич І. Твори: В 6 т. 1931. —Т. 6. — С. 181.

553

К.

Безліч комічних ситуацій, зумовлених поведінкою Мартина, що не раз сягають рівня шаржу і гротеску, — не викликають, проте, антипатії до героя. Ні, наскрізне емоційне почуття, яке пронизує твір, хвилею лине від автора до читача (глядача) — це почуття щирої симпатії. Як незримий флюїд огортає воно Мартина Борулю, і критика давно його відчула, але пояснювала, йдучи від усталених класових підходів (ще не зачерствів у багатстві, не відірвався від трудового селянства). Та треба було зробити ще один маленький крок, зазирнути глибше в душу селянина — і глядач інстинктивно це зробив.

Причина поведінки героя не марнославство («шляхетський ґедз укусив») і не одуріння «з жиру». В основі вчинків Мартина Борулі, всієї діяльності з придбання дворянства — відчайдушна боротьба за свою зневажену людську гідність (поштовхом до якої послужило позивання з паном Красовським). Отже, ключика знайдено, весь секрет заходів Мартина розкрито. І відтепер глядач може перенести всю увагу на ту сміховинність форм, у які виливається Мартинова боротьба за свою потоптану честь.

Після прочитання повіреним паперів, згідно з якими «Борулю з сином Степаном... сопрічісліть к дворянському єго роду, прізнанному в дворянском достоінстве [...] со внєсєнієм во 2-ю часть дворянськой родословной кнігі», а «дєло сіє... представіть на утверждєніє в Правітєльствующій сенат, по департаменту Герольдії» [1, 282], подається репліка Мартина, яка висвітлює найсокровенніше, суть його боротьби, власне кажучи, виражає ідею драми:

«М а р т и н. О!.. Виходить, я — не бидло і син мій — не теля!.. І щоб після цього Мартин Боруля, уродзоний шляхтич, записаний во 2-ю часть дворянської родословної книги, подарував якому-небудь приймаку Красов-ському свою обиду? То скоріше у мене на лисині виросте таке волосся, як у їжака, ніж я йому подарую!» [там само].З першої ж дії глядач бачить, що повірений безсовісно обдурює і оббирає Мартина (знаменитий монолог другої яви: «Добре діло це повірничество, єй-Богу!»), і здогадується, що запальний Боруля радше залишиться в програші. Адже він — людина старосвітських звичаїв і виховання, жінка й дочка дотримуються старосвітчини, та й син Степан, хоча й канцелярист, все ж вихований по-старосвітськи наївний юнак; куди Мартинові чи й Степану до акул «нового світу» чи навіть до щук типу Трандальова, які пройшли велику школу шахраювання, багато на ній штурханів і ударів одержали, побували в бувальцях і добре знають не тільки мету, а й засоби, якими вона досягається! Ось чому безмежно наївним виглядає Мартин у своїй боротьбі з Красовським, коли переплачує за «послуги» Трандальову, на якого покладає всі свої надії, гадки не маючи, що той водночас з його «іском» веде й справу Красовського — проти нього!

554

Простодушно наївний Мартин зі своїм уявленням про дворянство, а головне зі своїм перевертанням власного старосвітського дому на дворянський кшталт. Драматург дає повну волю своєму комедійному талантові, і ми бачимо безліч просто-таки блискучих, непере-вершених у комізмі сцен, починаючи зі сцен з наймитом Омельком і кінчаючи «муштровкою» своїх домашніх, енергійним уведенням нових порядків.

Як у кожному справді художньому творі, тут відчувається багатоплановість, багатошаровість змісту. Те, що об'єктивно за п'єсою становить слабкість Мартина (несила звикнути до «дворянського» побуту й звичаїв, віра у глибокі знання чиновника-канцеляриста, та ще й таємниче-недосяжного «секретаря-регістратора», як і свята, наївна віра в силу освіти взагалі), для глядача становить найсимпа-тичнішу його прикмету. Ми, попри всі химерні прагнення, бачимо в особі Мартина Борулі по суті своїй простодушну і чесну, безхитріс-но-довірливу, працьовиту людину, яку справді «шляхетська муха вкусила». Та й вкусила не знічев'я, не з пустого гонору. Адже всі зусилля Мартина «стати на дворянську ногу» робляться заради дітей, їх майбутнього:

«М а р т и н. Не знає свого щастя; сказано: молоде — дурне... Ох, діти-діти! Якби ви знали, як то хочеться бачить вас хорошими людьми, щоб ви не черствий хліб їли... Якби-то знали... Тоді б ви зрозуміли, що батьки не вороги вам... От трохи погримав, а вже й жаль!.. Воно ж, дурне, дума, що я їй ворог! Ворог за те, що витягаю з мужичества... А чого це мені коштує?.. Колись подякує» [1, 309].

Про це говорить Мартин і в кінці п'єси, коли терплять крах усі його сподівання: наречений утік, сам він захворів, Стьопа залишений поза штатом, бо земський суд скасували, програна справа з Красовським, унаслідок чого сім'я мало не опиняється на вулиці, і лише заступництво Гервасія Гуляницького рятує її від цієї останньої ганьби; і, нарешті, в омріяному дворянстві відмовлено. В трагікомічній фінальній сцені Мартин спалює «дворянські» бумаги в печі.

Відтворюючи життя в усій його повноті, І. Карпенко-Карий і тут, у комедії, не раз переступає межі драматичного і вдається до епічних прийомів. Він зупиняє дію для, здавалось би, другорядних моментів (самовихваляння Націєвського перед Марисею; розповіді Омелька про сцену біля суду, про пиятику чиновників і крадіжку коней; історія розправи Мартина з женихом, що втік від заручин; безконечно нудні розповіді Протасія Пеньонжки про те, що було з ним та його знайомими у Кременчуку, в Дідовій Балці та деінде; затяжна сварка Мартина з Палажкою з приводу кумів для майбутніх Марисиних дітей, що змусила обережного жениха втікати («Як би я не вскочив у корито!»). Але водночас ці епізоди, так разюче неадекватні основним подіям чи настрою головного героя, розширюють сферу комічного у п'єсі, докладніше показують оточення Мартина і його самого. Не-

555

відповідність між змістом і формою, зовнішнім виявом переживання і його суттю створює блискучий комічний ефект.

Сміх Карпенка-Карого природний, живий, іскрометний, він вибухає раптово, як раптово виривається у людини слово чи виникає певна ситуація. В таких формах і розкривається трагічна за своєю глибиною і сутністю й комічна у зовнішніх проявах гонитва Борулі за дворянством. І ту, й іншу сторони її драматург розкрив блискуче. А письменницька щира любов до своїх героїв (чи не тому, що прообразом Борулі послужив його батько, Карпо Адамович Тобілевич, і вся історія з «дворянством» — сімейна історія Тобілевичів), таке глибоке й переконливе розкриття їхньої психології зробили цю комедію воістину безсмертною.У свій час І. Карпенко-Карий, задумуючись над причиною вічної молодості «Наталки Полтавки» І. Котляревського —■ цієї «праматері українського театру», писав: «В чім же ця сила п'єси, в чім її чаруюча душу краса? В простоті, в правді і найголовніше — в любові автора до свого народу, в .любові, котра із серця Івана Петровича Котляревського перейшла на його утвір! Не звисока дивиться Іван Петрович на свій народ, не висміює його, а стоїть поруч з ним і, як художник, злившись в єдину плоть з народом, дає високий художній утвір, зразок народної поезії в драматичній формі» [3, 278].

Цей триєдиний принцип — простоти, правди й любові до свого народу — став і для І. Карпенка-Карого основоположним. Але ніде, мабуть, він не виявився з такою силою, не дав такого блискучого, довершеного результату, як у комедії «Мартин Боруля».

Ще однією ранньою комедією І. Карпенка-Карого, яку критика назвала «драмою стяжання», був твір під назвою «Розумний і дурень» (1885). Темою твору послужила диференціація на селі, що проходить навіть у межах однієї родини (брати Окуні), і становлення та розвиток «хазяйственного мужика», майбутнього «хазяїна, сільського буржуа»: тобто соціальні процеси, характерні для раннього, найбільш хижацького періоду становлення капіталізму. П'єса відзначається виразністю побутових реалій, гостросатиричним забарвленням ряду сцен і певною моралізаторською тенденцією.

Лінію «драм стяжання» — соціально-психологічних комедій — продовжують і блискуче завершують ще два твори, вершинні в комедіографії І. Карпенка-Карого: «Сто тисяч» (1889) і «Хазяїн» (1900). Якщо в першій п'єсі ми простежуємо неприкриту психологію здирництва, формування «хазяйственного мужика», а в «Ста тисячах» — його утвердження, то в «Хазяїні» — бачимо всю систему господарювання мільйонера-землевласника.

У комедії «Сто тисяч» знаходять своє продовження не лише тема, а й художні принципи її втілення драматургом, зокрема згадувана вже подвійна конфліктна лінія. Перший план драматичної дії — сюжетна лінія ста тисяч, яка знаходить своє повне й остаточне вирішен-

556

ня. Вона прекрасно обґрунтована й настільки виразна в своїй основі що набуває характеру своєрідної життєвої притчі про багатія, яко му постійно «копиталу не хватає» і якого всі на цьому обдурюють притчі, як злодій у злодія краде, шахрай шахрая обдурює. Ця ліні: художньо вичерпує себе з розв'язкою комедії. І друга лінія, шир ша — картини становлення сільської буржуазії як нового суспільною класу на зламі епох.

Психологічне обґрунтування подій починається з відомого монолог; Калитки в яві VI (дія перша). Калитка не задумує якоїсь карколом ної інтриги, — він статечно розмірковує про свої хазяйські плани прагнення, почуття. Характерно, що його думки торкаються не таї людей, як землі (хазяйський дифірамб «земельці», «святій земельці» «божій донечці», який так натхненно виспівує Калитка). Він розду мує, порівнює, оглядається довкола:

«Г є р а с и м. (один) ...тепер маю двісті десятин — шматочок круглень кий! Але що ж це за шматочок! Он у Жолудя шматочок — так-так! — однієї шпанки ходить дванадцять тисяч, чотири чи п'ять гуртів випасаєтьс. скоту [...]. І яким побитом Жолудь дістав таку силу грошей — не зрозумію. Я сам пам'ятаю, як Жолудь купував баранців, сам їх різав, торгував мнясоі у різницях, а тепер — багатир. Де ж воно набралося? Не іначе як нечис тим путьом!» [1, 334—335].

І тут дуже природно вводиться новий мотив: Калитці, вияв ллється, пропонували «ґешефт», який може дати, за умови йог здійснення, бажані кошти на покупку омріяного шматка землі: «Хіб. [...] піти на одчай, купить за п'ять тисяч — сто тисяч фальшивих розпускать їх помаленьку: то робітникам, то воли купувать на яр марках... Мужик не дуже-то шурупає в грошах, йому як розмальован бумажка, то й гроші. Страшно тілько, щоб не влопатись [...]. Цікав дуже бачити фальшиві гроші» [1, 335]. І тепер можлива афера з по купкою ста тисяч стає ясна, як на долоні.

Варто сказати і про те, що монолог Калитки містить і щось набага то вагоміше, ніж мрію про власний шматочок землі. Критикою (3. Мо роз, Л. Стеценко) слушно відзначалося, що там, де Калитка гово рить про землю, він стає поетом. Але часто не зверталось уваги н одну фразу в монолозі персонажа — «легко по своїй землі ходить) А саме в ній значно ширший зміст, ніж у прагненні лише збагати тися. Бо сенс її — в утвердженні власної людської гідності (та > мрія, що керує Мартином з його «дворянськими» химерами). Мрії яка одвічно живе в селянинові, пориває його змагатися за своє людськ право. Ось у чому найглибше психологічне обґрунтування боротьб: Калитки за збільшення землі й «копиталу», тобто своєї ваги в сус пільстві. Маючи корені в селянстві, з якого вийшов і з якого черпа нові сили, він з усіх сил пнеться, прагне дорости до великої буржуа зії крупних сільських аграріїв. Усі ці характерні для пореформеног періоду явища, їх складне переплетіння, яке не затушовувалс

557проте, провідних тенденцій суспільного розвитку, всю панораму українського села ми й бачимо блискуче відтвореними у комедії «Сто тисяч».