| Головна » Статті » Зарубіжна | [ Додати статтю ] |
Іван Цюпа. НЕВТОМНИЙ ТРУДІВНИК ПЕРА
|
Любов до рідного народу і свого краю — споконвічна тема нашої літератури. І це закономірно, бо ж синівська відданість рідній землі, що тебе породила, рідному народу, який тебе виростив, притаманна кожній людині, яка мав в грудях гаряче серце. Важко назвати письменника, який би протягом свого творчого шляху в тому чи іншому жанрі не писав би схвильовано про ці благородні почуття. «Полтавщино, мій рідний краю, моя вишнева сторона! Ти моя пшенично-житня купіль, колиска мого дитинства. Під твоїм блакитним небом я народився і зростав серед зелених та жовтогарячих піль, серед жайворонних пісень і медового запаху гречок. Багато у нас родючої землі і шовкового неба. Та кожному найкраща та земля, на якій ти народився, найпрекрасніше в світі те небо, під яким виростав, зацілований сонцем, вмитий теплими дощами, зачарований вечірніми зорями. Я люблю тебе, мій краю, за твою старовину і новітність, за твою дивну красу, якою ти збагатився нині, не втративши старої краси і привабливості. Уклін тобі, Полтаво-пісне! Уклін твоїм степам і долам, садам і людям — щедрим та працьовитим, багатим на любов, на ніжність і пісню». Так щиро, пристрасно-поетично звертається до рідної Полтавщини відомий український письменник Іван Антонович Цюпа, на розкішних просторах якої у мальовничому селі Бірки, що розкинулося на берегах тихої Грунь-Ташані, притоки Псла, він народився 29 жовтня 1911 року, де зробив свої перші кроки по землі, Де зростав і мужнів. Батько майбутнього письменника працював у волревкомі й комітеті незаможних селян продкомісаром. Уважно прислухався малий хлопець до розмов дорослих, які точилися в них у хаті, про бої з білогвардійцями та петлюрівцями, а потім з куркульськими бандами, про заготівлю хліба для голодуючого Поволжя, і все це западало глибоко в пам'ять, а потім, вже значно пізніше, викарбовувалося на сторінках романів, повістей та оповідань. У грізні роки Великої Вітчизняної війни Іван Цюпа працював Українському радіокомітеті, на радіостанції імені Тараса Шевченка що вела свої передачі для населення України на тимчасово окупованій території та для партизан; активно співробітничав у пресі. На пленумі Спілки радянських письменників України влітку 1944 року тодішній голова правління СПУ Максим Тадейович Рильський у доповіді серед інших імен молодих письменників, творча біографія яких мужніла й гартувалася в грізну пору боротьби з німецько-фашистськими загарбниками, назвав й ім'я Івана Антоновича Цюпи, за рік до цього прийнятого в члени письменницької організації. На той час він уже був відомий як автор ряду оповідань, що потім увійшли до його книжки «Чотири вітри» (1946). Герої новел і оповідань, включених письменником до збірки,— прості радянські люди, воїни і партизани, які, захищаючи здобутки Жовтня, свою рідну Вітчизну, виявили в боях небачений в історії героїзм і мужність. Серед них ми зустрічаємо і Нескорену Полтавчанку Лялю Убийвовк, і безсмертного танкіста Никифора Шолуденка, і медсестру Марійку (новела «Марійка»), і молодого хлопчину підпільника Сергія (новела «Юний Буревісник») та інших героїв — до кінця свого життя вірних і відданих синів і дочок нашої Батьківщини. Після Великої Вітчизняної війни Іван Цюпа продовжує працювати в пресі — заступником відповідального редактора газет «Колгоспник України» та «Радянський селянин», заступником головного редактора журналу «Вітчизна», а потім — головним редактором журналу «Україна». Робота в пресі давала письменникові можливість тримати руку на пульсі життя, постійно спілкуватися з героями майбутніх творів і читачами, глибоко проникати в суспільно-політичні проблеми тих років. Згодом виходять з друку нові збірки оповідань «Оновлена земля» (1952), «Дорогами юності» (1957) та «Три явори» (1958). Серед молоді особливий інтерес викликала книжка «Дорогами юності», адже в ній розповідалося про історію нашої комсомолі. Оповідання збірки >-*• це своєрідний художній літопис життя радянської молоді. Критика оцінила книжку як своєрідну художню біографію комсомолу України, написану пристрасним, схвильованим серцем одного з його вірних синів. ! Серед кращих новел збірки — «Акації», «Коні воронії» та «Це було на світанку». їх герої — юна дівчина Леся, сільський наймит, потім боєць армії Будьонного Прокіп Подорожник і Делегат Після переможного закінчення громадянської війни недавній волосний продкомісар разом з такими ж бідняками, як і він, стає одним з організаторів першої в Зіньківському повіті Полтавщини комуни «Перемога», і вся родина переселяється на комунівський хутір, землі якого до революції належали одному з тамтешніх багатіїв. У ті ш роки комунарівський пастух Іванко вступає до лав юних піонерів.Світлі життєві дороги стеляться перед хлопцем. 15-річним юна ком за комнезамівською путівкою він вирушає до повітового міста Зінькова, вчиться в сільськогосподарській профтехшколі. Тут він багато читає, пише вірші, оповідання та нариси, підтримує зв'язки з газетами «На зміну», «Радянське село», «Більшовик Полтавщини». На сторінках останньої у 1927 році публікується перший нарис Івана Цюпи «Бірківський бій». В його основі — достовірні події часів громадянської війни про перемогу червоного загону над махновськими бандитами. Творчу допомогу подав йому тоді письменник Пилип Капельгородський, який чуйно й уважно поставився до юнака. Набувши у сільськогосподарській профтехшколі фахових знань і досвіду комсомольської роботи, Іван Цюпа деякий час працює секретарем комсомольського осередку в селах району. Про ці часи, про героїку комсомольських буднів пізніше письменник розповість у книзі «Дорогами юності» (1957). Участь у колективізації, бурхлива комсомольська робота полонили юнака, але все ж його не полишає прагнення вчитися далі. І він поєднує напружену громадську роботу з навчанням, закінчує курси при ЦК ЛКСМУ, потім вступає на заочний відділ Українського Комуністичного інституту журналістики в Харкові. Опанувавши журналістську науку, Іван Цюпа працює спочатку в красноградській районній, а потім у полтавській обласній газетах. Все частіше з'являються публікації його оповідань, віршів, нарисів. Відтоді й до сьогоднішнього дня письменник ніколи не пориває зв'язків з пресою, а пристрасна публіцистичність стає домінантою його художньої творчості. З хвилюванням згадує письменник 1936 рік, коли його з групою молодих письменників запросили до Харкова на курси-семінар творчої молоді. Тоді він познайомився з Юрієм Яновським, Володимиром Сосюрою, Юрієм Смоличем, Іваном Сенченком. Семінар і щирі, задушевні розмови з старшими й досвідченішими товаришами по перу мали велике значення для становлення, формування і утвердження ідейно-художніх поглядів і творчих спрямувань молодого письменника. III з'їзду комсомолу, секретар комсомольського осередку Назар Погорілець. Вони були організаторами молоді, йшли в перших лавах, разом з батьками й старшими братами боронили здобутки революції. Автор пише про своїх ровесників — комсомольців 30-х років. На заклик партії і за велінням своїх гарячих сердець вони будували Дніпрогес, Харківський тракторний завод, Комсомольськ-на-Амурі, розорювали споконвічні межі і, ведучи нещадну боротьбу з | куркульством, організовували колгоспи. . З глибокою пошаною розповідає І. Цюпа і про тих юнаків та-дівчат, що віддали своє життя, захищаючи честь, волю і незалежність рідної Радянської Вітчизни в роки Великої Вітчизняної війни, а потім відбудовували знищене й зруйноване ворогом господарство, заліковували страшні рани війни, зводили нові гігантські електростанції, "фабрики й заводи, піднімали цілинні землі і вирощували високі врожаї. Привернула увагу читачів і збірка «Новели рідного краю» (1964). Тут, як і в попередніх творах І. Цюпи, на першому плані — наш сучасник, скромний, самовідданий будівник нового життя, з його заповітними думами й мріями. Свято шанують його герої минуле, спрямовують погляд у майбутнє, їм притаманна любов і шана до природи. Ряд новел присвячено темі Великої Вітчизняної війни. Перед нами знову постають картини безсмертного подвигу радянського народу. Серед героїв цієї тематичної групи новел — Маруся Буркун («Марусин поворот»), яка гине, знищуючи машину з ворожими солдатами і серед них свого батька, що став зрадником; дід Цебро («Дід Цебро»), від руки якого гине непроханий зайда. З любов'ю змальовано образи наших сучасників у новелах «Син будує мости», «Дарунок», «Клен і калина», «Осокорина заметіль», «Берізка» та ін. Звичайно, не обійшлося тут і без окремих творчих прорахунків, на які свого часу вказувала критика (в окремих новелах дрібнотем'я, дещо зайва емоційність і т. д.), але загалом новели, особливо воєнного циклу, безумовно заслуговують на позитивну оцінку. Вже йшла мова про те, що Іван Цюпа плідно виступає в жанрі публіцистики. У публіцистично-нарисових книжках «Переяслав-Хмельницький» (1954), «Україна» (1957), «Україна — рідний край» (1965), «Миргородська криниця» (1976), аналізуючи конкретні факти дійсності, письменник аргументовано й переконливо показує зростання економічної могутності Радянської України, все народного добробуту, розквіт літератури та мистецтва українського народу. „ . . Та все ж у творчому доробку письменника найвагоміше місце посідають романи й повісті — широкі епічні полотна, з яких перед читачами постають картини сучасного й недавнього минулого нашого народу. Органічне поєднання ліричного й романтичного в творчій манері дає змогу письменникові натхненно оспівати діяння своїх героїв, велич мети, до якої вони прагнуть, розкрити багатство їхніх світлих душ.Першим великим художнім полотном Івана Цюпи став роман «Брати» (1950). Наступне видання цього твору — значно перероблене—побачило світ під назвою «Назустріч долі» (1955). В романі письменник відобразив широку картину життя трудящих західноукраїнських земель та їх прагнення до возз'єднання з Радянською Україною, показав здійснення цих мрій і прагнень у незабутні вересневі дні 1939 року, розповів про героїчну боротьбу героїв свого твору з фашистськими окупантами і націоналістичними запроданцями в роки Великої Вітчизняної війни, про нашу Перемогу й щасливе життя, яке прийшло на землю Галичини. З глибоким знанням матеріалу, вірогідно і в більшості випадків художньо переконливо веде оповідь письменник про життєві шляхи героїв, про активну діяльність комуністів у тяжких умовах панування на західноукраїнських землях пілсудчиків, а пізніше гітлерівців. Основний лейтмотив роману — вірність. Вірність своїй радянській землі, вірність соціалістичним ідеалам, вірність рідному народові, вірність у людських взаєминах, вірність у коханні. Тому цей роман, що пізніше був виданий у Москві, дістав у перекладі на російську мову назву — «Верность». Не лишив байдужим читача й роман «Вічний вогонь» (1960— 1962). В ньому письменник ставить одну з важливих проблем сучасності: місце і роль молоді в сьогоднішньому житті. Лейтенант комуніст Гордій Чуприна напередодні останнього свого бою, в якому він поліг смертю героя, пише листа своєму малолітньому синові Максиму, звертається до нього як до дорослого: «Пам'ятай, синку, в житті нічого легко не дається. Ти ростеш без батька, Максимку, а може статися й таке, що залишишся сиротою. Хочу тобі сказати в цю хвилину нашої розмови, яким би я хотів бачити тебе, коли ти виростеш, станеш повнолітнім. Насамперед будь добрим, сину. Доброта робить людину щедрою... Будь працьовитим. Тільки праця приносить щастя людині. Навіть тоді, коли вона маленька й непомітна. Треба, щоб у серці твоєму завжди горів вогонь жадоби до життя, а не жевріло якесь тління; без справжнього горіння немає життя». Письменник не оминає і певної складності в ідейно-моральному формуванні характерів героїв, становленні їхніх життєвих принципів і поглядів. Вказавши на окремі художні недоліки, критика загалом позитивно оцінила роман «Вічний вогонь». Особливе місце в творчому доробку Івана Цюпи посідав роман «Грози і райдуги» (1961). Ця історико-революційна художня хроніка утверджує письменника в повоєнній радянській літературі як досвідченого романіста. Твір здобув широку популярність, неодноразово перевидавався українською і російською мовами, дістав високу оцінку критики, читачів, письменників. «Роман «Грози і райдуги»,— писав у листі до автора Олександр Корнійчук,— справив на мене прекрасне враження. Книга схвилювала мене перш за все великою правдою, глибоким знанням матеріалу, чудесними, живими образами безсмертних борців за Радянську владу». Роман «Грози і райдуги» — героїчна епопея про життя українського села початку 20-х років. Це розповідь про боротьбу за зміцнення Радянської влади на селі, про боротьбу за хліб, проти голоду й тифу, про героїчні бойові і трудові будні комуністів. Матеріалом для твору послужило саме життя. Письменник відтворив історичні події тих років — роботу X з'їзду партії, розгром кронштадтських заколотників, засідання V Всеукраїнського з'їзду Рад, зустріч селян з Г. І. Петровським та ряд інших. Велику увагу приділив автор змалюванню образу представника українського пролетаріату, комуніста Романа Гайдима — голови ревному в Осокорах. Романа Гайдима ми бачимо в найрізноманітніших життєвих обставинах. Складне його особисте життя. Щиро покохав він Наталку, яку мати силоміць видала заміж за куркульського синка, і змушений терпіти не лише люту ненависть своїх класових ворогів, а й відчувати недовіру та підозріливість надто «пильних» окремих своїх товаришів. Та Гайдима залишається чесним і принциповим комуністом в усіх своїх помислах і ділах, вірним і відданим у коханні. Повнокровними художніми образами постають перед нами й усі члени родини незаможника Артема Царенка — сам Артем, голова комнезаму, найменший його син Василько, старший син Платон, хоробро б'ється з махновцями, і Юхим, вартовий біля гамазею з хлібом для голодуючих.На важких життєвих перехрестях зустрічаються герої роману, але мужньо долають усі перешкоди. Сини й дочки допомагають своїм батькам. У селі Осокорах створюється комсомольський осередок, секретарем якого обирають молодого робітника цукроварні Василя Лимаря. Сільським комуністам допомагає секретар повіткому партії Павло Порайко. Активну участь у боротьбі з куркульством та бандами беруть незаможники Матвій Прибиймуха, Григорій Скирда, Харитина Чабан та інші, з якими ми зустрічаємось на сторінках роману. Одні з героїв гинуть у кривавій боротьбі, інші відважно продовжують їхню справу, треті знаходять у собі мужність порвати зі своїм колишнім середовищем і пов'язують своє життя з революцією, починають боротися за утвердження її ідеалів. Письменник переконливо показав, як під могутніми і всеперемагаючими ударами великої соціальної грози впав прогнилий суспільний лад. Тема Жовтня та громадянської війни — одна з провідних в українській радянській прозі. Досить згадати такі твори, як «Артем Гармаш» Андрія Головка, «Кров людська — не водиця» Михайла Стельмаха, «Перекоп» Олеся Гончара, «Світанок над морем», «Рік народження 1917» Юрія Смолича та ряд інших. Належне місце серед них займають і твори Івана Цюпи — героїчна повість «Через терни до зірок» (1966), документальна повість-балада «Грона червоного глоду» (1967) та роман «Мужній вершник» (1973). Головний герой повісті «Через терни до зірок»— син великого українського письменника Михайла Коцюбинського Юрій. В цій книжці органічно сплавилися історична достовірність фактів і творчий політ думки автора. «Через терни до зірок» читається з інтересом, бо письменник веде розповідь динамічно й пристрасно, з любов'ю до своїх героїв, завжди лишається вірним життєвій та історичній правді. Хвилюють сторінки, на яких читач зустрічається з В. І. Леніним, що особисто знав Юрія Коцюбинського, з визначними діячами Комуністичної партії — Миколою Скрипником, Володимиром Затонським, Дмитром Мануїльським, Євгенією Бош, Миколою Подвойським та вірними друзями героя повісті — Віталієм Примаковим, Григорієм Кропив'янським. Не полишає байдужим читача і особисте життя героїв, вірне кохання Віталія Примакова І Оксани Коцюбинської, мальовничі описи природи, вдало вкраплені в розповідь сторінки спогадів. Розробляючи тему громадянської війни, письменник зацікавився ще одною героїчною постаттю того часу — Данилом Саму-сем, колишнім секретарем Чернігівського губкому комсомолу, потім командиром Червоного козацтва. Коротке, як спалах, життя Данила Самуся — молодшого друга і побратима Юрія Коцюбинського і Віталія Примакова — визначило й жанр твору «Грона червоного глоду» — повість-балада. Емоційно, художньо-поетично розповів Іван Цюпа про «червоного козака Данила», який прожив винятково героїчне, надто коротке життя. З юнацьких днів і до останнього подиху він був зв'язаний з революційною боротьбою, брав активну участь у боях з гетьманцями та кайзерівськими окупантами, а потім — битви на різних фронтах за Радянську владу на Україні. Кількома смертями умирав герой. І лише на Збручі впав із вірного бойового коня, щоб назавжди лишитися в пам'яті співвітчизників. Письменник продовжує і далі плідно працювати в художньо-документальному жанрі. Дарує читачам спочатку повість «Добро-творець» (1971), а потім роман «Мужній вершник» (1973). У повісті «Добротворець» художньо-достовірно змальовано образ відомого вчителя-новатора, члена-кореспондента Академії педагогічних наук, Героя Соціалістичної Праці Василя Олександровича Сухомлинського. Значного творчого успіху досяг письменник у романі «Мужній вершник», відзначеному 1974 року республіканською комсомольською премією імені М. Островського. Цей твір —про мужнього вершника революції Миколу Островського — відразу став популярним серед читачів як старшого покоління, так і молодого комсомольського племені. «...Роман Івана Цюпи «Мужній вершник» з великою художньою силою відтворює героїчне життя М. Островського. Цінність нового твору І. Цюпи полягає в тому, що він глибоко біографічний, в ньому немає вигаданих подій, осіб. У той же час він написаний барвистою, художньою мовою, а тому легко читається. Роман «Мужній вершник» учить сучасну молодь любити своїх героїв, любити свою Батьківщину і не забувати про славне бойове минуле нашого народу»,— писали про роман члени Ради ветеранів комсомолу з Горлівки. Хвилюють сторінки розповіді про перебування в Сочі хворого Миколи Островського, коли його відвідують сестра і брат Володимира Ілліча Леніна — Марія Іллінічна та Дмитро Ілліч; про «виїзне засідання» бюро міськкому партії, що слухає, як «один із членів партії працює на нелегкій літературній ниві, бореться на ідеологічному фронті»; розповідь про нагородження Миколи Островського орденом Леніна та приїзд до нього делегації московських письменників, проведення радіопереклику міст, присвяченого цій події коли в ефірі пролунали його схвильовані слова:«Коли б хто-небудь спитав мене, яке найбільше щастя в людини, я відповів би: найбільше щастя в людини — це працювати в нашій великій Радянській країні, боротися за справу соціалізму, бути в передових лавах комсомолу, в лавах партії Леніна...» Іван Цюпа завжди прагне бути в самій гущі життя. Його можна зустріти то на Поділлі, то в Карпатах, то на Волині. А найчастіше — на Полтавщині. Кожної весни чи літа письменник вирушає до рідних сіл і хуторів, що розкинулись у межиріччі Ворскли і Псла, в степи за Диканькою, що течуть зеленою повінню хлібів аж до Зінькова, Гадяча й Миргорода. Бо ж це — рідна сторона письменника, яку він гаряче любить, радо зустрічається з її трударями, пише про них свої твори. Цій землі, її славним людям Іван Цюпа присвятив роман «Краяни» (1970). «Це книга про моїх земляків — полтавців,— розповідає Іван Антонович.— Головними героями роману «Краяни» виступають комуністи — колишній секретар райкому партії Степан Петрович Твердохліб, колгоспний агроном Ярина Хмелик, молодий інженер-геолог Олекса Майстренко, юна вчителька Надія Богучар та інші персонажі, яких я зустрічав на моїй Полтавщині. Це люди різних поколінь і професій. Одні з них пережили сувору війну, інші тільки народилися в ті грізні роки, а то й після Перемоги і зараз вступають у життя, збагачені досвідом і знаннями, свято пам'ятаючи про рани своїх батьків. «Краяни» — твір про нашу сучасність. Нині полтавське село ие те, що було колись. У межиріччі Ворскли й Псла добувають нафту і газ, серед золотих пшениць і баштанів день і ніч гудуть потужні машини, на яких працюють сини й онуки полтавських хліборобів. Головною темою роману,— закінчує свою розповідь письменник,— є животрепетні проблеми збереження природи, розумного використання землі, збереження не тільки чудової краси довкілля, а й чистоти людських душ». Це справді так. Зі сторінок роману перед нами постають трударі колгоспних ланів — мудрі, досвідчені, талановиті, виховані Комуністичною партією і Радянською владою. Вони по-господарськи дбають про землю та її розквіт, пам'ятають героїчну історію свого народу, дбають про збереження пам'яток культури. Героїв у романі багато, і про більшість з них письменник говорить досить широко. Та найближчий серцю письменника Степан Твердохліб, Це людина, яка вболіває за все, що відбувається навколо неї — від турботи про щедрий врожай колгоспної ниви і до майбутнього юнаків та дівчат. Він розуміє неминучість і необхідність наступу технічного прогресу, але дбає, щоб усе робилося розумно, продумано, без шкоди людині й природі. Саме тому він вступає в конфлікт з начальником контори розвідувального буріння Сагурою, що, не задумуючись, наказує волочити бурову вишку «навпростець по озимині». Роман викликав жвавий інтерес, бо проблеми, які ставить у ньому і художньо розв'язує автор, хвилюють сьогодні кожного. Відчувається подальше зростання художньої майстерності автора, уміння яскравіше окреслювати характери героїв, психологічно глибше вмотивовувати їхні вчинки. У 1977 році вийшла нова книжка Івана Цюпи — «Гомін дніпровського косогору» (повість, оповідання, етюди). У ній — чотирнадцять балад про безсмертя тих, хто поліг у боях за Вітчизну, за визволення Києва і похований у парку Вічної Слави біля могили Невідомого солдата — про маршалів, генералів, офіцерів, сержантів і солдатів, славних синів російського, українського, білоруського, грузинського та інших народів нашої багатонаціональної країни. «Вони лежать поруч. Разом були в житті, в бойових солдатських походах. Поруч залишилися і в смерті своїй... Поруч і в безсмерті... На одній плиті викарбувано: «Фомін Юрій Іванович», а на другій — «Мадюдя Мефодій Улянович». Перший син пітерського робітника, а другий — син бідняка з села Березівки на Київщині». Кожна балада звучить, як реквієм, зворушливо розповідаючи про славних воїнів, що до останнього подиху залишалися вірними синами Вітчизни. До книжки ввійшло і два розділи оповідань — «Заграви» (про боротьбу народу за торжество ідей великого Леніна, за побудову і утвердження соціалізму) та «Батьки і діти» (про продовження героїчних традицій батьків молодим поколінням у грізні роки боротьби проти фашистської навали). Серед кращих варто відзначити такі, як «Дві матері», «Нарком хліба», «Секретар райпарткому», «Сповідь солдата». Громадянський пафос, емоційна забарвленість і ліризм у поєднанні з публіцистичністю, піднесеною романтичністю і схвильованістю авторської оповіді творять своєрідну манеру письма. Зроблено багато. В доробку письменника до півсотні книг. Щойно до них прилучилася ще одна •=- роман «Дзвони янтарного літа», виданий «Радянським письменником». Попереду - здійснення нових творчих задумів.«Багато моїх побратимів-комсомольців славних тридцятих років а серед них й І. Цюпа, оглядають з високого перевалу своїх років пройдений шлях писав у статті «Слово про друга» Юрій Збанацький,—і з надією вдивляються вперед, туди, де манливою красою життя, новими творчими злетами і зрілою мудрістю сяють нові перевали. Так завжди було, є й буде в людей невтомних, закоханих у свою працю». | |
| Переглядів: 769 | |
| Всього коментарів: 0 | |