Письменниця не дочекалася такої згоди, хоч своєю громадсько-освітньою, педагогічною, письменницькою працею, своїм життям — неголосним і до неможливості коротким, благородним і красивим вона значно скоротила дорогу до неї.

Біографія

Євгенія Іванівна Ярошинська народилася 18 жовтня 1868 р. в с. Чункові Кіцманського повіту на Буковині в сім'ї учителя. Ярошинські мали двох синів і двох доньок. Насамперед дбали про хлопців як майбутніх глав родин. їм давали вищу освіту, дівчатам, за словами О. Кобилян-ської, «достатньо було господарського знання, знання красного шиття, гафтів; краснопис [...] знання святого письма. Читання взагалі, знання французької мови (хоча б лише поверхове), гра на гітарі, на фортеп'яні, танці — от і все, що давалось дівчині як духовне віно»2.

Таке духовне віно дістала від батьків і Є. Ярошинська. Початкова грамота вдома і 6 класів (закінчила з відзнакою) Чернівецької гімназії, де викладання велося німецькою мовою — оце й уся освіта.

Багатше віно їй дісталося від Бога — талант і неймовірна працьовитість. Не маючи можливості втамовувати інтелектуальний голод навчанням в університеті, вона вдома «читала і

іЯрошинська Є. Ще про руську інтелігенцію та про нарід на Буковині // Твори.— К., 1968. — С. 356. Далі, посилаючись на це видання, зазначаємо в дужках лише сторінку.

2Кобилянська О. Дещо про ідею жіночого руху // Твори: В 5 т. — К., 1963. — Т. 5. — С. 122.

463

писала неустанно, що не можна було її від книжок відірвати», як згадував батько. Читала дуже багато: Гете, Шіллера, Клопштока Гердера, Віланда, Лессінга, Гейне, Ейхендорфа, Шаміссо, Рюккерта' Гейбеля, Еберта, Ленау, Анастасіуса Грюна, звичайно, в оригіналі' німецькою мовою; Байрона, Мільтона, Шекспіра, Гюго, Расіна Мольєра, Шатобріана — в перекладі.

Вразливе і чутливе серце дівчини відгукнулося на щойно відкритий диводив краси і чуття своєю красою і чуттям — несміло, трепетно, невміло. Цілий зошит списаних по-німецьки, прихований від людського ока і суду, а в 16 років — дебют в німецькому часописі «Баз іггіегеззапїе В1аШ> повістю «Еіп Ггаиеп Ьегг»(«Жіноче серце»). Редакція дала схвальну оцінку твору, заохочувала до дальшої літературної праці. І хто зна, чи мали б ми сьогодні українську письменницю, якби в 1885 р. не почала виходити газета «Буковина», редагована Юрієм Федьковичем. «В мені пробудилась національна самосвідомість, — писала Ярошинська бібліографу І. Левицькому (1850 — 1913) в автобіографічному листі, — я сказала, що краще трудитись для свого народу, як для чужого, і під впливом таких думок написала-м повісточку: «Уроєна слабість» (1886. —Лет.), котру «Буковина» видрукувала. Се було для мене заохотою до писання по-руськи, бо хоть німецьке образованє відчужило мене від свого, то все-таки на дні серця тліла любов до мого народа, єго мови і пісні. З того часу залишила я майже по-німецьки писати, бо мені ходило о те, щоби вивчитись моєї рідної мови до такої степені, як вивчила-м ся чужої» [405—406]. Відкривши це благородне найсвятіше почуття, Є. Ярошинська постановила «закріпити» його в собі і пробуджувати в інших, приспаних денаціоналізацією, румунізацією, онімеченням. Відтепер національний елемент стане невід'ємною частиною її думок, прагнень, поведінки; стимулом і змістом життя. Відтепер вся її праця підпорядкована завданню якомога глибше пізнати свій народ, його історію, мову, культуру, літературу, щоб шляхом просвіти розбудити людину в людині, її національну гідність.

Починати довелось майже з нуля. Мову українську Ярошинська чула тільки вдома; з української літератури прочитала кілька поезій і повість «Люба-згуба» Ю. Федьковича. Історії України не читала. В гімназії дбали про «винародовлювання» учнів, тому матерня мова була замінена німецькою. Отже, учні вживалися з «Німеччиною», думали по-німецьки, вважали німців «мудрими, великими», а свій народ недолугим, немічним, потребуючим опікуна.

В інтелігентних родинах вважалося ознакою поганого тону, нікчемством розмовляти «мужицькою» мовою. Закономірним є те, що Ю. Федькович, Сидір Воробкевич, Є. Ярошинська та О. Кобилянська починали писати художні твори німецькою мовою.

Та на шляху кожного з них траплялися люди, які добрим словом поради, власним прикладом нагадували їм, хто вони, «чиїх батьків

464

діти». Для Є. Ярошинської такими порадниками стали Ю. Федькович і редакція «Буковини».

Саме до Федьковича Ярошинська звернулася з проханням дати список творів, корисних для читання: «Прошу Вас, високоповажаний пане, будьте і надалі моїм ангелом-хранителем, котрий би мене остерігав і на праву дорогу, котра провадить до честі і слави, напровадив» [369].Редакція газети «Буковина» порадила Ярошинській писати так, як народ говорить, уникаючи церковно-московської мішанини, предмету для своїх творів з чужого життя, аристократії і чужих народів. «Щодо оповідань, най служать Вам у кожнім взгляді повісті Федьковича, Вовчка і др., щодо поезій — держіться Шевченкових творів [...] Читання творів наших питомих писателів українських, галицьких і буковинських принесе Вам найбільшу користь» [439].

Так Є. Ярошинська познайомилася з творчістю І. Котляревського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка, К. Устияновича, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Т. Шевченка, І. Франка.

Найбільше враження на Ярошинську справили твори Федьковича та Шевченка, який «так любив свій нарід, натерпівся тільки за нього, а все-таки ніколи в йому не споневірився. Я подивляю його як поета, але його характерові, як чоловікові, належиться також повне признане. Подумай лиш, та велика любов до народу, та сильна воля, бажане принести йому поміч, та страшна мука за переконане, і, невважаючи на те, — видержане таки при них до смерті, — чи не заслугує все те нашого подиву?» [278].

Твори польських та російських письменників (А. Міцкевича, Ю. Словацького, М. Конопніцької, Г. Сенкевича; О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, О. Грибоєдова, Ф. Достоєвського, М. Гоголя, І. Тургенєва, Л. Толстого), які читала в оригіналі, сприяли поглибленню інтелекту, формуванню естетичного смаку, відточуванню мови. Ярошинська виростала на ідейно-естетичному ґрунті світової й української літератури, на ґрунті народної творчості, яку (з метою глибшого пізнання життя, побуту і мови народу) почала сама збирати. Вже через рік (1886—1887) вона записала 150 народних пісень буковинсько-руського народу, що відкрили їй «весь скарб народної словесності», «всю красу народної мови і поезії». «Я пізнала, що сей наш народ, котрий другі народи називають некультурним, має великі інтелектуальні здібності, котрі нема кому розвивати, бо ледве хто єму сприяє» [406].

Дві спроби опублікувати фольклорний збірник у Чернівцях, у Львові не увінчалися успіхом. Та Ярошинська продовжує працю, збільшивши кількість записів до 450 пісень. За порадою фольклориста й етнографа Григорія Купченка, надсилає збірник «Пісень буковинсько-руського народу з-над Дністра» до Петербурга Російському Географічному Товариству, яке в січні 1889 року присудило Ярошинській велику срібну медаль і грошову премію.

465

Кінець 80-х років — це напружена виснажлива праця в кількох напрямах. Як письменниця вона привернула увагу І. Франка, котрий, здійснюючи огляд української літератури за 1888 рік, відзначив: «Гарний талант початківця виявився на Буковині в особі панни Є. Ярошинської, яка своїми новелками, взятими з життя, підтримує виключно буковинські видання» [27, 269]; як фольклорист — продовжує збирати і популяризувати народну творчість у слов'янському світі. Вона спілкується з видатними фольклористами: українцем Володимиром Гнатюком, чехом Франтішеком Ржегоржем (1857—-1899)— фольклористом, етнографом, дослідником українського народного побуту і мистецтва, невтомним популяризатором української літератури в Чехії. Йому Ярошинська допомагала збирати для чеського музею наперстків у Празі зразки буковинського народного одягу й мистецтва.

У липні 1891 р. вона в складі делегації діячів української культури Галичини відвідала етнографічну виставку в Празі, враження від якої описала в «Споминах з подорожі до Праги». З білою заздрістю Ярошинська дивилась на чеських жінок-патріоток, перейнятих проблемами сучасного життя, безпретензійних в одязі, в поведінці з чоловіками, ділових і жіночних водночас. Приклад чеських жінок, які щасливо поєднали соціальне й жіноче питання, знайомство з Н. Кобринською, видатною діячкою феміністичного руху в Галичині, надихнули Ярошинську взятися до праці. «Ви дійсно неоціненний набуток для справи жіночої, і здається мені, що якби-сьмо ся були скорше пізнали, то наша справа була би вже ліпше стояла, — писала їй Кобринська 21 вересня 1891 р. — Я дотепер, можу сміло сказати, не мала ніякої помочі, ніхто нічо не робив, а всі лиш критикували. Ви мені передусім подобаєтеся тим, що не боїтеся критики, вправді та критика багато нам псує і треба би її вистерігатися, але боятися знова нема чого, бо якби-сьмо не мали ніякого глибшого значіння, то певно не уменшали [...] наших подвигів»1.

Є. Ярошинська остаточно утвердилась у думці працювати для народу на ниві освіти. З 1888 р. вона виступає з публічними статтями в газеті «Буковина» та журналі «Народ», в альманасі «Наша доля» на теми соціальної емансипації людини, особливо жінки; про соціальне становище селян, особливо селянок у тодішньому суспільстві; про роль і завдання інтелігенції в національно-визвольному русі; про стан і потребу національної освіти тощо («Дещо про буковинсько-руську інтелігенцію», «Як ведеся нашим селянкам на Буковині, коло Вікна», «Чого нам боятися?» та ін.).Поринувши з головою в громадську роботу, Ярошинська не покидає письменницької й педагогічної. Вона обстоює навчання дітей рідною мовою, в дусі любові до своєї землі, до свого народу.

1Кобринська Я. Вибр. твори. —■ К., 1980. — С. 406—407.

466

Ярошинська навчає семилітніх дівчаток вишивати прекрасні узори, а старших гаптувати та панчохи плести, не забуваючи при цьому читання, писання і рахування. Віддавалася роботі цілком. Свої знан-ня, уміння, серце, любов передавала дітям, не цураючись пособити в міру можливості і їхнім батькам-селянам. її поведінка, праця, незалежність викликали подив та осуд ровесниць, заангажованих одною метою: «гіарас т^га» («зловити мужа». — Лет.). Не цуралась, як вони, своєї мови, не насміхалась над своїм народом: «Кілько раз мої подруги висміяли за мою демократію, як вони з мене кепкували, що я селян тримаю за людей, що я з ними розмовляю по-людськи, що восхищаюсь їх піснями і шаную їх обичай. Но то мене не звело з дороги. Я все була і буду найбільшою приятелькою мого народа» [373].

Є. Ярошинська разом з Н. Кобринською, О. Кобилянською, Уля-ною Кравченко подає ряд петицій до австрійського парламенту, домагаючись права жінки на навчання в університетах, відкриття української жіночої гімназії.

Вона бере участь в організації різних товариств, відкритті читалень, виступає з доповідями на конференціях, стає членом Радикальної партії, заснованої І. Франком та М. Павликом; в журналі «Дзвінок» публікує більше 40 творів для дітей; 12 травня 1896 року склала «іспит кваліфікаційний з німецькою і руською викладовою мовою. Моя писательська діяльність не приносила мені ніяких гонорарів, звичайно, як у русинів, треба, отже, за кавалком хліба обзи-ратись, щоб могти для своєї музи жити» [369].

Ярошинська чесно відпрацьовувала шматок хліба, як це робили І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, пізніше М. Коцюбинський, які в перервах, часто за рахунок власного сну і здоров'я, між працею в школі, статуправліннях, бухгалтеріях, займалися літературою. «Як оповім Вам, кілько-то я годин в школі сиджу, а потім ще мушу задачі робити і повторяти, — скаржилася вона О. Кобилянській, — то скажете, що лиш моя желізна натура може знести се. Отже, від 8 до 12 рано, а від першої до 5 пополудні науки в школі, потім щодня задачі, котрі не раз, аж до 12 години вночі вироблюю, та коли треба й рано вставати, аби не стати потім, як сіег ОСПЄЗУОГ сієш пеиеп Тог (як теля перед НОВИМИ ворітьми. — Авт.). Се для мене розрай такої Епііеиип^зсиг (лік від ожиріння. — Лет.), бо щодня гірше виглядаю, а як приїду до Буковини, то буду мати вже еіпе шапге Атеізепіаіііе (справжню мурашину талію. — Авт.)» [415].

Вона тішилася найменшим поступом у праці своїй, навчанні дітей, але найбільшим щастям світилися її очі, коли серед того загального суму, темноти, горя і байдужості бачила проблиск національного прозріння народу, пробудження зі сплячки, зацікавленість у власній долі.

Тоді не чула втоми і з новими силами поринала в працю, бо «нема ліпшої потішительки в журі, як праця, при ній забуваєся на бурі,

467

які душею метають, на біль, що серце стискає, а хочеся все вперед вперед йти. Отже, най жиє праця!» [421].

І вона йшла по життєво-творчій дорозі граціозно і впевнено, не сповільнюючи кроку, не звертаючи вбік, жодного разу не впавши. Прочитаний відчит на вчительській конференції — останній публічний тріумфальний виступ у Чернівцях — уважно вислухали й високо оцінили 200 учасників її.

Щось символічне є в тому, що в першому українському оповіданні «Уроєна слабість» — учнівському, слабкому в художньому плані, Яро-шинська затаврувала інертність, лінивство, громадянську інфантильність пана Болячки, котрий «їв лишень, пив та спав... 40 років він думав над тим, як своє життя найлучче урядити». Це зоологічне животіння не гідне людини, призначення якої «уряджувати» життя для себе, не забуваючи про інших; дбаючи про своє добро, зробити добро іншим.

До останнього дня Ярошинська не забувала цієї біблейської сентенції, дбаючи про духовний хліб для свого народу.

Перемагаючи смертельний біль (невдала операція), вона не переставала цікавитися громадським життям; а відчуваючи наближення невідворотного кінця, турбувалася про видання своїх творів (навіть за власний рахунок). Мала страшний жаль, що не буде для Русі писати. А стільки було великих планів! Смерть, що настала 21 жовтня 1904 р., залишила їх нездійсненними. Зосталися невимовлені слова, недописані твори. Та духовне віно Ярошинської українському народові — це скарб, над яким не владні ні час, ні суспільні зміни.

ТВОРЧІСТЬ

Творча спадщина Є. Ярошинської складається з трьох повістей («Понад Дністром», «Перекинчики», «Рожі а терне»), кількох десятків оповідань, нарисів, творів для дітей, фольклорно-етнографічних розвідок, підготовлених збірників народних пісень, публіцистичних творів, перекладів, листів.

Маючи перед собою конкретного адресата (селянина) і конкретну мету (просвітню), Ярошинська порушувала пекучі проблеми життя-буття народу.Перші оповідання письменниці мають багато традиційного, характерного для фольклору, творчості Ю. Федьковича, Марка Вовчка, Г. Квітки-Основ'яненка, але є в них багато нового, відмінного, неповторно індивідуального.

Оповідання «Вірна люба», опубліковане в літературному додатку до газети «Буковина» — «Зерна» (Чернівці, 1887) має свого літературного прототипа — повість Ю. Федьковича «Люба-згуба». Подібність цих творів полягає насамперед в ідейно-тематичному спрямуванні. Заголовки анонсують зміст твору: згубна (трагічна) любов, вірна любов (щаслива). Традиційний любовний трикутник має різне розв'язання: у Федь-

468

ковича два рідні брати Василь та Ілаш закохуються в одну дівчину-красуню. У день весілля Ілаша і Калини Василь убиває брата і себе.

У Ярошинської два сільські парубки, Стефан і Василь, також закохуються в одну дівчину, Єлену. Стефана забирають у військо, Єлена виходить заміж за Василя, але продовжує кохати Стефана. Після природної смерті чоловіка вона виходить заміж за Стефана.

У центрі обох творів — сільські буковинські дівчата й парубки, красиві душею й тілом, благородні серцем, багаті внутрішнім світом, здатні на глибокі почуття. В усіх особливо розвинене почуття честі і власної гідності. Вони однолюби; готові захистити свою любов, якщо треба -— навіть ціною власного життя. Але є багато такого, що відрізняє твір Ярошинської від твору Федьковича.

Повість Федьковича починається моральною сентенцією: «Нічо так чоловікові віку вже не укорочує, як та люба. Хто не вірить, най лиш слухає, що розказуватиму»1. Далі йде детальна розповідь про місце подій, його учасників, із скрупульозними описами обстановки, побуту, звичаїв, портретів та одягу героїв, їхньої поведінки. Оповідач — учасник і очевидець трагедії, яка розгортається. Він молодий, недосвідчений у любовних справах, тому не може ні пояснити, ні зрозуміти мотиви поведінки, причини роздратування, суму, гніву, нехтування обов'язковим етикетом його товаришем Василем, тоді як читач уже із заголовка знає й «чекає» тої трагедії, дуже легко «розшифровує» те, що оповідач зрозуміє вже запізно.

Твір Ярошинської менший за обсягом, проте складніший композиційно. Оповідання має дві частини. Своєрідну складність композиції створює амбівалентність образу автора. В першій частині письменниця виступає в ролі автора-панночки, яка повідомляє про час (маєва неділя), місце (в своєму саду), знайомить з учасниками події: (вона і стара селянка Єлена), від якої панночка записує пісні, а потім слово в слово власне оповідання, зміст якого винесений у заголовок.

Друга частина — це оповідання Єлени про свою вірну любов, передане читачам панночкою-письменницею. Отже, маємо оповідання в оповіданні, як у творах І. Франка «Вугляр», «Хлопська комісія», «Свинська конституція»; у «Винайденому рукописі про руський край» Л. Мартовича.

Минуло тридцять років з часу події. Все дріб'язкове, незначне стерлося з пам'яті, тому розлогі портретні характеристики, пейзажні описи, ритуальні картини пропущено. Вибрано якусь зовнішню виразну деталь, яка підкреслює внутрішній стан персонажів, слугує сюжетно-психологічній меті, а не орнаментально-стильовій, як у Федьковича.

Оповідачка ніколи не переступає поле душі свого коханого, хоча знає її, як свою; не називає прямо його любов, злість, біль, жаль, сум, тривогу. Почуття, переживання, емоційний стан виражено евфе-

1Федькоеич Ю. Твори: В 2 т. — К., 1960. — Т. 2. — С. 7.

469

мізмами: «Стефан трохи побілів, приступив до Василя і каже: «Чого ти мою Єлену страшиш, що мене озьмуть до війська?» (тривога)-«Аж тут вбігає Стефан такий білий, як стіна, і стримав єї (ключницю. — Авт.) за руку. Вперед мусите мене вбити, поки ся мої Єлени діткнете!» — закричав до ключниці» (гнів, обурення); «Єленко, голубочко моя, що вони тобі зробили, що ти так змарніла, — було єго перше слово і обіймив мене і зачав цілувати. Я з дива і радості не могла слова промовити, лише-м вдивлялася в єго хороше лице, котре ще гірше помарніло, як моє.

— Стефанку, мій Стефанку, — промовляла-м не своїм голосом. —і Чому ти такий блідий, любчику мій солодкий, відай, ти за мною так дуже тужив.

Він не говорив нічого, лишень сьози появились у його очах» [38].

А ось зустріч через десять років розлуки Єлени (вже одруженої) з Стефаном: «На скрип дверей обернув голову і, увидівши мене, витягнув руки до мене. Я кинула-м ся до него, а він зачав страшно сміятися і зомлів мені на руках. Я і єго сестра стали-м єго водов одтирати, і він мало-помало прийшов до себе [...]. Як вже повечоріло і я сказала «треба мені додому до дітей іти», то він аж затрясся, але не сказав нічо» [35].

На відміну від оповідача Федьковича оповідачка Ярошинської має великий життєвий досвід і з відстані часу може об'єктивніше, розумом і серцем, оцінювати пережите, переболене, відчуте нею. Це не миттєвий вибух емоцій, викликаний незвичайною подією, а велике, всеохопне, перше й останнє, єдине почуття, не підвладне ні часу, ні обставинам.Устами селянки, її незамислувато-простою, щирою народною мовою створено вражаючий образ вірної любові. Не Єлена, не Стефан, не Василь є головними героями оповідання, а вірна любов. І це була найцікавіша художня знахідка Ярошинської, гідна пера великого майстра.

У дитинстві зароджена любов, гідно пронесена через десятиліття, є чистою, як сльоза, поважною, як смерть. Ніхто з любовного трикутника (і тут Ярошинська порушила традицію) не заплямував її, не здрібнив, не приземлив. Всі троє — гідні великої любові і любов гідна їх — селян за соціальним статусом, аристократів — за духом.

Ярошинській не треба було доводити, як, скажімо, Жуковському, чи Квітці-Основ'яненку, що селяни — також люди і також мають почуття. її герої на олтар любові віддають усе, не вимагаючи нічого навзамін. Приречений на восьмилітню військову службу, Стефан прощається з Єленою, як зі своїм життям. Та не зв'язує кохану словом чекати його повернення, не просить батьків не віддавати дівчину: «Він вже мене не заспокоював і не казав «ти будеш моя», бо як же він міг то казати. Вісім літ — о, який то довгий час, а все я ще більше перебула, не видячи єго» [33].

470

І через вісім років, коли повернувся додому, його любов не пропала, нітрохи не ослабла. Хоча знає, що не йому, а Василеві випало щастя жити з Єленою. Він не використовує сприятливої ситуації, щоб відібрати її у Василя, не робить найменшого кроку, що міг би скомпрометувати Єлену, заплямувати її честь, зіпсувати життя. Бо вершина щастя для нього — це щастя Єлени. Ради нього він живе і готовий на жертви:

«Чоловіче, бійся Бога, не свари єї; то я винен, що вона до мої хати прийшла, вбий мене, але не кажи єї нічо [...]. Чи ти мені борониш єї виді-ти, — сказав знов Стефан. — Скажи мені правду, я зараз піду в світ за очима, лишень аби єї добре було» [36].

Скільки переніс Василь, щоб завоювати любов Єлени! Аж за другим разом засватав її, з примусу батьків, проти її волі. Кілька місяців після заручин приходив кожний день, але вона нього й не дивилася. Він до неї говорив, а вона не відповідала. «Він ніколи не сердився, — згадувала Єлена, — а все приходив і все до мене говорив приязно» [33].

Навіть після весілля Єлена не змінила свого ставлення до Василя, та він і словом не дорікнув їй. «Він, правда, був такий добрий для мене, як ангел. Наймив мені наймичку, щоби я сама нічого не робила, і старався, аби був хліб на хліб, омаста на омасту» [34]. Він тихо, благородно і сильно любив її. Дозволив сина свого назвати іменем суперника.

Якась пастельно-вишукана делікатність оповиває всіх героїв у най-пікантніших ситуаціях. На першу звістку про повернення Стефана Єлена біжить на зустріч з ним. 10 років спільного життя з Василем, діти — десь лишилися збоку. Що відбувалося в душі Василя, письменниця виносить «за куліси». Його стан переданий оповідачкою, яка побачила свого чоловіка «білого як стіна»: «Где-сь була? — запитав грізно. — Було то перший і останній раз, що він ся на мене гнівав [...]. Ціле село як запалив, всі люди говорять лишень за тебе. Я не міг улиці перейти» [36].

Він не може допустити, щоб люди топтали його чоловічу гідність та честь дружини — надто дорожить ними. Тому дає дозвіл Стефа-нові: «Можеш приходити до нашої хати, але най люди не говорять нічо злого». Відчуваючи наближення своєї смерті, він висповідався, а після закликав Стефана до себе: «Я мушу тобі місце робити, я пережив з Єленов молоді літа, ти будеш з нев до смерті. Шануй єї і дбай за мої діти, дивися, не поневіряй їх» [37]. І Стефан дотримав слова.

Дорікаючи «ліберально-буржуазним» письменникам за ідеалізацію селян, за «помилкові» заклики до просвіти, а не до класової, революційної боротьби, літературознавці самі повторювали ті помилки, ідеалізуючи простий народ, виправдовуючи соціальними умовами і несправедливим ладом кримінальні злочини «трудящої» людини,

471

тавруючи куркулів, поміщиків та всіх представників пануючого су, які автоматично зараховувались у групу негативних героїв (Воз ний з «Наталки Полтавки» І. Котляревського, Грицько з роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та І. Білика та багато ін.), як це спостерігаємо в інтерпретації образу Василя з оповідання Ярошинської:

«Куркульський син Василь («Вірна любов»), домігшись одруження з Єле-ною, зробив її на все життя нещасливою, — писала А. Коржупова. — Знаючи що Єлена кохає іншого, він, виявляється, незмінно добрий у ставленні до неї, а вмираючи, навіть просить свого суперника стати їй чоловіком і батьком його дітей [...]. Штучне розв'язання класових конфліктів приводить до створення нетипових обставин, що знижує реалістичне звучання ряду творів. В цьому виразно проявляються слабкі сторони творчості Ярошинської та її ліберальні тенденції» [15].Авторка (устами героїні) і літературознавці по-різному трактують поняття щастя. Для одних щастя — у класовій ненависті і боротьбі, для інших — бути щасливим означало робити щасливим коханого: «Господарство наше йшло добре, і я була би-м могла щасливов бути, єсли би-м була знала, де мій Стефан обертався» [40].

Готовність ради Стефана кинути чоловіка і дітей зразу ж пропала, коли вона стала перед вибором: «Я стояла і не знала-м сама, що робити. Жаль мені було Стефана, але жаль і мого мужа, що єму ся так серце рвало» [42]. Через кілька тижнів, відчувши, що «Василь не рад, коли Стефан до нас приходить», вона просить Стефана більше не приходити. Після смерті чоловіка їй «дуже жаль було за ним, так жаль, що мені ся здавало, що я вже Стефана не люблю, що та моя люба улетіла враз з душев Василя» [43].

Якщо переглянути малу прозу Ярошинської, то в ній простежуються дві тенденції: з одного боку, оптимістичне, романтично-піднесене ставлення до людини, оспівування благородства, краси, гордості, високої моралі, а з другого — тверезий реалістичний погляд на потворні явища дійсності, критика цих умов. Переважала перша тенденція («Вірна люба», «Проклятий млин», «Єї повість» та ін.), в інших — місце романтика посідає суворий реаліст («Адресатка померла», «В лісі», «Липа на межі», «Золоте серце», «Понад Дністром» та ін.).

Звичайно, такий поділ надто умовний. Провести різку межу в творчості Ярошинської між двома цими системами за деякими ознаками неможливо, як неможливо встановити хронологічної спадковості у застосуванні письменницею того чи іншого художнього методу. Отже, слід говорити лише про сукупність, поєднання цих двох систем, тому що власне це поєднання (втілення реалістичних деталей у романтичному оповіданні, або ж поєднання романтичних рис повіствування з рисами побутовими) є стійким прийомом в оповіданнях Ярошинської і сприймаються як органічна особливість реалізму письменниці.

472

Цей «стійкий прийом» надав творчості Ярошинської своєрідності, яка вирізняла її з-поміж попередників: Квітки-Основ'яненка, Ганни £арвінок, прозаїків-основ'ян та ін. Проблеми, що хвилювали Яро-щинську в підкреслено реалістичних творах, перегукуються з романтично забарвленими. Одначе художній принцип і самий підхід по відображення дійсності помітно відрізняється навіть у жанрово-композиційному плані.

Ярошинська намагається з маленьких шматків реального створити велике ідеальне, мовби нагадуючи, що люди не можуть бути тільки чорні або білі. Цим зумовлені значною мірою і сюжет, і композиція, і характер конфлікту, і жанрове багатство малої прози Ярошинської. Крім традиційного оповідання, маємо образки, нарис, новелу, казку, байку, мініатюру, поезії в прозі тощо.

Ярошинська строго обмежує себе предметом, родом і метою твору. В статті вона викладає думки, висловлює міркування, дає оцінку певному літературному чи суспільному явищу. В нарисі — розповідає про побачене, фіксує увагу на тому, що проходить перед очима, а не на своїх переживаннях. У повісті вона малює характери, розгортає сюжет, примушує говорити людей і події.

У переважній більшості оповідань Ярошинська відтворює соціальні умови, в яких живуть її герої, не залишає поза увагою деталі про матеріальні статки чи нестатки (частіше) кожного з героїв, описує складні взаємини між ними. Часом розв'язання конфлікту передбачає залучення романтичних засобів, що створює особливий драматизм. «На Маланчиній могилі цвіте барвінок достоту такий самий, як на тім місці, де замордовано єї милого. Чи блукаєсь часом єї душечка коло «проклятого млина», дожидаючи любої розмовоньки з Васи-лечком?» [52], -— так закінчується «Проклятий млин», в якому відтворено трагедію закоханих як наслідок нерівного шлюбу.

«Темна ніч залягла цілу околицю, осінні мраки піднімалися понад сіножатями, маленькі заморожені краплі роси падали на пожовкле листе дерев... Сонце зійшло в повнім блиску, побідило тумани, і, мов чисті діаманти, блищалась ще замерзла роса на висохлій траві, але ся краса природи була зимна, не веселила людського серця, бо вона віщувала конець. В рові лежала старенька без життя. В єї руках була карточка, на якій виднілися з-поміж замерзлої роси до ясного сонця слова: «Адресатка померла» [293], —

так закінчилося життя старенької немічної бабусі, яка втратила найдорожчий скарб — єдину доньку («Адресатка померла») і тієї втрати пережити не могла.

Більш самостійну роль виконує образ героя-оповідача з неодмінним біографічним елементом, що дає змогу простежити становлення самої Ярошинської; розширення і збагачення її уяви про життя і людей. Тим більше, що письменниця не прагне приховати складний шлях своїх пошуків, помилок.

473У творах 90-х років з'явилися герої, які страждають від недосконалості суспільних відносин. Ярошинська показала, що причиною задушливої атмосфери, суспільного застою, пригнічення і незадоволення людей є несправедливий існуючий лад. Ярошинська не могла сказати це відверто; до такого висновку вона підводить читача підспудно, поступово, в невимушеній формі («Женячка на виплат» «Золоте серце», «Понад Дністром», «Гість», «Останнє пристановище»), малюючи побутові сцени, стосунки героїв між собою, дрібниці життя, заплутані ситуації, вплив суспільних відносин на людину, П характер та поведінку. Студент Іван Горонський уклав угоду з багатим купцем поляком, зобов'язавшись одружитися з його перестарілою донькою за оплату його навчання у Віденському університеті, аж поки «не осягне ступеня докторського». Через два роки він одружився з 35-літньою панною Рузею і зрозумів, що запропастив своє життя, себе, свої мрії і надії. Свою дружину він ні любити, ні поважати не міг. Вирішив присвятити себе хворим, котрим став за батька.

«До політики не мішаєся, бо каже, що з роздертим серцем і душею не можна радіти про долю народу. Не раз видаєсь єму дивно, яким він став студеним і байдужним, як всі похоті житя в нім замерли, задеревіли, а подивившись при тім на свою жінку, стисне кулаки і шепче з іронічним усміхом:

— Женячка на виплат — се прокляте для бідних студентів...» [61].

Іван Горонський втратив будь-яку здатність до опору обставинам. Він поховав свої надії на щастя, а «шлюб на виплат» вважає моральною і соціальною смертю.

На різному художньому і соціальному матеріалі Ярошинська типізує явище духовного вмирання особистості. Життєтворча активність таких героїв поступово глухне і, «узаконена» побутом, етичними й моральними правилами, вироджується у свою протилежність.

Марта мовчазно зносить зраду чоловіка, його цинізм: «Ти моя жінка, Славко мій син, ми всі троє становимо родину, котра існувати буде, поки ми жити будемо. Не забувай, що вірність мужа не може такою бути, як вірність жінки. Під єго вірністю розумієся те, що він не сміє ніколи опустити свою родину, що він має годувати, хоронити (оберігати. — Авт.) єї. Чи я не роблю сего?» (140).

Ярошинська зуміла (хоч опосередковано) показати всю важливість морально-духовного змісту життя як основи соціальної перебудови суспільства, виражаючи свою авторську позицію інколи в дидактичній формі.

«Хвороби» суспільства в художній інтерпретації Ярошинської — не випадковий факт, а симптом загального глибокого процесу, властивого перехідній епосі, коли вмирало старе, народжувалось нове, викликаючи загострене сприйняття дійсності.

Письменницю найбільш цікавила роль, місце і завдання інтелігенції в цій ситуації. Темі інтелігенції присвячені повісті: «Понад Дністром», «Перекинчики», «Рожі а терне».

474

ПОВІСТІ

Повість Ярошинської динамічна, з природним розвитком подій, без детальних описів і розлогих роздумів. У ній ясна перспектива, не загромаджена речами і декораціями, співрозмірність частин, чіткість замислу.

У повісті Ярошинської сюжет розгортається природно, без навмисних витівок з метою заінтригувати читача. Зразком простого чіткого розвитку сюжету може служити повість «Понад Дністром» (1895). Події тут розгортаються в суворому логічному зв'язку, без перетасовки, переміщення в часі, навмисних замовчувань, ефектних трюків.

У повісті порушено важливі проблеми виховання і навчання підростаючого покоління в дусі любові до рідного народу, до свого краю, як це роблять герої повісті: Марія, Орест та його сестра.

Редактор «Буковини» О. Попович, якому присвячена повість, високо оцінив її за цікавий зміст і сюжет, гарну мову і патріотичний дух, що «віє-повіває з ^сожної стрічки; та має ся праця й ту добру прикмету, що ганиться (критикується. — Ает.) в ній недостаток патріотичного виховання або звихнене образованє нашої т(ак) зв(аної) інтелігенції»1.

Таку високу оцінку повісті «Понад Дністром» дала Наталя Коб-ринська: «У Вас прегарна легкість в оповіданню, всі особи ніби живі, чудові описи життя на селі.

Се у Вас і важне, що Ви за рами для своїх героїв берете обставини щоденного життя та робите з того сирого матеріалу правдиву артистичну річ»2.

Це був перший твір про життя української інтелігенції Буковини, що вибрала собі тернистий шлях служіння народові. Ярошинській він був добре відомий. За коротке життя ті терни не один раз кривавили її серце, бо «кождий, хто за народ стоїть, мусить якнайгірші неприємності терпіти, — писала вона М. Павликові 1889 р. — Я вид-жу то по Вас, але виджу то і по собі, хоть я не єсьм чимось великим, хоть мої труди для добра народа суть дуже слабі, то все маю неприємностей цілу копу, навіть не щадять окремих кореспонденток, щоби мені допечи» [377].Великі неприємності мала Ярошинська за повість «Перекинчики», над якою працювала впродовж 1896—1897 років. Редактору «Буковини» Леву Турбацькому, літератору і критику, сподобалася повість. Він почав її публікувати в перших числах січня, не сумніваючись у тому, що «повинна вона зробити сильне вражінє, бо зачеплене тут буковинське житє, оскілько я довідався, дуже вірно» [436].

Ф. 101, № 586.

^Рукописний відділ Інституту літератури НАН України. гКобринська Н. Вибр. твори. — К., 1980. — С. 410—411.

475

Передбачення редактора справдилися. Враження було таке сильне що довелося припинити її публікацію. «Повість далі публікувати мм не можемо, — вибачався Турбацький перед авторкою 20 січня 1898 р. — На мене зробила вона дуже добре вражінє, і я тому почав єї містити. Тим часом вже перша сцена між протопопихою і о(тцеад) Моцаном викликала між православними обурене. Напали на нас з усіх боків, так що тутешні проводирі зажадали від мене рукопису, щоб прочитати дальшу часть повісті, і рішили в кінці повісті надалі не друкувати з чисто політичних причин, бо тим дало би ся волохам (румунам. — Авт.) і москвофілам оружє до руки, немовбито ми виступаємо против православія» [436—437].

В Ярошинської опустилися руки. На щастя, її підтримали В. Гна-тюк, О. Маковей, І. Франко, Н. Кобринська: «Ваша спроба з новою повістю — то лиш для Вас хвала і честь, — заспокоювала молодшу колегу Н. Кобринська. — Ті речі, котрі загал з обуренням приймає, довшу мають вартість, ніж ті, котрі усім подобаються. Коли люди гніваються? Тоді, як їм правду сказати в очі, а висказана правда — то найбільша заслуга писателя. Кажете, що не будете вже більше писати, а мені видиться, що Ви повинні писати, коли Вам такі штуки удаються, що так на Вас накидаються»1.

Повість була видана І. Франком 1903 року окремою книжкою у «Видавничій спілці» під назвою «Перекинчики».

Повість Ярошинської порушувала одну з найактуальніших і найболючішу з проблем — проблему моральної деградації людини (священика, інтелігента) — відступника від своєї віри, від свого народу; злочинної ролі духовенства в денаціоналізації українського народу. У другій половині XIX ст. українська православна церква остаточно омосковилась, зробилась наймогутнішою опорою царя-імператора, фарисейськи оголошеного главою православної церкви. Втиснуте в склад державної адміністрації зовнішнє управління церкви втратило суто церковний характер і служило не Богові, а державі, цареві, перетворившись на невільну частину царської деспотії: «Вважаючи себе переємцем Візантії, Москва доконує остаточного спотворення, приниження та експлуатації для імперіялістичних інтересів, — пише д-р о. Ортинський. —- Вона переіначує основне завдання, істотну суть релігії, бо чинить її політикою, яка служить до визиску людини та підкорення народів. Від такої релігії крок до псевдорелігії є прямий»2.

Саме проти такої церкви та її служителів виступали А. Свид-ницький в «Люборацьких», І. Нечуй-Левицький» у «Причет», «Старосвітських батюшках і матушках», Є. Ярошинська в «Перекинчи-

Рим; Мюнхен; Фрай-

1 Кобринська Н. Вибр. твори. — С. 411. 2Д-р о. Іван Ортинський. Стрижень українського буття, бург, 1991. — С. 126.

476

ках», а не проти релігії і духовенства взагалі. Вихідці з середовища духовенства (А. Свидницький, С. Руданський, І. Нечуй-Левицький, 0 Кониський та ін.), вони найшвидше і найглибше збагнули нагаль-иу потребу українізації української церкви, без якої неможливе ні раціональне відродження, ні національна воля.

Відмова від віри батьків — це найстрашніший злочин. Його тягар і кару несе кілька поколінь. Зрада своєму народові призводить до моральної спустошеності, до втрати людського в людині; до руйнування родини і, врешті-решт, до моральної смерті. Це блискуче показала Ярошинська в повісті на прикладі сім'ї протопопа Артемія. «Не визначаючись великими духовими здібностями, — каже про нього письменниця, — ішов протопопа у всім за радою своєї жінки, що й нарадила його, аби, будучи русином, пристав до волохів (румунів. — Авт.), бо так скорше зможе дійти до всяких почестей. Та рада не вийшла йому на зле, бо коли вмер старий протопопа, то хоч о. Артемій мав найменше здібностей, все-таки зістав протопопою, тому що був записаний у консисторії як щирий волоський патріот» [213].

Усі священики сміялися з нього, складали всякі історії про його дурість, та прилюдно сказати про це не могли, бо «настоятель аби був такий дурний, як сак, а все-таки може щось пошкодити» [там сажо].Зрумунізувавшись сам, він узявся за своїх дітей. їм було строго наказано ходити на релігію, що викладалася волоською мовою і записуватися в школі тільки на волоську мову. Його доньки вивчили кілька фраз по-волоськи і прилюдно висміювали все руське. Його син вивчився добре говорити по-волоськи, ходив на збори до волоських студентів і не міг дочекатися тої хвилі, коли «трибарвна лен-та украсить його грудь» [там само]. Батьки були дуже щасливі, що син так гладко говорить по-волоськи. їм байдуже, що в домі їхніх батьків «говорилося завше по-нашому, по-людськи, а не якоюсь чужою мовою» [214].

Після одруження старшої дочки з волохом процес румунізації родини був завершений, бо вже «навіть протопопиха почала вчитися волоської мови, щоби розмовляти нею з зятем. Так жадоба почестей і користолюбність винародовила не одну руську родину на Буковині, дала волохам багато інтелігенції і щирих патріотів, бо вже нема більше запеклого волоха, як русин-перекинчик» [там само] — підсумовує письменниця.

Виховані батьком-перекинчиком і матір'ю-розпусницею у зневазі До простих людей і до всього «руського», всі троє дітей жили і чинили згідно з їхніми орієнтирами. Старшу Аглаю чоловік повернув батькам за подружню зраду. Вона дорікає: «Цілому моєму нещастю винні найбільше мамочка. Вони не були доброю господинею, не були доброю мамою, не сиділи дома, а все кудись їздили та гроші розтринькували». Друга дочка, Софія, втікає з дому з дячком без батьківського благословення; та й син, гордість і надія родини, теж став жертвою

477

маминої розпусти, бо закохався в Октавію, як з'ясувалося, свою рідну сестру по батькові.

Повість Ярошинської сатирична; вона є прикладом органічного поєднання в одному творі двох стильових течій. Переважає спокійна, повільна розповідь, за допомогою якої тонкий психологічний малюнок образів органічно сполучається з удало відточеними побутовими деталями і просторими епізодами з життя буковинського попівства, скупо пересипаними іронічними дотепами. Ось сцена сватання Аглаї, де кожний, натягнувши на себе маску, думає одне, говорить інше, зберігаючи при цьому правила гри, фінал якої всім принесе виграш:

«Хоч жених не підходив під її смак, все ж вона сміялася й кокетувала його, бо думка, що їй скінчилось уже двайцять два роки та що доростає друга, гарнійша сестра, додавала їй сміливості. З тою думкою застелювала стіл, подавала каву, не забувши всипати до склянки жениха циганчиних кропель, що мали розбудити в ньому любов. Нарешті засіла місце коло свого, по її думці, будучого мужа» [223—224].

Жених знав мету свого візиту; вибір було зроблено заочно, з рекомендації священика, що приїхав з ним на сватання. Необхідно познайомитись з дівчиною й уточнити, скільки дістане за Аглаю, «бо аж тоді можна собі залагодити порядно свої справи» [225]. Хоч був поганий і недолугий, в успіху не сумнівався — знав «попит» на семінаристів. І не помилився. «Василіка (брат. — Авт.), глядючи на нього, висміяв його в душі, та коли встали від підвечірку і Аглая попровадила гостя в город, сказав до своєї мамочки:

— Чи сей друк, що не вміє отворити рота, думає брати нашу Аглаю?

— Тихо, не кажи нічого перед нею, бо зіб'єш її з путі. Й мені він не

дуже подобається, та що ж робити. Тепер тяжкі часи, дівчат багато, а

женихів-семінаристів мало.

— Але де за такого нездару йти?

— Мусить [...]. В нас нема грошей, то треба вдоволятися тим, якого Бог

дав» [224].

Своєрідність конфлікту в повісті Ярошинської тісно пов'язана з поетикою сюжету, який розгортається двома проблемно-тематичними лініями. Порушуючи важливе питання про обов'язки інтелігенції перед народом і звеличуючи її чесних представників (одна сюжетна лінія), засобами сатири розвінчано розумовий застій, консервативні погляди, моральну зіпсованість і паразитичний спосіб життя реакційної частини інтелігенції (друга сюжетна лінія).

Спираючись на реальні факти дійсності й водночас даючи волю творчій фантазії, Ярошинська «мовою сюжету» показала, до яких неймовірних меж нікчемності, безглуздя доходить людина, яка ціною зради прагне досягти власного благополуччя.

У сатиричних образах міщан-отців Артемія, Моцана, вискочки-перекинчика Костя Антонюка відтворено типові риси зрадників народу, облудників, ідейних і моральних покручів.

478

їхнім антиподом виступає Анна, дівчина з народу, яку в тому затхлому аморальному середовищі сприймають як чужорідне тіло.

— Вони числяться до іншої народності, — скаржиться вона Костеві, — сміються з моїх поглядів і з того, що я свій бідний руський нарід люблю, дуже люблю! — її очі запалали з одушевленя. — Мій батько навчив мене

' ти ту чорну масу, як вони називають нарід, і я буду вірна його науці

[246].Вона кохає Костя і мріє про той час, коли він «буде лікарем, я буду вчителькою, заживемо на селі, будемо просвічати, будемо помагати тому бідному народові». Та мрії не повністю здійснюються, її коханий, потрапивши в оточення родини дідича Гекула, спокусився на розкіш, багатство, став завзятим волохом:

«Його перекинство мало на цілі — стати багатим, паном, а щоби до того дійти, він не довго вагався і покинув скоро свій нарід і його мову [...] уїдав сильно на русинів, називаючи їх нігілістами та гайдамаками і в такий спосіб дійшов у волохів до назви великого патріота. Діп'явши таким коштом такого титулу, старався Кость не утратити його й, де лиш трапилася нагода, машкарив русинів, сміявся з них, писав навіть коротенькі статті до волоських газет, які були повні їди та жовчі до всього руського» [336—337].

Проте ні багатства, ні панства, ні поваги Кость не дочекався. Аврора, дочка дідича, погравшись з ним трохи, заручилася з графом, а він, покинутий, розчавлений, принижений, кидається в гульню і пияцтво і повертається додому помирати. Здібності, енергія, батькові гроші розтринькані на службі чужим богам. І хоча він розкаюється, але сам нагадує слова Шевченка: «Бо хто свого ся цурає, того Бог карає». За зрадництво йому випала найвища кара — смерть.

Причину передчасної смерті Костя і сотень подібних йому письменниця пояснює устами Анни:

— ...В більшості наших людей нема цілей житя, нема вищих ідеалів; вони жиють з дня на день, не інтересуючись, що округ них пропадають сотки менших братів у темноті! [...] Вже в школі не виховують нашу мо-лодіж на патріотів, бо се й неможливе, як єї виховане повірене понайбіль-ше чужим людям, що насміхаються з усього нашого і таким способом защіп-люють у молоді душі легковажанє до свого власного. Через такі суспільні обставини молиться так багато наших чужим богам, а Кость упав також жертвою тих обставин» [350].

Випробувавши на собі згубний вплив оточуючого середовища, зраду і смерть коханого, задихаючись в атмосфері брехні і фальші, Анна стійко переносить труднощі й розчарування й присвячує себе повністю праці для народу.

Попри окремі слабкі місця в композиції твору (розтягненість побутових сцен, невиразність кульмінації) його реалістичне «просторове» тло життєписання сприяло докладному аналізові умов «діяльності» інтелігентської родини (події відбуваються на Буковині) та соціальних витоків такого явища, як ренегатство, зрада народних інтересів.

479

Сатиричну інтерпретацію подібної теми знаходимо в пізніше написаній повісті Д. Лукіяновича «Філістер» (1909).

З погляду жанрової специфіки твір Є. Ярошинськоі до певної мірі, явище симптоматичне. З одного боку, засобами психологічного проникнення у внутрішній світ персонажів, він тяжіє до того різновиду повісті, який розробляли пізніше Лесь Мартович та М. Яцків. З другого боку, реалістично точним відтворенням селянського побуту додержанням етнографічного колориту «Перекинчики» наближаються до тієї моделі повістевого жанру, яку, скажімо, становлять «закроєні» на основі фольклорної традиції і побутовізму повісті «У бурсу!...», «Поміж панами» Д. Яворницького.

У класичній літературі цей жанр часто наближався до різновиду повісті-хроніки, яка має мемуарну форму зображення «далекого-близького». Ця форма, значно розсунувши межі суспільної проблематики у порівнянні з автобіографічними, хронікальними творами XIX ст., виражала вже нові тенденції у розвитку критичного реалізму, що на початку XX ст. зробив чимало відкриттів.

Список рекомендованої літератури

Приходько 1. Євгенія Ярошинська // Приходько І. Творчі портрети українських письменників XX століття: Посібник для вузів і шкіл. — Т., 1993.

Ярошинська Є. Вибр. твори / Упорядкує., підгот. текстів, вступ, ст. та прим. А. П. Коржупової. — К, 1958.

Ярошинська Є. Твори / Упорядкує., підгот. текстів, вступ, ст. та прим. Ф. Погре-бенника. — К., 1968.

Білецький Ф. М. Жанрова своєрідність реалістичної повісті. — Д., 1975.