Головна » Статті » Зарубіжна [ Додати статтю ]
Австрійський класик Франц Ґрільпарцер у типологічних вимірах
АВСТРІЙСЬКИЙ КЛАСИК ФРАНЦ ҐРІЛЬПАРЦЕР У ТИПОЛОГІЧНИХ ВИМІРАХ
Кожен митець, незалежно від того, в якому жанрі він працює, все ж залишається дитиною свого часу, свого краю і свого народу. Його творчість завжди є обумовлена його довкіллям, оточенням, суспільною атмосферою. І тим самим творчість віддзеркалює дійсність його доби. Це твердження стосується малярів-графіків, скульпторів та композиторів. Але, мабуть, найбільше -– майстрів слова: поетів, письменників, драматургів. Недарма твердив колись Ґете: “Хто хоче збагнути поета, мусить відвідати країну поета”. “Noten und Abhandlungen. Zu besserem Verstдndnis des West-Цstlichen Divans” Johann Wolfgang von Goethe. Werke. Hamburger Ausgabe in 14 Bдnden, Mьnchen: Deutscher Taschenbuch Verlag, 1998, II, 126. Крім цього Ґете додав – “насправді поета ніхто не збагне, крім того, хто збагнув його час”. Schriften zur Literatur. Von Knebels Ьbersetzung des Lucrez. Johann Wolfgang von Gorthe. Werke. Hamburger Ausgabe in 14 Bдnden, Mьnchen: Deutscher Taschenbuch Verlag, 1998, XII, 306. Але водночас слід пам’ятати іще одну цитату, яка поширює і поглиблює зміст сказаного вище, а саме: “Поет творить свій світ вільно, згідно з власною ідеєю, і тому він може цей світ явити досконало і завершено”. Див. лист Гете до Г.Лудена (H.Luden) від 19.08.1806.
Франц Ґрільпарцер народився (15.1.1791) і помер (21.1.1872) у Відні; його життя та творчість тісно пов’язані із цією давньою столицею Ґабсбургської монархії. Головна частина його творчого доробку вкладається в рамки так званої “бідермаєр-епохи” австрійсьої літератури, яка обумовлена політичною дійсністю часів Меттерніха, розпочалася, як свого роду міщанська реакція на добу ідеалізму, себто на класичну й романтичну літературу попередніх десятиліть. В українській літературі аналогічної доби не було, як це підкреслив Дмитро Чижевський у своєму короткому екскурсі під заголовком “Бідермаєр” та “натуральна школа” на Україні”. Проте, Чижевський подає дуже вдалу оцінку, або опис “бідермаєра”, уривок з якого доречно тут зацитувати: “Головні ідеологічні мотиви романтики в літературному бідермаєрі слабшають та зникають. Замість індивідуалізму та революційного пориву маємо тут повагу до “надіндивідуального порядку” в державі, релігії, звичаях, ухил до традиції; замість живої спраги, яку може задовольнити лише весь світ, – спокійне збирання, колекціонування. Замість різкості, поривчастості, романтики, – м’якість, спокій; замість стремління до крайнього, навіть поза межі нормального та дозволеного, – пошану, покору, смирення, як основні чесноти людини; мова стає спокійнішою, правильнішою, поміркованішою, статичнішою. Крім цих основних рис, дослідники називали й інші – до того такі, що стоять в певному протиріччі одні з одними: ідилічний характер та “розірваність”, песимізм, сум та прагнення спокійної, м’якої краси”. Чижевський Дмитро. Історія Української Літератури. Від початків до доби реалізму. Українська Вільна Академія Наук у США, Нью-Йорк, 1956. – С. .
До цього визначення Чижевського слід додати, що письменники цієї доби (принаймні, багато хто з них) намагалися створити певний синтез давніх ідеалів минулого та нових ідей сучасності, себто – синтез класично-романтичної епохи із добою реалізму. Вони прагнули втримати при житті зблідлі ідеали минулого християнської Європи та пристосувати їх до нової політичної і соціальної дійсності. Але невгасимі та непоборні конфлікти вартостей сильно відобразились на літературній творчості того часу, як і депресивна політична ситуація в Австрії під керівництвом вже згаданого вище Меттерніха. Цей дух часу створив, можна твердити, певний комплекс меншовартості у письменниках епохи “бідермаєр” – вони гостро відчували епігонство невдалого наслідування геніїв минулого, включно із Ґете, якого Ґрільпарцер пізнав особисто у Ваймарі 1823 року, Шіллера та великих поетів-романтиків. Творчість цієї ґенерації велетнів викликала у їхній психіці почуття безсилля, безпорадності та неможливості уповні осягнути естетичних цінностей минулого. Це почуття меншовартості спрямувало русло творчості поетів цього часу до зосередження на менших, інколи майже дріб’язкових речах. Час титанів минув, і з ним минуло захоплення широкими та потрясаючими темами та мотивами, як і захоплення великими постатями, могутніми індивідуумами. Зародилося почуття відчуження, відречення, а то й відчаю, спричинене і підсилене хиткою й нестабільною політичною ситуацією в монархії та воєнними заворушеннями в Європі. Все це знайшло віддзеркалення у житті та творчості Франца Ґрільпарцера і численних його сучасників. Визначний віденьський драматург Фердінанд Раймунд (1790-1836) покінчив життя самогубством; так само закінчив свої дні близький друг Ґрільпарцера письменник Адальберт Штіфтер (1805-1868), оповідання та романи якого насичені мотивами “маленьких людей” і “маленьких подій”, а поет Ніколаус Ленау (1802-1850), у творчості якого також присутні українські мотиви, закінчив свої дні у психіатричній лікарні. Його смерть Ґрільпарцер оплакує в поемі під заголовком “Епітафія” (“Nachruf”; 1850 р.), з якої наводимо тут першу строфу:
Так ти й минув, бідний чоловіче.
І зблід ти самотньо в психіатрії,
Врешті перейшовши у той час,
Який тобі так пасував на твоєму життєвому шляху.
Переглядаючи біографії письменників цієї епохи, можна твердити, що їм випадали дуже нещасливі долі. Ґрільпарцер, хоч він і не покінчив життя самогубством, все ж теж не є винятком. Вже у юності він став свідком бурхливих революційних часів, перемог, трагедій і розчарувань, включно із самогубством рідної матері (1819). Батько Франца був адвокатом та ентузіастом ліберальних ідей Йосифа; мати походила з музичної родини, була нервовою та неспокійною жінкою. Вчився молодий Франц удома, а пізніше – в ґімназії, після закінчення якої він записався на курс права та філософії, хоча завжди мав нахил до літератури. Вже учнем ґімназії він почав писати драми, переважно під впливом Шіллера. Як студент-патіот, він брав участь в обороні на Віденському валу проти військ Наполеона у 1809 році. Але, як багато інших письменників, він на все життя зберіг захоплення харизматичною постаттю того корсиканського полководця. Смерть батька того ж самого року залишила всю родину – вдову і чотирьох синів – у великій біді. Франц був найстаршим сином і мусив утримувати родину. Так він став приватним учителем у родині одного графа. У 1813 році Ґрільпарцер став державним службовцем, але великої кар’єри не зробив. Все своє професійне життя письменник потерпав від примх і недовіри керівництва, внаслідок чого він не мав кар’єрного росту. Він також залежав від цензури (навіть його відома історична драма “Король Оттокар” була спершу заборонена цензурою у січні 1824 року, хоч згодом, після двох років чекання заборону скасовано), різного роду докори та кпини своїх зверхників з приводу невдалих постановок його творів (переважно через постановку п’єси “Горе брехунові”, після якої він навіть вирішив не займатися більше драматургією та театром). Його бажання стати директором університетської бібліотеки 1834 року теж не увінчалось успіхом. Він пішов у відставку 1856 року в ранзі гофрата, хоч сподівався на вище звання. Все ж таки життя Ґрільпарцера не було цілковито позбавленим приємних хвилин: у 1847 році він став членом Віденської Академії наук, 1861 його обрано членом Вищої палати Австрійського парламенту (Неrrеnhaus), 1864 – почесним громадянином міста Відня, а його 80-ліття (1871 р.) гучно відзначалося у всьому німецькомовному світі.
Все життя Ґрільпарцера припадає на епоху, в якій Австрія, як багатонаціональна держава, проходить певну політичну еволюцію, дедалі більше відмежовуючи себе від Німеччини – й ця епоха остаточно завершується війною 1866 року. Вражаючою подією в житті письменника стала революція 1848 року, яка дала йому зрозуміти, що державу, як таку, можуть привести до загибелі неконтрольовані та спонтанні дії окремих національностей та виступи поодиноких осіб. І тому важливим було втримати існуючий порядок, попри всі його недоліки.
Ще більш нещасним, ніж професійна кар’єра, було особисте життя Ґрільпарцера. Замолоду він пережив кілька невдалих любовних захоплень, а його велика любов до гарної та інтеліґентної жінки Катерини Фреліх, з якою він заручився ще 1821 року, ніколи не завершила шлюбом і нормальним подружнім життям, їхні особистості були занадто різними, вони не могли жити разом, і водночас не могли існувати одне без одного. Вона залишилася його великим почуттям на все життя, але свою старість він провів з її сестрами, які замінили йому родину. Особисті переживання, особливо життя у Відні, відбилися на всій творчості Ґрільпарцера. Численні герої його творів, чоловіки і жінки, є суто віденьськими типами, незалежно від місця і часу дії кожного твору. Як влучно висловився великий знавець австрійської літератури Адольф Клярман, “Він (себто Ґрільпарцер) черпає характерні риси своїх персонажів, незалежно в які шати він їх убирає, завжди з людей, яких він бачить навколо. Для нього існує вічна і єдино унікальна людська душа. Культи і цивілізації приходять і минають, але незмінною залишається людська душа. Його персонажі у своїх місцях і часах почуваються вдома, так само, як і у Відні.” Klarmann Adolf. “Grillparzer und die Moderne”, Die Neue Rundschau, Jahrgang 1956, Hefft 1 І справді, Відень є для Ґрільпарцера його всесвітом. Пішовши у відставку (та й раніше), він багато подорожував, не тільки по Німеччині, яку він відвідував тричі, включно зі згаданим вище візитом до Ґете 1826 року, а також по Франції, Англії, Туреччині та Греції, -все ж Відень залишається епіцентром його життя і творчості. І це до певної міри є дуже цікавим феноменом, бо насправді ні Відень, ні Австрія не ставились до письменника прихильно, він часто почувався там відчуженим: “У цьому краю, виглядає, що немає для мене місця, але все ж таки я волів би все терпіти, і все робити, ніж його покинути” – записує він у своєму щоденнику. В іншому місці він пише: “Можна мені закинути, що я повинен був залишити ці вузькі австрійські обставини і писати для світу або бодай для Німеччини. Але я був австрійцем з крови і кости, і я писав кожну п’єсу маючи на меті поставити її у моєму рідному місті. Grillparzers Werke in sechzehn Teilen, Deutsches Verlagshaus Bong & Co., Berlin et al., o.J., 1, 1, 132. Подібний сентимент висловлював він також у своїх розмовах з Бетховеном, з яким він зустрічався чотири рази у 1820-х роках, співпрацюючи з ним над текстами лібрето до творів композитора. У своїй великій студії про Ґрільпарцера Август Зауер відтворює цю розмову. Наводимо з неї декілька уривків: “На нарікання Бетховена, що йому вельми докучають люди, Ґрільпарцер відповідає – “А якби вам так докучали, як мені! Бо ж я урядовець, і мушу кожному дурневі підкорятися.” Бетховен пропонував йому перебратися до Німеччини, але Ґрільпарцер на це відповів, що попри всі труднощі він ніде інде жити не хоче. Німці, мовляв, утоплені в своїй педантичності. “Там панує розум, тут – почуття.” Це він підкреслює кілька разів, і відтак стверджує: “Помимо всього я напівзакоханий в Австрію”. А коли Бетховен скаржиться йому на цензорів, Ґрільпарцер відповідає: “Але ж музикантам цензура нічого не може заподіяти”, і потім висловлює думку, що музичне мистецтво є єдиним по-справжньому вільним жанром, Sauer, August. Franz Grillparzer. Kommissionsverlag der J.B.Verlagsbuchhandlung, Stuttgart, 1941, 173-174. Мабуть, до Бетховена і композиторів-музикантів відносяться чотири рядки його відомої поезії:
Але ти говориш вищими мовами,
Яких не розуміє вухо підслуховувачів,
Невловний їхніми рядами,
Ти йдеш, проходиш наскрізь, як ангелик.
Попри те, що традиційна німецька критика вважає ґетівський Ваймар першорядним джерелом його творчості (зокрема – драматургічної), Відень все ж лишався для Ґрільпарцера-митця найважливішим формулятивним чинником, тут тривала традиція іспанського бароко, відчувалися імпульси “золотого віку” іспанської літератури епохи Кальдерона де ла Барки, Лопе де Веґа, традиції народного театру, вертепу і опери. Все це, як і творчість Шекспіра, є другим, надзвичайно важливим джерелом його творчості.
Щодо філософії, то найсильніший вплив на його мислення і на формування його світогляду справила філософія Іммануїла Канта, ім’я якого знаходимо у щоденнику Ґрільпарцера вже у 1812 році. Через призму учення Канта письменник сприймав усе філософське мислення людства, починаючи від давніх греків і закінчуючи його німецькими сучасниками. Nadler Josef. Franz Grillparzer. Liechtenstein Verlag, Vaduz, 1948, 306-307.
Ці творчі імпульси, з одного боку реальне буденне життя великого міста, а з іншого – потужна літературна і культурна спадщина Австрії – стали тим ґрунтом, на якому зросли образи героїв-протагоністів дозрілого вже Ґрільпарцера-драматурга. Всі вони – люди з крові і плоті, виведені автором на сцену життя, щоб у відповідний момент скласти іспит моральної гідності, яка завжди є вкорінена у природі, згідно переконань автора.
Як поет і письменник, Ґрільпарцер не залишив по собі значного за обсягом доробку. Не враховуючи ранніх, можна сказати навіть “дитячих” поезій, таких, як “Бій пристрастей”, написаних цілковито під впливом і у стилі Шіллера, його вірші видаються суто інтелектуальними і суб’єктивними, вони мало ліричні. Він завжди почував себе драматургом і вірші писав переважно для самотерапії та заспокоєння нервів. У своїй біографії Ґрільпарцер висловився на цю тему так: “...з уваги на факт, що у мене була загальна звичка вживати ліричну поезію виключно як засіб самополегшення і втечі (від дійсності), я не можу вважати себе ліричним поетом.” Про впливи Шіллера, Шекспіра і Гете на ранню творчість Грільпарцера див: Yates Douglas. Franz Grillparzer. A Critical Biography, Basil Blackwell, Oxfords, 1946, p. . Подібно, як у Ґете, котрий сказав знамениту фразу: “Всі мої твори є фрагментами однієї великої сповіді”, творчість Ґрільпарцера теж була великим відкриванням душі. Різниця, мабуть, полягає в тому, що поезія Ґете більш зрозуміла і доступна наявному читачеві, який нічого не знає про життя поета; а для розуміння поезії Ґрільпарцера потрібне знання інтимних обставин життя, у яких він творив. Чи не найкращим прикладом цього є його вірш “Прощання з Ґаштайном”, у якому поет висловлює біль і страждання, спричинені долею митця. Від’їжджаючи з цього курорту, який він залюбки відвідував, і який лишив свій слід у його творчості, Ґрільпарцер написав настроєвий вірш, першу строфу з якого цитуємо нижче:
Година розлуки б’є – я мушу покидати,
Отже, прощавай, мій милий Ґаштайне!
Ти потішителько численних гірких болів.
Нам болі також ти заколисала,
Які мені дав Бог, і на які мені люди заздрять.
І це є джерелом мого болю,
Причини страждань, які мало хто зрозуміє.
Ти дозволила мені забути про них на короткий час.
Відтак, у наступних трьох строфах поет на прикладі природних явищ – дерево, спалене блискавкою, перлина, вияв краси, проте створений сумним організмом мушлі, і водоспад, що радісно поплив би річкою між спокійних луків і полів, але мусить розбиватись об гостре каміння, надаючи йому краси, проте і рани – все це показує радше великий, майже завжди прихований кошт краси і щастя, недоступний осягненню розумом із зовні. Такою самою є й доля поета. Все це доходить свого апофеозу в останній строфі:
Так і поет; хоч і піднесений високо щастям,
Оточений гучними звуками оплесків,
Він все ж є зів’ялим (висхлим) деревом, спаленим ударом блискавки.
Бідолашний той організм мушлі, той водоспад.
Те, що вам чується, як пісня, насправді є плачем,
Викричаний у безвтішний всесвіт,
І вогні перлини, що кружляють навколо вас,
Є відрізаними частинами його життя. Grillparzers Werke in sechzehn Teilen, Deutsches Verlagshaus Bong & Co., Berlin et al., o.J., Ester Teil, Gedichte , 13-14.
Як бачимо, автобіографічний момент, сформульований ще у першій строфі, натякає на центральну тему вірша: зовнішня слава оплачується внутрішнім болем. І цю тему автор розвиває різними образами в наступних трьох строфах. Домінує тут інтелект, в поезії Ґрільпарцера немає злиття між конкретно пережитим і духовно охопленим образом, як у Ґете. Але вірш є беззаперечно конфесійного характеру.
З цієї точки зору поезія Ґрільпарцера сягає своїм корінням ще у передромантичний час. Поет стає свого роду ланкою між давно минулим і далеким майбутнім, й це дає йому змогу пережити сучасне:
Коли мій час на мене повстає,
То не вражається єство моє.
Я з іншої доби сюди забрів,
Й колись до інших відійду часів. Цей вірш, написаний 1806 року, має назву “Записка у родинний альбом графині Енценберг” (“In das Stammbuch der Grдfin Enzenberg”). Grillparzers Werke in sechzehn Teilen, Deutsches Verlagshaus Bong & Co., Berlin et al., o.J., Zweiter Teil, 1, 196.
(Перекл. О. Ірванця)
При цьому знане, пережите, переживане сучасне, себто “мій час” є чимось негативним, у ньому поет не може себе уповні зреалізувати. Його правдивим часом є вічність, і тому він за своєю природою є й істориком, чи радше кустодієм минулого, і водночас візіонером, пророком майбутнього.
Душевний конфлікт, притаманний поетові, змальовано тут через протиставлення знаного, відомого (хоч і не вповні) минулого незнаному, невідомому, але омріяному майбутньому. Хоча лірична спадщина Ґрільпарцера (особливо – збірка “Tristia ex Ponto”, 1824-1833) у порівнянні з його драматургічним доробком невелика, проте її тематичний діапазон доволі широкий. Крім нечисленних особистих віршів, збудованих на мотивах інтроспекції і вражень від подорожей, знаходимо там також поезії, присвячені красі природи, подвигам великих людей, від Паганіні і Моцарта до Ґете і герцога Фрідріха та фельдмаршала Радецького, вірші про природу митця і сутність мистецтва, політичні та соціальні вірші, включно з сатирою. Прикладом цього останнього може послужити вірш “Академія наук” 1839 року:
Академія! Звучить це, як глум
З ваших уст, аж мені мороз пробігає поза шкірою;
Так, неначе побожно, Господи прости,
Чорт захотів би побудувати церкву.
Однак, ви прагнете справжньої освіти, так.
Щоб ми вже більше не сумнівались у вашому прагненні,
То усуньте спершу найбільшу перешкоду,
І самі йдіть до ста чортів.
Будьте ворожо наставлені до всього духовного, Переслідуйте, підозрюйте, арештовуйте, І тоді в кожній в’язниці і на кожній каторзі Ви матимете філію Академії наук. Там само. – С. .
Крім того, його літературна спадщина включає 33 сатиричні праці на різні теми, написані головно прозою, на протязі 1806-1858 років. Ця частина творчості Ґрільпарцера містить у собі також сатири у формі драматичних діалогів, як наприклад, “Друга частина “Чарівної флейти” (Der Zauberflцte zweiter Teil, 1826), і “Фрідріх Великий і Лессінг – розмова в Елізіумі” (Friedrich der Grosse und Lessing. Ein Gesprдch in Elzsium, 1841).
Поміж поезією та невеликою прозовою спадщиною Ґрільпарцера стоїть збірка його цікавих афоризмів, його епістолярна спадщина та біографічні писання – щоденники і автобіографія. Особливо ці три жанри дають нам зазирнути у внутрішнє життя поета, підглянути той алхімічний процес перетворення дійсності на поезію. Водночас саме ця частина його творчого доробку мабуть найкраще виказує його широке і глибоке знання світової літератури, театру і культури взагалі. При ближчому вивченні цього сегменту його спадщини, дослідника вражає також невгасима жага інтимного пізнання усіх надбань людського духа, прагнення заглибитися в духовні процеси людської особистості, які, на думку Ґрільпарцера, є незмінними: “Дух людини і хід світових подій є за всіх обставин і у всі часи такими самими – рідко коли буває правдивим цілком нове, і новим цілком правдиве” – стверджує він в одному зі своїх афоризмів. А наступні три його вислови демонструють нам його чіткі та дещо фонічні спостереження над людською вдачею: “З монархами так само, як і з сонцем – ті, хто до них найближчі, водночас є найчорнішими” (1810). “У церкві найголосніше співають ті, хто співає фальшиво” (1834). “До вченості я ставлюся приблизно так само, як князі до зради. Я шаную вченість, проте зневажаю вчених, які не є ніким, а тільки вченими” (1849).
Із прозової спадщини Ґрільпарцера тільки дві його новели є сьогодні відомими й популярними: “Монастир біля Сандомира” (Das Kloster bei Sendomir, 1828) і “Бідний музикант” (Der arme Spielmann, 1848). З уваги на важливість двох цих оповідань подаємо тут їхній короткий зміст, який, принаймні у випадку першої новели, не вимагає занадто глибокої інтерпретації.
Двоє посланців німецького цісаря до двору Яна Собєського ночують в одному монастирі біля Сандомира. Старий монах, який їх приймає, розповідає їм історію цього монастиря. Земля, на якій його побудовано, колись належала графові Старшенському, який одного вечора у Варшаві познайомився з Ельгою, красунею-дівчиною, донькою старого шляхтича, старости Машека, котрий потрапив у немилість, втратив усі свої статки і змушений жити у біді й недолі. На прохання дівчини граф уживає всіх можливих заходів, аби повернути її батькові його добре ім’я і втрачені привілеї. Це йому вдається, і після успішного завершення всіх старань граф одружується з прекрасною Ельгою. Однак уже за перший рік їхнього шлюбу Ельга пускає за вітром весь графський маєток. Збіднілий граф переїздить на околицю Сандомира, де він поселяється у невеликому замку. За кілька місяців у них народжується гарна донечка. Минають роки, і одного дня мажордом повідомляє графові, що ночами його дружину таємно відвідує якийсь чоловік. Граф чатує, але впіймати нічного візитера йому не вдається. Натомість він затримує служницю, котра, разом з дружиною, починає оповідати йому різні небилиці, в яких неможливо відрізнити правду від вимислу. Граф продовжує розслідування і знаходить у шкатулці дружини портрета мужчини в польському народному строї. Обличчя чоловіка страшенно подібне до обличчя їхньої доньки. Провадячи дальші дїї, граф врешті затримує цього чоловіка і привозить його до замку на “очну ставку” з дружиною і донькою. Ельга відмовляється признати свого коханця, та той сам зізнається у всьому. Граф пропонує йому дуель, щоб шляхетно розв’язати справу, але суперник відмовляється і дочекавшись зручної нагоди, втікає. Ельга просить пощадити її, граф погоджується, але за умови, що вона, аби врятувати його честь, уб’є їхню доньку. Ельга дає свою згоду. Після цього граф, збагнувши усю глибину її підступності й аморальності, вбиває дружину, а доньку віддає на виховання в якусь просту родину. Після цього всі свої останні володіння він відписує монахам, які на виручені кошти будують монастир, і сам граф йде у цей монастир. Саме він і є тим монахом, що розповідає всю цю історію.
На той час (та й до сьогодні) це був по-своєму “сенсаційний” твір, який, згідно з нотатками Ґрільпарцера, мав джерело у реальному житті. Дехто з літературознавців стверджує, що оповідання побудоване на ранніх любовних розчаруваннях письменника. Та водночас не менш правдоподібним видається і припущення, що перед нами – одна з тих рідкісних праць Ґрільпарцера, яка народжена з чистої ідеї: зовнішня краса приховує внутрішнє, затамоване зло; непоборний конфлікт між двома вдачами суворого, морально строгого старшого чоловіка і молодої, життєрадісної аж до аморальності жінки. Додамо, що ця новела відповідає майже всім критеріям жанру, усталеним німецькими авторами (нечувана центральна подія, завершені у своєму розвитку персонажі, наявність вже згадуваного “оповідання в оповіданні” і т.п.). У ній знаходимо також зображення подібної дикої деструктивної сили кохання, як і в героїнь його ранніх драм. У пізніших трагедіях Ґрільпарцера натомість кохання з’являється у більш позитивному вигляді, хоча й там воно залишається небезпечним і потенційно деструктивним.
Ще більш, ніж “Монастир...” відповідає вимогам жанру новела “Бідний музикант”, в якій теж знаходимо автобіографічні моменти, зокрема в образі оповідача, який попри це все ж не є повним відображенням автора. Новела містить ідею безталанної, упослідженої, але в глибині своїй шляхетної душі. На одному щорічному віденському народному святі письменник зустрічає бідного старого (близько 70 років) музиканта, який грає на скрипці, але робить це досить погано, без відчуття мелодії і ритму. Люди насміхаються з нього, ніхто не кидає дрібняків йому в капелюх, але старий музика витримує все це з гідністю, і закінчивши свій виступ, спокійно іде додому. Письменник слідкує за ним, і знайомиться зі старим. Старий, запросивши його до своєї бідної оселі, береться виконувати надзвичайно складні музичні композиції, проте знову робить це вкрай невдало. Згодом старий музикант розповідає письменникові історію свого життя. (Тут, як і в згаданому вище оповіданні, маємо справу з “розповіддю в розповіді”). Він, музикант, є сином ґофрата, проте через свою мрійливість і непрактичність не зумів нічого конкретного в житті досягти. Він навіть не закінчив університету, і за порадою батька обійняв посаду переписувача документів, низьку й малооплачувану. Цілком самотній, він намагався забутися, займаючись музикою, грою на скрипці. Він прагнув підібрати на музичному інструменті мелодію пісні, що її наспівувала дівчина Барбара, продавщиця солодощів, яка йому подобалася. Сором’язливий і нерішучий, він врешті наважується попросити в дівчини ноти до цієї пісні. Несподівано помирає його батько, він сам втрачає працю, а батькову спадщину обманом забирає собі колишній батьків секретар. Барбара, яка щиро співчуває нашому героєві, виходить заміж за м’ясника. Герой намагається заробити собі на життя музикою, граючи по різних людних місцях. Після довгих років самотнього життя він таки отримує певного роду сатисфакцію – до нього приходить Барбара, мати двох дітей, і приводить свого старшого сина, щоб віддати його в науку музики. Минає зима, і надходить велика повінь. На весну, коли письменник-оповідач знову згадує про старого музику і йде довідатися про його долю, йому повідомляють, що старий героїчно рятував людей та їхнє майно від наводку, і важко застудившись, помер.
Трагедія героя-музиканта є стислою історією доброї, благородної людини, яка, на жаль, не обдарована жодним талантом, окрім любові до ближнього. Силою своєї фантазії герой уміє створити окремий світ (щось а-lа Дон Кіхот), світ абсолютної внутрішньої музики. Для зовнішнього світу його гра – жахлива какофонія, і справжнє спотворення музичного мистецтва. Вона викликає глум і насмішки з боку мас, але самому виконавцеві звучить небесною симфонією. Є це також трагедією людини, яка серцем відчуває глибину естетичної краси, але не має Богом даних засобів уміло і у відповідній формі виявити її назовні. Окрім того, що з нього насміхаються та глузують (а то й вважають за божевільного), музикант ніколи не впадає у відчай, не відчуває ненависті до людей. Він покірно сприймає життя, знаходячи у своїй творчості душевний спокій та задоволення.
Ґрільпарцер увійшов в історію літератури і театру, як прем’єр-драматург Австрії. До його кар’єри у Віденському театрі безпосередньо і серйозно спричинився Йозеф Шрайфоґель (Joseph Schreyvogel,1768-1832), який після дворічного побиту у місті Йєна набув великого досвіду при Ваймарському театрі, і повернувшись 1797 року до свого рідного Відня, оживив там театральне життя. На жаль, попри великі успіхи, Шрайфоґель був змушений раптово і несподівано закінчити свою кар’єру при Віденському театрі у 1832 році, після того, як він гостро покритикував графа Черні, котрий займав високе становище. Йому, себто Шрайфоґелеві одразу було вручено пенсійний декрет, і навіть не було дозволено повернутися до його робочого кабінету, щоб забрати залишену там парасолю.
Перша драма Ґрільпарцера – “Праматір” (Dіе Аhnfrau, 1817) – завершує ряд творів дуже популярного тоді (хоча естетично й неглибокого) жанру “трагедії долі”, якому поклав остаточний кінець граф Август фон Плятен-Галлермюнде (1796-1835) своєю їдкою сатиричною п’єсою “Фатальна виделка” (Die verhдngnisvolle Gabel, 1826). Про цей перший драматичний твір австрійського поета дуже влучно висловився Іван Франко. У своїй праці “Із секретів поетичної творчості” Франко, пишучи про творчий процес поетів взагалі, й про Грільпарцера зокрема, робить наступне твердження: “...є люди, котрі мають здібність видобувати ті глибоко заховані скарби своєї душі і давати їм вираз у зрозумілих для кожного словах. Ці щасливо обдаровані психологічні Крези і копачі захованих скарбів – є й наші поети. Властиво, віднаходять й видобувають вони ті скарби не зовсім активно, не зусиллям свобідної автономної волі. Бо коли маємо дати віру признанням поодиноких поетів, то їх роль частенько буває чисто пасивна.” Франко І. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. – Київ, 1976-1986. – Том . – С. 62-63. Відтак Франко наводить обширну цитату з автобіографічних писань австрійського поета, яку з уваги на її важливість для кращого пізнання генези твору, наводимо на цьому місці. Ось слова Грільпарцера у перекладі Франка:
“Коли одного разу я лежав у ліжку, переплуталися у моїй голові випадково дві давніше прочитані історії і обі разом утворили основу драматичної події. Та наразі я не взявся до роботи, і треба було аж кількаразових упімнень мого друга Шрайфогеля, щоби підбадьорити мою амбіцію і спонукати мене до роботи. При одній випадковій зустрічі він заохочував мене так гаряче, що я під час дальшого походу почав обдумувати першу сцену, та, незважаючи на всяке зусилля, здужав скомпонувати не більше як 8-10 перших рядків. Вернувшись додому, я записав їх на карточці паперу і покинув на столі. Так ось уночі почалося у моїй душі якесь дивне розворушення. Мене вхопила гарячка, безсонний, я перевертався з боку на бік, і при всьому тому не було мені ані думки про розпочату „Прабабку”. На другий день встав я, почуваючи, що на мене находить якась тяжка хвороба. І ось випадково мій зір упав на той листок паперу, де я вчора записав початкові вірші і про котрих від тоді зовсім забув. Сідаю при столі і пишу далі, щораз далі; думки і вірші пливуть самі із себе; швидше я не міг би був переписувати з готового”. Там же. – С. 63.
Опираючись на тодішні наукові дослідження у ділянці психології Франко інтерпретує ці слова Грільпарцера, і ця його інтерпретація ще і сьогодні актуальна. “Ми можемо тут докладно прослідити психологічний процес в поетовій душі”, пише Франко, і відтак подає психологічну мотивацію автора: “В нижні свідомості [себто у підсвідомості] Грільпарцеровій нагромаджено було багато страховинних оповідань про лицарів і духів, що їх чував і бачив на сцені ще замолоду, а то й сам з братами та сестрами дитячим звичаєм відігравав дома. В тій нижній свідомості були ще також не менше страховинні дитячі спомини про т.зв. “лямус” – величезний пустий будинок обік батьківського дому, його дитячою уявою заселений страшними розбійниками, циганами і духами.” Там же. – С. 63-64.
Тут слід звернути увагу на важливий факт, а саме: добре ознайомлення Франка із Віднем, його історією і топографією. Свої психологічні міркування Франко підсилює своїм знанням міста австрійського драматурга. Це бачимо між іншим з його опису будинку “лямус”, який він, будучи у Відні, бачив власними очима. Франко завершує ці свої міркування про підсвідомі чинники у творчому процесі драматурга такими словами: “Додаймо до сього ще і те, що план “Прабабки” був уже уложений в його голові, та з часом потонув також у сутінки його нижньої свідомості, то побачимо, що в ній були вже згромаджені всі розрізнені елементи трагедії. Треба було тільки одного товчка збоку, щоб усе те піднести до світлої свідомості. А тим товчком було описане тут душевне зворушення. Ще попереднього дня поетова верхня свідомість надармо мучилася над виконанням драми і ледво-на-ледво сплодила перших 8-10 рядків. Аж по тій психологічній бурі почала нижня свідомість продукувати автоматично; і тепер поплили думки і вірші самі могучими хвилями, а верхня свідомість, так сказати, не мала що більше робити, як сидіти і переписувати”. Там же. – С. 64.
Перший варіант трагедії “Праматір” Ґрільпарцер написав протягом трьох тижнів місяця серпня 1816 року, і цього самого року відбулася прем’єра п’єси в одному з невеликих віденських театрів. До створення остаточного варіанту значно спричинився своїми порадами згаданий вище Й. Шрайфоґель, завдяки цим порадам персонаж Духа Праматері набув рис цілком шокуючих і страхітливих. Трагедія ця написана у класичній традиції, у п’яти діях, мелодійно римованими трохеями з дотриманням єдності місця і часу дії. Головні особи драми – це граф Зденко фон Боротий, його донька Берта, його син Яромир, і Дух Праматері. Згаданий щойно Яромир – можливо, найяскравіша і найбільш трагічна постать, створена у традиції “шляхетного розбійника”, розпочатій ще Шіллером.
Тема трагедії – самознищення однієї родини шляхом здійснення прадавнього прокляття. Вже тут, у першій трагедії ще зовсім молодого автора знаходимо первні, зародки підставової теми всієї його творчості, а саме – конфлікт між прагненням життя, повного динаміки і дії та збереженням буття внутрішнього миру і спокою. Трагедія була (і мабуть по сьогодні є) надзвичайно сценічною; вистави відбувалися при переповнених театральних залах, проте офіційна австрійська критика сприйняла цей твір суто негативно. Сюжет драми, головне – центральний мотив розбійника Ґрільпарцер запозичив із життя французького авантюриста Луіса Мадрина, якого було страчено 1755 року, із роману під заголовком “Монах” англійського письменника Метью Ґрегорі Льюїса.
Цілком відмінною від першотвору своїм тоном і етосом є трагедія у п’яти діях “Сафо” (Sappho,1818), так званої “десятої музи”, хоча підставова тема, згадане вище зіткнення двох світів, у даному випадку світу дійсного зі світом мистецьким, вказує на певну спорідненість між творами. Побудована на віршах цієї славетної давньогрецької поетеси з острова Лесбос, драма, що її Ґрільпарцер насправді задумував, як оперне лібретто, написана ямбами, розпочинає серію класичних трагедій на теми грецької міфології. В основі сюжету лежить, спрощено кажучи, одвічний любовний трикутник:
Фаон, молодий адепт поезії, любить і поважає Сафо, як поетесу, мисткиню, але його серце і справжнє реальне почуття належать невільниці Мелітті. Він навіть не може уявити собі, що така велична особистість, як Сафо, здатна покохати його. Ось його слова: “Хто міг би повірити, що перша жінка Еллади могла б накинути оком на останнього еллінського юнака”. Розбурхана пристрастю і сповнена ревнощами Сафо, яка справді глибоко закохується у Фаона, вже впритул наближається до здійснення злочину – аби тільки зберегти, затримати коханця біля себе. Але згодом, збагнувши глибину злочинності свого задуму, вона кидається з урвища у море, гідно закінчуючи життя шляхетним самогубством, проте рівночасно цим саме вчинком Сафо мститься Фаоновї й Мелітті, бо знає, що пам’ять про неї навіки стоятиме поміж закоханими, і буде неподоланною перешкодою щасливому, нормальному життю. Хоча Сафо і є майже міфічною постаттю з доби Давньої Греції, проте у версії Ґрільпарцера вона не позбавлена живих людських рис. Сафо Ґрільпарцера – це не тільки співачка любові на острові Лесбос, але й також справжня, реальна жива жінка з крові і плоті, яка відчуває розпач від проминання молодості, і в тому сенсі вона суттєво не відрізняється від віденських жінок – сучасниць письменника. Як вже зазначено вище, людська природа є для Ґрільпарцера незмінною. Успіх цієї драми дав змогу Ґрільпарцерові, отримавши матеріальну винагороду – “Плату театральному поетові”, на певний, досить тривалий час залишити працю й займатися творчістю, не думаючи про засоби до існування. Втім, “на певний час” не означає “назавжди”, тож зрештою драматург мусив повернутись до осоружної роботи у державній установі.
Наступна драма Ґрільпарцера “Золоте руно” (Das Goldene Vlies, 1821) являє собою трилогію: “Господар” (Der Gastfreund), “Аргонавти” (Die Аrgonauten) і “Медея”. Австрійський драматург використав тут традиційний грецький матеріал, переважно – з драми Евріпіда “Медея”, але також і багато інших літературних і наукових творів на цю тему, щоб на його основі подати тонкий психоаналіз жіночого єства, в якому любов змінюється ненавистю, аж до вбивства власних дітей.
Перші дві драми трилогії можна вважати свого роду введенням у головну частину трагедій їх, до речі, досить рідко ставлять на сцені. Тим часом “Медея” ще досі втішається театральним успіхом на австрійській сцені. Перші дві п’єси є більш епічними, ніж драматичними, у них відбувається певна експозиція, глядачеві або читачеві подається необхідна інформація для повного розуміння заключного твору. Отож, “Медея” є з цієї точки зору “аналітичною драмою” за визначенням, яке було дано свого часу драмам Ф. Шіллера.
В основі сюжету драми “Господар” лежить історія здобуття Золотого руна Ясоном, який також забирає з собою Медею, але там, на чужині покидає жінку, віддавши перевагу її суперниці Кройзе. Вже тут драматург показує глибоку різницю в етнічно-культурному походженні двох протагоністів: Ясона й Медеї. Ця різниця і спричиняє неподоланний конфлікт між ними. До деякої міри маємо тут також справу з сутичкою, конфліктом двох цивілізацій: грецької і варварської; причому грецька в цьому випадку не являється морально вищою. П’єса “Аргонавти” базується на заключній частині легенди про Ясона. Та найбільш захоплюючою темою в трилогії є психологічна еволюція образу Медеї – від закоханої жінки до розлютованої фурії, яка чинить вбивство власних дітей. “У постаті “Медеї”, – пише Клярман, – Ґрільпарцер створив, мабуть, найбільш зворушливу жіночу постать, більшу і трагічнішу, ніж усі ці Медеї світової літератури, від Евріпіда, через Корнеля до Ануя і Джефферса. Йому краще, ніж усім іншим, вдалося представити сучасній людині одвічну трагедію цієї жінки. На додаток до задавненого болю покинутої жінки, є тут щось нового, щось модерного – жінка, яка з відкритими очима крокує назустріч своєму нещастю; жінка, яка кохає, і яку краще можуть зрозуміти люди XX століття, ніж сучасники Ґрільпарцера. Вона страждає невтішним горем відчуження, горем вічної чужинки, не прийнятої через її відмінну натуру; вона втрачає у біді й недолі не тільки мужа, якого пристрасно кохає, і в якого просить любові у поросі біля його ніг, але також і своїх дітей. Своєю оргіастичною помстою вона прагне також задушити у собі материнську любов. І при цьому з найглибшим материнським почуттям вона вбиває своїх дітей власними руками – бо смертю вона їх порятує від відчаю відчуження, від життя між двома світами.” Klarmann Adolf. “Grillparzer und die Moderne” Die Neue Rundschau, Jahrgang 1956, Heftt8.
У драмі на п’ять дій “Велич і падіння короля Оттокара” (Kцnig Ottokars Glьck und Ende, 1825) написаній ямбами, Ф. Ґрільпарцер використав історичні події з другої половини ХШ століття. Головним джерелом цієї драми є Австрійська хроніка (Цsterreichische Remchronik, с. ). Написана з пафосом, високим поетичним стилем, драма ця є величним внеском у жанр історичних п’єс в австрійській літературі. Вона тематично охоплює період занепаду Богемського королівства та зміцнення Габсбурзької імперії, і є до певної міри панегіриком, чи то одою на прославлення монархії. Дія драми відбувається від 1261 року, себто з моменту розлучення короля з королевою Маргаритою – і до його смерті у 1278 році. “Король Оттокар” – це перша велика драма Ґрільпарцера, у якій автор осмислює тему величі і моральної відповідальності володаря. Є це також драма, у якій провина і кара відіграють центральну роль – особливо у постаті самого короля Оттокара. Етос драми є глибоко релігійним. Авторитет володаря – короля, цісаря, його право бути найвищим суддею на землі походить від Бога; і той, хто це забуває, починає діяти так, немовби він сам був богом, мусить бути покараний долею. Етичні й моральні норми однаково стосуються і до вищих верств населення, і до нижчих. Цю незаперечну істину – що людина не сміє й не може діяти, як Бог, врешті збагнув і король Оттокар, і висловив її у своїй великій і потрясаючій сповіді в п’ятій дії:
***
Не до пуття рядив я у твоєму, Великий Боже, світі. Наче вихор,
Я мчав безжально й стрімко над полями.
Я замість Тебе перебрав зухвало те право, що Тобі лише належить.
Та Ти – єдиний, хто це право має, бо можеш Ти і вбити, й воскресити.
А я – ким я був? Хробаком нікчемним? Пощо я так затято й богохульно
Наслідував тебе, о Пане Світу? Я зло чинив, не знаючи дороги
У бік добра. А Ти ж створив людину
З її бажаннями – Ти цілий світ поставив,
Явив Ти чудо, дав вінець творінню, струнку поставу огорнув Ти в шати.
І оточив чарівними дивами. Вона живе, існує, світ сприймає,
Вдихає, видихає, харч вживає – і сила в тіло входить, і сповняє
Його бажанням, прагненням, – і тіло
Угору виростає, як будова, палац величний, незрівнянний храм.
Такий, що з ним не може порівнятись ніякого царя житло препишне.
Та я ж цих тіл, палаців цих величних поруйнував таку незмірну кількість!
Для чого? Щоб свій шал погамувати?
Так наче сміття кидають, я кидав загони вояків на поле бою.
А кожен з них колись на світ з’явився, і материнську грудь він ссав, і батько
Благословляв дитя своє на щастя, і пестив, і плекав, і боронив.
Коли дитя, було, поранить пальця, родина вся збігалася до нього,
Щоб втішити, перев’язати ранку, аби вона загоїлась хутчіш.
А це ж лише подряпинка на пальці!
Тоді, як я їх незліченні сотні жбурляв і попихав на поле ратне?
Холодним і безжалісним залізом я торував собі вперед дорогу
Крізь їх тіла, такі живі і теплі.
Великий Боже! Що ж, коли Ти й справді
Вже вирішив судити Оттокара,
То я не маю слів на виправдання.
Суди мене. Лиш пощади народ.
Але попри наявну присутність таких, сказати б, абстрактних тем та ідей, які вплетені у зміст драми, цей твір не є “драмою ідеї”. Всі персонажі, як це майже завжди буває у творчості Ґрільпарцера, є все ж реальними людьми, з усіма, притаманними людині властивостями. Оттокар програє свою цісарську корону не на полі бою, й не через кару Божу за те, що покинув Маргариту і взяв молоду гарячу угорську принцесу Кунігунду. У своїй статті “Любов і політика княжни руської і королеви чеської. Сторінки із чесько-українських взаємин ХІІ ст.”Київ (Філадельфія – 1952. – Ч. . – С. , автор Григор Лужницький доказує, що Куніґунда (Кунгута) була українською принцесою. Він зазнає найбільшої своєї поразки саме на шлюбному ложі.
Відносини між чоловіком і жінкою дуже часто в Ґрільпарцера є певним випробуванням, свого роду тестом, екзаменом, який мусить скласти кожна повноцінна особистість. Це стосується, хоча і в дещо інших вимірах, до Ясона, до Оттокара, і до низки інших героїв-протагоністів у драмах Ґрільпарцера.
Оттокар, чоловік, який для Маргарити завжди був начебто молодшим братом, для Верти – коханцем і джерелом майбутнього осягнення соціальних висот, цей чоловік для Кунігунди є старцем. І не допомагають Оттокарові в цій ситуації ані королівська корона, ні булава полководця. Кунігунда вже на самому початку їхніх стосунків зраджує Оттокарові; у ту мить, коли вона не спромоглася рішуче відкинути залицяння Цавиша й віддати його на заслужену кару. Після першої подружньої ночі з молодою принцесою, Оттокар втрачає свою чоловічу впевненість, і тим самим – свій потенціал володаря і полководця. Людське-особисте (фізіологічне й психологічне) визначає подальший перебіг історичних подій.
Випробування є також центральним мотивом у трагедії “Вірний слуга свого пана” (Еіn treuer Diener seines Herrn, 1828), п’єсі, яку драматург написав на замовлення з нагоди коронації у Братиславі цісаревої Кароліни-Августи на королеву Угорщини. Маючи негативний досвід стосунків з цензурою, Ґрільпарцер намагався всіляко оминути політичні двозначності, але цього йому не вдалося. Ядром п’єси він поставив кантівський категоричний імператив, який для нього самого був найвищим моральним законом, і на його думку – гідним принципом володарювання цісарського дому.
З уваги на той факт, що ця п’єса є менш відомою, подамо нижче виклад її змісту: Андреас, король Мадярщини, наставляє старшого за віком і дещо педантичного графа Банкбануса, як свого заступника-регента на час своєї відсутності. Банкбанус присягає королеві, що підтримуватиме мир і порядок. Але ненависть королеви Гертруди до королівського регента дуже утруднює тому діяльність. Плетуться різноманітні інтриги дворян проти нього, а герцог Отто фон Меран, рідний брат королеви залицяється до Ерні – шляхетної і вірної дружини Банкбануса. Жінка відмовляє герцогові, але він не хоче з цим змирятися, і при допомозі королеви все ж таки добивається інтимної зустрічі з Ерні. В часі цього побачення герцог настільки нав’язливо добивається інтимної близькості, що нещасна жінка, аби зберегти свою честь, чинить самогубство. Занепокоєний зникненням дружини, Банкбанус вривається до покою королеви, яка, щоб захистити брата, бере на себе повну відповідальність за те, що сталося. Попри важкий удар долі, Банкбанус і надалі намагається вірно служити королю й ретельно виконувати покладені на нього обов’язки. Він тамує у собі прагнення помсти, проте не може зупинити бунту, що його вже готують рідні Ерні, і його власні родичі. Все ж таки граф лишається вірним даній присязі, і навіть захищає своїх ворогів, себто королеву та її брата. Фон Меран тим часом потрапляє у глибоку депресію, але зрештою виходить із неї. Але один із бунтарів, нехотячи, вбиває королеву. Банкбанус не може протистояти цим подіям, він лише спроможний врятувати королівського сина. Тож після повернення короля, граф іде у відставку, щоб там, втративши все, що він мав дорогого, у самотності дочекатися кінця свого життя.
Деякі критики поставилися до цього твору дуже негативно, закидаючи авторові, що він у своїй п’єсі подав “апологію прислужництва”. Однак зі змісту п’єси робиться зрозумілим, що автор хотів показати сильне, “кантівське” почуття обов’язку, як справжню героїчну чесноту. У цьому сенсі Банкбанус є справжнім трагічним героєм, який, хоч і немічний і нездатний, як правитель, все ж морально успішно складає свій іспит-випробування. Закінчуючи цей переказ змісту, додамо, що п’єсу було вилучено з театрального репертуару згідно наказу самого цісаря.
У наступні п’єсі Ґрільпарцера “Хвилі моря і любові” (Des Meeres und der Liebe Wellen, 1831) написаній, як і попередні, ямбами у п’яти діях, автор знову звертається до грецької міфології. Матеріали про легенду Геро і Леандра Ґрільпарцер вивчав уже від 1819 року, а п’єсу завершив 1829-го. Є це одна з нечисленних праць австрійського класика, яка була перекладена українською мовою, і навіть поставлена Йосифом Стадником на сцені “Руського народного театру” у Львові в 1909 році. Грильпарцер Франц. Хвилі моря і любові. Трагедія в 5-ти діях. Переклад П. Карманського. Накладом Йосифа Стадника. [Серія]: Бібліотека Театральна.- Ч. , Чернівці, 1909. – 94 с. Її короткий зміст такий: покинувши батьківський дім, Геро добровільно зрікається будь-якого громадського життя, щоб служити богині Афродіті. Наближаючись до вівтаря, де вона має скласти остаточну присягу, вона зауважує молодого красеня – юнака Леандра, який прибув на фестиваль з іншого берега Геллеспонту. Геро відчуває у собі перший поклик любові, і смертельно закохується в юнака, а він, хоч який соромливий і несмілий щодо жінок, також відчуває у собі кохання до Геро. Під час наступної ночі Геро зі страхом спостерігає, як Леандр, перепливши морську затоку, видирається по вежі, в якій вона перебуває. Героїня дозволяє втомленому юнакові перепочити, перш ніж він муситиме повертатися назад. Ховаючись від сторожі до її спальні, Леандр у темряві доторкається до плеча Геро, і присягається їй у вічному коханні. Юнак просить її поставити лампу у вікні, аби наступної ночі він міг знову її навідати. Молоді люди кохаються, але їхнє щастя триває недовго. Головний жрець, який доводиться стрийком Геро, дізнається про їхнє недозволене кохання. Відіславши Геро з її кімнати, він встановлює лампу так, що її гасить вітер. Юнак, втративши орієнтир, гине, коли бурхливі хвилі кидають його об каміння біля берега. Довідавшись про смерть Леандра, Геро також помирає – від туги і відчаю.
У цій п’єсі немає справжніх лиходіїв, як таких; всі персонажі виконують свій обов’язок, або ж діють згідно з їхньою природою. Навіть жрець, який спричиняє Леандрову смерть, робить це задля вищої мети, хоча й він має сумнів:
Хто знає, чи не помилились ми?
Де віра є сліпа, там злоба без границь.
П’єса є своєрідним коментарем трагічної сутності людського життя, його минущості, і невмолимого закінчення смертю. Ось слова Геро, що їх вона каже над мертвим тілом Леандра:
Чим саме є життя!
Такий був молодий, красун,
Такий великий жар життя,
Тепер мертвий лежить. Я трібувала,
На грудь мою сю руку клала,
Та чула, холод плив під саме серце,
В німих очах ні блиску світла.
Як страшно, леле!
(Тут і далі переклад П.Карманського)
Згідно з духом дохристиянської релігії, людське життя є позбавлене трансцедентальності. Смерть є остаточним кінцем екзистенції. У словах Геро до мертвого Леандра відчувається цей глибокий трагізм людської долі, яка мусить завершитися прощанням навіки:
ГЕРО: Так я навчилась слухати могучих.
Боги не годились на це й помстились.
Беріть його! Прощай, юначе красний!
Я радо-б ще за твоє право стала,
Та я боюсь, холодний ти, мов лід.
На знак, на застав, при розставанні ще
Прийми вінок, і пояс я розв’яжу
І покладу тобі у гріб. Красо чудова!
Чим я була, що мала, все забрав;
Візьми ж і знак, усе твоє єство.
І так прощай!
***
Ніколи вже не бачити тебе!
Ти, що ввійшов сюди у шатах ночі
І світло влив в мою похмуру душу,
Так, що зацвіло все, що добре, гоже;
Ідеш відсіль в самітній темний кут,
І не уздрю тебе ніколи вже?
Поверне день і верне тиха ніч,
Весна і осінь, літа довгі втіхи,
Та ти ніколи вже, Леандер, чуєш?
Ніколи вже, ніколи вже!
Категорія: Зарубіжна | Додав: КрАсАв4іК (28.12.2012)
Переглядів: 695 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]