| Головна » Статті » Зарубіжна | [ Додати статтю ] |
А.С. Пушкін, «ЦИГАНИ»
|
А.С. Пушкін, «ЦИГАНИ» (1824) На початку XIX ст. в літературі поширилася нова тема — романтичної подорожі. Утворився навіть своєрідний стиль, коли мандрівник докладно описував те, що бачив і про що дізнавав-ся, і чергував усе це з власними враженнями і переживання-ми, з особистими думками і роздумами. Так були написані «Листи російського мандрівника» М.Карамзіна, «Паломниц-тво Чайльд Гарольда» Байрона та ін. Так сталося і з Пушкі-ним. Смуток петербурзького вигнанця поєднувався з яскрави-ми враженнями, які виливалися в нових творах. В ці роки поет знайомиться з творчістю Байрона, коротке життя якого вже наближалося до трагічного кінця. Пушкіну подобаються його «східні повісті». На початку 1820-х років Пушкін пише поеми, позначені яскравим східним колоритом: «Кавказький бранець», «Бахчисарайський фонтан», « Брати-розбійники», «Цигани». Головний герой поеми «Цигани» — розчарований у житті юнак Алеко. Він мріє знайти розраду серед простих людей — у циганському племені. Пушкіну прекрасно вдалося змалюва-ти романтично яскраву, колоритну картину життя й побуту циганського табору. Вона збуджувала фантазію, хвилювала уяву, що притаманно романтизму. Понад усе для циган — во-ля, вони вміють цінувати красу і радощі життя, вони близькі до природи. Між ними прямі і щирі стосунки. Всього цього не міг знайти Алеко у суспільстві, про яке він говорить так: Там люди збились в кам'яницях, Не бачать, як встає зарниця, Не чують птахів лугових, Бояться думати й кохати, Продажні душі крамарів, І тільки вміють плазувати, Просити срібла й ланцюгів. Що кинув я? Жінок зрадливих, Шалені утиски юрби, Вироки неуків чванливих, Тріумф неслави і ганьби. (Переклад Михайла Драй-Хмари) Алеко одружується з юною циганкою Земфірою, яка стає для нього дорожчою за світ. Та ось він дізнається, що Земфіра не вірна йому. Земфіра не приховує, що закохалася в юного ци-гана, адже «серце волі просить». Старий циган ніби вторить їй: ...Молодість як птиця. Хто вільну стримає любов? Але Алеко з цим не погоджується: ...О ні! В змаганню Я свого права не зречусь, Або хоч помстою уп'юсь. З ревнощів він убиває закоханих. Виявляється, що хоч він і страждав від умовностей вищого світу, але приніс його поро-ки сюди, у табір: він поставився до Земфіри як до своєї влас-ності, зневажив її волю. В Алеко Пушкін втілив риси романтичного героя. Алеко глибоко незадоволений тим світом, в якому виріс і жив. Мрія малює перед ним інший світ людей, в якому він сподівається знайти те, чого йому так бракує у суспільстві. Та образ ідеаль-ного щастя може, як видно, жити лише в уяві. Зустріч з омрі-яною країною волі, непідробних почуттів не принесла щастя ні йому, ні іншим. Цигани виганяють Алеко з табору: До дикої не звик ти долі. Ти лиш для себе хочеш волі. Усіх жахатиме твій глас. Ми боязкі і добрі люди, Ти — смілий, злий, — покинь же нас! Прости! Хай мир з тобою буде. Герой втрачає останню надію й опору в житті. Тепер, коли він не просто розчарувався у житті, а й занапастив душу злочи-ном, на нього чекають ще жорстокіші моральні страждання. З Кишинева Пушкіна переводять в Одесу, де він пробув на службі ще рік. Його начальником стає граф Воронцов, той са-мий, кого він назвав «напівмілорд, напівкупець, напівмудрець, напівневіглас». Він вимагає від Пушкіна педантичного виконання канцелярських обов'язків, а в столицю шле на нього скаргу за скаргою. Поет відповідає йому епіграмами. Однак Пушкін, на відміну від його улюбленого поета Воль-тера, був народжений не сатириком чи соціальним викрива-чем. Тут, на півдні, сформувався його неповторний ліричний талант. Йому підвладні були переживання високої любові, радість дружби, насолода природою, поетичне сприйняття на-родного життя, чуття минулих часів. Російський критик Віс-саріон Бєлінський писав: «Є завжди щось надзвичайно шля-хетне, лагідне, ніжне, благоухание і тендітне у всякому по-чутті Пушкіна... Читаючи його твори, можна в досконалий спосіб виховати у собі людину». В Одесі Пушкін пережив високе і палке кохання до однієї жінки. Через багато років у Петербурзі він зустріне її, і тоді з'явиться прекрасний вірш «Я вас кохав...» (1829): Я вас кохав; в душі моїй ще, може, Кохання пал і досі не погас, Та хай воно вас більше не тривоже, — Не хочу я нічим журити вас. Я вас кохав мовчазно й безнадійно, Боявся вас і потай ревнував; Я вас кохав так ніжно і так мрійно, Як дай вам Бог, щоб ївший вас кохав! | |
| Переглядів: 456 | |
| Всього коментарів: 0 | |