| Головна » Статті » Українська Література | [ Додати статтю ] |
ВІКТОР ЗАБІЛА
|
Скачать (1808–1869) Віктор Миколайович Забіла народився 1808 р. на хуторі Кукуріківщина, тепер с. Забілівщина Борзнянського району Чернігівської області, у родині дрібного поміщика. Його мати, Надія Миколаївна Риба, була дочкою борзнянського сотника, а її прямим предком був легендарний гетьман Павло Полуботок. Після смерті чоловіка в 1809 р. Надія Миколаївна залиши- лася з чотирма малолітніми дітьми, тому родина досить швид- ко збідніла. За сприяння рідні влітку 1820 р. Віктора вдалося влаштувати на навчання до Московської губернської гімназії. З 1822 по 1825 рр. він навчався в Ніжинській гімназії ви- щих наук. Тут хлопець познайомився і навіть сидів за однією партою з Миколою Яновським — у майбутньому великим Го- голем. Навчання юному Забілі давалося досить легко, проте постійно не вистачало коштів. Тому в 17-річному віці він зали- шив гімназію та був зарахований до Київського драгунського полку. З 1825 по 1834 рр. служив у війську. Вийшовши у відстав- ку в чині поручика, мешкав на своєму хуторі поблизу Борзни і до кінця життя працював начальником поштової служби. Складати вірші Віктор Забіла почав у середині 30-х pр. (од- ним із поштовхів до початку поетичної творчості стала відмова коханої дівчини Любові Білозерської, з якою майбутній поет був уже заручений, стати його дружиною), але за його життя було надруковано лише невеличку частку творчого доробку. Так, у 1841 р. в альманасі «Ластівка» Є. Гребінка на друкував три його вірші: «Голуб», «Пісня» («Повз двір, де живе мила…»), «Повіяли вітри буйні». Також відомо, що на початку 40-х pр. було надруковано збірку його поезій, проте з невідомих причин вона так і не дійшла до читача (лише в 1936 р. літературозна- вець Є. Кирилюк виявив єдиний примірник цієї збірки). У 1857 р. у «Черниговских губернских ведомостях» були надруковані ще два його вірші. У 1906 р., уже після смерті поета, завдяки І. Франку у Львові було видано повну збірку його творів «Співи крізь сльози». Помер у листопаді 1869 р. у м. Борзна. Хоча, як ми бачимо, твори поета друкувалися досить рід- ко, вони активно поширювалися серед народу в чисельних ру- кописних варіантах, сприймалися та виконувалися як народні пісні. Наприклад, «Гуде вітер вельми в полі», «Не щебечи, со- ловейку», покладені на музику М. Глинкою, «Не плач, дівчи- но», «Голуб», «Човник», музику до яких написав сам поет. Віктор Забіла був знайомий і товаришував з багатьма ви- датними особами того часу, зокрема з Т. Шевченком, з яким він зустрічався під час приїздів того на Україну, а взимку 1847 р. Тарас Григорович навіть деякий час жив на хуторі Кукуріків- щина. До того ж у повісті «Капитанша» Т. Г. Шевченко зобра- зив В. Забілу під іменем Віктора Олександровича. Значна частина поетичного доробку В. Забіли являє собою любовну драму. Перші вірші на цю тему, очевидно, з’явилися тоді, коли їхній автор мав надію одружитися з коханою Любов’ю Білозерською. Це, зокрема, вірш «Повз двір, де мила живе…», в якому, попри радісні очікування, уже відчутною є нотка занепокоєння тим, що двічі проїхавши «повз двір», герой так чомусь і не зустрів милої. Сюди ж можна віднести і «Весілля». Подальше розгортання подій зображено у віршах «Соловей», «Голуб», «Кохання», «Розлука» тощо. Так, напри- клад, у поезії «Гуде вітер вельми в полі!» молоденький козак, проклинаючи власну долю, звертається до сил природи з про- ханням допомогти. Песимістичний настрій проймає вірш «Соловей». Звернен- ня саме до цього птаха є не випадковим, адже в українській традиції, зокрема в усній народній творчості, він постає «спів- цем» кохання. Тому й просить ліричний герой: Не щебечи, соловейку, Під вікном близенько; Не щебечи, малюсенький, На зорі раненько. Як затьохкаєш, як свиснеш, Неначе заграєш; Так і б’ється в грудях серце, Душу роздираєш. Можливо, образ солов’я в цій поезії має й інше смислове на- вантаження, бо ще з часів Давньої Греції цей представник пер- натих вважався священним птахом поезії, як пізніше лебідь. А римляни часто зображали солов’я як співця траурних пісень на надгробних монументах. Пізніше християнська церква за- позичила цю символіку глибокого трауру, і з солов’ями почали порівнювати душі праведників, що прагнули неба. Апофеозом любовної теми у творчому доробку Віктора Забі- ли можна вважати вірш «До невірної», в якому герой докоряє коханій, що «ніколи не кохала так, як … казала», хоча «божи- лася й клялася, що вже зовсім оддалася мені серцем і душею і що будеш вік моєю». Закінчується ця поезія у традиційній для народної пісні манері: «А моя нещасна доля навіки пропа- ла». Цікаво, що цей твір був написаний у 1858 р., тобто 50-річ- ним поетом, який залишився вірним своїм ідеалам протягом усього життя. І. Франко, відзначаючи близькість поезії В. Забіли до укра- їнської народної пісні зазначав: «ся повна безпретенсіональ- ність і примітивність його ліричних виливів і творить головну частину їх вартості, робить їх «людським документом», який не перестане промовлять до людей зрозумілою їм мовою…». І в цій зрозумілості та близькості й полягає основне значення творчості В. Забіли. У його доробку є твори (віршовані оповідання, роздуми, послання, притчі або медитації на громадські, моральні, істо- ричні та побутові теми), навіяні подіями історії та проблемами того часу. Наприклад, вірші «Зовсім світ перевернувся» або «Багатий і бідний», в якому розповідається про суперечку між бідним і багатим за межу. Таким чином, Віктор Забіла зробив помітний внесок у роз- виток української поезії і, на думку літературознавців, став «передвісником Шевченка». Соловей Не щебечи, соловейку, Під вікном близенько; Не щебечи, малюсенький, На зорі раненько. Як затьохкаєш, як свиснеш, Неначе заграєш; Так і б’ється в грудях серце, Душу роздираєш. Як засвищеш голосніше, А далі тихенько: Аж у душі похолоне, Аж замре серденько. Зовсім трошки перестанеш, Лунь усюди піде; Ти в темну ніч веселися, І як сонце зійде. Твоя пісня дуже гарна, Ти гарно й співаєш: Ти, щасливий, спарувався І гніздечко маєш! А я бідний, безталанний, Без пари, без хати: Не досталось мені в світі Весело співати. Сонце зійде — я нуджуся, І заходить — плачу: Котру люблю дівчиноньку, Тієї не бачу. Довго й чутки вже не маю Про милу дівчину; Цілий вік свій усе плачусь На лиху годину. Не щебечи, соловейку, Як сонце пригріє! Не щебечи, малюсенький, І як вечоріє! Ти лети, співай тим людям, Котрі веселяться; Вони піснею твоєю Будуть забавляться. А мені такая пісня Душу роздирає! — Гірше б’ється моє серце, Аж дух замирає. Пугач мені так годиться: Стогне, не співає; Нехай стогне коло мене Да смерть возвіщає.1 Література: 1. Береза І. Ю. Відгомін староукраїнської писемності в поетичній спадщині Віктора Забіли // Філологіч- ні науки: Зб. наук. праць. — Суми, 2003. 2. Деко О. Солов’ї співають на світанні: Роман [про В. Забілу]. Журливий заспів: Повість. — Хмельницький, 2006. 3. Крижанівський С. Віктор Забіла, поет і літературний герой // Київська старовина. — 1993. — № 6. 4. Сиротенко В. Забутий побратим Шевченка // Наука і суспільство. — 1998. — № 11–12. 1 Подається за виданням: Дніпрова хвиля: Хрестоматія нововведених творів до шк. програм / За ред. П.П. Кононенка. — К.: Рад. шк., 1990. — С. 94–95. | |
| Переглядів: 2354 | |
| Всього коментарів: 0 | |