|
Боліло і тривожило сумління те, що за кордоном продовжували його хвалити і друкувати, а тут, на рідній землі, він засуджений як державний злочинець, він — ізгой. І за що? За те, що боровся проти несправедливості, висловлював свою незгоду з новою хвилею арештів і судових процесів, які розпочалися вже за часів Хрущова? Хай іноді не стримувався, надто емоційно реагував, бунтував, але хіба це політичні злочини? З себе якоїсь долі вини за емоційно бурхливу реакцію на несправедливість сам Стус не скидає. Однак поділяє її з тими, хто несправедливо до нього поставився у тяжкі хвилини життя. Чи мав він на це серйозні підстави і моральне право? На наказі № 180 від 15 вересня 1965 року по Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, де зазначалося: «За систематичне порушення норм поведінки аспірантів і працівників наукового закладу аспіранта другого року навчання Стуса Василя Семеновича з 20-го вересня ц. р. відчислити з аспірантури інституту», Василь Стус написав: «Читав. Хай це все лишається на вашій (директора інституту М. 3. Шамоти. — М. Ж.) громадянській і партійній совісті». Безпосереднім приводом для звільнення став виступ аспіранта В. С. Стуса в кінотеатрі «Україна» під час прем'єри кінофільму «Тіні забутих предків». Згодом Стус напише: «Я дуже карав себе за цей виступ, хоч що я там казав, я не пам'ятаю, бо кричав просто не своїм голосом, і ніколи пізніше я вже такого виступу собі не дозволяв (звичайно, хибні виступи були й пізніше, але не такі, як той, у кінотеатрі)». Важко сьогодні уявити ту психологічну атмосферу, яка поступово — від виступу до виступу — визрівала того дня в кінотеатрі «Україна». З пояснювальної записки В. Стуса дирекції Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР від 7 вересня 1965 року ясно, що емоційно збурений виступ Стуса Василя був спричинений заявою одного із виступаючих про арешти серед інтелігенції та приховування цих фактів від громадськості: «Я не міг стерпіти. Я не міг мовчати. Після фільму я хотів сказати, що ми, радянські люди, не повинні забувати, що і Сталін, проводячи ряд антисоціалістичних заходів, прикривався ім’ям Леніна. Хрущов це робив так само, проводячи ряд своїх експериментів, теорій і т. д. Я хотів сказати, що використання священного ім'я Леніна для прикриття своїх, не завжди ленінських заходів — це використання змушує нас боротись за справжнього Леніна. Не такого, яким його часом бачив Сталін чи Хрущов, а такого, який він є: як ідеал всього найпрогресивнішого, що виробило людство, комуністичний суспільний прогрес протягом століття. Я мав сказати, що сталінські розстріли безневинних багатьох людей робилися всупереч ленінізмові, хрущовські деякі заходи — так само робилися всупереч ленінізмові. І вважаю, що кожна чесна людина, кожен чесний комуніст (незалежно, чи належить він до партії безпосередньо чи ні) мусить робити все, щоб чисте ім'я нашого вождя Революції не використовували в своїх інтересах (може, просто в силу свого специфічно індивідуального розуміння) деякі люди. Я виступив, бо відчув, що виявлена в кінотеатрі атмосфера свідчить про такі самі факти, що в країні виявилися сили, які можуть і далі займатися нечесною, по суті антиленінською роботою. Я вважаю, що кожна чесна людина, кожен чесний комуніст повинен захищати революційні завоювання, наш соціалістичний лад, нашу радянську демократію. Кожна чесна людина мусить боротися за Леніна. До цього зобов'язує пам'ять про мільйони людей, які боролися за справді соціалістичний, справді найбільш демократичний суспільний лад, пам'ять про людей, що офірували своє життя для високого вогню Революції, для щасливого майбуття нащадків». Що можна сьогодні сказати про це пояснення? В наші дні, коли гласність і демократія утверджуються в складній боротьбі, ці схвильовані щирі рядки пояснення своєї поведінки радують нас. І дивують, що вони стали першопричиною й приводом для звільнення з аспірантури. Але тоді шляхи суспільного оновлення, які прокладалися рішенням XX з'їзду КПРС, поступово перекривалися, процеси демократизації суспільства згорталися і під впливом невдалих реформ середини 50-х — початку 60-х років, і внаслідок становлення нового культу «верховного вождя» — «нашого Микити Сергійовича», а потім — Леоніда Ілліча; суспільство почало розплачуватися за те, що не було створено такого механізму, який би попередив появу нових культів. Уже був позаду жовтень 1964 року, коли М. С. Хрущова зняли з посади, вже під приводом осудження хрущовського волюнтаризму і непродуманих реформ відбувається поспішна реанімація адміністративної спадщини, вже розпочалася непомітна, але послідовна робота по затисканню гласності і демократії під виглядом боротьби з проявами націоналізму. Нарешті, ніхто не відміняв статті 62 Кодексу УРСР, під яку підпали дії і вчинки Василя Стуса, хоча й ніхто не відміняв рішень XX і XXII з'їздів партії, які окрилили народ, а багатьох — і обнадіяли так, що вони повірили в безповоротність повної демократизації суспільства. Поет болісно реагував на перекручення принципів національної політики на Україні. Й знову ж — мав рацію, сварився, обурювався, протестував... А чи були для цього підстави? Звісно, були. Хіба його вірші «У Мар'їнці стоять кукурудзи», «Йдуть три циганки розцяцьковані», «Безпашпортний, закріпачений в селі...» з'явилися не тому, що їх автор бачив, як почали відкраювати під поріг присадибні ділянки, відбирати домашню худобу і навіть свійську птицю, як «от Москвы до самых до окраин» зазеленіли гігантські кукурудзяні поля, як на XXII з'їзді пообіцяно за 20 років побудувати комунізм в країні. З одного боку — сміливе викорчовування наслідків зловісного культу особи, з другого — нові адміністративні акції проти тих, хто начебто перебирає міру в критиці, займається «очорнительством»; з одного боку — спроба відновити соціалістичну законність, перебудувати роботу економіки і сільського господарства, скоротити управлінський апарат, позбавити деяких благ керівників різних сфер управління, з другого — авантюрне втручання в мистецькі процеси, прагнення командувати творчою інтелігенцією і т. д. У суспільстві діяли авторитарні принципи аналізу і оцінок людських вчинків і дій — багаторічне «одержавлення» суспільства давалося взнаки. І не було в ньому місця вболіванню за долю окремої людини, тим більше такої, яку не влаштовував встановлений бездуховний уклад життя, як В. Стус, якого поглинула тим часом суцільна лавина невдач. Влаштувався кочегаром — звільнили, працював в історичному архіві — м'яко кажучи, попросили, пішов на роботу в метро — і там побоялися тримати. «У душу заходив розпач. Почалося ускладнення хвороби, втрата змоги друкуватися була для мене нестерпною; офіційні особи, що відмовлялися розмовляти зі мною, коли я ішов до них на прийом, тільки посилили це відчуття розпачу, зневіри і нестерпно болючої гіркоти», — згадував пізніше поет. Не раз він звертався і до Спілки письменників у надії на допомогу, передусім просив сприяти в друкуванні віршів і перекладів — потрібен був і якийсь гріш, та й готовий був безкоштовно віддати на читацький суд свої переклади. Відверталися. Як відвернулося від нього і ЦК ЛКСМУ, інші офіційні органи. Біль, образа, зневіра, розпач накопичувалися, «вимагали» ліків, виривалися з душі — то переходили в німий крик, то в бунт на людях, а найчастіше виплескувалися в самотності на папір. Оцим, як він писав, «сліпим зондуванням душі» він палив цей крик і знесилював біль — викрикувався на папері, важко виборсуючись із нестерпного усвідомлення, що творче життя не склалося і перспектив на його продовження мало: Отак живу: як мавпа серед мавп. Чолом прогрішним із тавром зажури все б'юся об тверді камінні мури, як їхній раб, як раб, як ниций раб. Ці рядки вилилися на папір у тому ж драматичному 1968 році, в період глибокої внутрішньої самоізоляції, коли духовним опертям для творчості, пронизаної спротивом, гірким сарказмом і безжальною іронією, стали філософський і літературний доробок Ж. П. Сартра, А. Камю, Ф. Кафки, які почали з'являтися в перекладах російською мовою. Їх буквально виривали із рук один в одного, незважаючи на необхідність дотримуватись «основоположних» настанов універсального спеціаліста в галузі літератури, музики, театру, філософії А. О. Жданова, що у виступах про журнали «Звезда» і «Ленинград» на зборах партійного активу і зборах письменників у Ленінграді 1946 року закликав радянських літераторів «сміливо картати і нападати на буржуазну культуру, яка перебуває в стані маразму і розтління»; а у виступі на дискусії щодо перекладу книги Г. Ф. Александрова «Історія західноєвропейської філософії» 24 червня 1947 року, дозволив собі, як він сам себе назвав, «філософському юнзі, що вперше вступає на хистку палубу філософського корабля під час жорстокого шторму», узагальнити: «Неправильне і неточне також твердження автора, що історія філософії є також історією виникнення і розвитку багатьох сучасних ідей, бо поняття «сучасний» ототожнюється в даному разі з поняттям «науковий», що є, звичайно, «помилкою», тому, мовляв, — слід різко засудити «факти плазування, низькопоклонства перед буржуазною філософією». Звісно, коли сучасні ідеї автоматично стають ненауковими, особливо коли вони народилися на грунті ідеалістичної філософії, яка «постає у своїй новій огидно брудній натурі, що відбиває всю глибинну ницість і мерзенність падіння буржуазії», то яким же може бути вплив на молодого поета творчості Сартра, Камю, Кафки, Бердяєва, Ортега-і-Гасета? Вважалося однозначно: тільки негативним. Саме впливом ідей екзистенціалізму Стус і намагався пояснити песимістичні настрої та саркастично-викривальні мотиви в новій збірці своїх поезій, якій він дав назву «Веселий цвинтар». Цим поет хотів якось захистити себе і свої вірші, зокрема такі, як «Марко Безсмертний», «Колеса глухо стукотять», від політичних звинувачень, хоча й не заперечував, що вірші ті за змістом і формою ще далекі від досконалості. «В екзистенціальному освітленні збірки йшлося тільки про те, що і такі міщани від членів партії, як Марко Безсмертний, святкують пам'ять великого вождя (Леніна. — М. Ж.), що і такі люди, як Єжов чи Берія, були суб'єктами революційного правопорядку і правозаконня у старі часи, коли М. К. Зеров їхав на свою Голгофу, щоб більше не повернутися...» — пояснює автор тематичну, точніше фактологічну основу своїх ідейно-естетичних узагальнень. Його пошуки історичної правди, пережитої народом, підсилювалися тотальним трагізмом екзистенціалістського споглядання, а це призводило до певних символічних узагальнень, що суперечило морально-психологічній атмосфері періоду застою. Мені здається, що живу не я, а інший хтось живе за мене в світі в моїй подобі. Ні очей, ні вух, ні рук, ні ніг, ні рота. Очужілий в своєму тілі. І кавалок болю, і, самозамкнений, у тьмущій тьмі завис. Поет прагнув передавати складні, майже невловимі психологічні перепади настроїв, які максимально посилюють почуття, доводять емоційну напругу до граничного стану. Далі — вибух, іноді неочікуваний, непередбачуваний, нерідко — й небажаний. Та поезія поривається до узагальнень. Навіть цілком реалістичний план може «вибухнути» символом. Особливо в тих випадках, коли він зростає на передчуттях і настроях, зумовлених тверезим аналізом певної ситуації: Вже цілий місяць обживаю хату, що, мабуть, і навикнути пора. Стілець і ліжко, вільних три квадрати, в віконці грати, а в кутку — пара... Вірш написаний, коли поет перебував під слідством. 1972 рік. Описується реальна ситуація — страшна, небажана, майже абсурдна приреченість. Не випадково почав тоді так активно творчо працювати, до стресів*. Поета тривожить не стільки фізична ізоляція, хоча й вона сама по собі нестерпна, а настрої і переживання рідних: як батьки? як здоров'я дружини? сина? що думають про нього друзі? А надто ж завдавала мук небезпека впокорення духу, думки, мрії, втрати відчуття внутрішньої свободи, а отже — непоправимого зламу його як особистості, згуби власної індивідуальності, яка визначила суверенність мислення і образного його вираження. Тому тема фізичної ізоляції поступово розвивається у В. Стуса в тему ізоляції духовної: Напевне, приписали до майна тюремного уже й тебе самого — всі сни твої, всі мрії, всі думки, завівши до реєстру потайного і зачинивши на міцні замки. («Вже цілий місяць обживаю хату...») Поет переживає цей стан відокремленості хворобливо, безжально анатомує його, немов хоче відсторонитись на мить від самого себе і пізнати себе, іншого, в цій кошмарній ситуації: Як моторошний сон — ці дні і ночі пригнічують мене і додають безмежних сил. Хоч силоміць ув очі засилюй сон! («Як моторошний сон...») Враження від тогочасних його віршів таке, начебто поет свідомо наколюється на гострі кути суворого випробування і зразу ж занурюється в болісні спогади, його гнітить нерухомість, застиглість часу, важка психологічна напруга. Зринають образи фатального змісту, відбувається ніби відчуження внутрішнього розпачу від реального стану речей; і чим песимістичніша тональність його поезій, тим чіткіше аналізується ситуація, яка набуває символу застиглості, тотальності. Весь обшир мій — чотири на чотири. Куди не глянь — то мур, куток і ріг. Всю душу з'їв цей шлак лілово-сірий, це плетиво заламаних доріг. («Весь обшир мій — чотири на чотири») Хіба так пишуть «з метою підриву і ослаблення Радянської влади»? Або це зізнання: Мені постав ти в доброті і гніві, мій недобутий віче. В сто очей за мною стежиш, стежиш з-за плечей. Не доберу, де праві, а де ліві. Той недобутий час мене пече, вогнем обмерзлу душу спопеляє. («Мені постав ти в доброті і гніві») Багаторічними фальшиво щирими, а нерідко — й щирими, від усього серця, поетичними «молебнями» на честь і во славу Сталіна, його «мудрої ленінської політики» ми досягли серйозної девальвації поезії, художнього слова і слова взагалі, тому до сих пір з підозрілістю прислухаємося до мінорних тональностей в поетичних рядках, з недовірою ставимося до незвичайного поетичного образу, символ нас лякає, — а що цим хотів сказати автор? — сумніви, переживання, розпач в поезії нас насторожують, а редакторів змушують дозувати радість і печаль, досягаючи начебто гармонійної рівноваги. Але ж поезія не систематизує почуття, не визначає раціонально якісь стабільні стани, а вивільняє почуття, очищає душу, допомагає добути бодай на якусь мить радість морального самоочищення. Чи може в когось виникнути сумнів у щирості, в правдивості цього безжального анатомування своїх помилок і невдач? Ні, бо це є, врешті-решт, поезія, яка повинна заговорити до сьогоднішнього читача, а вона, не сумніваюсь, відтворює правдиву рентгенограму його настроїв і переживань: Весь ранок сонце світить справа. На північ їдемо глуху. Яка тяжка ти, чорна славо, Що перестрілась на шляху. Взяла за руку, осоружна, І в бездоріжжя повела. («Весь ранок сонце світить справа») Якби Василь Стус творив і скаржився, апелював і бунтував «з метою підриву і ослаблення Радянської влади», то хіба він називав би свою, добуту начебто на грунті антирадянської діяльності, славу чорною, хіба він називав би її тяжкою, осоружною, такою, яка повела його на бездоріжжя? Звісно, ні. Хіба коли людина усвідомлено творить якусь політичну акцію, а у судовій справі Василя Стуса відзначено, що він виготовляв, зберігав і поширював антирадянські документи, хіба в такому випадку може людина заявити: «Не доберу, де праві, а де ліві?» Мова йде передусім про тлумачення вчинків і дій Василя Стуса як громадянина і поета, який жив болями, трагедіями і надіями рідного народу і саме в ім'я його майбутнього підняв свій голос, прирік себе на смерть. Поет відчуває, що ним опановує якась нова нестримна сила, вона стимулює його до концентрації волі («Усе вбери у себе, все замкни, обперезавши обручем залізним свій безберегий розпач»), до відродження надії на повернення на шлях від смерті до життя. Смерть трактується як моральне очищення і духовне відродження. Не все з творчої спадщини Василя Стуса збереглося, але з того, що залишилося в рідних і близьких, можна судити про зміну поглядів на своє майбутнє і на розвиток своїх ідейно-світоглядних принципів. Поступово у ньому визріває потреба осмислити, визначити і образно виразити своє, як на митця, як на художника, призначення і роль у цій драматичній ситуації. Підсвідомо закрадається думка про жертовність своєї, як художника, долі, про якусь свою фатальну приреченість, якій він повинен підкоритися і вже далі нести хрест, уготований долею і місією мученика. Спочатку ці ідеї ледве «прозирають» поміж рядками, але поступово міцніють, бо знаходять історичні аналоги, передусім із долею улюбленого ним Шевченка, з долею М. Чернишевського, виходять на рівень символічних узагальнень: Над цей тюремний мур, над цю журу і над Софіївську дзвіницю зносить мене мій дух. Нехай-но і помру — та він за мене відтонкоголосить три тисячі пропащих вечорів, три тисячі світанків, що зблудили, як оленями йшли між чагарів і, мертвого, мене не розбудили. («Усе моє життя в інвентарі...») Поет намагається перебороти хвилини розпачу, підсилені усвідомленням відірваності від рідної землі, самотністю, а отже — посиленням переконання, що його осуджують навіть і деякі друзі цим холодним полишанням у безвісті й самотині: І край чужинецький тебе опочив, довкола лиш сопки й розпадки, а від товариства, з ким дружбу водив, ні чутки, ні звістки, ні гадки. («І край чужинецький тебе опочив...») В поезіях митця зринає то образ ящірки, яка напризволяще свій лишає хвіст між розпеченим камінням, аби винести обривок тіла і вигоїти дух, «що вже смертельно захворів на пам'ять», то образ Ікара, якого він закликає злетіти у надвиш, де сонце, і там розпалити нагірний свій біль і здобути останню покуту. Стус шукає в цій печалі й безмежній самоті шляхи повернення до себе самого, стомленого від жорстокої несправедливості, ослабленого розлукою і непевністю своєї долі. Невже я сам-один на цілий світ, вогненний скалок вікового гніву, пізнав себе і долю цю зрадливу, щоб проклинати чужинецький світ. («Докучило! Нема мені вітчизни...») Амплітуда його настроїв величезна, сягає катастрофічної перенапруги. Йому здається, що весь світ повстає супроти нього — і «дрімучий Київ здибився буй-туром, лукавим косить оком і незлим», і ці мури, які «швидше вб'ють, ніж пустять. Швидше вб'ють», і місяць, цей «самовбивця і відьмак», і колючий посмерк, який «наповзає в вузьке і тоскне, як сосна, вікно», і небо, яке стало меншати, — лишаються лиш гони мрії: толока поетів і прихисток невдах, котрим відрада спогадувань — єдина з нагород, що безоглядно їм дала поразка. («Не зближуйся. На відстані спішись...») Та нерідко спогади огортаються ідилічними, з посиленою дозою мінорності, описами окремих ситуацій із дитинства, перебування в армії, на відпочинку з сім'єю і друзями... Він шукає наснаги, віри, способів долання меж, навикання і наповнення свого внутрішнього світу якоюсь новою метою. Особливо важко переживає Василь Стус розлуку з дружиною і маленьким сином. Їхні образи виринають у снах, з'являються у теміні безсоння, проступають на холодних мурах, запитують і кличуть, сповідують і знесилюють почуття болю серця до німих, безслізних скорбот. Ти є в мені. І так пробудеш вічно, свічо моя пекельна. У біді, вже напівмертвий, я в тобі єдиній собі вертаю певність, що живий, і жив, і житиму, щоб пам'ятати нещастя щасть і злигоднів розкоші, як молодість утрачену свою, жоно моя загублена! («Ти десь живеш на призабутім березі...»). Усе частіше в його поезіях з'являються релігійні образи, звучать молитовні інтонації, вірші-сповіді переростають в клятви-запевнення вистояти, здолати зневіру, упевнитися в силі духу, вибороти для себе надію на свою правоту, утвердитися в стоїчності цього протистояння, свого щораз посилюваного спротиву владі як силі, що обмежує його свободу, ущемлює можливість вибору. Весь білий світ — постав супроти, аж смертний пробиває піт. І дух твій, збитий в околіт, в єдиній постає досаді, в єдиній люті — нею й стій. І жодній не корися владі — бодай в затятості своїй. («Довкола мене — смертна туга...») Василь Стус з особливою гостротою індивідуального сприйняття реагує на свої настрої, переживання і відтворює їх окремими імпресіоністичними мазками. Але кожний його бунтівливий спротив будь-якому наказові, що, зрозуміло, в тих умовах асоціювався з владою, системою, розцінювався прямолінійно, як політичний, як ідеологічний, хоч на перших порах був насамперед виявом непокірного характеру і певної позиції. Тоді ж усякий незалежний погляд сприймався як ідеологема майже автоматично на терені нашої культури, літератури і мистецтва, чим апріорно заперечувалося право на художнє життя ідей, м'яко кажучи, нетолерантних щодо домінуючих у суспільстві думок, а якщо точніше, таких, що допускали в радянській літературі соціалістичний плюралізм. На поетичну, підкреслюю — поетичну! — творчість Василя Стуса в цілому такого роду ідеологему, яка б заперечила її естетичну цінність, накласти неможливо, немає для цього підстав. Внаслідок інтенсивного «перегорання» емоцій на вогні спротиву з-під його пера з'явилися поезії, які витлумачуються ще й до сьогодні однозначно — як антирадянські. Важко уявити душевний стан поета в період слідства, загрози першого ув'язнення, а згодом і другого. Не задля виправдання, а заради справедливості зважимо на друге покарання — десять років позбавлення волі і п'ять років — заслання. Цей вирок оголошений 2 жовтня 1980 року Судовою колегією в кримінальних справах Київського міського суду. Це була свідома жорстока акція: ізолювати бунтівливого поета, задушити його дух, замкнути велику енергію спротиву в тюрмі, врешті-решт, задушити поета і борця. На жаль, цього досягти вдалося. Мабуть, уже тоді з'явилися «Трени М. Г. Чернишевського», які розпочинаються таким їдким, безжально категоричним присудом: Народе мій, коли тобі проститься крик передсмертний і тяжка сльоза розстріляних, замучених, забитих по соловках, сибірах, магаданах. Державо напівсонця, напівтьми, ти крутишся у гадину, відколи тобою неспокутий трусить гріх і докори сумління дух потворять. В цілому творчість митця слід розглядати на історичному тлі відображеної ним реальності, в системі його поетики і в художньому контексті творчості Василя Симоненка і Ліни Костенко, Миколи Вінгранівського та Івана Драча. Та, врешті-решт, чому не звірити його ідейні акценти з тими ідейно-смисловими наголосами, які звучать у творчості Миколи Хвильового і Євгена Замятіна, Миколи Куліша і Михайла Булгакова, Валер'яна Підмогильного і Андрія Платонова, а якщо ближче в часі — в «Соборі» Олеся Гончара і «Печальному детективі» Віктора Астаф'єва, «Катастрофі» Володимира Дрозда і «Пласі» Чингіза Айтматова, в «Івані» Івана Чендея... Скажете: таж Василь Стус був осуджений — і раз, і вдруге — за антирадянську діяльність, як це можна не враховувати? Ще раз подумаємо: чи була це антирадянська діяльність? І як тлумачити цю сталінську кримінальну тезу? Не можна відштовхуватися від тієї сумнозвісної ідеологеми, яка «вимагає» розглядати мистецтво лише як придаток до ідеології. На жаль, ця модель радянського мистецтва, яка бере початок ще з 20-х років, вкрай повільно відходить у минуле, і тому важко доводити її апологетам, що мистецтво — це особливий, специфічний спосіб пізнання реальності. Переживається, скажімо, реальна ситуація, пов'язана з ущемленням гідності поета або з свавільним рішенням табірного начальства, а коли вона трансформується в поетичний образ, то реальна подія опиняється в символічному ореолі і мимоволі дістає знак узагальнення, а отже — здатність перенесення уявою читача на інший, як правило, вищий рівень — вже аніскільки не поодинокого факту. Інтенсивне внутрішнє життя і сувора реальність унормованого, пов'язаного приписами, обов'язковостями, заборонами буття боляче перетиналися, викрешуючи іскри гніву, протесту, відчаю, зневіри. Але чи могло бути інакше? За власним визначенням, Стус був «примусово приріднений» до якогось мовчазного сфінкса, який не здатен збагнути рій думок поета, що ними він бомбардує щодня, щогодини його кам'яну твердь. Пам'ятаймо: Біда так тяжко пише мною, так тяжко мною пише біль. Саме біль пише поетом, а не закута в систему світоглядних засад ненависть чи злоба. Митець боїться без міри ожорсточитися, адже усвідомлює й намагається умиротворити свої почуття, опанувати цільність світосприйняття, відчути поетичну гармонію буття, наповненого високим смислом, він дедалі частіше задумується над необхідністю узагальнення життєвого свого шляху і наближенням його фізичного завершення. Відчуває, що як поет, як духовна субстанція він незнищенний, тому заглиблюється у мотиви своєї поведінки, потерпає про збереження честі, внутрішньої порядності, особливо про те, щоб його вірші як документи художницького життя були щирими, відзначалися підвищеною образною лаконічністю: Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест, що перед вами, судді, не клонюся в передчутті недовідомих верст, що жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття. Народе мій, до тебе я ще верну, як в смерті обернуся до життя своїм стражденним і незлим обличчям. Як син, тобі доземно уклонюсь і чесно гляну в чесні твої очі і в смерті з рідним краєм поріднюсь. Вірші народжуються на тих рівнях душевних злетів і зламів, які відповідали його внутрішнім станам. У творчості поета переважають вірші-настрої, вірші-переживання, глибока внутрішня робота думки зумовила підвищену образну місткість і прозорість синтетичного узагальнення. Більшість його віршів відзначається різноманітністю рим, інтонаційною і мелодичною гнучкістю, вони вичерпно передають порухи душі та відкривають нові грані поетичної думки. Водночас митець тяжіє до нагромадження образів у творах, прагне до смислової «надбудови» звичних слів і образів, особливо — до концентрації смислу шляхом нарощення слова («додосвітки і надсмеркання», «наверх, наниз, пажиття і паскін», «смертеіснування і життєсмерть», «світ притужний», «пустеля молодощасть», «усевитончуваний крик», «обнавісніла всенищівність роду», «всевидюща доля», «сторчоголовий світ», «рвань всеперелетів» та ін.) або розриває слова і переносить смисл на новий рядок з метою посилення змістової енергії й чіткішої акцентації думки. Та передусім вражає у поезії Василя Стуса повна розкутість почуттів, безжальне вивільнення болю — без озирань, як на межі життя і смерті, без бажання повернутися назад, у життя. І хоча він просить Бога сподобити високого завершення земного буття, проте сумніви щодо його жертовності зринають в його душі: Довкола вистигла земна товща. Я магма магми, голос болю болю. Що ж ти надбав? Увесь у грунт угруз. З семи небес упав сторч головою. А справді, є десь небо над тобою — за кучугурами камінних друз? («Ще трохи краще край Господніх брам...»). Мотиви Шевченкових поезій, що дедалі частіше вплітаються в настрої його поезій, повторюючи нерідко й образний ряд, і ритмомелодику вірша, звучать все елегійніше, немов поет свідчить про когось іншого, долю якого він «вичитує» з душі зболілої і пригаслої: Втечу од світу й дамся самоті, заслуханий, мов кинута бандура останнім бандуристом у степу. Хай мною вишумовують вітри, могили тужать і Дніпро далекий в низькі баси всиляє хлюпіт свій. В поетовій свідомості поступово утверджується думка про вищу доцільність страждань, бо гіркі переживання і різкі перепади настроїв, мрій, спогадів викрешували іскри поезії. Благословляю твою сваволю, дорого долі, дорого болю. На всерозхресті люті і жаху, на всепрозрінні смертного скрику дай, Україно, гордого шляху, дай, Україно, гордого лику. («Уже Софія відструменіла...») Образ «дороги долі», «дороги болю» виводить стихію подій реального буття на рівень логічної закономірності, навіть якогось месіанського призначення власної життєвої долі, хоч, безперечно, Стус не прирікав себе заздалегідь на жертовність. Обставини життя мимоволі визначили саме такий драматичний розвиток подій, і поет вхопився, мов за рятівну «зелену паличку», за це страдницьке своє покликання: Сховатися од долі — не судилось. Ударив грім — і зразу шкереберть пішло життя. І ось ти — все, що снилось як смертеіснування й життєсмерть. Тож іспитуй, як золото, на пробу коханих, рідних, друзів і дітей: а чи підуть крізь сто твоїх смертей тобі услід? А чи твою подобу збагнуть — бодай в кінці життя? Чи серцем не жахнуться од ознобу на цих всебідах? О, коли б знаття... («Сховатися од долі — не судилось…») Він визнає свою фізичну здоланість і приймає її стоїчно, як фатум. Разом з тим це відчуття смертеприреченості захоплює його, втішає й допомагає усвідомити вищу доцільність того, що сталося. Жертовність розпросторюється на все, чим жив поет, навіть більше того — «вимагає» повсякчасної поживи, аби цей вогонь розгорявся і підтримував багаття поетичного палахкотіння. І «мука жертовна, і жертовна молитва, жертовна клятьба, жертовна любов і прокльони» — вивищують його над реальним станом речей, виправдовують і певною мірою ослаблюють фізичні страждання, гоять хворобливі стани, руйнують межу між філософським примиренням зі смертю і природним інстинктом збереження життя. Стус категорично запевняє: Довіку не буде із мене раба, душа поневажить полони... І плекає думку, що ним створена поетична, наповнена його світлом вічність, в якій він примирив добро і зло. Тому душі «радісно вмерти, бо світ цей сліпить, бо суще не любить живого». Для поета зробити вибір — означає здобути свободу. Свободу внутрішню, навіть якщо вона, ця свобода, загрожує муками нового вибору. Митець не вважає, що місія страдника природна і бажана. Інакше він би не написав: Ми розминулися з життям. Не тим, напевне, брались шляхом і марне марним вороттям на первопуть свою. («Довкола мене цвинтар душ...») В кінцевому підсумку Стус обриває усі сподівання на повернення, ожорсточує присуд самому собі до тотальної відчуженості від усього того, що якоюсь мірою обнадіювало та сповнювало вірою у повернення на Україну: «попереду прірва. І ока не мруж»... Прощай, Україно, моя Україно, чужа Україно, навіки прощай. З такими думками і настроями завершувалося творче життя гордого, чесного, незалежного сина України. А починалося ж інакше. Іншою тональністю молодого поетичного голосу, іншою ціннісною орієнтацією на реалізацію себе як творчої індивідуальності: Вперед, керманичу! Хай юність догорить — ми віддані життю, і нам віддасться в славі! Так патетично, з юнацькою розкриленістю вигукнув він у 1959 році, і цей світлий романтичний пафос проймає переважну більшість віршів із сподіваної збірки «Зимові дерева». Зібрав Василь Стус для неї вірші за п'ятнадцять років здебільшого спонтанної, вповні не усвідомленої як поетична творчість, праці. То вірші юнацькі, ліричні, напоєні якимось пантеїстичним захопленням світом природи, величних передчуттів і слави, і кохання, і роботи до самозабуття. Жорстоке коло безнадії і відчаю невмолимо замикалося, щоб розірватися смертю на примусових роботах у таборі на Уралі в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року. 8 січня 1988 року В. Стусу виповнилося п'ятдесят. Виповнилося без нього. І без нашої, бодай скромної, згадки про поета. Як переконуємося, щоб «прочитати» поезію В. Стуса без упередження і без нарочитої ідеологізації кожного образу чи символу, необхідно вийти на відповідний масштаб чуттєвості і уяви. Більше того — слід враховувати, що домінуючим ліричним самопочуттям поета були віра і трагізм. Так сталося, що в житті й творчості В. Стуса грань між реальним соціальним його статусом і поезією, по суті, стерлася, і саме тому силове поле його емоційних напруг є таким притяжливим. Художницька думка поета набула особливої напруги під тиском сучасних йому обставин. «Самособоюнаповнювання» — це слово-образ вичерпно передає стан внутрішнього пережиття В. Стусом своєї долі. Енергія йде в душу і там викликає вогонь, який спонтанно виривається на простір вірша. Хвилі настроїв то заливають цей вогонь, пригнічують енергію творення поезії, то відступають, затихають — і вогонь душі якусь мить палахкотить спокійно, переплавляючи емоції в розважливий аналіз реальної ситуації. Оце повсякчасне повернення в себе, внутрішній конфлікт з самим собою, безкомпромісним і гордим в боротьбі за збереження себе як митця, бо ж певний компроміс, як не кажіть, а міг би полегшити його долю, оце постійне озирання назад із надією виправдати, що сталося, і змиритися з ним, щоб вижити і творити, нагадує поетичну Голгофу, на яку сходив Стус і на якій він замірився прикувати себе на хресті скорботи і жертовності. Скорботи, вирощеної на осмисленні трагічної долі українського народу, і жертовності в ім'я щасливішого історичного майбуття рідної України. Жулинський М. Г. Із книги «Із забуття — в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини)». (Київ: Дніпро, 1990. — С. 416—431).
|
