| Головна » Статті » Українська Література | [ Додати статтю ] |
ВАСИЛЬ БОБИНСЬКИЙ ЗНАНИЙ І НЕЗНАНИЙ
|
Пошукова робота з української літератури ВАСИЛЬ БОБИНСЬКИЙ ЗНАНИЙ І НЕЗНАНИЙ Василь Бобинський розпочав свій творчий шлях на початку XX ст. одночасно з молодими літераторами так званої «нової хви-лі» — М. Ірчаном, Р. Купчинським, Ю. Шкрумеляком, А. Волощаком, І .-В. Антоничем, О. Бабієм, С. Масляном, І. Балюком, А. Павлюком, О. Туринським та ін. Не схожі за своїми ідейними уст-ремліннями та естетичними засадами, вони, кожен по-своєму, відгукнулись на тогочасні «галицько-австрійські» події, першу світову війну, на невдоволення і протести трудящих мас проти «кривавої бойні», депортації і екстремінації галичан. Вони в міру свого таланту відтворювали зростання самосвідомості простого лю-ду, його рішучість покінчити з одвічним підневільним станови-щем, з принизливою дискримінацією і винародовленням. Жовтнева революція в Росії справила неоднозначний вплив ш подальшу творчість цих митців, на становлення їхнього світо-гляду і, зрештою, на їхню долю. Складний життєвий шлях, сповнений болісних пошуків, су-спільних змагань, політичних крутозламів, напружених творчих днів і трудів, а наприкінці й несподівано трагічних, випав В. Вобинському, «найталановитішому після І. Франка галицькому по-ету» (Д. Загул). Його вірші, поеми, прозові твори, публіцистичні виступи, які ще за життя принесли автору широке визнання і були перекла-дені багатьма мовами світу, за влучним висловом П. Панча, «во-ювали, як солдати, кликали людей на барикади, надихали їх ві-рою в перемогу». У перемогу соціалістичних ідей, червоної рево-люції на західноукраїнських землях, в ім'я визволення трудящих і їхнього возз'єднання в єдиній українській радянській державі. Про себе Василь Петрович Бобинсьйий на початку 20-х років писав: «Я уродився (11 березня) 1898 року в Кристинополі (нині м. Червоноград на Львівщині), в австрійській частині Волині. Мій батько був там залізничним будником (дистанційним черго-вим— М. Д.). Дальші роки дитячого й хлоп'ячого віку прожив з батьками, братом і двома сестрами в Фельштині, Конюшках Сім'янівських, Каменоброді та Хоросниці». Вчився у львівській, а потім у віденській гімназіях. Особлива ретельно вивчав гуманітарні дисципліни. Був глибоко обізнаний: з українською, російською й зарубіжною літературами, володів, крім рідної й російської, чеською, польською, угорською, німець-кою, єврейською, французькою та англійською мовами. Вірші почав писати учнем 5 класу гімназії. Перші публікації припадають на час імперіалістичної війни. Саме в цей час В. Бобинський, як і М. Ірчан, С. Масляк, І. Балюк, Р. Сказинський та інші юнаки з галицьких трудових низів, захоплені хвилею національного відродження, вступає у загони «Українських січових стрільців» (під номерами першим і четвер-тим в списках «усусів» значились, до речі, і М. Павлик та І. Франко). Твори В. Бобинського тих років, що друкувалися на сторінках газети «Буковина», журналу «Шляхи», похідних листків, стрі-лецьких рукописних журналів і альманахів, а згодом увійшли до збірки «В притворі храму» (1919), пройняті закликами захистити свою «сторононьку», «рідну землю», мріями про прихід людського добра, «справедливого ладу». Не тільки фанфарними маршами, героїко-трагічними чи патріотичними інтонаціями, а й болісними роздумами і міркуваннями сповнена лірика В. Бобинського, як, до речі, і вся західноукраїнська поезія тих зламних років. З сумом і докором за спалені австрійською вояччиною галиць-кі села, тисячі розстріляних чи повішених земляків, звинуваче-них у зраді чи дезертирстві, за сльози сиріт і вдів запитує В. Бо-бинський у вірші «Минає рік, як ви відважно...» (з циклу «Роки») своїх друзів по «легіону»: За що ви йшли? За що життя складали, Мов барани на вівтарях жерців? Невже на те ви кров свою пролляли, Щоб рятувать напівживих мерців? На те, щоб зрадниками вас назвали! Поет розуміє провину своїх побратимів по зброї перед батька-ми й матерями (вірш «Розбилось серце вкрай»), він жалкує, що вони несвідомо захищали лжеідолів, тоді як «смерть кружляла над батьківським двором», як люди проклинали синів за Талєргофи («Відгуки вечора»), відчуває, як на їхніх очах розпадається клаптева габсбургська монархія, ця «ненаситна гієна зла і тем-ряви». У ці роки поступово наступає злам у світогляді молодого поета. Він розчаровується в своїх юначих ідеалах і політичних ідолах. У його віршах відлунюються Жовтневі революційні події. Так у віршах «Буря», «Вий, буре!» картини революції поет пере-дає за допомогою пейзажу — з диким шалінням бурі, кривавим дощем, грізним громом, стрибожими стрілами, що рвуть «темінь ночі», закликає бурю розкувати людей з «пітьми оков», ламати «рабство, брехню, зраду». В. Бобинський захоплюється її розмахом та ідеалами, вітає її життєдайний подих і закликає земляків своїх наслідувати приклад братів зі Сходу. Під впливом Жовтневих подій серед колишніх «усусів» поглиб-люється класова диференціація, утверджуються революційні на-строї, настає остаточне й «жорстоке прозріння». І як наслідок — УГА переходить на бік Червоної Армії (і відтоді називається ЧУГА). В. Бобинський, як і ряд інших молодих літераторів, всту-пає в ряди Комуністичної партії, веде серед тепер уже червоного стрілецтва широку пропагандистську діяльність. Як і його по-братими, він бере посильну участь в становленні Радянської вла-ди на Україні. У поезіях тяжких років «Загине ворог», «Наш прапор червоний» та ін. В. Бобинський рішучий і безкомпромісний, про-грама його чітка, а червона барва прапора, скропленого кров’ю, стає невід'ємною у політичнім видноколі поета: Наш прапор червоний, огнистий, як кров, Несе всьому світу братерську любов. Наш прапор простори вітає: Хто довго і тяжко томився в ярмі, Хто волею, сонцем все міряв у тьмі, Той прапор наш любить, вітає... «Наш прапор» Революційний пафос багатьох творів В. Бобинського 1917 — 1919 pp. відчули і його видавці. Тому, вдаючись до різних редак-торських маніпуляцій, включаючи й відверту фальсифікацію, на-магалися локалізувати значущість окремих творів поета, притлу-мити їхнє ідейне звучання. Зіставлення першодруків ряду творів в публікацією їх у збірці «В притворі храму» свідчать про те, що видавці не тільки «підправляли» окремі слова, фрази, а й вилу-чали з творів рядки і цілі строфи. Так, у вірші «Розбилось серце вкрай» (раніше називався «Відгуки вечора») було знято строфу «Розбилось серце вкрай. Ридають стони Сирітських сліз, скиг-лять скрик потерчати. І грають, гей, як зично грають дзвони, в'ялого листя шепіт... Похорони зганьбленого мадярами дівчати», бо в ній одверто засуджується братовбивча війна, садизм австрій-ської вояччини. У значно «підчищених» редакціях надруковані в збірці й вірші «Буря», «Братам» та ін. Редакторам тоді популярного видавництва «Юні почерки» імпонувала більше не яскраво виражена грома-дянська лірика В, Бобинського (до названої збірки входили такі вірші, як «Буря», «Вий, буре!», «Братам», «Замок на Поділлі», «Роки» та ін.), а та, яка, на їхню думку, «йшла у фарватері мод-ного тоді мистецтва». Йдеться, зокрема, про 15 поезій циклу «З казок мойого друга». Якийсь «Л.» в рецензії на збірку «В притворі храму» писав, що книжка ця «вказує на іскру таланту, особливо у другій, справді мистецькій частині» . У циклі зовні справді ба-гато чого з «естетської» декоративної екзотики — темних пейзаж-них барв, журливих роздумів, болісних нарікань, докорів. Це свід-чить, що молодий поет тоді ще не подолав тяжіння певної образ-ної атрибутики. Та рецензент не схотів за всім цим розпізнати своєрідність почерку поета, витоки причин таких почувань і емо-цій, а був то біль юнака за долю «галичанки», в образі якої уособлено рідну і дорогу йому західноукраїнську землю («Мої думки все при тобі...»). Що причиною тужливого поетового настрою в ряді віршів збірки були саме тогочасні суспільні умови, про це читаємо в кін-цевій строфі першого твору циклу — «мій гнів на сей світ, на йо-го марну душу». Ще виразніше ця думка підкреслена у вірші «Мій смуток»: Бачив смуток мій оселі, бідні, невеселі. Бачив чорний люд робітний в праці безпросвітній. І спинився, і захлипав, Плач свій перлами розсипав І розплився... А по багатьох віршах збірки поет ніби навмисне порозсипав ключові фрази-відгадки: «вуличками кров тече й юрба регоче» («В сумерку»), «зринає ряд скривавлених облич», «гуде проклін і глухо свище бич» («Вечірня мелодія»), «Скінчи! — дрожать гомо-ном каземати», «на тризні друга, що... з життям прощався» і т. д. Таким чином, названий цикл (та в цілому і збірка), як бачимо, були результатом художнього узагальнення фактів тогочасного суспільного життя. Мають вони-бо об'єктивну, глибоко соціальну основу, що підкреслюється і своєрідною структурою циклу: поряд з елегіями йдуть поезії мажорного звучання, темні барви нараз мі-няються веселково кольоровими, почуття безвихідності перекрес-лює віра в неодмінність приходу «весни». «Важкий туман» у ду-ші ліричного героя розвіює «казка про зелень, про легіт». Треба бути справжнім сином своєї землі, щоб навіть у найкритичніші хвилини її долі не втратити віри в силу й нездоланність поневоленого, та нескореного люду: Поклін тобі, безгооподня пустине, Тобі, необмежима, безконечна, Тобі, неумолима, безсердечна, Символе тої, що повік не вгин«. В циклі задушевно й зворушливо мовиться про те, що пережив, відчув, побачив, зрозумів поет у ті роки, що було дороге і близь-ке йому. І хоч лексика та образи подекуди повторюють «львівську мо-дерну»,— змістом, ідейним спрямуванням вірші В. Бобинського їй протиставлені. Сила ранніх віршів В. Бобинського не в зорових образах (хоч і тут він переважно оригінальний), сила в заворожливому плині ритмів, що весь час міняються. То урочисто-піднесені, то розмов-но-побутові, то пісенно-розслівні, то іронічно-вбивчі, вони в своє-му інтонаційному багатстві передають переливи місткої і глибо-кої думки (чи почуття) поета. Не в багатьох галицьких митців-сучасників В. Бобинського знайдемо таке вміння користуватися можливостями традиційно-класичного вірша. Таке багатство стро-фічної будови, а відтак видове і жанрове різноманіття — сонет (і вінок сонетів), пісня, реквієм, замальовка, елегія, гімн, публіци-стичний вірш і філософська медитація, вірш-послання, заклик — все це ті форми, якими він користувався в 20-х pp. бездоганно. Один з перших серйозних критиків В. Бобинського І. Ткачук ви-діляв його як «найяскравішого» серед молодого покоління поетів, як «найпомітнішого представника нової поезії» 11Ткачук І. Революційно-пролетарська література на Західній Україні.—X., 1932.—С. 12. . Кращі з аналізованих вище творів свідчать також про те, що перехід В. Бобинського на бік Революції був ним давно ідейно й творчо підготовлений. Тільки людина, що серцем і розумом по-діляла її високі засади, могла саме перед переходом — 3 квітня 1920 року — написати такий талановитий твір, яким є переспів ві-домої революційної пісні Л. Радіна «Смело, товарищи, в ногу». Причому так органічно й вдало пристосувати його до конкретних умов громадянської війни та адресувати саме своїм друзям по зброї — червоним стрільцям. Недарма ж і названо цей переспів «Пісня стрільців-пролетарів». У творі чітко визначені ідеали мит-ця — служити «стягу Влади Радянської», «скинути гніт віковіч-ний з ізогнутих спин» широких трудящих мас, виступити проти «вражої сили пана й ката-царя». Відтоді в лексиконі поета з'явиться всесильне «ми». З'явиться як лейтмотив віри в неодмінність перемоги трударів, які б випробування не випали на їхньому шляху. Панських катів не жахнеться Буря червоних стрільців. Грянем — і світ весь займеться Месію повсталих рабів. З середини квітня 1920 р. В. Бобинський живе у Києві. Тут він лікує плече (був поранений в районі Вінниці). Зближується з П. Тичиною, Д. Загулом, Я. Савченком, зустрічається з керівними діячами Галбюро КП(б) У, бере участь у роботі з'їзду червоних старшин, якийсь час працює в редакції газет «Червоний стрілець» та «Галицький комуніст». У віршах київського періоду— «Най же ворог тремтить», «Загине ворог!», «Пісня галицького злидаря» та ін.— поет звеличує український Жовтень, який довго визрівав у низах трудової України і спалахнув грізним ударом по одвічній кривді. У «Пісні галицького злидаря» В. Бобинський подає крупним планом збірний образ повстанця, в якому Жовтнева революція пробудила почуття особистої гідності, викликала в душі неви-черпні запаси енергії й героїзму. Віднині досвід братів зі Сходу стане мірилом і взірцем його діяльності, основою несхитної віри в кінцеву перемогу. Звертаючись до поневолювачів, герой твору кидає їм в обличчя грізні слова: Ні, кати! Піду в світ, Піду на схід сонця,— бо певен, що знайде там «оборонця», і що, повернувшись з ним «до рідної хати», здійснить вічно жадане: На панів, на катів Буде помста і гнів — Виб'є день розплати. Цим пафосом пройняті й балади «Тюрма» та «Воскресения». У червні 1920 року В. Бобинський повертається до Галичини досвідченим бійцем, поетом з чітко вираженим світоглядом і не менш чітким завданням — розгорнути «комуністично-пропаганди-стську діяльність на галицькому терені». Про це він писав у 1931 році в одній з трьох нині уцілілих «Автобіографій»11 Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва УРСР.— Ф. 575, оп. 1, спр. 134, арк. 3/зв. . З метою конспірації він якийсь час «поправляв здоров'я, від-сиджуючись на селі» (Хоросниці, Мостицького повіту). А восени 1921 року за викликом Центрального комітету Комуністичної пар-тії Східної Галичини приїхав до Львова, міста, що було тоді не тільки форпостом польсько-шляхетської реакції, а й центром ко-муністичного підпілля та революційних сил у Західній Україні. Понад два роки В. Бобинський редагує нелегальні комуністич-ні видання, виконує інші партійні доручення, друкується на сто-рінках буржуазної, частіше — легальної й нелегальної комуністи ної періодики, зокрема в газеті «Земля і воля». Він робить спро-бу, хоч і безуспішну, об'єднати ліві літературні сили Західної Ук-раїни навколо редагованих ним друкованих органів (група «Митуса» і «Богема»), а в травні 1923 року стає неофіційним редак-тором журналу «Нова культура» — легального органу Української соціал-демократичної партії, а насправді ЦК КПЗУ, про що свого часу писав М. Ірчан М. Тарновському5. На сторінках цього жур-налу друкувалися праці К. Маркса, Ф. Енгельса, В. І. Леніна, ке-рівних діячів КПЗУ, а також твори молодих західноукраїнських революційних письменників. Та й взагалі «Нова культура», як справедливо відзначалося в тогочасній критиці, була «першою на західноукраїнських землях літературною трибуною». В роботі журналу брали активну участь М. Ірчан, К. Пелехатий, С. Масляк, С. Тудор, А. Чернецький, М. їарновський, Р. Заклинський, І. Тка-чук, В. Гадзинський та ін. Вони й склали перше ядро пролетар-ських письменників Західної України, їхні твори, а ще твори ра-дянських та зарубіжних прогресивних митців, заповнювали літе-ратурну частину журналу. В. Бобинський опублікував тут вірші «Рубін», «Спів крилатих кентаврів», уривок з поеми «Смерть Фран-ка», переклади з В. Гюго, А. Франса, А. Рембо, Е. Верхарна, О. Бло-ка, В. Брюсова, В. Маяковського, В. Луговського, низку публіци-стичних та літературно-критичних праць. Видавати комуністичний журнал за жорстоких умов окупацій-ного режиму й воєнного стану на всій території Західної України, пропагувати марксистсько-ленінські ідеї, обстоювати гідність і права поневолених мас, надихати їх на революційно-визвольну боротьбу — було справою сподвижнжцькою. В. Бобинського в ли-стопаді 1923 року втрете заарештувала поліція. Підстава — анти-урядові виступи та належність до Комуністичної партії. Після півторамісячного посиленого бадання (допитів) у львівській тюр-мі Баторія, поета в середині грудня «за відсутністю доказів» звіль-нили з-під арешту. У художніх творах, літературно-критичних працях тих років (і в статті «Від символізму — на нові шляхи», опублікованій у журналі «Митуса» в 1922 p.), y рецензіях на книги побратимів по перу та ідейних супротивників В. Бобинський категорично за-перечує графоманську халтуру, клерикальне фарисейство, дека-дентські антиреалістичні «вибрики», відстоює тісний зв'язок літе-ратури з життям народу, вважаючи літературу формою суспільної свідомості, а на землях поневоленої Західної України ще й одним з важливих засобів революційної боротьби. Він поборник прогресивних ідей в літературі, бо вони несуть у собі нове, сприяють ру-хові вперед, служать інтересам трудящих мас і правдиво відобра-жають західноукраїнську збурену дійсність. У 1923—1924 роках у видавництві «Молошний шлях» виходять друком дві поетичні книжки В. Бобинського — «Ніч кохання» і «Тайна танцю», до яких включено твори, написані в перші роки окупації панською Польщею західноукраїнських земель. Переваж-на більшість із них друкувалася на сторінках таких видань, як «Митуса», «Світ» та «Літературно-науковий вісник». У цих творах поетове суто інтимне, особисте переплелося з болями і радостями його земляків. У серце й свідомість ліричного героя жорстокий окупаційний режим («жахна ніч, що саваном накрила все кругом») вливався тривожною хвилею; розуміння неможливості нагло розірвати «ску-ті руки» викликало гнітючі, болісні роздуми, які поет наповнив глибоким почуттям і переплавив у образи яскраві, майже фізично відчутні. Вони й тримають читача в магічному полоні, примушу-ють стежити за їх динамікою. М. Качанюк, І. Коломийців, Д. Рудик, В. Державін та ін., не вивчивши всіх, розкиданих по різних періодичних виданнях тво-рів поета тих років (йдеться про тижневик «Земля і воля», нью-поркські «Українські щоденні вісті» («УЩВ»), журнал «Нова культура» (і «Культура»), календар «Впереду»), оголосили лірику з названих книг «поспіль індивідуалістською», «модерно-символі-стською». Ідейний зміст творів із названих збірок, на жаль, однобоко визначали й деякі сучасні літературознавці. Так, С. Трофимук, шукаючи «окружні дороги», ладен був зарахувати В. Бобинського до прихильників польського «Авангарду» чи «Скамандера», хоч водночас не зміг не визнати, що поет на «сто поверхів вищий» від представників названих груп, що він «ніколи не втрачав почуття перспективи», що і в «цей сумний період» (І пол. 20-х pp.— M. Д.) його не полишала свідомість великих суспільних завдань»6. Уважний аналіз опублікованих і неопублікованих віршів В. Бо-бинського 1921—1924 pp. свідчить про те, що поет, тонко відчува-ючи «віяння літературного поступу», акумулював досягнення поетики й найвишуканішу техніку кращих представників україн-ської, російської й світової поезії початку XX ст., і як наслідок — з такою розмаїтою, витонченою гамою нюансів — інтонацій, ори-гінальних тропів, строфічною розмаїтістю, досконалим почуттям ритму — передає в своїх, на перший погляд, найінтимніших твоpax «найгостріші соціальне й виразні Ідейною позицією болячки дня» 7. Не поспіль темна барва і трагічні мотиви характерні для збір-ки «Тайна танцю». Так, у заголовному вірші книжки В. Бобин-ський ставить перед тогочасною поезією логічне запитання: «Грядеши. Камо?» А далі всім змістом збірки відповідав на нього: поет не має права відвертатись від контрастів життя, тремтіти перед «сліпою пітьмою», «ховатись у нетрі», коли «багрянить груди» кров братів. Він мусить «сліпнути від болю», але бути в передніх лавах; не здаватись утомі, запалювати зневірених власним прик-ладом: Я розвію, спалю вашу в'ялу печаль, Ваші згорблені спини розігну. Я скую з мого блиску невблаганну сталь, Громом радості в вічі вам мигну. «Як свічада» Не відчай, не розслабленість, не скепсис міщанина, а рух, во-ля, заклик до боротьби, віра в кінцеву перемогу — провідні мо-тиви лірики В. Бобинського 1921—1924 років. «Ще мент — і прокинуться всі з остовпіння тупого»,— заявляє поет і весь час акцентує, що в полі його художнього зору — того-часна соціальна дійсність. Так, у вірші «Гробокопателі у митрах» читаємо: Світла не бачимо, сонця не знаємо,— Порване прядиво пісні... На купних цвинтарях ями копаємо, Ями могильної плісні. Саме вона, ота жорстока окупаційна «ніч», спонукає його ки-нути чітке й виразне гасло боротьби: Браття! Покиньте ідолів непрошених! Браття! В заступи власні повірте! У вірші «Крайка» В. Бобинський умотивовує дві частини («крайки») дійсності поневоленої шляхтою Західної України — застрашеного «вчора» і збуреного революційним завзяттям «ни-ні». А в творах «Сліпнути од світла», «Усміхи на зорях» і особли-во «З вихрів-вихрів», «Легенда про смерть бога», «Ранок», «Рубін», «Нова мить», «Спів крилатих кентаврів» (вони склали в збірці цикл «Скиби», присвячений П, Тичині), «Літо», «Стріла» та ін. по-ет намагається пробудити віру народу в неминучість соціальних змін. Впевненість у прихід бажаної волі висловлює він у вірші «Тюремна колисанка», написаному під час ув'язнення в 1922 році: Спи, сусідко, темінь ночі Обгортає цілий світ. Але вже вродитись хоче Воля — дивний огнецвіт. Мрій про волю... Сподівання волі поєднується тут із закликом до боротьби за неї, з розумінням того, що «щастя з муками сплелось». Про волю — «дивний огнецвіт», «вільний дім», про те, що «завт-ра належатиме усім», про «метеори, що спалахнуть, займуться ось», пише В. Бобинсышй у вірші «З-за ґрат». У посланнях «Проклятий той час...», «Кую той день...» поет проклинає той день, коли трудящим західноукраїнських земель «заарканено руки», коли польська шляхта узаконила тут «зну-щання і грати», а у творах «Ми вийшли до праці на лан» та особ-ливо «Майбутнє» свою (і тисяч борців) програму визначає так: Минулих мрій не перетчем, Майбутніх днів не застановим, Порвем окови ми мечем, Не зичним словом,— А молотом та блискодум дощем. Заліза розкуєм, І землю переорем, перетворим, Від бігуна до бігуна провертим, І захвилюєм морем. І бурі громами поборем, І світ обновим... І вінок сонетів «Ніч кохання» в піснею здорової любові мо-лодих сердець, які на хвильку відійшли від «вуличного гаму», аби дати «новому дню нове життя». В пластично відчутних пастелях на фоні завжди розбурханого, лайливого міста ліричний герой, як людина, якій ніщо людське не чуже, поспішає допити свій золо-тий келих щастя і мріє про красу й добро «дня, що має народи-тись» і передати наступним поколінням «життя нового грань». Поет тонко відчуває душі закоханих, намагається заглянути в саму глибину їхнього складного психологічного стану, проникає в мікровсесвіт їхньої любові. Герої твору — люди ніжні, ранимі, але духовно багаті, такі, що затаїли назавжди в своєму серці «гаряче полум'я», спрагу любові й краси осмисленого людського, повноцінного існування. Розмах поезії В. Вобинського тих років значний — від передачі ледве вловних вібрацій душі до вислову пафосу цілої епохи, від елегії «Синя чічка» до бойової сурми — «Співу крилатих кентав-рів». Незмінно відстоюючи «невіддільне право духу» в поезії, В. Бо-бинський добровільно підпорядкував свій талант лише совісті і революційним вимогам часу. Ніколи він «світоглядне не роздво-ювався», а писав так, як і жив,— відверто й партійне принципово. Ні жорстокі умови життя, ні цькування, ні підступи видавців, ні звіряче придушення революційного руху трудящих Західної Ук-раїни і постійні переслідування революційного слова не вбили в ньому віри в народ, не зменшили сил і не стишили бажання бо-ротися. Те, що часом за «примхливою формою» В. Бобинський приховує свої «глибоко громадянські цілі», розпізнав ще в 1922 р. анонімний оглядач західноукраїнської поезії 20-х pp. журналу «Но-ве життя» (1922.—№ 1.— С. 3). Він, а згодом М. Рудницький ак^ центували вміння поета камуфлювати його «занадто випередові думки». Вважаючи себе воїном у «стані білопольської ночі», В. Бобин« ський звертається і до такої відточеної зброї, як сатира. Він не залишає каменя на камені від всіх ідолів «старої Галичини» у вір-шах «Гробокопателі у митрах», «Як свічада», «Молитва індостан-пя», «Рубін», «Легенда про смерть бога» та ін. Написані ці твори суворо-пророчим, гнівно-тавруючим віршем, кожне слово яких падає як молот, розтрощуючи по частинах офіційні лозунги «бать-ків краю» — «за цісаря і вітчизну». Висока ідейність поезії В. Бобинського І пол. 20-х pp., як уже вказувалося, органічно поєднувалася з дохідливістю поетичного слова. Для творів В. Бобипського цих років характерна своєрідна лірико-патетична форма звертання, строфічне багатство, різнома-нітність розміру. Навіть у ритмомелодійному звучанні в кожному окремому випадку відчуваються різні інтонації, глибоко обумовле-ні змістом висловленого. Так, наприклад, поезії «Буря» і «Вий, буре!» написані на тему революції, проте вирізняються своєю по-етичною формою, строфічною організацією вірша. В першій з них автор удається до синтаксичних переносів у віршованому рядку: слово першого рядка переносить у другий, і таким чином перене-сене слово переймає на себе функцію цілого рядка: Шаліє буря з Диких Піль Лісами. І котить гнів свій і свій біль Ярами. Інтонаційні паузи ритму служать тут своєрідним фактором ор-ганізації повільного ритму мови. Така організація строфи наче підкреслює повільний, але наростаючий, до того ж непереможний нодих бурі. Строфа другої поезії має вже іншу побудову: Вий, буре! На крила могучі : Загибель візьми і неси На ниви, в безділлі дрімучі, На гори, на звори, ліси. В порівнянні з попереднім віршем тут маємо повні віршовані рядки, знову ж таки з цілим рядом інтонаційних пауз. Такі паузи, знаки оклику, повтори сполучення «вий, буре!» синтаксично й гра-фічно творять саме таку ритмомелодику строфи, передають ефект наростання стихії: Вий, буре!.. Реви, регочи та лютуй! Зворушлива емоційність, народнопісенний мелос— виразна оз-нака поетичних творів В. Бобинського. «Синя чічка», наприклад, виповнена скорботними фольклорними мелодіями прощання; вірш «Женці» повен мрійної зажури від того, що «піде літо від нас навмання»,— і кожен рядок в ньому відтак відлунює мелодією тривожного чекання. Ще з більшою експресією висловлює пережите поет у циклі «З казок мойого друга». Залежно від того, що хоче сказати поет, про що пише, міняється не тільки строфічна будова вірша, а й його ритміка. Так і у вірші «На ниви смерть холодна, незборна» короткі другий і четвертий рядки строфи виразно сповільнюють темп мови. Спаду його інколи досягає поет виносом окремого сло-ва за межі строфи: Чи тямиш ти, дівчинонько кохана, Як снили ми колись? Чому від мене ти пішла так зрана? Вернися! Гей, вернись! Вернись! Лірика В. Вобинського І пол. 20-х pp., як бачимо, цікаве яви-ще і за змістом, і за формою. Молодий поет виявив себе справж-нім майстром інструментовки вірша, митцем, який звуками умів малювати образи й картини, відчутні майже фізично. Та й взагалі В. Вобинський — явище виняткове у нашій літературі. Впродовж усього життя він, природно, змінювався. Але все головне в ньому було вже з самого початку. Він рано зрозумів значення для та-ланту вимогливості до себе і це почуття проніс впродовж відмі-рених йому долею років. У липні 1925 року В. Бобинський за дорученням ЦК КПЗУ починає при допомозі М. Вовка та Антоніни Матулівни видавати тижневик «Світло». Добираючи відповідні матеріали з місць, пу-блікуючи гострі публіцистичні статті, віршовані памфлети й фей-летони, політичну лірику, передруковуючи звіти й інформаційні повідомлення про стан освіти, культури, народного господарства Радянської України, твори радянських авторів, В Бобинський пе-ретворив тижневик в трибуну революційної агітації. Цьому спри- яли і власні твори редактора — його віршовані фейлетони, підпи-сані псевдонімами Шершень, Леліт, а також громадянська ліри-ка — вірші «Після жнив», «Чорнозем», «Зимова балада», «Чорна симфонія», «Ніч» та ін. До речі, кінцем 1924 року в творчості В. Бобинського розпочався «новий небосхил»: він рішуче відмо-вився від інтимної лірики, бо, як згодом напише, «тими сльозами, які виплакала досі українська поезія, можна б сміливо наводни-ти посушну смугу степової України і навіть без Дніпрельстану». Тепер поета цілковито захопила «поезія протиріч», «контрасти життя», «марші барикад», тобто громадянська соціально-політична лірика. Про це, до речі, й писав у передмові до вибраних творів В. Бобинського 1920—1928 років М. Качанюк, аналізуючи творчу й громадську практику поета, говорячи про те, що художня фор-ма і стилістичні засоби ліричних творів В. Бобинського дають під-стави говорити про народну основу його поезії, про багатство фарб, про силу вкладених в неї почуттів і що «талант його силь-ний, оригінальний» саме в ці роки (1925—1927.—Ж. Д.) «розкрив-ся найбільш повно і широко» . Редагуючи тижневик «Світло», В. Бобинський вів постійну руб-рику «З базару життя», в якій час від часу друкував віршовані памфлети й фейлетони. Як і його побратим по перу і боротьбі Кузьма Пелехатий, він, і на цей раз звернувшись до сатири, до лексики й форми вислову, найбільш наближених до простонарод-ним, відгукувався в них на найгостріші події дня. В цих віршах напружений ліризм В. Бобинського відходить на другий план, по-ступаючись місцем перед побутовим ескізом, сатирично вбивчим політичним портретом. За свідченням друзів і товаришів по КПЗУ9, В. Бобинськяй був безмежно відданий партійній справі, твердим, загартованим рево-люціонером і водночас цнотливою, дитинно-ніжною людиною. Жив заощадливо, часто терпів злидні й голод, а ніколи не дозволяв собі зняти зі «свого» банкового рахунку в 9 тисяч злотих бодай кілька грошів (той «вклад» на його ім'я внесено з каси ЦК КПЗУ). Багаторазові намагання цензорів і «слідчих суддів» «усовісти-ти» редактора «Світла» бути більш «лояльним до влади» не дава-ли наслідків, тому 23 квітня 1926 року за розпорядженням ок-ружного прокурора В. Бобинський був знову арештований і ув'яз-нений у слідчій тюрмі Баторія. Про це читаємо в «Передньому сло-ві» до канадського видання поеми В. Бобинського «Смерть Франка»: «1 травня 1926 p. польська влада закрила у Львові часопис «Світло», і його редактор на 5 місяців опинився в тюрмі. Тюрем-ний режим, надзвичайно важкий для політичних в'язнів, ще біль-ше було загострено по відношенню до поета. Йому заборонено було писати, заборонено читати не тільки газети, а й твори ві-домих польських письменників. У тюрмі розвинулася в поета тяж-ка недуга (туберкульоз), яку придбав він ще за арештів у мину-лих роках. Домагання рідні, щоб т. Бобинського перевести в кра-щі гігієнічні умови або хоч би в тюремну лікарню, польським судом було відкинено...» І0. Певно, не раз упродовж піврічної покари згадувалася В. Бо-бинському-в'язневі постать Івана Франка, який теж сидів за ци-ми мурами, згадувалися його «Тюремні сонети», сповнені прихо-ваного вогню нескореності. І от уже лягають на папір і строфи власних «Тюремних со-нетів» та поеми про Франка. Не Франко — небіжчик, а Франко — борець, сучасник, вічний революціонер і воїн, людина, найвищим ідеалом якої було служіння своєму народові,— ось хто стояв пе-ред очима Бобинського. «Смерть Франка» — твір ліро-епічний. У його основі конкретні факти з біографії великого Каменяра. Сюжет поеми розгортається з наростаючою напругою, розповідь про життєвий шлях героя переплітається з картинами тогочасної дійсності. У першій частині, в урочистому зачині до поеми, накидані за-гальні контури монументальної постаті Франка. Бобинський блу-кає тими ж давніми стежками, якими ходив хлоп'ям малий Фран-ко, заглядав в кузню Яся, де «жар пашів, де міх бурчав, сопів», говорить про його шкільні роки, про намагання розібратися у су-ті життя, бо книги мало задовольняли юнака: «правди в них якісь недоговорені, неповні...» І постає Франко-революціонер, який го-ворить про тяжке життя простолюду в Галичині: Мов скот, живе погноблений мужик, Життя його пса панського не варте. А на страшний одчаю й муки крик Дають одвіт — жорстокі панські жарти. Ні, це не тільки про Франкові часи. Це вже й про часи Бобинського. Лягають рядок за рядком. Мов скрипка, тужать вони про не-щасливе поетове кохання. Це, власне, говорить сам Франко... Його слова природно вплітаються між словами Василя Бобинського: Як почуєш вночі край свойого вікна... Це не дощ, це не вітер голосить... Мовчать стіни тюрми. Так само мовчали вони, коли сидів за ґратами Каменяр. Та ні, не мовчали. Бо там Франко зустрічався із «закутими в пута скалорубами», своїми героями, що лупають скелю гніту й безправ'я. У нестримному пориві боротьби губиться відчуття часу, перед-світній хаос «сплітає минувшину з будучиною». А над усім цим,, над основним мотивом симфонії, звучить поетів наказ: «Лупай скалу! Сконай, та будь несхитний!» В епілозі В. Бобинський наголошує на тому, що мільйони ска-лоломів пробудилися і з новою силою і надією взялись за молоти,, щоб здобути жадану волю. Поема, присвячена десятим роковинам смерті геніального пое-та, стала гімном нескореності, знайшовши схвильовані відгуки мільйонів читачів не тільки в Західній Україні, а й у багатьох країнах світу, зокрема в Канаді, США, Польщі, Чехословаччині, Болгарії, Німеччині, 1927 року на конкурсі, оголошеному НКО УРСР до 10-річчя Великого Жовтня, поему було відзначено другою премією. У «Передньому слові» до вже згадуваного канадського видання поеми М. Ірчан писав: «В десяті роковини смерті Івана Франка молодий робітничо-селянський галицький поет В. Бобин-ський створив йому такий пам'ятник в українській літературі, як: ніхто з наших творців» п. Починаючи з 1925 року, В. Бобинський часто друкується в за-рубіжній пресі. Його вірші входять до антології української пое-зії німецькою мовою, друкуються і перекладаються чеською, поль-ською, болгарською, англійською мовами. Багато творів В. Бобин-ського знаходимо на сторінках прогресивних українських видань США і Канади. ЦК КПЗУ на початку 1927 року доручає В. Бобинському пору-шити клопотання про створення спеціального літературного орга-ну. Після тривалих зволікань дозвіл було одержано. У листопаді 1927 року поет розпочинає видання місячника «Вікна» та редагує його (при активній допомозі А. Іванчука, А. Матулівни, М. Вовка, а згодом С. Тудора, П. Козланюка, М. Калинчука та ін.) аж до червня 1930 р. Вихід у світ цього журналу був однією з найваж-ливіших подій політичного й літературного життя 20-х років і свідчив про наявність революційних літературних сил у Західній Україні. За короткий час журнал об'єднав кілька десятків тала-новитих робітничих і селянських письменників, що дало змогу скликати в травні 1929 року Першу нараду пролетарських пись-менників Західної України й створити літературне об'єднання «Горно», відповідальним секретарем управи якого був обраний В. Бобинський. Уже в першому номері «Вікон» на чільному місці В. Бобинський вміщує уривки з «Балади про дві гіпсові маски», присвяченої па-м'яті Сакко і Ванцетті. У наступних номерах розвиває робітничу тематику, розпочату циклом «Гейзери на тротуарах». У віршах «Швачка», «За вітринами сонце», «Наростання» відтворено соці-альні контрасти: з одного боку — світ золота, а з другого — світ страждань, голоду і наруги. Нестерпне життя низів автор порів-нює з «ямами», «норами», де «хвилею відпочинку труїть густий, як гній, нестерпний, п'яний чад», де «матері дочок пускають... на годинку і власне тіло ласим продавати вчать»; порівнює з нетря-ми, де «горде чоловіцтво, в липкій блювотині затоптане, гниє». А водночас протестує проти такої соціальної несправедливості, пе-реконаний, що «світ золота і шовку» мусить бути знищений, бо — Там, там, у тих низах, де кров як жар червона, і сльози й піт гіркий згноїли пишно грунт, там, в темній глибині заплідненого Лона, вже скільчився й росте страшний, як змора, бунт. Серед творів, друкованих на сторінках журналу «Вікна», виріз-няється вірш «Ходить привид», сповнений ідеями незгасного Франкового «Вічного революціонера». Автор малює образ борця, революціонера. Це конспіратор-підпільник, який уміє довезти в елегантній валізі «тонколистий тоннаж літератури», заплутати настирливих шпиків, написати вночі, «олов'яною вагою натягнув-ши м'язи», рядки «натхненної бунтарської відозви». На початку 30-х років про В. Вобинського багато пишуть, його твори рецензують такі відомі критики й письменники, як Я. Савченко, Д. Загул, Д. Рудик, М. Ірчан, В. Броневський. Його ім'я ставлять в один ряд з іменами найбільш відомих тогочасних письменників світу. Молоді пролетарські митці В. Мизинець, О. Гаврмлюк, Мирослава Сопілка, Антоніна Матулівна, М. Калин-чук, В. Марчук, В. Ткачук, Марія Дунаївська вважали його своїм вчителем. Тривалий час В. Вобинський листовне вів «школу мо-лодого автора», яка його ж стараннями перетворилась на стаціо-нарні курси при літоб'єднанні «Горно». Ідейні недруги, визнаючи талант Бобинського, шкодували, що він «занехаяв його», сповідуючи «совєтофільську програму», більш заповзяті погрожували фізичною розправою. Зважаючи на ці погрози (а в краї розпочиналася «пацифіка-ція»), ЦК КПЗУ наполіг на виїзді В. Вобинського до Радянської України. Влітку 1930 р. поет з родиною (дружиною та однорічним сином) був уже в Харкові, поселився в будинку по Сумській ву-лиці, прийняв радянське громадянство і включився в бурхливе життя столиці. Вступив до аспірантури при Інституті ім. Т. Г. Шев-ченка, а згодом увійшов до центральної управи Міжнародного бюро революційної літератури як експерт із слов'янських літера-тур. Брав участь у роботі ряду літературних організацій («Захід-на Україна», ВУСПП) і їх друкованих органів — «Червоний шлях», «Життя і революція», «Західна Україна», в конференції револю-ційних письменників світу, в польському секторі Оргкомітету по організації СП СРСР. Виступав на вечорах в Комуністичному уні-верситеті ім. Артема, на мітингах і перед робітничими аудиторія-ми, написав для радіо та кіностудії сценарії з життя західноук-раїнських трудящих, видав ряд збірок поетичних і публіцистич-них творів. Не забував В. Бобинський і про своїх західноукраїнських бра-тів. Разом в Й. Бехером, Е. Кішем, Л. Ренном, А. Зегерс, Ф. Гладковим, І. Микитенком, О. Серафимовичем він у 1931 році підпи-сав «Відкритий лист-звернення до письменників усього світу», про-тестуючи проти знущань над політв'язнями у луцькій тюрмі. Пильно стежив за всіма подіями в Західній Україні, діяльністю групи «Горно», журналу «Вікна», радив, як краще формувати журнал, які матеріали добирати, друкував на сторінках журналу твори «Впливологічний шкіц», «Рука на бруку», «Кайданницький аркан», «Розп'ятий скрипаль», фрагменти з «Поеми для дітей» та ін. У них різно виступив проти шляхетського режиму і всіх тих, хто прислужував йому. Поет вірив, що невдовзі і над західноукра-їнськими землями майорітиме червоний прапор визволення. На Радянській Україні, куди приїхав «з переконання на 337 % », що «хоч житиме в матеріально важчих умовах, ніж на Західній Україні, зате стане безпосереднім учасником творення справді ве-ликої української культури, справді народноправної української Держави», В. Бобинський пише про побачене («Молодь», «Жов-тень») і про того, хто «окрилював велетнів світ» та «визначив шля-хи людству» — В. І. Леніна (вірш «Сім років»), виступає проти паліїв нової війни («Газетний газ», цикл «Стрільниця»), а поряд з цим багато уваги приділяє змалюванню революційних подій в Західній Україні (поеми «Народження республіки», «Запалюєм вог-ні», «Маршал», «Метафори» та ін.). Твори ці — глибоко художні і з'явились з природних органічних джерел таланту, виросли з авторського засіву, як виростає пшени-ця на полі, як вибухає вулкан чи спадає на землю рясний ДОЩ. Ліроепос займає особливе місце в поетичному набутку В. Бо-бинського. Крім уже згаданої «Смерть Франка», його перу нале-жать поеми «Пісня про пісню», «Запалюєм вогні», «Поема про ді-тей», «Народження республіки», складні ліро-епічні структури, як «цикл поем» — «Маршал», «Der Bluthund», «Метафори» та ін., час-тина яких дійшла до нас в уривках чи «ескізах». Глибоким пое-тичним чуттям пройняті дві перші поеми. Вони в ніби ліричною сповіддю автора, виразом його сподівань і надій, його ліричним кредо. Про зміст циклу поем В. Бобинський у листі до М. Тарновсько-го в Нью-Йорк від 9 грудня 1931 р. писав: «...у мене назбирався цикл поем, яскраво політичних своїм вмістом, у яких я розкри-ваю обличчя польського фашизму і боротьбу західноукраїнського індустріального та сільського пролетаріату з капіталом...»13 Го-ловним пафосом цих творів є утвердження героїчного початку, уславлення людей міцних духом, гордих і привабливих. Вони ви-являють себе як герої, і то герої активні. І хоч показані часом у трагічних ситуаціях, та трагізм цей дещо інший — героїч-ний. М. Ірчан, рецензуючи збірку В. Бобинського «Поеми і памфле-ти», зазначав, що її автор не обмежується окремими картинами з тогочасної західноукраїнської дійсності, він робить глибокий аналіз того ладу, суть якого вдало передає в рядках: Сплелися цупко меч і хрест, Священний знак пацифікацій,— Благословенний богом трест Есконтування крові й праці. Відомий В. Бобинський і як прозаїк. Особливо цікаві його но« вели «Гість із ночі», «Страх», повість «Над Збручем сходило сон-це» та фрагменти з роману «Львів». Ще в статті «Від символізму — на нові шляхи» В. Бобинський вимагав від «молодої прози» багатоплановості конфлікту й аси-метричності будови, ліричного начала і психологічної складності, соціальної гостроти, точності й стислості. Саме цим вимогам і відповідала його власна художня практика. Вже перша, «експериментально закроєна» прозова річ — новела «Гість із ночі», що з'я-вилась друком у 1927 p.,— дає відчути читачеві ті якості й особливості молодого прозаїка, які дістали глибше виявлення в його пізніших творах. Це, насамперед, увага до животрепет-них, суспільно значущих проблем, актуальність. По-друге, не-змінна активна позиція митця, полемічна загостреність його творів. В основу новели «Гість із ночі» покладено вірогідний факт: простий робітник, йдучи на самопожертву, проникає в охоплений полум'ям паровоз і зупиняє поїзд, рятує життя сотень людей. По-будована новела на різкому контрастному зіставленні: головному героєві твору — робітникові Мартину — протиставляється пихатий, «грубий панисько». Лаконізм, драматичні ситуації, майстерно виписані діалоги у новелах В. Бобинського наближають його до творчої манери В. Стефаника: така ж напруга почуттів, психологізм, такий же вражаюче несподіваний фінал. Для прикладу згадаємо новелу «Страх». Автор знайомить у ній з образом червоного комісара. Ек-зекуції, що їх застосував до комісара сотник, не поставили його на коліна. Червоний командир переміг — і поведінкою, і вчинками, і своєю правдою. Пережите, виболіле в серці лягло в основу повісті «За Збручем сходило сонце», твору раннього, не у всьому рівного й однаково викінченого. І в цій повісті В. Бобинський все ж зумів узагальни-ти явища тих буремних, тривожних років, задушевно розповісти про звичне і буденне, трагічне й героїчне, насичуючи твір яскра-вими деталями воєнного побуту і тогочасної політичної обстанов-ки. У тому, як нагло гине батько Михася і сам він, як лишаються напризволяще його побратими по зброї, ошукані проводом, як нарешті вони знаходять ясну мету і проклинають своє «минуле», відчувається фальш і злочинство тих людців, перед якими три-валий час схилялись рядові воїни, в жертву за брехню яких від-дали життя тисячі галицьких юнаків, одягнутих в строї австро-угорської армії. Рукопис великого прозового твору «Львів», про тематику якого В. Бобинський сповіщав з Харкова у листі до М. Тарновського від 9 грудня 1931 року («Через кілька місяців я закінчу нову більшу річ — роман про останні кілька років з західноукраїнського жит-тя. Друкуватиму його в ЛіМі в 1932 р. З того роману я міг би кілька уривків послати Вам, будуть вони малювати найяскравіші моменти з класової боротьби пролетаріату: касарня, школа, кла-сова диференціація села, відношення буржуазії до мас трудящих, тюрма, спогади з радянсько-польської війни 1920 p., праця компартії і т. п.»), не зберігся. На сторінках періодики в 1932 році на-друковано лише три розділи з нього. Але й ці фрагменти свідчать про значні можливості Бобринського романіста. Вони виявилися і в доборі життєвого матеріалу, і в сюжетній місткості, у виписуван-ні внутрішнього портрету персонажів, змалюванні побутових і пейзажних картин. Не можна не відчути тонкого ліризму, емоцій-ної тональності оповіді. В цих розділах роману, кожний з яких, до речі, характеризу-ється певною сюжетною завершеністю, йдеться про жахливі ме-тоди, до яких вдавалися польські власті, викорінюючи на за-хідноукраїнських землях більшовизм. Так, в першому з них, що носив назву «Батько», розповідається про події першої світової й громадянської війн, відтворюється, так би мовити, родовід го-ловного героя роману Степана Крайнього м. Якщо в новелах (та й у повісті) поведінка, духовний світ персонажів зображені в де-що романтичному ключі, то тут домінує реалістична розповідь. Автор підкреслює врівноважений, позбавлений показних, зовніш-ньо ефектних рис характер батька героя. Максим на перший погляд — нічим не примітна людина, така, як і багато інших його односельців. Насправді ж він велетень, що, обравши небезпечний шлях комуніста-підпільника, готовий будь-якої хвилини віддати життя в ім'я перемоги червоної революції. Таким — загартованим і несхитним — проходить він через складні життєві перипетії — лихоліття першої світової війни, прихід у Галичину російських солдатів, розпад клаптевої Австро-Угорщини, бої з білополяками і, нарешті, наступ та відступ радянських військ. Російський полон і революція, робітники фабрики, на якій він певний час працював, відкрили йому очі на світ — і відтоді Максим зрозумів, де і як шукати правду. В боротьбі за неї, за перемогу червоної револю-ції і на західноукраїнських землях, віддав він своє життя, запо-вівши сину продовжити справу, ним започатковану. А суть її в тому — щоб «скинути в цілім світі панську владу і завести хлоп-ську». Події в творі, їх плин і розвиток, передаються своєрідно — че-рез сприймання й оцінки спочатку восьмирічного хлопчика, а зго-дом юнака Степана — сина Максима. Війна вкрала в нього дитин-ство, змусила рано змужніти і стати після смерті батька опорою родини. Рано Степан починає розуміти, що є дві правди на зем-лі — правда батька, дядька Костя та червоних солдатів, з одного боку, і правда вбивців батька — з другого. Трагічна розв'язка першого розділу роману, ймовірно, переслідувала єдину мету — акцентувати увагу читача на незвичні і вод-ночас типові для західноукраїнської дійсності умови становлення героя, процес його соціального змужніння. На місце батька став син — і боротьба за владу Рад, за торжество комуністичних ідеа-лів у Західній Україні продовжуватиметься. У двох інших фрагментах (розділах «Роман зачинається так» та «Львів, містечко в центрі континенту») автор намагається роз-крити багатий внутрішній світ Степана Крайнього, що тепер уже став юнаком і ватажком на селі. А водночас — відтворити одну з жахливих сторінок історії Західної України, так звану «пацифі-кацію» (втихомирення), що почалася тут восени 1930 року в зв'яз-ку з світовою економічною кризою 1929—1933 років, а відтак і вростанням революційних виступів трудящих. Про один з типових епізодів пацифікації на західноукраїнських землях йде мова в другому розділі роману. Під час однієї з чис-ленних екзекуцій в селі, здійсненої загоном уланів на чолі з сер-жантом Скорупчинським (Скорупкою), було заарештовано 60 сіль-ських активістів. Катованих людей «зелені вулани» мотузками і ланцюгами прив'язали до возів, навантажених награбованим, і змусили бігти розбитим гостинцем. Цим напруженим епізодом розпочинається дія, драматизм якої не спадає до кінця розділу. Під час розправи над заарештованими має вирішитись питання — хто кого? Чи схилять голови, впадуть на коліна селяни, визнають всесильність окупанта, чи ж ціною нелюдських зусиль витримають страшне випробування — і одер-жать моральну перемогу. З жахливою правдивістю відтворено в розділі шалений біг напівживих людей, картини звірств над ними. «Один з тих, що бігли позаду, підкосився. Тепер сунувся, непомірно довгий, прив'язаний натягнутим, як струна, мотузом за за-п'ястя, деручв передами чобіт, шкарубких і запорошених, тверду, камінцями наїжджену їздівню гостинця. Голова лежала на ру-ках... Другим по Олянчині впав Іван Заріцький, з молодших гос-подарів... Впав абияк, непритомний. Відкинув голову назад, і вона воліклася по дорозі, підскакуючи на камінцях. Швидко за нею по-чали камінці заперлюватись рожевою росою... Степан за себе ще оглянувся. Оглянувся не раз, а тричі. Панько Гривнак, Михань Кандибів і Роман Жовнір падали в невеликих відступах часу, один по однім, як би задивились на себе. Падали всі непритомні і тов-кли головами дорогу...» А взагалі були всі вони «жахливо поніве-чені. Один Олянчин мав голову цілу. Кров ішла з плеча, зуба й колін. Надерте до живого м'яса тіло, оточене пошарпаними й за-кривавленими клаптями вбрання, зяяло, як якісь безсоромнопот-ворні, пишно розквітлі пурпурові квітки. У решти ще й голови були немилосердно пошматовані». В. Бобинсышй уміє кількома штрихами подати виразнжй пор-трет заарештованих. Ось Марко Рокитюк, «політичний», як його позаочі називали в селі, студент четвертого року прав, кволий здоров'ям хлопець: «Степан оглянувся і побачив Маркове облич-чя. Було бліде з синім. Очі заплющені, ніздрі ходили дрібними дрижаками, рот хлипав повітря — здавалося: кричить людина і кричить так мучено, так жорстоко-боляче, що глушить себе і всіх, і не тільки ніхто другий, а й вона сама вже свого власного крику не вчує, не зрозуміє. На скронях билися б'ючко мотузки набухлих жил». І далі: «З-під заплющених повік, глибоко з-під бров'яних кісток чола викотилось прикрите димком, непритомне око, що, зда-валось, не бачить нічого. Та це тільки здавалось». Такими ж виразними виступають у творі Іван Заріцький, Ан-тін Захарків, Петро Олянчин, Сенько Клак та ін. Для кожного 8 них письменник знайшов відповідне місце в сюжеті, кожного на-ділив власним голосом. А водночас усі вони становлять ніби один збірний образ — образ повсталого народу, що ціною власного жит-тя утверджував нові ідеали, жадання трудящих західноукраїнсь-ких земель. З особливою теплотою і любов'ю виписаний образ Степана Крайнього. Це його устами даються оцінки людям, подіям, фак-там, його очима автор дивиться на світ. У зіткненні Степана і сер-жанта уланів Скорупчинського — центральний вузол розділу. При-чому образ Степана поданий у динаміці, в процесі становлення, ут-вердження на позиціях революціонера. Він ще не розуміє ба-гатьох речей, ще не розрізняє серед уланів «неворогів» собі, а серед заарештованих не впізнає випадкових людей. Дивується і ра-зом з іншими осуджує намагання Марка Рокитюка зав'язати сто-сунки з уланами, переконати їх, що вони творять злочин проти таких, як і вони, бідних людей. Тюремна дійсність, розмови з Рокитюком, «парубком з Сухо-баб» та іншими в'язнями ширше розкрили йому «очі на світ і на людей», і вже в третьому розділі — Степан стає душею ескадро-ну: польські власті мобілізували його в числі хлопців; з західно-українських земель в свою армію, щоб їхніми ж багнетами при-душити народний гнів. Та мазурські і західноукраїнські селяни, одягнуті в уніформи уланів, уже свідомі своєї участі. Катує себе Мацек Твардзяк, що не стримався і зопалу відрубав, шаблею руку «зредукованого» електротехніка. Катується, хоч військове начальство видало йому премію, а місцевий ксьондз назвав вчинок його «святим». Степан допоміг Мацеку розібратись у тому, що робітник-поляк рідний українському робітникові, бо обидва гнуть так само спину на експлуататора — і від того чад шовінізму, що ним щораз підкурювали голови уланів їхні командири, поволі розвіявся, І тепер Степан переконаний, що Мацек шаблі па трудівника не опустить, бо має інший об'єкт — голову пана. З негативних образів найглибше виписаний Скорупка, спочатку «невеликий жовнярик», згодом сержант і поручник ескадрону ула-нів, запеклий шовініст і жорстокий завойовник. Зовні непоказний, «мав хлопчакувату фігурку» і очі, що «з-під лоба горіли вовчим, моторошним вогнем», він виявляється закін-ченим катом. Ще в часи громадянської війни Скорупка, тоді «за-сушений жовнярик», виявив схованку навідника, брав участь у розстрілі Максима і комісара, в екзекуції над невинного вагітною жінкою. Тепер же зросли його права: командував ротою. Коли «зелені» не задумувались над тим, що робили в селі, Скорупка свідомо чинив звірства. Коли «біг» скатованих людей викликав сміх з боку уланів, Скорупка не сміявся, бо знав, що тільки цим може примусити заарештованих скоритись. Коли інші розгуби-лись перед одностайністю прив'язаних до воза, Скорупка — ні. Якщо для інших «зелених» всі в селі — бунтарі, Скорупка навіть серед заарештованих «шукає» найбільш небезпечних. Тому «скля-ними сліпедькими» очима «свердлив» зразу Степана, а потім Мар-ка, бо відчув, що саме вони обидва — «головні» серед селян. Відповідно до вчинків, автор подає і портрет Скорупки, «роз-киданий» в різних місцях трьох розділів твору. Сержант — неве-личкий, вуглуватий, з «непорушними» «чорними мертвецькими» очима, які ніби «висіли в повітрі». Мав завжди «стиснені варги». Завжди зовні спокійний, навіть повільний в рухах, він «міняєть-ся» в найбільш драматичні хвилини. Арештовані не піддалися йому — і тоді Скорупка став «блідий як крейда, нервово похльос-кував батогом по дорозі, збиваючи хмарки пилі». А відчувши свою поразку, він полишає заарештованих і «зникав з очей за горбом», щоб зустріти їх в місті новою «люб'язністю». Таким же, заздалегідь підготовленим, виглядає Скорупка і в третьому розділі роману. Він веде ескадрон, щоб розігнати «похід безробітних». І певен, що це вдасться йому, яких би жертв не коштувала та кривава «акція». Це Скорупка першим наказав «ру-бати і стріляти» демонстрантів і сам показував яскравий взірець, щоб потім «за сумлінну бойову поставу в обличчі ворога і в обо-роні начальства» бути «призначеним до відзнаки і похвали». Василь Вобинський зарекомендував себе і як вдумливий до-слідник та літературний критик. Вже наприкінці 10-х — початку 20-х років він публікує ряд статей і рецензій та ін.), у яких гостро засуджує тих, хто заперечував суспільну роль мистецтва, впадав у декаданс, проголошував утечу від життя. Він доводить, що мистецтво — то не якась автономна ділянка, а су-спільне явище, один з видів політичної свідомості народу. Виходячи з марксистських положень про тісний зв'язок соці-альних і економічних факторів життя, В. Бобинський у статті «Як ми це бачимо?» відзначає, як економічне становище України впро-довж віків впливало на розвиток літературного процесу, станов-лення різних угруповань і шкіл, формування світогляду письмен-ників. Автор акцентує думку на революційно-перетворюючому значенні літератури і мистецтва, покликаних формувати духовний світ людини, розвивати її жадобу до волі, соціального й націо-нального визволення. У статті «Від символізму — на нові шляхи» він закликає колег по перу зайняти чітке місце в шерензі народних захисників. В. Бобинський робить спробу визначити місце, яке займали в тогочасній, сповненій суперечностей боротьбі окремі західноук-раїнські літературні угруповання. Серед багатьох йому імпонує група письменників, «що своєю літературною продукцією стоїть близько до пролетарських мас», що слово своє «поставила на служ-бу їхніх визвольних прямувань». Група та не боїться оголосити свою творчість тенденційною, і вся вона спрямована на захист поневолених, є їхнім голосом і совістю. Інші ж групи ховають лице, бо бояться відкрито проголосити своє credo «літературних приспішників сильних світу цього». Простоту, довершеність і дохідливість форми письменник вва-жав неодмінною умовою народності художнього твору. В згаданій вище праці «М. Ірчан. Фільми революції» він акцентує думку, що справжній митець не може бути рабом форми, «повинен нею вмі-ти орудувати так, як того вимагає зміст його переживання». Цінною скарбницею народу вважав письменник мову, а тому закликав колег по перу глибоко освоювати її невичерпні багат-ства, які «невільно ніколи переставати пізнавати». Основні положення літературно-теоретичних статей В. Бобинського про тенденційність і народність літератури значною мірою »найшли своє узагальнення в декларації Першої наради проле-тарських письменників Західної України, що відбулася у Львові 12 травня 1929 року. Не втратили актуальності й історико-літературного значення праці В. Бобинського, в яких він виступив на захист молодої ук-раїнської радянської літератури, обстоював утвердження в ній нових принципів, констатував зростання високої художньої май-стерності творів окремих її представників. Заслуговує схвалення намагання письменника розглядати західноукраїнську пролетар-ську літературу як частину загальної української радянської лі-тератури, а радянську культуру загалом оцінювати в зіставленнях з досягненнями культури Заходу. Так, у статті «Як ми це бачимо. Очима галичанина на літера-туру Радянської України» В. Бобинський, аналізуючи літератур-ний процес на Радянській Україні в тісному зв'язку з тогочасним соціально-економічним і суспільно-політичним життям, зупиняєть-ся передусім на творчості тих письменників, які стали сурмачами нової доби: П. Тичини, В. Сосюри, В. Еллана-Влакитного, В. Чу-мака, В. Поліщука та інших. Розмірковує В. Бобинський про українську радянську літера-туру, тенденції її розвитку і в праці-розвідці «Ланцетом у чиряк». Літературно-критичні праці В. Бобинського різні за жанрами і своєрідні за формою. Знайдемо в його набутку статтю, сатиричний памфлет, нарис, біографічний ескіз, замітку, літературознавчу роз-відку. Не все з літературно-критичного набутку В. Бобинського щоправда, задовольнить сучасного читача. Сприймаючи все цінне в працях, він, однак, не може не помітити того кипіння .пристра-стей, іноді занадто рішучих і категоричних оцінок, в основі яких переважно соціально-ідеологічні критерії, а часом і надмір пря-молінійних суджень про речі, які так чи інакше впливали на творчий процес, примушували чесного митця зайняти певний бік барикад. Відвертість і прямолінійність думок і суджень було в. 20—30-і роки для літератури Західної України обов'язковим атри-бутом. І нічого дивного в тому немає, що саме ця риса характерна і для праць В, Бобинського: він-бо син свого часу і землі своєї. До того ж один з найактивніших учасників безперервної й безком-промісної тогочасної ідеологічної боротьби. Про це зайвий раз нагадають читачеві його праці. Є в літературно-критичному набутку В. Бобинського і кілька статей про творчість прогресивних письменників Заходу. Це — «Творець нової 1001 ночі Панаїт Істраті», «Пролетарський репор-тер у Львові», «Станіслав Пшибишевський та «Вікна зі Сходу і Заходу». У першій ідеться про життя й творчий шлях одного з «найці-кавіших феноменів сучасної європейської літератури» — прогре-сивного румунського письменника П. Істраті, в якому В. Бобин-ський бачив захисника «сім'ї злидарів». | |
| Переглядів: 535 | |
| Всього коментарів: 0 | |