Традиційний український обряд весілля умовно поділяється на три
цикли: передвесільний, власне весільний і післявесільний. У різних
етнографічних районах України кожному з них були властиві свої ритуали,
обряди і звичаї. Основну увагу зосередимо на спільних
загальноукраїнських рисах і традиціях українського весілля. До п е р е д
в е с і л ь н о г о ц и к л у належать обряди, пов'я­зані з досягненням
згоді; молодих і їх родин на шлюб: запити, сватання, оглядини й
заручини. Запити — це попереднє розвідування родиною молодого про наміри
батьків молодої. Цей термін був поширений переважно на Харківщині та
Сумщині; на Чернігівщині й Кіровоградщи-ні — «допити», на
Івано-Франківщині — «визнавки». На розвідини йшли мама або тато молодого
чи хтось з близьких родичів. У кінці XIX — на початку XX ст. звичай
поперед­нього розвідування щодо згоди на сватання перетворюється у
ввічливе попередження про прихід сватів.

Сватання — перша зустріч
представників молодого з мо­лодою та її батьками для досягнення згоди на
шлюб. В Україні посередників при сватанні найчастіше називали
«старостами», але трапляються також назви «сват», «посла­нець»,
«сватач», «говорун». У старости просили, як правило, близьких родичів,
поважних одружених чоловіків. Оскільки успіх сватання залежав і від
уміння вести розмову, то при виборі старшого старости брали до уваги
такі риси вдачі, як комунікабельність і дотепність.

Сватати
дівчину вирушали пізно ввечері, щоб на випадок відмови зберегти сватання
у таємниці. Зайшовши у хату з хлібом у руках і привітавшись, старости
починали традиційну розмову про мисливців, що натрапили ні слід куниці
(олениці) — красної дівиці, чи купців, що дізнаються про товар, тощо.
Після традиційних вітай і промов старостів кликали дівчину й прилюдно
запитували її згоди на шлюб. Відповідь нареченої була обов'язковою і
вирішальною.

На знак згоди сватів перев'язували рушниками або
підносили їм на хлібі хустки чи рушники. Нареченого дівчина
перев'язувала хусткою. У випадку відмови ста ростам підносили гарбуз або
макогін (на Західній Україні). При позитивній відповіді нареченої
обговорювали попередньо питання про придане.

Увесь передвесільний
цикл обрядовості тривав два-три тижні, інколи — місяць. Після сватання
відбувалися оглядини (обзорини) і заручини. Батьки нареченого під час
оглядин намагалися продемонструвати свій добробут. Н; Гуцульщині на
обзорини ходили як до молодої, так і де молодого.

Заручини — це
своєрідне закріплення остаточної згоді на шлюб і прилюдне оголошення
цієї події. Обов'язковими елементами були перший посад молодих (їх
саджали поруч як наречену пару) і обмін подарунками. Назві обряду
походить від з'єднання рук, що, за народним звичаєм, набирало юридичної
сили. У призначений для заручин час батьки й родичі молодого зайшовши з
хлібом в хату молодої, сідали до столі Старший староста брав рушник і
накривав ним хліб, на нього клав руку молодої й молодого і перев'язував
їх рушником. Після цього наречена перев'язувала рушниками старостів і
обдаровувала усіх присутніх родичі) молодого хустками, сорочками,
полотном. Часто бувало, що різні обряди передвесільного циклу
відбувалися в один день: наприклад, сватання й оглядиш .або сватання й
заручини. Оглядини могли здійснюватися формально, бо звичайно на селі
добре знали родин] нареченого чи нареченої, їх матеріальний стан.
Поступову зникає звичай попереднього розвідування на згоду сватання,
оскільки молоді самі наперед домовлялися про сватання і сповіщали про це
своїх батьків.

Після заручин ні дівчина, ні хлопець не мали права
відмовлятися від шлюбу без вагомих на те причин. Відмова сприймалася як
образа і безчестя, тому їх треба було матеріально відшкодовувати.

На
Правобережній Україні існував ще один етап передвесіль­ної обрядовості —
церковні оповіді. Протягом трьох тижнів перед шлюбом священик в церкві
оголошував громаді про намір і згоду молодих одружитися. Це надавало
події громадського статусу і можливості па­рафіянам виявити своє
ставлення до молодих, їх родичів. Протягом усього періоду між заручинами
і вінчанням сусіди і знайомі мали право повідомити священику все, що
могло стати на перешкоді укладанню шлюбу.

Власне весільна
обрядовість починалася із запро­шення гостей на весілля. Найпоширеніша
форма запрошен­ня — особисте відвідування молодими родичів. У більшос­ті
регіонів України ще до 30—40-х років XX ст. молода ходила з дружками
селом у святковому народному українсь­кому одязі, прикрашена квітами і
стрічками. Молодий з дружбами просив на весілля свою родину.

Напередодні
весілля молодим виготовляли весільні вінки. Цей обряд не всюди був
однаковим. Наприклад, на Гуцульщині вінки плели в хаті молодої, куди
приходив по свій вінок молодий з дружбою. На Бойківщині вінки
зберігалися в коморі у молодої до обряду посаду, коли молодим одягали їх
на голову. В хаті молодого виготовляли «весільне знамено», «прапір»: до
гарно витесаного древка прив'язували дві-три хустини, дзвіночок і
зверху квітчали барвінком. На Гуцульщині древком прапора найчастіше був
топірець. Окрім плетення вінків, дівчата прибирали гільце і квітчали
коровай. Цією церемонією розпочиналося одне з найважливіших передшлюбних
дійств — дівич-вечір, вінкоплетини, молодечий вечір.

Це
прощальний молодіжний вечір, на якому наречений і наречена прощалися з
дівочою і парубоцькою громадою та переходили в стан одружених
господарів. Крім приготуван­ня вінків і весільного деревця, на цьому
вечорі ще здійс­нювалися такі обряди: посад, перепій молодих,
розплетення коси нареченій, вбирання вінка, обмін подарунками молодими
та ін. В деяких етнографічних районах України цього вечора пекли коровай
і виконували пов'язані з цим обряди.

Посад відбувався окремо в
домі нареченого і нареченої, це не тільки прощання з дівуванням і
парубоцтвом, але й благословення дочки і сина на подружнє життя. Молодий
чи молода сідали на кожух або рядно, під які клали жито гроші, та
просили благословення у батьків і всіх присутніх В окремих районах
Київщини, Житомирщини, Чернігівщи­ни, Сумщини і Запорізької області
існував спільний посад молодих. На Бойківщині обряд посаду здійснювався у
день весілля перед вінчанням. Батьки першими благословляли своїх дітей
на одружені я і «перепивали» щастя-долю.

Дівич-вечір закінчувався невеликою гостиною з танцями й співом.

Найбільш
пишною обря­довістю відзначався ве­сільний день. На Бойків­щині в кінці
XIX ст. по­бутувало вмивання мо­лодих у цей день у відварі барвінку, що
залишався від плетіння весільних вінків. Церемонія одяган­ня молодої
дружками і свашками відбувалась у коморі в супроводі пі­сень. Молоді
обов'язково мусили мати нові сороч­ки, ще не прані. Спеціаль­но до
весілля шили одяг, який зберігали і шанували впродовж усього жит­тя.

Весільний
поїзд молодого, який вирушав за молодою, складався зі старшого боярина,
бояр, світилки і родичів. За звичаєм, нареченого до воріт проводжала
мати у виверненому вовною догори кожусі. Хлопця обсипали «на щастя»
зерном і дрібними грішми.

В Україні після шлюбу в більшості
випадків молоді поверталися до дому молодої. Там їх біля надвірного
порога зустрічали батьки. Молоді тричі вклонялися їм, батьки ж
благословляли дітей і підносили хліб-сіль. Залежно від місцевих традицій
молодих зустрічали також медом (Кар­патський регіон, Полісся, окремі
райони Західного Поділля). Цей ритуал здійснювався двічі: перед
відправленням до церкви і після шлюбу.

В Україні в XIX — на
початку XX ст. побутував звичай: після шлюбу молода їхала до себе
додому, де відбувалася гостина за участю переважно хлопців і дівчат, але
без молодого. Він повертався додому, щоб зібрати весільний поїзд, який
формувався вже після обряду вінчання — їхали по молоду. На шляху
молодому влаштовували «перейму», вимагаючи за неї викуп.

Перший
викуп — «ворітну» — хлопці з вулиці молодої брали біля воріт її хати.
Вони одержували дрібні гроші чи чарку горілки й пропускали весільний
поїзд на подвір'я. Друга перепона була біля дверей або в сінях: молоду
охороняли дружки, які віддавали її за цукорки і калачі. Щоб сісти біля
нареченої, молодий мусив викупити її ще й у брата-підлітка (коли такого
не було, його роль виконував близький родич, іноді сусід). Одержавши
викуп, брат поступався місцем молодому, і всі гості сідали за стіл.
Після викупу місця починалось дарування: спочатку родичі молодого
наділяли подарунками родичів молодої, по­тім — навпаки. В деяких
місцевостях було узвичаєне лише одностороннє обдаровування родини
нареченої родичами молодого.