| Головна » Статті » Українська Література | [ Додати статтю ] |
Тарас Шевченко на Нікопольщині (4 частина)
|
57 Нікопольська двадцять друга школа відкрила сторінку Шевченківського альбому словами українського поета Володимира Сосюри: Спи спокійно, поет! Ми, нащадки твої! Пронесем крізь віки твоє ім'я, Крізь колючі вітри, крізь жорстокі бої, Батьківщини сини незборимі. Сторінка оформлена ілюстраціями до творів поета. Школярами зроблено це з любов'ю. А ось сторінки, підготовлені'учнями дев'ятнадцятої школи. Відкриваються ювілейні добірки віршем десятикласниці Марії Тю-ріноі «З твоїми піснями»: Ти мріяв і боровся за світле майбутнє, Улюблений рідний Тарас. Бажання твоє полум'яне здійснилось, Коли вже залишив ти нас. Дістати Де щастя вдалося нелегко, І кожен боровся, як міг. Вогонь твоїх віршів натхненних В усьому всім нам допоміг. До волі лунали вірші ті крилаті, Наш рідний, наш любий Тарас. Тепер ми на волю по вінця багаті У цей неповторний і зоряний час. Аматори мистецтва цієї однієї з найбільших шкіл міста здійснили виставу по п'єсі Марка Кропивницького «Невільник». Провадили і іншу різноманітну роботу на знак вшанування поета. А завершується альбом-естафета по цій школі віршем «Ми тебе не забудем, Тарасе!»: Спи спокійно, поет! Україна твоя Вже розправила крила Орлині, Так, як мріяв колись Ти в жагучих пісках На засланні В тяжкій самотині. Спи спокійно, поет! Образ огненний твій Не зітерти ні бурі, Ні часу. В українській сім'ї, В славній, вольній, новій Ми тебе не забудем, Тарасе! 58 Шевченківський альбом — естафета з нагоди 130-річчя ніч дня народження поета— прекрасна пам'ятка про любоз нікопольських школярів до Великого Кобзаря. Додамо до всього цього ще й такий відрадний факт. Баса І о представників учнівської молоді міста брали участь у республіканському конкурсі малюнків, котрий оголосила тодішня піонерська газета України «Зірка». Два малюнки семикласника шістнадцятої середньої школи Юрка Богуша, присвячені подорожі Тараса Шевченка по Україні в 1843 році, були вміщені в газеті «Зірка» 15 листопада 1964 року. А при підведенні підсумків конкурсу Юра " Богуш став одним з переможців цього дитячого творчого поєдинку. Від редакції «Зірки» він отримав премію — примірник шевченківського «Кобзаря». Із того промовистого літопису про вшанування поета його вдячними нащадками в Україні, зокрема у нашому Подніпровському краї, варта уваги й така хвилююча подія. А мовиться про те, як відзначали роковини від дня народження Шевченка на Дніпропетровщині у 1942 році, в той страшний окупаційний період, коли на Придніпров'ї «хазяйнували» німецько-фашистські загарбники. Біля пам'ятника поету у селі По-кровському співає нікопольський кобзар М. Д. Топчій. У роки Великої Вітчизняної війни закличне Шевченкове слово теж було у строю захисників Вітчизни. Воно не тільки надихало бійців на подвиги, а й ставало кулею і гранатою, снарядом і бомбою. Твори поета друкувались маленькими кишеньковими книжечками, котрі доставлялись літаками у тили ворога, в тому 59 числі й на Нікопольщину. У книжечках поети і художники, письменники й актори доносили палке слово Кобзаря до українсько.Іч> народу. ' Фашистські загарбники боялися Шевченківського слова, як. кулі. Вони ненавиділи поета. Фашисти плюндрували 'Кобзареві святині, грабували майно шевченківських музеїв. Нищили експонати, котрі були гордістю українського народу. На території Канівського державного музею-заповідника «Могила Т. Г. Шевченка» окупанти створили концентраційний табір, обнесли йоп> кількома рядами колючого дроту. Шевче»кове слово, як відомо, завжди допікало і пропікало. Так було завжди, в усі часи, відтоді, як воно з'явилося на світ. Гнівною сторінкою української історії стала наруга і поглум над , Шевченком та його творчістю у роки Великої Вітчизняної війни. Історія зберегла одну з невигаданих новел, що стосується1 знаменитого Канева.«Київ, 1944 рік. Місяць лютий. Микита Хрущов — Голова Ради Міністрів України. З партизанів щойно повернувся фотокореспондент газети «Радянська Україна» Яків Давидзон. А незабаром дзвінок до редакції газети — його викликають у Раду Міністрів.. Розмова, як кажуть, з порога: — Товаришу Давидзон, нам стало відомо, що гітлерівці знищили музей Тараса Григоровича Шеаченка в Каневі, поглумилися-над ім'ям поета, осквернили Пам'ять всього українського народу. Вам завдання: завтра негайно вилетіти — і зафотографувати все документально. — Микито Сергійовичу, але ж там йде ще війна. — Ви були в партизанах, на фронті — і вам не звикати. Вмієте і зможете виконати завдання уряду. На завтра літаком У-2 (кукурузник) фотокор вилетів до Ка1-нева. Сісти внизу на маленькому майданчику не можна було —точився жорстокий бій. І літак приземлився на самому вершечку Чернечої гори, неподалік від пам'ятника Кобзареві. Тут було справді затишніше, хоч сліди залишеної руїни до болю вражали і гнітили кожного. Коли ж Яків Давидзон зайшов до Музею — то жахнувся. Все розбито, розгромлено, понищено, пограбовано, сплюндровано, спалено, споганено». (Микола Сингаївський Застереження. Газета «Демократична Україна» 040393). У Харкові біля пам'ятника Шевченка гітлерівці розстрілювали та вішали мирних жителів міста. І все ж таки у ту чорну пору всенародного лиха український народ не поривав славні традиції — відзначення пам'яті поета у березневі дні чи то на фронті, чи в тилу. В окупованому Нікопо- «п .зті збирали кошти на спорудження пам'ятника Шевченку. Навіть було закладену постамент. Втім з різних причин далі справи не пішли. Та в нещадній битві із загарбниками повсюдно лунав орлиний клекіт Тараса: «І вражою, злою кров'ю волю окропіте». Кобзареве слово кликало на битву за волю і незалежність. Досить символічний той факт, що коли 6 листопада 1943 року війська Першого Українського фронту визволили столицю України — Київ, у той же день перший мітинг відбувся біля пам'ятника Шевченкові. Цей факт ще раз стверджує: Тарас Шевченко—Це мир і правда! Тарас Шевченко — це воля! Про те, наскільки популярний Шевченко з-поміж нікопольців віддавна, можна прослідкувати й по тому, як читаються його твори у нашому краї. Прикладів для цього—безліч. Зробимо набіжний "•огляд з минувшини. 17 грудня 1906 року в Нікополі передова демократична молодь добилась через місцеву та губернську владу відкриття у місті платної громадської бібліотеки, назву їй дали таку: «Нікополь-•ская общественная библиотека». На день її відкриття книжковий фонд бібліотеки становив декілька десятків томів книг і 150 брошур. А вже на кінець 1907 року в цій бібліотеці налічувалось 2180 томів книг і 200 нових журналів і понад півтисячі брошур. Поповнення бібліотеки відбувалося за рахунок пожертвування нікопольськими громадянами та установами грішми і книгами. З-поміж бібліотечного фонду немало було шевченківського «Кобзаря» (принагідно аауважимо, що на той час він видавався не масовим тиражем) та багатьох інших письменників. Надсилали у Нікополь книжки письменники, різні редакції, видавництва, бібліотеки з усіх кінців Росії та України. Разом з тим надходили • -брошури, журнали, статури, каталоги, звіти. З-поміж письменників, котрі подарували свої книги з дарчими написами нікопольській бібліотеці,— Іван Бунін, Олександр Блок, багато інших майстрів красного письменства. По одній своїй книжці віддали в дарунок нікопольцям народоволець М. О. Морозов та археолог Форма-•ковський. 14 квітня 1909 року Нікополь відвідав М. О. Морозов. У місцевій громадській бібліотеці він прочитав лекцію «В поисках •философского камня»(, котру супроводжував дослідами. Половину грошей, одержаних від продажу білетів, він подарував бібліотеці. Варто нагадати й такий факт. У 1908 році з нагоди 80-річчя від дня народження Л. М. Толстого славетний письменник був обраний почесним членом Нікопольської громадської бібліотеки. Тут провадилися літературні вечори, диспути, лотереї. До послуг відвідувачів — читальний зал та палітурна майстерня. Як свідчить «Систематический каталог Никопольской общест-яенной библиотеки», у тодішньому книжковому фонді її знаходилось немало творів Шевченка, котрі не залежувались на бібліо- 61 течиих полицях. Це були, головним чином, такі книги поета, котрі вийшли у різні роки і в різних видавництвах: «Кобзар» (3 портретом автора, видавництво «Киевская старина», Киев, 1899), сбор-ник «Кобзарские думи», «Кобзар» (Санкт-Петербург, 1884), «Кобзар» (издательство К. М. Гамалия, Киев, 1894), Тарас Шевченко «Дещо з Кобзаря», «Новое слово». (Товаїрищеский сборник. Москва, 1907), Шевченко Т. «Еретш?» (Йван Гус). Твори поета видавались як по абонементу, так і в читальному залі.Встановлені пам'ятні знаки у місцях, де побував Великий Кобзар у ту далеку вересневу пору. У селі Покровському, наприклад,, на стіні Будинку культури колгоспу,імені Горького пломеніє меморіальна дошка на честь перебування поета в цьому селі. А поряд, у розкішному колгоспному сквері, височить на постаменті погруддя Тараса Шевченка. Всі письменники, історики, етнографи завжди відзначали у ' жителів села Покровського, нащадків запорожців свій особливий дух величі, незалежності, гордовитості. Видатний український письменник і кінорежисер Олександр, Петрович Довженко, працюючи над сценарієм фільму «Поема про-море», кілька разів бував у Покровському, 12 жовтня 1952 року він у щоденнику зробив такий запис про Покровське: «Село прекрасне. Одне з кращих сіл, які я бачив на Вкраїні взагалі... І довго, прислухаючись до його танкового ідущого з далеких давнин-звуку, я збагнув — це ж дзвонять до церкви. Ще й досі. Тільки дзвін зменшився відповідно до зменшення потреби в «Храмі божому». Тут правили ще службу колись запорожці в своїй січовій церкві, самі співаючи в хорі басами і виводячи верхні ноти не гірше Івана Козловського. Думається вже на що, а на війну, горілку й співи таланту їм позичати не доводилось». Олександр Довженко був присутнім на засіданні правління' колгоспу імені М. Горького. Він занотовує у щоденнику, висловлюючи думку про членів правління: «Ділові, спокійні, дисципліновані, серйозні люди. Це збори колективу людей державного будівництва. Все надзвичайне, все робиться з почуттям повної відповідальності перед державою за кожний вчинок. Дивлюсь на колгоспників. Розумні, добрі люди. Дисципліновані трудяки. Але важко їм, я бачу. Обов'язок долає над усім. Видно ще, що вони багато працюють... Який тонкий і чуйний народ до роботи! Все було абсолютно інтересним. Я збагативсь сьогодні, із-за одного засідання варто було їхати сотні кілометрів на машині...» (Олександр Довженко. Твори. Том III, Київ, 1960, стор. 466—467). Довженко дав чудові описання місцевості, де була Запорозька Січ,— Городища, Капулівки, Покровського, річок, що протікали тут. Письменник і кінорежисер занотовував у щоденник: «Але до чого ж прекрасно в Капулівці! Яка річка Підпільна, і Павлкж, і Скарбна! Які ліричні привілля!» 62 Недалеко від села Покровського, біля так званих Панських круч, друг і соратник О. П. Довженка кінорежисер Юлія Солнце-щ.а проводила заключні зйомки фільму «Поема про море», де в масових сценах брали участь шжровчани. У 1964 році вдячні жителі Покровського встановили меморіальні дошки на честь відвідання їхнього села у різні часи Т. Г. Шевченка, І. Ю. Рєпіна, В. О. Сєрова та О. П. Довженка. •Сквер біля Будинку культури прикрашає скульптурний портрет Шевченка. А трохи далі, біля колгоспної контори, споруджено у повний зріст чудовий пам'ятник Максиму Горькому. В селі є народний музей, у котрому сконцентрована історія цього куточка українського південного краю. Заможно і культурно живуть покровчани. Здійснилися мрії Великого Кобзаря: Оживуть степи, озера, І не верстовії, А вольнії, широкії Скрізь шляхи святії Простеляться... Вкарбувалась в пам'ять нащадків Великого захисника українського народу і така сторінка з літопису історії Нікопольщини. Відомо, що в період Кримської війни (1853—1856 рр.) поширився масовий селянський рух в дев'яти губерніях. Заключним етапом цього руху став так званий похід «У Таврію за волею», що набув широкого розмаху в Катеринославській і Херсонській губерніях. Великі людські втрати, господарські збитки, завдані війною, погіршили становище народних мас, сприяли загостренню класової боротьби. На півдні України поширилися чутки про те, що царський уряд ніби закликав бажаючих переселитись на зруйнований війною Кримський півострів, що там кріпаки-переселенці отримають матеріальну допомогу, матимуть високу плату за казенні роботи, що "вони стануть вільними. Під впливом цих чуток, зневірившись у •можливості одержати волю на місці свого постійного проживання, багато кріпаків з усім своїм скарбом рушили в Крим. Селяни брали не тільки своє майно, а й реманент з поміщицьких економій і садиб. Та не так сталося, як жадалося. У цей селянський рух включився й трудовий люд Нікопольщи-яи. Особливо тяжко жилося кріпакам у нікопольського поміщика Г. В. Нечаєва. У селах, що належали йому, в тому числі і в Лукіївці, Нечаєв жорстоко експлуатував кріпаків. Не виплачував селянам-чумакам гроші, ґвалтував дівчат і жінок, продавав кріпаків, обмінював їх на собак. Так, наприклад, «девку Ольку» гвін продав за 210 карбованців своєму родичу. (Ці дані за матеріалами Нікопольського краєзнавчого музею імені Ломоносова). ?8 Проти селянського руху царський уряд направив значні військові сили.Лише в Катеринославській губернії проти повстанців діяли одна піхотна та одна кавалерійська дивізії, драгунський полк та інші військові частини. Переправа че*рез Дніпро суворо контролювалась. Нерідко селяни вступали в сутички з військовими командами. Тільки в Катеринославській і Херсонській губерніях сталося шість кривавих сутичок між військовими і селянами, були вбиті і поранені з обох сторін. Дорого обійшовся селянам той похід «У Таврію за волею». Кривава розправа з шукачами волі сталася і в Нікополі, зокрема на Микитиній переправі. Ось як про це згадував у 1939 році 99-річний дід Влас Капшар, котрий жив у селі Червоноіванів-ці Дніпродзержинського району, що на Дніпропетровщині: «Пішла серед людей чутка, що в Нікополі воля. Вирішили й ми поїхати,, щоб побачити ту волю. Порізали свиней, телят, у кого було своє. А в кого не було, той панське порізав — бо воля. Зібралися та й, вирушили. Приїхали, а в Нікополі вже сила народу. Аж ось якийсь стражник чи жандарм кричить, наказує роз'їхатись. Але куди там! Раз воля, то й воля. Це ж та сама воля, яку написав наш рідний Тарас, гадали ми. Та й повели розмову про Шевченка. Кожному хотілося побачити ту волю. Чекаємо. Ніхто й не їде. Раптом з'явились солдати, скомандували, щоб розійшлися. Та ми не ворухнулися. Відступили вони на сто кроків та вдарили по нас з рушниць. Знову відступили на сто кроків та залпом гримнули на людей. Одні впали вбиті, інших взяли в полон...» («Пам'яті Шевченка». Видання Дніпропетровського ювілейного комітету,. 1939 р. стор. 101). Про жорстокість придушення селянського руху в 1856 році свідчить також лист до нікопольського поміщика Г. В. Нечаєва від начальника Каролинового загону 4 червня 1856 року. Він писав: «В Кудашевой я немного усмирил восстание. Тєперь в Кре-мидах заканчиваю, чтобьі спасти Боголюбовку. Прикажите, Глеб Васильевич, отправить в Луговую (Александрополь) еще шесть человек й одного унтер-офицера. Я сам поеду туда. Человек поехал от меня в Боголюбовку й обязан прекратить своеволие лугов-чан. Остальное я довершу, будьте спокойньї...» (Из материалов Никопольского краеведческого музея имени Ломоносова). Тількіг з допомогою жорстоких екзекуцій царським посіпакам наприкінці 1856 року вдалося припинити рух селян «У Таврію за волею», придушити Катеринославське повстання. У той час, коли спалахнув селянський рух «У Таврію за волею», Тарас Шевченко знаходився у засланні в Новопетровському укріпленні. Він просив друзів вирвати його «из зтого проклятого гнезда». А коли повертався із заслання, змушений був затриматись у Нижньому Новгороді. Там його відвідав Яків Лазаревсь- 64 кий і розповів Тарасу Григоровичу про Катеринославське повстання 1856 року — селянський рух «У Таврію за волею». Того ж дня,- 22 січня 1858 року, Шевченко записав у «Щоденнику»: «Про-ездом из Петербурга в Вятку на службу посетил меня сегодня Яков: Лазаревский. Он недавно из Малороссии. Рассказал о многих свежих гадостях в моем родном краю, в том числе о грустном Екатеринославском восстании 1856 года». Так геніальний поет Т. Г. Шевченко гнівно викрив та обурився кривавою розправою царизму над шукачами волі і засудив-самодержавно-кріпосницький лад. Його голос протесту злився з голосами передових людей Росії. Слід відзначити, що народний художник України Іван Сидорович Іжакевич (1864—1962), котрий виконав численні малюнки на теми з життя і творчості Шевченка, на замовлення Дніпропетровського історичного музею намалював картину «Катеринославське повстання 1856 року». На ній. вдало відтворено образ шукачів волі, які розтягнулись по степу, поставивши коли і вила проти загону карателів, котрі наближаються до них на конях. На задньому плані видно пожежу —горить панська садиба. У Нікопольському краєзнавчому музеї зберігається копія цієї картини. Заможно і культурно нині живуть колгоспники Нікопольщи-ни — нащаджи шукачів волі. У Криничуватому (колишня Куда-шева) знаходяться центральна садиба колгоспу імені Ілліча. Це господарство славиться своїм вівчарством. На честь Великого Кобзаря селяни село Маринодар перейменували в село Шевчен-кове, а свій колгосп назвали його іменем^ Віддаючи шану геніальному поетові, нащадки у селі Шевченкове встановили його погруддя. Любов до Великого Кобзаря сонячним сяйвом пломеніє і в творчості місцевих письменників, поетів, артистів, художників. Обдарування багатьох з них мужніло й розквітало у Нікополі, звідки вони пішли у велике літературне і мистецьке життя у сорокові й шістдесяті роки двадцятого століття. Немало схвильованих творів Шевченкові присвятили поети Петро Біба, Віктор Герасимов (нині живуть у Києві), Ляпін (теперішній житель Москви), письменник Валерій Тарасов, котрий нині мешкає в Криму, працює редактором міської феодосійської газети «Победа».Відомий український письменник Степан Чорнобривець, котрий близько півстоліття проживає в Нікополі, у третьому номері журналу «Дніпро» за 1963 рік надрукував оповідання «Орел і сонце» з ілюстрацією М. Гети. У цьому оповіданні письменник вперше в художній літературі зображає перебування Тараса Шевченка в селі Покровському, що на Нікопольщині, де він малює Покровсь-ку Січову церкву. В оповіданні зображено соціальний конфлікт в родині колишнього нащадка запорозького козака Гаврила Гош-кодеря. 65 У нього й зупинився Тарас Шевченко. У Гошкодеря працюють наймити-втікачі. Працюють за харч, пораються біля коней, «пасуть гусей і полють картоплю». З великим ліризмом описана природа Нікопольщини. Згадуються Микитин Ріг, село К>пулів-ка, ІЧортомлицька могила... «...Довкола буяв степ. На обрії бовваніла Чортомлицька могила, розімліла на сонці. Між рідкими житами густо цвіли волошки, 'немовби синява неба відбивалась у дзеркалі-землі!..» Пам'ятник Кобзареві у селі Шев-ченкове. У ці ж часи немало самодіяльних художників Нікопольщини створюють десятки портретів Тараса Шевченка. Шанувальники поета у сво'їх домівках з любов'ю прикрашали їх вишитими квітчастими рушниками. Найвідомішими слід назвати портрети Шевченка, виконані олією Яковом Петровичем Волошиним, котрий вчився у Харківській художній школі, художниками Світличним, братами Стеценками, вчителем Худяковим, актором-декоратором Андрієм Варламовичем Дубровіним. Іншими авторами портрети Шевченка зроблені з гіпсу і каменю. У 1955 році вийшла книжка Дмитра Косарика «Життя і діяльність Т. Шевченка. Літературна хроніка». У цій книжці автор вперше зазначає, що в другій половині липня та в серпні 1843 ро- 66 ку Тарас Шевченко під час подорожі на Україну відвідав Микитин Ріг (Нікополь), село Покровське. У цьому селі поет змалював пам'ятники Січі, зробив багато інших малюнків. На це звернули увагу нікопольські краєзнавці. На сторінках міської «Нікопольської правди» та обласної газети «Зоря» стали з'являтися літературні розвідки про перебування Шевченка на Нікопольщи-ні. Перший з місцевих художників, хто зобразив цю подію в історії південного краю, був працівник Нікопольського краєзнавчого музею Степан Іларіонович Піткевич. Він виконав олією невелику картину «Тарас Шевченко в Капулівці». Самодіяльний художник зобразив поета на березі річки Чортомлик, а також змалював острів Січ, де знаходилась Стара Чортомлицька Січ Ці картини зберігаються у фондах місцевого краєзнавчого музею. Художник Тетяна Михайлівна Двигун намалювала картину олією «Шевченко в Нікополі». На ній відображено: на березі Дніпра біля Микитиного перевозу, відклавши малярні роботи, Тарас Григорович слухає кобзаря, схилившись на велику колоду верби. Тут же постать дівчинки, котра прийшла по воду, хлопчина і два рибалки у човні. На задньому плані — краєвид Нікополя і Дніпра. Цікава і вдала акварель Т. М. Цвигун, що зображає Тараса Шевченка в Нікополі на Катеринославській горі. Поет розмовляє з чередником, поряд з ним підпасок. На задньому плані корови, поштова карета і валка чумаків, краєвиди Нікополя і Дніпра. Збереглося немало й інших творінь талановитих майстрів пензля. На високому художньому рівні написана випускником Київськрго художнього інституту Володимиром Кодінцем картини «Шевченко у Нікополі», котра теж зберігається у місцевому краєзнавчому музеї. Самодіяльний художник В. А. Калиниченко, за фахом агроном, виконав ряд картин, одна з яких зображає поета, який пливе на човні Дніпром. Запам'яталися два малюнки місцевого художника О. М. Овчаренка — «Шевченко в казармі» та «Мені тринадцятий минало». Вони теж у фонді місцевого-краєзнавчого музею. На Нікопольщикі твори Шевченка знаходили й сценічне втілення. Ще в тридцятих роках у місті та районі виникло чимало драматичних гуртків. Традиція ця тривала і в наступні десятиріччя. У репертуарі драмгуртків були п'єси Марка Кропивницького,. Івана Котляревського, Івана Карпенка-Карого, інших авторів української класичної драматургії. Прикрашала репертуар самодіяльних драматичних артистів п'єса Тараса Шевченка «Назар Стодоля». Вона мала великий успіх у глядачів. Десятиліттями не сходила зі сцени міських та сільських клубів і будинків культури. Популярними виконавцями ролей героїв4 шевченківського твору стали аматори сценічного мистецтва А. К. Горобець, М. В. Забе-ла, М. О. Содель, І. П. Мазанко, М. Д. Топчій, багато інших 67 прихильників сцени. Декотрі з них обрали цей вид мистецтва як професійне захоплення і присвятили йому все своє життя. Колишній робітник місцевого кранобудівного заводу Володимир Дальський, наприклад, став відомим актором театру і кіно, пройшовши шлях від артиста із народу до народного артиста. Володимир Дальський говорив: «У царину мистецтва мене покликала любов до Шевченківського слова, дала творчу наснагу на довгі роки».На початку 1993 року, незадовго до Шевченківського дня народження, у Нікопольському медичному училищі за ініціативою -його директора М. Є. Маковецького створена «Тарасова світлиця». Кожен куточок у ній нагадує про Великого Кобзаря». Відкриття світлиці супроводжувалось літературно-музичними заходами. Перед гостями світлиці виступили працівник місцевого краєзнавчого музею Л. Варивода, історик М. Жуковський. Вони розповіли про творчість і життєвий шлях поета, про історію запорозького козацтва, про котре так багато писав у своїх творах Шевченко. Нікопольський бандурист виконав пісні на вірші українського класика. Ім'я Кобзаря пломеніє на Нікопольщині і в назвах» У селах району десятки вулиць названі його іменем. Розвивається і квітне село Шевченкове. Змужнів і прагне до нових Висот колгосп імені Шевченка. У Нікополі триває забудова великого житлового масиву — бульвару Шевченка. Дзвінкоголоса дітвора заповнює класи школи імені Шевченка. З любов'ю нащадки Великого Кобзаря бережуть пам'ять про нього. Тарасова світлиця пломеніє у кожному будинку міста і «села, у кожній хаті, у кожному серці нікопольця. | |
| Переглядів: 620 | |
| Всього коментарів: 0 | |