| Головна » Статті » Українська Література | [ Додати статтю ] |
Тарас Шевченко на Нікопольщині (1 частина)
|
Я закоханий з дитинства в поезію та і взагалі в творчість Тараса Григоровича Шевченка, мого улюбленого найвизначнішого вихователя, Тарас Шевченко — це не тільки історія епохи України, це — і поклик у майбуття. Поезія Шевченка наскільки мене полонила, що я вбачаю в її авторові людину, яка долає таку вершину, котру людству вдається подолати надто рідко, якщо вимірювати оте «рідко» століттями. У поезії (у всі часи — від Гомера до сучасного Івана Драча) е свої «альпіністи» і е свої «туристи». «Альпіністи» сміливо штурмують важкодоступні висоти. В цей же час «туристи» гуляють по стежинах. «Альпіністи» ставлять перед собою складні, серйозні завдання, «туристи» набагато частіше прагнуть знайти легкий шлях. Повторюю: Шевченко мене полонив. А тому я й вирішив дещо взнати, дещо вивчити з різних джерел про перебування Т. Г. Шевченка на Нікопольщині. Цьому Історичному захопленню я віддав багато років свого педагогічного й краєзнавчого життя. Адже про той пам'ятний в історії нашого краю 1843 рік, коли на Нікопольщині побував Т. Г. Шевченко, мені розповідали Ще в ті літа, коли я сидів за шкільною партою. І тоді, ще юнакові, мені уявлялося, і сьогодні, людині певного життєвого досвіду, мені уявляється, що Тарас Шевченко був їм «альпіністом», Апостолом правди і добра, котрий штурмував висоти, прагнув якомога глибше впізнати свій український край, осягти духовну широчінь його народу, самодостатньо впізнати його долю. Тож і проліг шлях поета від рідної степової Кирилівки, де вперше спів його народився, де вперше ласку він впізнав, до берегів чарівливого Дніпра, осяяного славою відваги запорозького козацтва, так добре знайомої Шевченкові з різних переказів та дум Кобзарів, цих одвічних народних гомерів. Що ж примусило молодого поета і художника здійснити подорож на Нікопольщину? На це запитання можна дати однозначну відповідь, коли добре вивчити внутрішній світ Шевченка. По-перше; поета вабили сюди історичні місця і пам'ятники, пов'язані з історією козацтва запорозького. Адже Нікопольщина, як відомо, була колишнім центром Запорожжя, тим осередком, про котрий М. В. Гоголь писав: «Вот то гнездо, откуда вылетают все те гордые й крепкие, как львы! Вот откуда разливается воля й казачество на всю Украйну» (Н. В. Гоголь. «Тарас Бульба»). А засновник наукового комунізму К. Маркс, конспектуючи монографію М. І. Костомарова «Бунт Стеньки Разина», підкреслював: «Із заснуванням славного Запорожжя дух козацтва розлився по всій Україні» (К- Маркс. «Стенька Разін». «Молодая гвардия», 1926 р. № 1, стор. 107). До всього цього додамо ще й той факт, що на території Нікопольщини були розташовані п'ять Запорозьких Січей з восьми, що упродовж двохсот років відігравали прогресивну роль в історії українського народу, в його боротьбі проти татаро-турецької агресії і польських феодалів. По-друге, під час перебування в Україні у Шевченка виник задум про періодичне художнє видання, присвячене історичному минулому, народному побуту та звичаям. Задум про альбом офортів «Живописная Украйна». Відомо, що за гроші, виручені від реалізації «Живописной Украйни», поет мав намір викупити з кріпацтва своїх родичів. Він передбачав саме у південному краї знайти та змалювати окремі місця і пам'ятники. І по-третє, до тої поїздки до дніпровських берегів поет вже немало написав про Запорозьку Січ та запорозьких козаків, історичні та (літературні герої творів Шевченка глибоко проникали в його серце. Очевидці свідчать, що він зупиняв себе тоді, коли починав писати з голови, і старався писати тільки з серця. Йому, як поету — історику, художнику, просто людині, закоханій у рідний край, хотілося побувати на місцях колишнього Запорожжя. Він прагнув, а так воно й було, поглибити свої знання з історії України, котрою захоплювався давно. Поетові потрібно було показати, а не доказати — в мистецтві, що показано, то вже й доказано. У запорозьких козаках Шевченко вбачав кращі риси українського народу, його волелюбність, його ненависть до гнобителів та загарбників. Було колись — запорожці Вміли панувати. Панували, добували І славу, І волю... («Іван Підкови»), Ще в ранніх поетичних творах він оспівував Запорозьку Січ. Варто назвати хоча б такі твори, як «Тарасова ніч» (1838), «Перебендя», «До Основ'яненка», «Іван Підкова», «Гайдамаки» (1841), «Гамалія» (1842). У них поет створив героїчно-романтичні образи запорожців Івана Підкови, Тараса Федоровича (Трясила), Максима Залізняка, інших прославлених сподвижників. До речі, у творах, друкованих в знаменитому «Кобзарі», запорозькі місцевості згадуються: сама Січ — 16 разів, Запорожжя — 7 разів (мовиться про всю територію «вольностей войська запорожского»).Навчаючись у Петербурзькій Академії художеств та перебуваючи в оточенні прогресивних діячів української 5 російської культури, Шевченко не втрачав зв'язків з Україною, завжди цікавився життям закріпаченого селянства, його побутом. 19 травня 1843 року, після закінчення навчання в Академії художеств, поет разом з Євгеном Гребінкою виїхав білоруським трактом в Україну, де він не був чотирнадцять років. Засумувавши по рідній землі, Тарас Григорович побував на Чернігівщині, в селах Київщини, Полтавщини. Та найбільше його приваблювали ті місця, де жили запорозькі козаки. На дніпровські пороги Шевченко відправився з Полтавщини, його полонили красою чудові краєвиди в понизов'ї річки Орелі. І поміж численних скіфських та половецьких могил, на вершинах яких красувались кам'яні баби, розкинулися невеликі старовинні села, заквітчані садочками. Та села ще зберігали помітні сліди земляних укріплень XVIII століття. Десь у районі Старого . Орлика, розташованого поблизу злиття Орелі з Дніпром, Шевченко переїхав на правий берег Дніпра. Уздовж берега в'юнилася дорога. Про цю місцевість поет згадує у повісті: «Наймичка»: «...І непоштовим шляхом прямували чумаки через Орель на Старі Санжари». А в поемі «Іржавець» згадується про будівництво оборонної лінії на річці Орелі. Від надто виснажливої праці, голоду та хвороб тут навіки-вічні залишились тисячі козаків і селян. Шевченко писав про них: Як діточки на Орелі Лінію копали, І, як у тій Фінляндії, В снігу пропадали. Діставшись правого берега Дніпра, поет продовжує подорож свою через Верхньодніпровськ — поштову станцію Романкове— Карнаухівку. Згодом прибув до Катеринослава. До речі, нагадаємо, що в травні 1820 року правим берегом Дніпра від Крюкова до Катеринослава на заслання їхав молодий російський поет Олександр Пушкін. Пізніше у вірші «Сестрі» Шевченко писав про села, розташовані на берегах Дніпра: Минаючі убогі села, Понаддніпрянські невеселі... Як у свій час Пушкіна, Тараса Шевченка нічим не приваблював Катеринослав. Це губернське степове місто у ту пору налічувало близько 9800 жителів, з яких дві тисячі — дворяни та чиновники, купці, представники духовенства. Решта були міщани і дворові люди, котрі мешкали у глинобитних та дерев'яних хатинах. Престижним вважався «тюремний замок» — найбільший будинок у місті. У ньому в свій час був в'язнем Устим Кармелюк. Катеринослав не мав жодного вищого учбового закладу. Зате трохи не на кожному кроці — молитвені та питні заклади. У місті налічувалося 10 церков, дві синагоги, понад 50 винних погребів та питних домів. Гнітюче враження справили робітники суконно-шовкової фабрики. Працювали в жахливих умовах, пухлі від голоду. Потьомкінський палац та міський парк були вкрай занедбані. З губернського міста відпочаткувалися численні поштові дороги. У сорокових роках XIX століття на головних шляхах, відгалужених від міста, курсували казенні і приватні поштові екіпажі, рухалися вони вдень і вночі. Зупинялися лише на поштових станціях на 10—-15 хвилин. І знову — в дорогу. Подорожував Шевченко по Катеринославщині на поштових. Є припущення, що у цьому місті він зустрічався зі своїм знайомим художником І. І. Городницьким, з котрим звела доля по навчанню в Академії художеств. З Катеринослава шевченківська подорож пролягла далі на південь. Шлях вів через Старі Кодаки, хутір Волоський, поштову станцію Концерополь, колонію Ейнлаге. А згодом прибув на острів Хортицю. У Старих Кодаках поет міг оглянути історичні місця, зокрема рештки польської фортеці, котру неодноразово здобували повстанські козацько-селянські загони і війська Богдана Хмельницького. Згадується ця місцевість у шевченківській п'єсі «Назар Сто-доля». Герой твору Назар говорить: «Знаєш, як приїдемо ми у Кодак... Се запорозький город. От як приїдемо, мерщій у церкву, повінчаємось. Тоді і сам гетьман нас не розлучить». Принагідно скажемо, що значно пізніше, у 1880 році, І. Ю. Рєпін, подорожуючи по Дніпру, зробив тут два малюнки «Старі Кодаки» та «Церква в Старих Кодаках». Своєю стихійною розбурханістю зачарували поета дніпровські пороги. Вони займали смугу близько ста кілометрів. Це були скелясті кам'яні брили висотою від чотирьох до семи метрів, що перетинали Дніпро з одного берега до другого. А всього дніпровських порогів налічувалося дванадцять — Кодацький, Сурський, Лоханський, Стрільчий, Звонецький, Княжин, Ненаситець, Вовнизький або Внук, Будилівський, Таволжанський, Літній та Вольний. Найбільш небезпечним вважався Ненаситецький поріг, або, як його називали, Дід-поріг. Він складався з семи брил та дванадцяти гряд. Вода біля правого берега з гуркотом падала з висоти чотири з половиною метри, кипіла та вирувала, як у велетенському казані. Це місце називали пеклом. Багато українських поетів, художників, композиторів оспівували грізні дніпровські пороги. Бентежили вони й Шевченкову уяву, котрий присвятив їм немало поетичних рядків, віддзеркаливши могуть цього природного явища. Згадаймо хоча б такі рядки з добре відомих творів поета. ...а порогиМіж очеретами Ревуть, стогнуть, розсердились, Щось страшне співають... Тільки і остались, Що пороги серед степу Ревуть-завивають. («Гайдамаки»). ...Б'ють пороги, місяць сходить, Як і перше сходив... Нема Січі, пропав і той, Хто всім верховодив!.. («До Г. Квітки-Основ'яненка»). У пору подорожування по Придніпров'ю поет жадібно вслухався до народних переказів, вникав у глибінь їх змісту, робив замальовки як художник і поетичні начерки як поет. Ось що розповів у 1911 році сторічний дід Влас Сербиченко, пам'ять котрого ще зберігала події того давнього 1849 року, свідком котрих «йому довелося бути: «Жаркого липневого дня йшов молодий рибалка, йшов з села Вовнижіи в село Микольське. Біля Ненаситського порога його наздогнав якийсь чоловік, невисокий на зріст, з торбою через плече,. з невеликою ношею в руці. Це був Шевченко, стомлений далекою дорогою. Розговорилися. Я дізнався, що поет ішов до Діда — так називався поріг Ненаситець. У селі Микольському Шевченко ночував. Увечері на прохання селян, котрі зібралися, він читав свою «Катерину» та інші твори. Наступного дня господар хати, де поет ночував, відвів його-до Кічкаса. Тут Тарас Григорович переправився через Дніпро на Вознесенку, звідти доставився на острів Хортицю...» («Великий Кобзар на Запоріжжі». «Запорізька правда», 10 січня 1964 року. Автар — Е. Макаров, учений секретар Запорізького відділу географічного товариства при Академії наук України) Перебуваючи на острові Хортиця, поет цікавився його історією. Цей легендарний острів у ту пору належав тридцяти німецьким сім'ям-колоністам, котрі отримали від Катерини II великі пільги. Вони жорстоко експлуатували у своїх господарствах українських селян — нащадків запорожців. Проживши понад півстоліття у цих краях, ніхто з колоністів так і не навчився говорити російською чи українською мовою. їх не цікавили пам'ятки старовини. Колоністи розорювали окопи, руйнували укріплення козаків і теж розорювали Спилювали столітні дуби на клепки для пивних бочок. На це звертав увагу і художник Рєпін, коли у червні 1880 року зі своїм учнем Валентином Сєровим відвідав острів Хортицю. З метою збільшення своїх прибутків німецькі колоністи, російські та українські поміщики у сорокових та п'ятдесятих роках XIX століття у зв'язку з розширенням товарно-грошових відносин почали посилено вирощувати картоплю, цукрові буряки, будувати спиртові заводи. Відповідно до цього збільшили панщину та грошовий оброк. Такий стан закріпачення простих людей боляче торкнувся й поетового серця. У своєму революційному посланні «І мертвим, і живим, і ненародженим...» він писав: І на Січі мудрий німець Картопельку садить, А ви її купуєте, їсте на здоров'я Та славите Запорожжя. А чиєю кров'ю Ота земля напоєна, Що картопля родить,— Вам байдуже. Аби добра Була для городу!.. На острові Хортиця Шевченко залюбки слухав спогади старожилів, зокрема рибалок про Запорозьку Січ. Гнівно обурювався зухвальством загарбників-колоністів Тоді ж відвідав місто Олександрівськ (нині Запоріжжя). Сьогодні це — велике індустріальне місто. Грізні дніпровські пороги лежать глибоко на дні Дніпра-Славутича. Дніпрогес, що величаво підвівся тут,— славнозвісний пам'ятник Шевченківським заповітам. Від Олександрівська до Нікополя розпросторилися чарівливі дніпровські краєвиди, заквітчані багатьма пам'ятниками запорозького козацтва. По цьому шляху й тривала подорож поета. Шевченко міг сісти на якийсь дуб, що належав нікопольському матросові, і попливти до тодішньої столиці вільних матросів — Нікополя. Міг він й сухопутним шляхом заїхати в Голу Грушівку (Іллінку), де першого серпня 1680 року помер кошовий отаман Іван Дмитрович Сірко. По дорозі до Голої Грушівки міг побачити знаменитий Буцько-Томаківський острів. Саме тут знаходилася перша Запорозька Січ. Саме тут Богдан Хмельницький концентрував повстанські козацько-селянські сили, прибувши сюди у грудні 1647 року. Як на нашу думку, Шевченко з острова Хортиця до Нікополя їхав на поштових, їхав через Томаківку, де знаходилась поштова станція. Як засвідчують перекази, у травні 1787 року цариця Катерина II з острова Хортиця через підстанцію Томаківку за три-чотири години дісталася каретою до Нікополя. Детальне вивчення історії Подніпров'я дає підстави вважати, що у Нікополі з кінця XVIII століття існувала поштова станція, а з 1836 року — поштова контора. Саме через ці населені пункти (Томаківка, Нікополь) проходив поштовий шлях з Катеринослава до Херсона. А Микитинська чумацька транзитна дорога, котра прокладена у 1805 році, вела від Микитинської переправи, що в районі Нікополя, до Кременчука. У ту пору вже була добре наїжджена дорога диліжанського сполучення з Катеринославом....І ось, нарешті, Нікополь. У тодішньому містечку, на Мики-тинському Розі Тарас Григорович міг оглянути рештки Микитинської Січі, на котрій у квітні 1648 року було обрано «геніального бунтівника» Богдана Хмельницького гетьманом України. Саме на цій переправі у ту далеку минувшину будувалися, за висловом з тих часів, морехідні нікопольські човни. А споруджували їх рольні матроси прямо на березі. Споруджували без креслення, про котре, очевидно, й поняття не мали. Та зате будували добротно. Історичними фактами це підтверджено. Додамо до цього і той факт, що у Нікополі в ті часи доживали ще багато старих запорожців, з котрими, як на мою думку, розмовляв Тарас Шевченко. На час відвідання поетом цього краю тут розкинулись маленькими острівцями запорозькі курені і будиночки. Факти ці зафіксовані у різних історичних працях. Т. Г. Шевченко у вересні 1843 року на Микитиному Розі слухав спогади рибалок. Цю подію відобразив П. Богуш. У Нікопольському Свято-Покровському соборі зберігалось багато різноманітного запорозького начиння — посуд, зброя, прапори, історична і церковна література, картини, ікони, портрети козаків Шиянів, котрі мешкали у цьому краї, чарки кошового отамана Івана Сірка. У 1838 році тут працював видатний історик міста Іван Іларіонович Карелін — людина прогресивних поглядів, дійсний член Катеринославського статистичного комітету. Він друкував свої статті в «Катеринославських губернських відомостях» та в «Записях Одесского общества истории й древностей». Шевченко міг зустрічатися з Кареліним. Можна вважати, що багато цікавого дізнався Шевченко, побувавши у цьому південному місті. У ті часи колишні запорозькі землі довкола Буцько-Томаківського острова і старого запорозького зимовиська Червоногригорівки були роздані поміщикам. Товариш Шевченка, етнограф і письменник О. С. Афанарьєв-Чуж-бинський у своїй книзі «Поездка в южную Россию», що відбулася у 1856 році, описує жахливе становище кріпаків села Бориси-Глібовки, що належало поміщику Нечаєву, та села Чернишовки, що було власністю графа Чернишова. На території сучасного Нікополя, на Микитиному Розі, де існувала стародавня переправа через Дніпро, тимчасово знаходилася Запорозька Микитинська Січ з 1637 по 1652 рік. З нею пов'язана діяльність ватажків селянсько-козацьких повстань проти польських феодалів Івана Сулими, Павла Бута (Г.Тавлюк), Яцька Острянина, Дмитра Гуні. У своїх творах про них згадує Шевченко. Микитинська Січ знаменита ще й тим, що тут 19 квітня 1648 року гетьманом України обрано Богдана Хмельницького. Звідси, з Микитиного Рогу, він почав визвольну війну українського народу проти польської шляхти (1648—1654 рр.). Образом Богдана Хмельницького, видатного державного діяча і полководця, Шевченко захоплювався все своє свідоме життя, називав його «славним», «благородним», «геніальним бунтівником». З нагоди такої події на площі, що носить ім'я гетьмана, встановлена на повний зріст скульптура Богдана Хмельницького у гетьманському вбранні. Перша згадка про Микитин Ріг та про Микитинську переправу припадає на кінець XVI століття. Повертаючись з Чортомлицькоі Січі, посол австрійського імператора Рудольфа II Еріх Лясота зі Стеблева у своєму щоденнику від 2 липня 1594 року занотував: «Звідси до Микитиного Рогу, що на лівій або руській стороні, близько... Недалеко звідси заночували на острові. Дня З липня до Лисої Гори на лівому або руському боці...» Яка ж подальша доля Микитиного Рогу? За особистим розпорядженням цариці Катерини II від 9 вересня 1775 року Микитино названо Славенськ. Князь Потьомкін мав намір збудувати тут фортецю. Назва Славенськ трималася якихось п'ять років А ЗО березня 1780 року з'явилася вперше назва — Нікополь. Того ж року ця назва зустрічається в документі «План вновь проектируемого укрепления Никополь, что прежде назьшался Никитин Перевоз, для содержания команди одного батальона». Перебуваючи у Нікополі, Шевченко, безперечно, мав змогу оглянути рештки Запорозької Микитинської Січі. Тут височіла стара запорозька капличка-церква на честь Покрови. Порч знаходилось кладовище. Навесні 1845, коли Дніпро розбурхала одна з найкрутіших повеней, вода змила, вщент зруйнувала рештки Микитинської Січі й утворила нове русло. Між старим і новим руслом Дніпра згодом з'явився острів Орлов, що стало, напевне, результатом тої повені. А названий острів так тому, оскільки на великій груші звив собі гніздо звичайний орел. У Нікополі Шевченко міг оглянути побудовану в 1796 році Свято-Покровську церкву, в котрій було чимало залишків запорозької старовини — ікони, картини, портрети козаків, запорозькаісторична і церковна література, в тому числі й двопудове Єван-теліє, зразки українського прикладного мистецтва XVII—XVIII ст. На Микитинському Перевозі Шевченко міг бачити будівництво нікопольських морехідних човнів, зустрічатися з чумаками, котрі везли сіль до Кременчука та Києва. Міг цікавитись, якими водними шляхами можна дібратися далі у глибінь цього південного краю. У ті часи до Капулівки та Покровського діставалися водними шляхами, котрі голубими стрічками мережили степові широти. Човнами пливли по таких красивих річках і дніпровських притоках, як Лапинка, Бистрик, Чортомлик, Скарбна, Павлюк, Підпільна, їх береги були заквітчані багатолітніми вербами, осокорами, тополями. З Нікополя шлях поета пролягав у село Покровське. Між ними знаходилось старе українське село Капулівка. Саме тут на острові з 1594 по 1709 рік знаходилась стара Чортомлицька Січ. Є всі підстави вважати, що у Капулівці Шевченко відвідав могилу кошового отамана Івана Сірка, побував на Січі. Оглянув запорозьку корчму, запорозькі курені, старе кладовище. Слухав розповіді про руйнування Чортомлицької Січі у 1709 році, що сталося за наказом царя Петра 1, про перенесення її на землі кримського хана в Олешки, де запорозькі козаки зазнали багато утисків Шевченко в поемі «Іржавець» влучно назвав Олешківську Січ... Горе Запорожжя. У ній немало історичної основи, пов'язаної з історією старої Чортомлицької Січі, з нашим краєм Подніпровським. Як мандрували день і ніч, Як покидали запорожці Великий Луг і матір Січ, Взяли з собою матер божу, А більш нічого не взяли, І в Крим до хана понесли На нове Горе-Запорожжя... («Іржавець»). Залишив пам'ять про це село й Рєпін. Побувавши в 1880 році в Капулівці, він змалював могилу кошового отамана Івана Сірка, річку Чортомлик, а також селян, котрі нагадували своєю зовнішністю запорозьких козаків. Біля Капулівського Рогу, де в річку Підпільну впадали Чортомлик, Скарбна, Павлюк, знаходився острів. На ньому залишилися рештки Чортомлицької Січі. Збереглося також запорозьке кладовище, що розкинулось неподалік від берега, а також запорозька корчма, котра проіснувала аж до 1955 року. Теж неподалік від берега, біля вітряків, стояла могила кошового отамана Івана Дмитровича Сірка. Шевченко міг довідатись з розповідей, що Іван Сірко брав участь у п'ятдесяти п'яти битвах і неодноразово протягом 1660—1680 років обирався кошовим отаманом. Він був послідовником Богдана Хмельницького. На могилі Івана Сірка стояв кам'яний стовп. На східній стороні його було висічено місце для «животворящого хреста» з описами і бончуками. А на західному боці напис; «Року божьего 1680, мая 4 приставився раб божий Йван Сірко Дмитрович, отаман кошевой за его (тут вибито шматок каменю) ЦПВ (царської присвітлої величності) Федора Александровича. Память проводного со похвалами». Літописець Величко писав: «Того ж лета 1680 первого августа преставился от жизни сей через некоторое время после болезни в Грушовке в своей пасеке славний кошевой атаман Йван Сирко. Препровожденньїй водою до Запорожской Сичи. Он погребен честно всем войском низовим запорожским в поле, за Сичею против Московского окола, где погребалось й другое запорожское товариство. Погребен он знамените, 2 августа со многою артною й мушкетною стрельбою й с великою от всего низового войска жалостью...» Від жителів Капулівки можна почути чимало розповідей про знаменитого кошового отамана. Взагалі, існує багато легенд про характерника Івана Сірка, про те, що рівного у силі Сіркові не П. Богуш. Зустріч Т. Г. Шевченка з нікопольським істориком Іваном Кареліним. було у цілому світі, що сам Бог йому допомагав, що Сірко ловив кулі на льоту, міг перетворитися у будь-якого звіра чи птаха. Річка Чортомлик має таку назву тому, що Сірко убив чорта, який тільки мликнув вверх ногами після влучного пострілу отамана. Ось як переповідає цю легенду дніпропетровський письменник Михайло Чхан в новелі «Як Сірко чорта вбив», що увійшла до повісті «Легенди про козаків». Повертався кошовий до млина, йшов сам, йшов, як і личить хазяїнові землі рідної, статечно, непохитливо. Ось уже й вода шумить на потоках. Глянув Іван Сірко на потоки і спинився, мов укопаний: перед ним сидів чорт. Хвіст у воді мокне, шерсть скуйовджена. А далі ця легенда переповідається ось у такому плані: «Не злякався Сірко, боронь боже! Дуже чудувався: ніколи ж бо чорта ні мертвого, «і живого не бачив. А чорт ще й усміхається ябедно, зверхньо: — Здоров був, брате Іване! Загудів гнів у жилах кошового, але стримався — до шаблі не потягся, тільки металеве відбрив: — Який я тобі брат, перевертню пекельний?! Зараз же вибачся і забирайся під три чорти! Зареготався чорт, аж роги йому заплигали. А тоді глузливо почав: — Бачиш, який ти: сам посилаєш мене до братів, а забув, що татари тебе чортом називають, дітей та жінок тобою лякають. Та й братчики твої тебе за мою рідню вважають, або ж за спільника. Адже ж кажуть, що ти зо мною накладаєш? Розжарювався кошовий, пішов вибухом:— Я, землю свою боронячи від ворогів, таки забігав і в татарські услуги, але з дітьми та жінками не воював, не рубався! Брешеш ти, вилупку смердючий! То ти людей з пуття збиваєш, і на крадіжку змовляєш, і на брехню зводиш, і на зраду штовхаєш. А якщо вороги твоїм іменем нарекли, то на те вони й вороги, то вони і є твої брати, бо той, хто дає комусь якесь ім'я, вибирає, що йому рідніше. Ото і є твої брати. Покрутив чорт носом, як від ладану, і так спокійно, аж байдуже каже: — Хитрий ти, Іване, як сто черкаських відьом: все повернув на мене. А все ж ми — брати. — Що ти, я ж козак, хрещений. Мене мати благословляла на заступу України рідної. — Яка різниця? —знизав знущальне плечима чорт.— Яка різниця. Я і ти на крові людській живемо. То, виходить, брати. Обіймемося, поцілуємося, братику Іване,— розперезався зовсім чорт. — Не діждеш із козаком обійматися! І блискавично вихопив кошовий пістоля з-за пояса козацького і твердою рукою навів на підступну потвору. Гримнув постріл — і мликнув чорт ногами в воду. І зімкнулась над ним ніч, і заходились його раки їсти. А кошовий спокійно рушив по греблі назустріч сполошеним джурам. — Що трапилось, батьку?! Хто стріляв? Сірко сів на коня, довго їхав мовчки, а таки коротко виклав свою пригоду: як чорт хотів побрататися з ним та що з того вийшло. А на другий день вся Січ до найзаспанішого сонька-жукодава тільки і теревенила оту чудасію, як тільки кому ввижалось, як кому чалапалось. Батько відсипався на похмілля, а джури похрипли, язики на деркачі потерпли, в котрий раз, та ще знову, з новою підливою, розмузикуючи цікавим братчикам батькову пригоду. І послухали козаки, як архимандрита не слухали; і вірили так, ніби сам кожен ту зустріч мав. І ще раз та ще раз побожніли реред батьковою всемогутністю та незаперечною характерністю. І ладні були йти за ним в будь-яке пекло та скручувати роги не тільки чортам, а й богам чужинським. А річку в пам'ять тієї події нарекли Чортомликом. Бо так і кінчалась завжди легенда і тоді, і тепер: — Як врізав батько Сірко з пістоля, то тільки ногами чорт мликнув!» Є чимало й інших легенд про славного кошового отамана. Розповідають і таке. Після смерті Івана Сірка козаки п'ять років возили з собою труну з тілом кошового, гадаючи, що вона сприятиме їм у битвах. А потім відрубали праву руку, замість неї поклали золоту і з нею ходили в походи, виставляли її вперед, промовляючи: «Стій, душа і рука Сірка з нами». Місцеві Кобзарі співали: В Капулівці на городі Мазая старого Є могила отамана Сірка кошового. І казали старі люди Ще в далекі роки, Що отаман невмирущий Десь по світу ходить... Розповідають, що тут, у Капулівці, кошовий Сірко написав знаменитого листа турецькому султану, в якому влучно його висміяв. Крізь роки і століття острів приваблював багатьох. У червні 1594 року на Чортомлицьку Січ приїздив посол авегрійського імператора Еріх Лясота і прожив тут цілий місяць. У своєму щоденнику він позитивно відгукується про український народ, про визвольну боротьбу запорозького козацтва. Взимку 1708 року сюди прибув Кіндрат Булавін. Запорозька голота прийшла на допомогу донським козакам, і вони разом мужньо билися з царськими військами. Острів, де знаходилась Чортомлицька Січ, був досить живописний. Природа наділила його своєю чарівливою красою. Відомий український письменник і кінорежисер Олександр Довженко, котрий збирав матеріали для сценарію кінофільму «Поема про море», побував у Капулівці 12 жовтня 1952 року. У своєму записнику він занотував: «Я на острові. Передо мною Запорозька Січ проти Капулівки. Проти могили Сірка — верби, тополі, грушки. Річка Підпільна і бистрий Павлюк береги миє. Шелестить пожовкле листя, човен пливе до мене. Тут була колись гребля, якою їздили козаки. Сушаться великі неводи. Багато гадюк та вужів. На місці Січі хтось трохи копав... Але до чого ж прекрасно в Капулівці! Які річки Підпільна, Павлюк і Скарбна! Які ліричні привілля! Мимоволі тут пригадуються старі часи дореволюційні. Ні одному негіднику з так званого панства, ні одному з потемків старшини чи поміщику, нікому в голову дурну та убогу не прийшло поставити десь пам'ятник у старих місцях на спогад потомкам, матеріалізувавши свою думку в камені чи бронзі. Куди будрі Не було ні думок, ні спогадів високих, ні прагнень. Такі були й останні передреволюційні і «революційні» кооператори. Десь під копицями кашу варили та, випивши, співали п'яними голосами старокозацьких пісень, сентиментально хлипаючи, зітхаючи «славних прадідів великих правнуки погані, бодай вас земля не прийняла...». Перебуваючи у Капулівці, Довженко згадував Тараса Шевченка, котрий теж відвідав цей край. До речі, Олександр Довженко мав намір створити фільм про кошового отамана Івана Сірка та запорожців. "Л з різних причин задум так і не вдалося здійснити.Завершуючи розповідь про Сірка, додамо, що у 1956 році у Капулівці встановлено чавунний бюст кошового отамана роботи дніпропетровських скульпторів Ситника, Білика, Духовенка. Образ Сірка вони взяли з відомої картини Репіна «Запорожці». Втім хвилі Каховського водоймища стали підмивати берег і загрожувати могилі кошового отамана. А тому в листопаді 1967 року його останки перенесені і поховані на Сторожовій Бабиній могилі, за п'ять кілометрів від старої могили отамана.'Перенесли сюди і надмогильну плиту з тим же, що й був написом: «На цій місцевості знаходилась Запорозька Чортомлицька Січ, яка була центром запорозького козацтва і відігравала прогресивну роль в історії українського народу». Щоб відтворити справжні риси Івана Сірка, череп його було передано в лабораторію пластичної антропологічної реконструкції інституту імені Міклухо-Маклая Академії- наук колишнього СРСР. Учениця професора М. М. Герасимова, кандидат біологічних наук Г. В. Лебединська відтворила образ Сірка по черепу. Науковці Дніпропетровського медичного інституту встановили, що Іван Сірко прожив 70—75 років. У 1980 році на могилі кошового отамана, тепер вже на новому місці, біля склепу поставили нове чавунне погруддя Івана Сірка, відлитому по відтвореному Г. В. Лебединською портрету по черепу. Тепер могила кошового отамана Івана Дмитровича Сірка — пам'ятник республіканського значення. Далі подорож Шевченка по Нікопольщині пролягла до села Покровського, відстань до якого від Капулівки сягала десь п'ять-шість кілометрів. З Капулівки Шевченко, можливо, добирався через гору Панські кручі, з котрих відкривався неозорий простір на Великий Луг — дніпровські плавні. Звідси міг піти пішки, або ж проїхати на возі, та, певна річ, й на човні річкою Підпільною. В усякому разі, Шевченко прибув у Покровське, про що свідчать і спогади поколінь, і малюнки, що занотовував тут поет. На території цього села й знаходилась остання так звана Запорозька Нова Січ (1734—1775). У ту пору в цій Січі та на її околицях проживало близько 15 тисяч чоловік. Після ліквідації Запорозької Січі на її місці й виникло село Покровське. Його історія далебі неоднозначна, досить насичена різними адміністративними переплетіннями. А полягають вони ось у чому. У 1777 році за розпорядженням Новоросійського губернатора М. В. Муромцева ця місцевість була оголошена містом Покровським. У нього знаходилась провінційна канцелярія з Словенським духовним правлінням. Бо місто Словенськ (пізніше Славянськ, а ще пізніше Нікополь) з 1775 року по 1780 рік ще не. було забудоване. У 1778 році прим-майор Синельников дістав наказ перевести провінційну Слав'янську канцелярію з Покровського до Микитиного Рогу (Нікополя). Було наказано місту Покровському дати назву містечко Покровське. А з 1784 року Покровське стає слободою. Перебуваючи у цій місцевості, Шевченко, напевне, дізнався й про те, що після роздачі запорозьких земель дворянам царицею Катериною II села Покровське, Капулівка, Грушівка, Олександрівка дістались генерал-прокурору князю Вяземському. Йому належали тут майже 46 тисяч десятин землі та 1 430 кріпаків. Це було у самому центрі колишнього Запорожжя, через вісімнадцять років після ліквідації Запорозької Січі. Граф Чернишов одержав старі запорозькі селища, в тому числі села Городище і Красне, а в додаток майже 25 тисяч десятин землі та понад 500 кріпаків. Генерал-майору Неклюєву поблизу Нікополя дісталась Сулицько-Лиманська Слобода з 24 тисячами десятин землі та сотнями кріпаків. А всього по Катеринославському повіту у 1793 році було 5 195 кріпаків та понад 245 тисяч десятин поміщицьких земель. (Из описання к «Екатеринославскому атласу», часть І. Екатери-нослав, 1793). У 1802 році вдова князя Вяземського Олена Микитівна продала ці землі багатому єврею, придворному банкіру Штігліцу який розбагатів на продажу кримської солі. Йому належали села,, розташовані на берегах Дніпра,— Карайдубина, Ушкалка, Бабино,. Рогачик, Рибаче та інші. А в 1861 році цей лихвар продав землю, що біля села Покровського і в Тавріі, великому князю М. М. Романову. Невипадково, мабуть, поет Василь Капніст у листі до поета Гаврила Романовича Державіна від 18 липня ^1812 року називає його «жидом». Шевченка надто вразило те, що на колишніх вільних запорозьких землях сидить багатій г титулом барона Штігліц. У вірші «Розрита могила», першому відверто революційному творі, не розрахованому на дозвіл цензури і написаному через місяць після відвідання Нікопольщини та знаменитої Скіфської Чортомлицької могили, поет пише: ...Степи мої запродані Жидові, німоті, Сини мої на чужині, На чужій роботі... Тут Шевченко називає конкретного кріпосника і лихваря барона Штігліца. У ту пору і на острові Хортиця, і в Нікополі, і на Нікопольщині було чимало іноземних колоністів. У Нікополі, наприклад, хазяйнували багатії мукомели Зіменс, Шоф і їм подібнь У верхній течії річки Чортомлик, біля Скіфської Чортомлицької могили, знаходилися володіння багатія Зейферта.У поемі «Сліпий», засуджуючи колоніальну політику І кріпосницький гніт за часів Катерини II, Шевченко пише: І як степи запорозькі Німоті ділила Та бахурям і байстрюкам Люд закрепостила... Даючи негативну оцінку діям Катерини II та історичній долі України, Шевченко вважав, що знищення Запорозької Січі допомогло цариці закріпачити українське селянство. У 1783 році юри-дично оформилось кріпосне право в Україні. Поет приходить до висновку, що не тільки царизм, але й українська козацька старшина теж була зацікавлена в закріпаченні українського селянства і козаків. Ця думка стала важливою складовою частиною революційно-демократичної канцелярії в історії України. Шевченко розвивав її в творах «Невільник», «Великий льох», «І мертвим, і живим...» та в інших. Шевченко не пройшов повз й таке явище В умовах подальшого зростання товарно-грошових відносин цар Микола І у 1843 році наказав поміщикам і заводчикам більше вирощувати картоплі, обіцяючи при цьому медалі. Селян примушували розводити картоплю, навіть роздавали її «с обязанностью непременно посадить онную». Безумовно, на поміщицьких або орендних землях. Поміщики, німецькі колоністи посилено стали розводити картоплю, будувати паточні, крохмальні, спиртові заводи, де застосовували дешеву працю наймитів. Посилення товарно-грошових відносин збільшило експлуатацію кріпаків, панщину, натуральний та грошовий оброк. У поетичному революційному посланні поета «І мертвим, і живим...» є такі рядки: І на Січі мудрий німець Картопельку садить, А ви її купуєте, їсте на здоров'я Та славите Запорожжя. А чиєю кров'ю Ота земля напоєна, Що картопля родить,— Вам байдуже. Аби добра Була для городу!.. У часи перебування Шевченка в Покровському тут відбувалися ярмарки, де торгували хлібом і тваринами, й більшості своїй великою рогатою худобою. Письменник та етнограф О. С. Афанасьєв-Чужбинсь'кий, товариш Т. Г. Шевченка в період 1843— 1847 рр., котрий згодом розійшовся в дружбі з соціальних мотивів, відвідавши село Покровське у 1856 році, писав у своїй книзі «Поездка в южную Россию. Очерки Днепра»: «А что за славньїй народ покровский! Какие великие люди! Какое сложение! Й что за щегольство в костюме!.. Мне бьіло приятно прожить в Покров-ском между честньши, добрьіми й трудолюбивьіми жителями». Разом з тим письменник та етнограф описує сцени, де плачуть молоді селяни, яких вперше виганяють на панщину. Треба віддати належне Афаяасьєву-Чужбшському, що він вірно підкреслював красу пркровців, як пізніше відзначали І. Ю. Рєпін, Д. І. Яворницький, О. П. Довженко, інші видатні діячі історії, літератури, мистецтва, їхні спогади — свідчення цьому. У тій же книзі «Поездка в южную Россию. » Афанасьєв-Чужбинський при описанні становища села Борисоглібовки, що поблизу Нікополя, занотував: «За Черньїшевой лежит Борисоглебовская помещика Нечаева, отлича-ющаяся от прочих тем, что жители ее живут в бедности, й цельїе толпи детей, окружая проезжего, про-сят милостиню. Довольно бросить один взгляд на крестьянские жилища, на бедньїе лица зтих детей, одетьіх в рубище, чтобн убе-диться в необходимости просить милостьшю. Це так і в Шевченка: Єдиного сина, єдину дитину, Єдину надію! в військо оддають! Бо його, бач, трохи! а онде під тином Опухла дитина, голоднеє мре, А мати пшеницю на панщині жне. («Сон», 1844). Безумовно, Шевченкові, як молодому поету, художнику, історику, було, приємно перебувати у селі Покровському з-поміж запорожців. Адже там ще були живі січовики, їх сини. Великий Кобзар, як свідчать спогади його сучасників, цікавився історією довколишніх осель, особливо тих, що знаходилися в понизов'ї Дніпра. Розповідають, що Шевченко волів дізнатися дещо про Кам'янку— старовинне запорозьке городище Херсонської губернії. Розташоване воно було на рукаві Дніпра, що називався річкою Козацькою в мальовничому місці за дванадцять кілометрів на південний захід від міста Берислава. Городище це збудоване запорожцями у 1740 році як прикордонний пост торговельним ринком. Пост мав назву — «Кам'яний базар». Тут бував полковник зі своїм старшиною та командою запорозьких козаків. На Кам'яному базарі провадилася значна обмінна торгівля з кримськими та ногайськими татарами. Запорожці називали це місце так: «Кам'янка, де стара Січ була». Тобто Січ 1710—1711 років. У 1760 році тут була збудована церква. Городище помітне й до цього часу по слідах валу, по уламках та по двох хрестах над могилами запорожців, похованих у 1730 та 1731 роках. Що являє собою ця місцевість? Зараз на цих землях розташований радгосп-завод «Кам'янський», котрий спеціалізується на виноградарстві та садівництві. У цьому господарстві близько чотирьох тисяч гектарів землі. Збудовано два села — Отрадна-Ка-м'янка та Миколаївка. В Отрадно-Кам'янці —центр радгоспу — велика середня школа, Палац культури, аптека, дитячий садок, краєзнавчий музей, виноробний завод із знаменитими підземними штольнями, в котрих відстоюється вино п'яти сортів. Є тут і дегустаційний зал, і добре обладнана лабораторія.Ось як зворушливо пише про цей благодатний край директор радгоспного музею Валентина Воіроніна: «О земле наша! Неозора наддніпрянська сторона! Твої безкраї поля гнучким золотим колоссям стеляться понад древніми берегами сивого Дніпра-Славутича, а з його щедрих Джерел — ручаї розливають життєдайні води по твоїх сонячних таврійських рівнинах, цілющим ніжним соком наливаються духмяні яблуневі сади, янтарні грона винограду. І нащадки твоїх древніх скіфів, гордих слав'ян обережно кладуть вінки, переплетені пшеничним колоссям і травами степового ковилу, на прозорі студені води Дніпра, як данину пам'яті тобі, наша Земле!» Та повернемось у Покровське шевченківських років. Місцеві жителі показували поету руїни колишньої Січі, внутрішній і зовнішній кош, запорозьку пристань — уступ, запорозькі курені і хати, речі побуту, одяг, зброю. Згадували події із запорозької історії, військові походи запорожців, битви, війни, татарський і турецький полон. У тих спогадах називались імена останнього кошового отамана Петра Івановича Калнишевського, розумного писаря Івана Яковича Голубу, судді Павла Фроловича Головатого, козака Антона Головатого. Співали пісні і думи про славних запорожців, їх звитяги: Ой полети ти, чорно галко, Та на Дон риби їсти. Та принеси, та принеси Ти, чорна галко, От Калниша нам вісті! Співали улюблену пісню про кошового отамана Івана Сірка: Ой не вітер в полі грає, Не орел літає, Старий Сірко з товариством На Січі гуляє.. На запорозькому кладовищі оглядали кам'яні хрести над могилами Стефана Гладкого, курінного отамана Івана Капйса, козаків Данила Борисенка, Максима Кулька. У старих запорозьких куренях і хатах Шевченко малював різні запорозькі сволоки. На одному з них був напис: «Благословенням отца й поспешеством енна й совещанием святого духа создался сей курень васюринского войска васюринским обществом за атамана Антона Головко 1710 году мая 24 дня». Край хати селянина Митрофана Чорного (по вуличному Папуші), що стояла біля запорозької церкви, біля котрої, як розповідали діди-запорожці, проводилися ради, через тридцять сім років після відвідування Шевченком села Покровського, великий російський художник І. Ю. Рєпін змалював її,' власноручно залишивши на малюнку такий напис: «Украинская хата. Покровское. Й. Репин». А посередині малюн.ка -записано: «Всеволоду Гар-шину, 1884 г.». Змалював тут Репін також сволок, на котрому на той час зберігся напис: «Благословением отца, изволением енна й содействием святого духа. Аминь. Создался дом сей коштом пана Василия Григоровича, знатного товариша куреня Менского, 1747 года, месяца августа 13». Покровчани разом з Шевченком згадували про Коліївщину, Максима Залізняка, який у молоді роки жив на Запорозькії Січі. У Новій Січі проживало багато, гайдамаків, учасників Коліївщини, які переховувались від переслідувань поміщиків та уряду. Згадували про повстання у 1768 році козацької сіроми у Січі проти поміщицького гноблення. Цікавився Шевченко і подіями 1775 року, коли царські війська генерала Петра Такелія зайняли Нову Січ і 4—5 червня того ж року зруйнували її. Покровське •— останнє село, в котрому побував Шевченко, перебуваючи на Нікопольщині. Звідси він повернувся до рідної Кирилівки, маючи намір побувати на батьківщині у родичів — братів і сестер. Поміркуємо, яким шляхом повертався поет з південного подніпровського краю, який так тепло припав до поетового серця. Шевченкові, напевне, не варто було повертатися через Нікополь—Канцерополь—Катеринослав—Кременчук. На той час був значно близький, зручний і цікавий шлях — в історичному та етнографічному планах. Ще в період Нової Січі, на території котрої після ліквідації Запорозької Січі виникло село Покровське, були два важливих шляхи, як значилось у тодішніх довідниках,— «дорога к Хортиц-кому острову й в Усть Самару», а також «дорога к Мишуриному Рогу й в Переволочну». Цей, другий шлях, вів до Кременчука-Чигирина Пролягав шлях, крім того, на Новомирюрод та на Умань У квітні 1775 року був відкритий Кизикерменський поштовий шлях, що пролягав від Кременчука до Кривого Рогу — Кизи- Святопокровська січова церква, збудована на місці і по канонах січової церкви. 22 Кермена (Берислава)—Херсона—Очакова У кінці XVIII століття виникають нові поштові тракти. Серед них Катеринослав—Хортиця—Олександрівськ—Нікополь—Херсон. У ту пору існувала також поштова дорога Катеринослав—Нікополь—Херсон. У 1805 році для вивозу кримської солі через Нікополь на Кременчук проходив чумацький транзитний шлях. У Нікополі на Микитинсько-му Перевозі знаходився наплавний міст. А в 1836 році у Нікополі утворюється поштойа кантора з диліжавським сполученням в сторону Катеринослава і Херсона.Від Покровського найближчою поштовою станцією була Ба-завлуцька (Перевізькі Хутори), через котру, до речі, проїздила у 1787 році цариця Катерина II. Відстань від села Покровського до Перевізьких Хуторів — десь близько 15 кілометрів. Праворуч, на північний схід, біля річки Чортомлик знаходилась теж поштова станція — Чортомлицькі Хутори (нинішнє село Чкалове). Розташовані вони за 20 кілометрів від Покровського. Через Чорто-млицьку поштову станцію торували шлях, головним чином, чумаки. Тут поряд знаходилась одна з найбільших скіфських царських могил — знаменита Чортомлицька, або Товста Могила. (У ній була знайдена у наші часи, археологом Мозолевським золота пек-тораль, що стала відомою на весь світ. Це була унікальна знахідка) . Шевченко, найнявши підводу в селі Покровському, міг поїхати до Чортомлицьких Хуторів, щоб побачити скіфську Товсту Могилу, про яку ходило багато легенд і переказів. Принагідно нагадаємо, що у творчості Тараса Григоровича могили, як мовчазні свідки минулого, займають значне місце. Уява Шевченка народжувала поетичні картини, образи. Не випадковий, мабуть, той факт, що через місяць після перебування поета на Нікопольщині Шевченко написав свій перший революційний вірш «Розрита могила». На поштовій станції Чоріомлицькі Хутори, або ж на поштовій станції Базавлук (Перевізькі Хутори) Шевченко міг оформити відповідні документи і їхати далі — на Кирилівку. Міг він домовитися з чумаками, котрі їхали в сторону Новомиргорода, Умані або до Чигирина, та й продовжувати з ними свій шлях повернення до рідної оселі. Можливо, з-поміж чумаків земляків своїх зустрів, тож і приєднався до них. Шлях той (з чумаками) пролягав через поштову станцію Кам'янка, що біля річки такої ж назви, через великі тоді села Софіївку та ОрдоВасшІівку. І цим шляхом їхав далі До речі, село Ордо-Василівка виникло на початку XVIII століття на місці запорозьких зимівників, розташованих на одному з чумацьких шляхів, що з'єднував північ України з Кримом. Населення Ордо-Василівки офіційно займалося чумацьким промислом, скотарством, землеробством, постачало козацькому війську провіант. Від Ордо-Василівки вже недалеко й до Жовтих Вод, а там — до Кременчука і Чигирина. Все ближче й ближче до Кирилівки. Є ще й друга версія маршруту повернення поета з Нікопольщини. Від села Покровського до Грушівського Кута (тепер село Ленінське Апостолівського району) через плавні і лиман віддаль була до восьми кілометрів. Добиралися сюди тільки водою. Інколи, в посушливе літо, кіньми через плавні — на паром. А то в об'їзд через Перевізькі Хутори, долаючи шлях до тридцяти кілометрів. Шевченко на каюці міг приїхати в Грушівку, де також знаходилась поштова станція (Саме тут ночувала Катерина II в ніч на 11 травня 1787 року). А з Грушівки — правим берегом річки Базавлук до наступної поштової станції — Перевізькі Хутори. Або, можливо, іншим шляхом — від Грушівки прямо в сторону Кривого Рогу, де в 1775 році знаходилася поштова станція. Відстань від Грушівки до Кривого Рогу — 80 кілометрів. Вивчення маршруту Тараса Шевченка з села Покровського та Кирилівки потребує ше нових, більш повних досліджень. Хоча таких досліджень вже накопичилось чимало у шевченкознавстві. Один з шевченкознавців, П. В. Жур, наприклад, пише: «З Покровського Шевченко попрямував до Кирилївки. І їхав, певна річ, не інакше, як через Нікополь, Концерополь, Катеринослав, Кременчук. Від Кременчука одна з віток поштової дороги вела до Новогеоргіївська. Тут вона закінчувалася. Звідси, до Чигирина — найближчої поштової станції, від якої можна було дістатися до Звенигородки,— треба було їхати ЗО верст обивательськими конь-ми. А із Чигирина поет знову потрапив на поштовий тракт і через Черкаси—Шполу—Звенигородку добирався до рідного села...» (Петро Жур. «Літо перше». Київ, 1979 р. стор. 155—156). Принагідне зазначимо, що згідно з указом 1805 року через Нікополь проходила транзитна чумацька дорога на Кременчук, для вивозу кримської солі. «По ходатайству герцога Ришельє, ут-вержденному указом 4 апреля 1804 года основаньї бьіли в распо-ряжение Таврического губернатора Мертвого значительньїе сум-мьі, чтобьі устроить новую сухопутную дорогу в Крьім к соляньїм озерам, кроме двух уже существующих, ^ерез Чериславль й Алек-сандровскую крепость (на Днепре), то єсть с запада на север. Зта третья дорога направлена била от Херсона на старообряд-ческое селение Знаменку до Никополя, в котором бьіл устроен мост на Днепре й заготовленьї материалн к судостроению, к ко-торому потомки храбрнх запорожцев имели большую охоту». (П. Вашинский. «О Никополе й Никопольской Дмитриевской яр-марке 26 октября 1865 года». «Екатеринославские губернские ве-домости», № 5, 29 января 1866 г.) А у повному зібранні законів Російської імперії № 21702 за 1805 рік про це говориться так: «К умноженню вьівоза соли й прибавления дохода принятьі белимерн к основанию еще особой дороги через Никополь, чтобьі всеми силами пособляли доставлять жителям соседственннх губерний более удобности «упражняться в соляном промисле».Значна частина нікопольщв у ту пору займалася чумацтвом та соляним промислом. Таким чином, з Нікополя або Покровського Шевченко міг у вересні 1843 року з чумаками, або на «обн-вательских конях» легко виїхати в сторону Кременчука по старій «транзитній чумацькій дорозі». Не повертаючись в Концерополь— Катеринослав—Кременчук, як про це пише Петро Жур. Інша версія — Шевченко, можливо, виїхав на поштових до Кривого Рогу. Як відомо, ще у квітні 1775 року в урочищі Кривий Ріг була заснована поштова станція на поштовому тракті, що з'єднував Кременчук з Кінбургом—Херсоном—Очаковим. У 1781 році майбутній академік В. Ф. Зуєв, подорожуючи з Нікополя до Кривого Рога, а потім до Херсона, у своїх «Путе-шественньїх записках» зазначав: «Переночевав, на утро поехал по почтовой дороге, наемннми ящиками содержимой, чтоб вмехать на прямую Херсонскую дорогу. Река, которая течет мимо ночто-вого сего местечка, назьівается Чертомльїком. За двадцять верст от Чертомльїка приехали на станцию Базавлук, стоящую на реке того же названия...» Тому (можна допускати таку думку) Шевченко з Нікополя міг поїхати на поштових в сторону Кривого Рогу, Жовтих Вод, щоб побувати в Чигирині і в Суботові, а звідти податися в Кирилівку, любов до котрої проніс через усе життя СВОЄ. Після чотирнадцяти років розлуки з рідним селом 20 вересня 1843 року Тарас Шевченко приїхав у Кирилівку. У день приїзду потрапив на хрестини до брата Йосипа. Про перебування Шевченка у Кирилівці свідчить запис у метричній книзі церкви. У графі про хрещених батьків та матір записано: «Санкт-Петербурзької Академії мистецтв вільний художник Тарас Григорович Шевченко і селянка Ярина Григорівна Федора Бойченко жона». У Кирилівці Шевченко пробув недовго. Він поспішав до Яго-тина, де йому треба було копіювати портрет М. Г. Рєпніна. Подорожуючи по Україні в 1843 році, коли побував й на Ні-копольщині, Шевченко на власні очі - бачив тяжке становище простих людей, жахливе знущання панів над кріпаками. Він гнівно засуджував вчинки поміщиків на Нікопольщині, де вони перетворили колишніх запорожців у кріпаків. Колишні запорозькі землі були роздані придворній аристократії, поміщикам та німецьким колоністам. Генерал-прокурор князь Вяземський, котрий написав маніфест про ліквідацію Запорозької Нової Січі, отримав від цариці Катерини II сто тисяч десятин земельних угідь по узбережжях річок Підпільної, Чоіртомлика, Базавлука, де знаходилися села Покровське, Капулівка, Грушівка. Старе запорозьке поселення Красногригорівка дісталось графу Чернишову. Таємний радник Неплюєв заволодів Сулицько-Лимановською слободою і 24 тисячами десятин землі навколо Нікополя. Майору Нечаєву біля села Лукіївки було виділено майже 20 тисяч десятин землі. Пристосовуючись до умов зростаючих товарно-грошових відносин, прагнучи збільшити прибутки у своїх маєтках, частина поміщиків і чужоземних колоністів збільшували площі посівів зернових і технічних культур за рахунок селянських пасовищ і наділів. Дедалі жорстокішими ставали панщина та грошовий оброк. У листі до Я. Г. Кухаренка від 26 листопада 1844 року, через рік після відвідання Нікопольщини, Тарас Григорович писав: «Був я уторік на Україні. Був я у Межигорського спаса, і на Хортиці. Скрізь був і все плакав. Сплюндрували нашу Україну катової «віри німота з москалями...» Шевченко був великим поетом-гуманістом і виступав завжди на захист бідноти всіх національностей, в тому числі і за єврейську бідноту. Коли в журналі «Иллюстрация» № 35 за 1858 рік була надрукована стаття редактора цього видання, спрямована проти євреїв, передові діячі культури М. Г. Чернишевський, І.С.Тур-генєв, М. О. Некрасов, а разом з ними Іван Єгорович Забєлін і Тарас Григорович Шевченко заявили рішучий протест з приводу цього, що був надрукований у листопадовому номері журналу «Русский вестник». Крім того, у своїх віршах і статтях Шевченко виступав проти реакційного впливу іноземців і ліберального дворянства, які теж пригнічували український народ. Тарас Шевченко, як свідчать його сучасники, мріяв зробити велику подорож по Дніпру до самого лиману упродовж 1844— 1846 років. Письменник Афанасьєв-Чужбинський, котрий був у близьких стосунках з Шевченком, згадує: «Потім ми мріяли про тюдорож по Дніпру дубом на Запорожжя, а далі до Лиману пошукати залишків старовини, що зникають все для дослідників. А що в обох нас не вистачало коштів, то ми й відклали це до кращого часу...» Це підтверджує й А. О. Казанківський, сучасник Шевченка: «Тодішніх задумів його пам'ятаю два, які не здійснилися. Перший задум — велика картина «Видіння Іезекіїля в пустелі, всіяній сухими кістками, другий — подорож по Дніпру (з оглядом берегів його) в товаристві кількох осіб, до участі в якій Тарас Шевченко запрошував і мене з метою вивчення краю в археологічному, історичному та етнографічному планах».Таким чином, Шевченко був одним з перших, хто мріяв про всебічне вивчення історії українського запорозького козацтва у нашому краї. Теперішні його нащадки, продовжуючи бажання видатного поета, прагнуть глибше і ширше вивчити цей південний край України, багату історичними пам'ятками Нікопольщину, котра вабить тисячі і тисячі людей зі всього світу. Про це свідчить хоча б свято «Дні козацької слави», що відбулося на Нікопольщи-ні у серпневі дні 1990 року. У ньому взяли участь близько півмільйона чоловік майже з усіх областей України. То був поклик сердець до минувшини нашого краю. Тарас Григорович Шевченко — любий і дорогий для кожного нікопольця, любий і дорогий як поет, як художник, як козак. Його перебування на Нікопольщині — яскрава сторінка в історії нашого краю. НЕ ТІЛЬКИ ПОЕТ, А Й ХУДОЖНИК Всім добре відомі факти, що Тарас Шевченко в дитинстві та юнацтві проявляв пристрасть до малювання. До наших днів дещо збереглося з цього виду творчості поета. Його мистецький доробок у порівнянні з поетичною, прозовою і драматургійною творчістю можна вважати скромним. Все ж і в цьому Шевченко проявив себе як художник. Не полишав він цей вид мистецтва і в дні перебування в Україні, зокрема на Нікопольщині. Незаперечний той факт, що найбільше запорозьких речей і документів Шевченко бачив у Пок-ровській Січевій церкві. Він намалював її. Цей малюнок мав намір вмістити в альбомі «Живописная Украйна», котрий сподівався видати у 1845 році. Він офіційно повідомив у проспекті, що «в 1845 году вьшдут картиньї следующие: 1) Види: Чигирин, Суббо-тов, Батурин. Покровская церковь...» | |
| Переглядів: 768 | |
| Всього коментарів: 0 | |