| Головна » Статті » Українська Література | [ Додати статтю ] |
Східнослов’янська держава - Київська Русь
|
Східнослов’янська держава - Київська Русь. Які існують походження Давньоруської держави? До питання про походження Київської Русі вперше звернувся легендарний літописець Нестор понад вісім століть тому у “Повісті минулих літ”. Воно є одним з найзаплутаніших у вітчизняній і світовій історіографії. Перші спроби знайти відповідь на це питання були здійсненні ще середньовічними хроністами, які почали пов’язувати ранню історію Русі з відомими їм народами Східної Європи – скіфами, кельтами, сарматами, аланами. У середині ХVІІІ ст. німецькі історики, члени Петербурзької Академії Наук Г.Байєр та Г.Міллер обґрунтували концепцію норманізму. Посилаючись на літописну легенду про прикликання варягів на Русь, ці вчені висунули тезу про скандинавське походження Давньоруської держави. Рішучим опонентом і палким критиком норманізму став М.Ломоносов. У 20-х рр. ХХ ст. на основі численних історичних, археологічних та мовних джерел науковці світу віддали перевагу “варязьському фактору” у становленні державності русів. Однак це не поставило крапку в багатовіковій полеміці. Офіційна радянська історіографія назвала норманську теорію політично шкідливою, оскільки вона на визнавала здатності слов'янських народів створити незалежну державу своїми власними силами. Спробою кардинально змінити напрям пошуку стала хозарська гіпотеза, яка виводила коріння Київської держави з Хозарського каганату. Її автор, професор Гарвардського університету (США) О.Пріцак, запропонував взагалі відмовитися від концепції слов’янського походження Русі. Однак ця версія не витримує критичної перевірки. Розкопки стародавнього Києва переконливо свідчать про місцеву слов’янську самобутність його матеріальної культури. Які передумови виникнення Київської Русі? Поява феномена Давньоруської держави у ІХ ст. на теренах Східної Європи – результат взаємодії різноманітних факторів і чинників у всіх сферах не тільки тогочасного суспільного життя, а й сивої давнини. Своєрідним фундаментом перших протодержав у Східній Європі були великі союзи слов'янських племен – дулібів, бужан, волинян. З розпадом родоплемінного ладу і появою класів у VІІІ – ІХ с. набирає силу процес об'єднання племен та їх союзів. Саме на цьому грунті і виникають державні утворення – племенні княжіння та їх федерації. Державотворчому процесу активно сприяли і зовнішні фактори: підштовхуюча і активізуюча політичне життя східнослов’янського суспільства роль “варязького елемента”; постійна загроза з боку Хозарського каганату. Які етапи пройшла у своєму розвитку Давньоруська держава? Період Київської Русі – один із доленосних в історії України, адже саме в цей час відбулись кардинальні зміни у суспільному житті східних слов'ян (становлення власної давньоруської державності, остаточне хрещення, двохсотрічне монголо-татарське іго та ін.), які на багато сторіч визначили динаміку та напрям розвитку українських земель. Історію Київської Русі умовно можна поділити на три етапи: І етап. Виникнення і становлення Давньоруської держави (перша половина ІХ – кінець Х ст.). Зародження державності. Перші спроби християнізації. Боротьба київських князів із місцевою родоплемінною верхівкою за консолідацію держави. Суттєве розширення кордонів держави. Встановлення контролю над шляхом “із варяг у греки”. Формування феодальних виробничих відносин. ІІ етап. Піднесення і розквіт Київської Русі (кінець Х – середина ХІ ст.). Завершення процесу об’єднання східнослов’янських племен навколо Києва. Зміцнення державності під впливом державних реформ (воєнної, адміністративної, релігійної). Поява кодифікованого права (“Руська правда”). ІІІ етап. Політична роздрібненість Київської Русі (кінець ХІ – середина ХІІІ ст.). Напади кочівників. Міжусобні війни. Посилення відцентрових тенденцій. Ослаблення держави. У 1249 р. монголо-татари штурмом оволоділи Києвом, що засвідчило остаточний розпад Київської Русі. 4) Чому вибір зупинився на християнстві і як воно вплинуло на подальший розвиток Київської Русі ? Запровадження християнства на Русі безумовно було явищем прогресивним. Воно сприяло формуванню та зміцненню феодальних відносин, розвитку державності, зростанню міжнародного авторитету, розвитку культури. Однак візантійська модель християнства в подальшому спричинила і цілий ряд негативних процесів і тенденцій. Динамічні та драматичні події, пов'язані з запровадженням нової релігії, що відбувались протягом трьох років (988, 989, 990) волею літописця спресовані в один – 988 р. В цілому ж християнізація Русі тривала декілька століть. Як же вплинуло прийняття християнства на подальший розвиток Київської Русі? Нова віра сприяла остаточному розкладу родового ладу і формуванню та зміцненню нових феодальних відносин у східних слов'ян. Християнство, сформоване як релігія класового суспільства, фактично освячувало владу панівної еліти, соціальну диференціацію та всю феодальну систему, адже існування християнської небесної ієрархії було ніби віддзеркаленням ієрархії феодального суспільства. Водночас воно рішуче стверджувало рівність усіх перед богом, чим закладало принципово нові підвалини в ідеологічні моделі майже всіх соціальних рухів, у тому числі антифеодальних. Православ’я стало надійним грунтом для створення могутньої, централізованої самодержавної країни. Під впливом християнства відбулась докорінна зміна світобачення та світосприйняття населення Давньоруської держави. Характерною рисою язичницького світогляду було обожнення природи. язичництво пригнічувало людську душу і виховувало страх перед природними силами. Оголошення християнством Бога надприродною силою, яка керує світом, докорінно змінило ситуацію, звільнивши людину від цього страху. Поступово відбувається зміна акценту у релігійній вірі: він переноситься із зовнішнього світу на внутрішній світ людини, яка отримує повну свободу вибору та поведінки, справедлива розплата за які чекає у потойбічному світі. Такі якісні зміни помітно вплинуло на звичаї та мораль ранньофеодального суспільства: певною мірою пом’якшились стосунки між людьми, засуджено звичаї родової помсти, поліпшилося ставлення до бідних, особливо до рабів. Нова віра надала імпульсу розвиткові писемності, літературі, архітектурі та мистецтва. Разом з тим прийняття християнство візантійського зразка стимулювало появу цілого ряду негативних тенденцій та процесів. Православна церква не стала гарантом захисту різних соціальних верств, вагомою противагою самодержавності владі. Саме візантійська модель християнства дала змогу руським самодержавцям підім’яти під себе духовну владу. Прилучення до багатств світової культури мало обмежений характер. На противагу країнам Західної Європи, а також слов’янським державам – Польщі та Чехії, - де утвердився західний католицький варіант християнства і мовою богослужіння та церковної літератури була латина, на Русі церковна служба правилась слов’янською мовою. Безумовно, це сприяло швидкому поширенню нової релігії серед слов’янського населення, разом з тим помітно звужувало русло культурного потоку, адже прилучення до світової культури йшло головним чином через слов'яномовну літературу з Болгарії, Сербії та частково через грецькі книги, що перекладалися на Русі. Фактичне усунення на тривалий час з поля зору руської еліти цілих пластів латиномовної літератури суттєво заважало процесам накопичення знань та обміну інформацією, тим самим сприяючи наростанню певної культурної замкненості країни. Цивілізуючий вплив Візантії на Русь був затухаючим. З моменту прийняття Руссю християнства до падіння Візантії у ХV ст. Під натиском турків ця імперія фактично не виходила із стану перманентної кризи. Криза політична рано чи пізно викликає кризу духовну. Поширені в ХІІІ – ХV ст. настрої бродіння, вплив містицизму, проповідь аскетизму, відчуженості від життя були симптомами кризи візантійської духовної еліти, що не зуміла піти далі засвоєння античної спадщини, осмислити сучасні їй суспільні процеси і тому залишилась відірваною від загальної течії світової суспільною думки. Потенціал візантійського цивілізуючого впливу поступово згасав, продукуючи замість енергії та новаторства традиціоналізм та консерватизм. Наслідками цього стали занепад шкільної та гальмування універсальної освіти, обмеження духовної свободи, а отже, стійка тенденція відставання від Заходу у багатьох сферах суспільного життя. 2. Феодальна роздрібненість Київської русі. Галицько-Волинське князівство у ХІІ – ХІV ст. Період феодальної роздрібленості (ХІІ – ХІІІ ст.) – закономірний етап у розвитку суспільства, адже роздрібненість – не особливість Київської Русі, а загальноєвропейська тенденція. Саме в цей час відбулося остаточне формування феодальної системи (чітко визначилися права феодалів та повинності селян, завершився процес становлення феодально-станової ієрархії, склався і вдосконалився державний апарат тощо). Явище роздрібненості суперечливе і неоднозначне. З одного боку, воно зумовило втрату державної єдності, князівські міжусобиці, ослаблення держави, зниження обороноздатності, з іншого – стало підгрунтям формування великого землеволодіння, прогресу у сільському господарстві, піднесення міст, значного зростання чисельності населення, розвитку східнослов’янської культури. Після занепаду Київської Русі Галицько-Волинське князівство стало її спадкоємцем і ще протягом ста років зберігало і уособлювало на міжнародній арені східнослов’янську державність. Що зумовило процес феодальної роздрібненості? Кінець ХІ – середина ХІІІ ст. увійшли в історію Київської Русі як період політичної роздрібненості. Протягом короткого часу дедалі більше поглиблюється розпад Давньоруської держави, набирають сили відцентрові тенденції. Вже у ХІІ ст. на теренах Русі з’являються окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Полоцько-Мінське, Ростово-Суздальське, Смоленське, Тмутараканське, Турово-Пінське, Чернігово-Сіверське князівства та Новгородська і Псковська землі. Характерною рисою роздрібненості був її прогресуючий характер. Так, якщо у ХІІ ст. утворилося 12 князівств (земель), то їх кількість на початку ХІІІ ст. досягла 50, а у ХІV ст. – 250. Феодальну роздрібненість спричинило кілька факторів. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення. За часів Володимира Русь простягалась майже на 800 тис. кв.км., що залежно від обставин, могло бути або свідченням державної могутності, або ж джерелом слабкості. Великий князь в цей час не володів достатньо міцним, структурованим і розгалуженим апаратом влади, фактично не мав розвинутої інфраструктури (транспорт, дороги, засоби зв'язку та ін.) для ефективного здіснення своїх владних повноважень на такій величезній території. Зростання великого феодального землеволодіння. За підрахунками фахівців, вотчинних володінь усіх рангів у Київській Русі було понад 3 тисячі. 3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади. Тривалий час (майже до 30-х рр. ХХ ст.) серед істориків панувала думка про те, що основною причиною роздрібненості є порушення принципів престолонаслідування. Спочатку на Русі домінував “горизонтальний” принцип спадкоємності князівської влади (від старшого до молодшого, а після смерті представників старшого покоління – від сина старшого брата до сина наступного за віком). В центрі міжусобного протистояння, як правило, знаходився Київ, який в той час був не тільки символом, а й засобом влади. Лише за одне століття (1146-1246 рр.) київський стіл 46 разів переходив із рук в руки. Найдовше правління тривало 13 років, а 35 князів перебували при владі не більше одного року. 4. Зміна торговельної конюктури і занепад торгівлі. У цей час половецькі кочовища фактично перерізали торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Хрестові походи відкрили для італійських, французьких та німецьких міст морський шлях на схід, безпосередньо зв’язали Західну Європу з Малою Азією, Візантією. Внаслідок цього Київ залишився поза основними торговими шляхами. 5. Перманентні напади степових кочівників (печенігів, половців, татар). 2) Яким був вплив монголо-татарського іга на динаміку суспільного розвитку руських земель? Питання про роль монголо-татарського нашестя та іга у слов’янській історії завжди належало до надзвичайно важливих, але разом з тим гранично складних, дискусійних. Цікаво, що багатовікове дослідження проблеми привело дослідників до різних оцінок та абсолютно полярних висновків. Одні з них вважають, що іга фактично не було, а був лише союз Русі з Ордою, інші – вказують на руйнівні наслідки монголо-татарського іга, яке загальмувало розвиток слов'янських земель, зумовивши в перспективі помітне відставання від країн Західної Європи. Вже перші наслідки завойовницьких походів монголо-татар були катастрофічними для слов'янських земель. За підрахунками катастрофічними для слов'янських земель. За підрахунками археологів, із 74 руських міст ХІІ – ХІІІ ст., відомих з розкопок, 49 були розорені полчищами Батия. До того ж 14 так і не піднялись із руїн, а ще 15 міст з часом перетворилися на села. У перші 50 років панування завойовників на Русі не було побудовано жодного міста, а домонгольського рівня кам’яного будівництва було досягнуто лише через 100 років після навали Батия. Руйнація міст, загибель або рабство значної частини ремісників призвели до втрати спадкоємності у ремісництві, зникнення цілих його галузей (виробництво емалі, зерні, черні, різьби по каменю та ін.), що спричинило занепад торгівлі. Що ж являло собою монголо-татарське іго? Суть цього явища полягає у формуванні та зміцненні стійкої системи залежності руських земель від завойовників. Воно виявлялося, головним чином, у трьох сферах: економічній (система податей та повинностей – данина, мито, плужне, підводне, корм, ловче та ін.); політичній (затвердження Ордою князів на столах та видача нею ярликів на управління землями); воєнній (обов’язок слов'янських князівств направляти своїх воїнів до монголо-татарського війська та брати участь у воєнних походах). Встановлення монголо-татарського іга на Русі мало свої особливості: 1. Руські землі не увійшли безпосередньо до складу Золотої Орди. 2. На території Русі не було створено постійно діючого адміністративного апарату завойовників. Навіть інститут баскаків на початку ХІV ст. фактично ліквідовується. 3. Толерантне ставлення залотоординців до християнства та православного духовенства. Саме ці особливості монголо-татарського панування дали змогу східним слов’янами не тільки зберегти власну етнічну самобутність, а й накопичити державотворчі сили. 4. Зумовлене монголо-татарським ігом послаблення обороноздатності Русі призвело до того, що у ХІV – ХV ст. південні та західні руські землі опиняються у складі Литовського князівства та Польського королівства, а Північно-Східна та Новгородська земля залишаються під владою Орди. Внаслідок цього фактично розпадається єдина давньоруська народність )інколи її називають східнослов’янською етнокультурною спільністю) і починають активно формуватись українська, білоруська та російська народності. 3) Яка роль Галицько-Волинського князівства у житті східних слов’ян у ХІІ – ХVІ ст.? У 1199 р. у західній частині Русі з’явилося нове державне об'єднання – Галицько-Волинське князівство, яке впродовж півтора сторіч відігравало надзвичайно важливу роль у житті східних слов'ян. Державний розвиток Галицько-Волинського князівства пройшов кілька етапів: І. Утворення і становлення (1199-1205 рр.). Спираючись на середнє і дрібне боярство та міщан, волинський князь Роман у 1199 р. ламає опір великих бояр і об'єднує Галичину і Волинь. Сміливий воїн, талановитий політики, жорсткий, а інколи навіть жорстокий володар, князь веде активну зовнішню політику і веж у 1202 р. оволодіває Києвом і фактично стає великим князем. Літописець називає його “самодержавцем всія Русі”. ІІ. Тимчасовий розпад держави (1205-1238 рр.). Після смерті Романа розпочинається майже 30-річна боротьба за галицький стіл. ІІІ. Об'єднання та піднесення (1238-1240 рр.). Відновивши єдність, Галицько-Волинське князівство набирає силу та відновлює страчені позиції. ІV. Боротьба з монголо-татарським ігом та поступовий занепад (1240-1340 рр.). Енергійна державна діяльність Данила) дипломатичні контакти з Польщею, Угорщиною, папою римським та ін., зведення численних укріплень та міст, зміцнення системи місцевого управління, переозброєння армії) була спрямована головним чином на створення могутньої антиординської коаліції та скинення іга. Реалізувати свої плани князю не вдалось, але створена та зміцнена ним державність проіснувала у надзвичайно несприятливих умовах майже сто років. Нащадки Данила Галицького – Лев І (1264-1301 рр.), Юрій І (1301-1308 рр.), Лев ІІ (1308-1323 рр.), Юрій ІІ (1325-1340 рр.) – всіма силами намагались зберегти єдність та могутність Галицько-Волинського князівства, але нескінченні феодальні міжусобиці, свавілля бояр, постійне втручання сусідніх держав, неослаблений прес монголо-татарського іга логічно вели до занепаду та розчленування держави. Після отруєння боярами у 1340 р. останнього галицько-волинського князя Юрія ІІ Болеслава землі князівства протягом короткого часу опиняються під владою чужоземців: Галичина – під Польщею, Волинь – під Литвою, Буковина – у складі Молдавського князівства. 4) Чому Данилові Галицькому не вдалося вигнати ординців з руської землі? Після захоплення Києва монголо-татари почали наступ на галицько-волинські землі. Знижуючи все живе на своєму шляху, вони захопили та розграбували Кам’янець, Колодяжин, Луцьк, Володимир, Галич на інші міста. Данила Галицького на той час не було у князівстві: він перебував в Угорщині та Польщі, намагаючись схилити феодальну верхівку цих держав до утворення антитатарського воєнного союзу. Але, на жаль, переговори результатів не дали. У зовнішньополітичній сфері Данило Галицький намагається реалізувати свої плани щодо створення антиординської коаліції. Князь не тільки примирюється зі своїми колишніми ворогами – Польщею, Угорщиною та Литвою, а й налагоджує з ними союзницькі контакти. Проте, чудово розуміючи, що головні інтереси його західних сусідів зосереджені головним чином на Заході, а не на Сході, Данило шукає надійних та міцних антиординарських спільників на Русі. Золота Орда не могла допустити концентрації сил та зміцнення подібної коаліції. За цих обставин, шукаючи міжнародної підтримки, Данило Галицький у 1252 р. був змушений відновити переговори з Ватіканом. Скориставшись скрутним становищем Данила Галицького (втрата надійного союзника, невдачі з формуванням антиординарської коаліції, реальна загроза вторгнення у князівство татарських орд), римський папа Інокентій ІV пообіцяв галицько-волинському князю реальну допомогу та королівську корону за умови укладання унії руської православної церкви з католицькою під покровительством папи. Намагаючись використати всі сили для боротьби проти іга, Данило погоджується на ці умови, і у 1253 р. у місті Дорогочині відбувається його коронація. У цьому ж році своєю буллою папа оголошує хрестовий похід проти татар, до участі в якому закликав Польщу, Чехію, Померанію та Сербію. Але через цілий ряд причин (більшість названих країн були втягнуті у боротьбу за австрійську спадщину, їх роздирали внутрішньополітичні негаразди, не могли вони розраховувати і на чисельну перевагу над військовими формуваннями монголо-татар) плани ще одного хрестового походу так і залишились нездійсненними. Не відчувши реальної допомоги з боку папської курії, Данило розриває угоду з Ватіканом і вступає у відкриту збройну боротьбу з Золотою Ордою. Не маючи сил для протидії, Данило Галицький під тиском вимог Бурундая змушений був віддати наказ про знищення укріплень Володимира, Луцька, Львова, Кременця, Данилова та інших міст і замків. Збереглись лише оборонні споруди неприступного Холму. Саме у ньому після серйозної хвороби у 1264 р. помирає князь Данило. Література: Історія України. Львів. Видавництво “Світ” 1998 р. Керівник акторського колективу професор Зайцев. Крип’якевич, Доламцький. Історія України. Львів, Видавництво “Меморіал”, 91р. Крушельницький, Левенець. Історія України. Довідник. Київ. Видавництво “Зодіак”, 93 р. Бойко. Історія України. Запитання і відповіді. 97 р. Українська академія. Видавництво “Альмаметр”. | |
| Переглядів: 523 | |
| Всього коментарів: 0 | |