| Головна » Статті » Українська Література | [ Додати статтю ] |
Роман Іваничук – письменник рідного краю (Косівщина) (рік народження 1929)
|
Роман Іваничук – письменник рідного краю (Косівщина) (рік народження 1929) Роман Іванович Іваничук народився 27 травня 1929 р. у с. Трач, тепер Косівського району Івано-Франківської області. У 1954 р. у студентському альманасі Львівського університету, де він навчався, опублікував першу новелу „Скиба землі”, яку схвально зустріла критика. У 1957 р. Іваничук закінчив філологічний факультет Львівського державного університету, працював викладачем мови й літератури. Протягом 1963 – 1990 рр. письменник працював у редакції журналу „Жовтень”. З 1990 р. завідував відділом прози журналу „Дзвін”. Цього ж року був обраний народним депутатом УРСР. Роман Іваничук є автором збірок новел „Прут несе кригу” (1958), „Не рубайте ясенів”, „Під склепінням храму” (обидві – 1961), „Тополина заметіль” (1965), „Дім на горі” (1969), „Сиві ночі”(1975), трилогії „Край битого шляху”(1964), повістей „Місто”(1977) і „Сьоме небо” (1985). Наприкінці 60-х рр. письменник звернувся до історичної прози, яка швидко принесла йому заслужене визнання: роман „Мальви” (1968), „Черлене вино” (1977), „Манускрипт з вулиці Руської” (1979), „Вода з каменю”(1982), „Четвертий вимір” (1984), „Шрами на скалі” (1987). За роман „Манускрипт з вулиці Руської” Р. Іваничук у 1979 р. отримав премію ім. А. В. Головка, у 1985 р. за романи „Вода з каменю” та „Четвертий вимір” – Державну премію УРСР ім. Т. Г. Шевченка. У 90-х рр. письменник збагатив українську літературу новими творами: „Бо війна – війною... „ (1991), „Орда” (1992), „Ренегат” та „Євангеліє від Томи”, написав автобіографічний твір „Благослови, душе моя, Господа... „ (1993), в якому розповів про своє життя. Як літератор Роман Іваничук виховувався на традиціях новелістики В. Стефаника, яким захоплювався батько письменника, сільський учитель і перший його літературний наставник. Впливало також те, що народився Р. Іваничук недалеко від Стефаникового села, теж на Покутті, що на Коломийщині, і вчився у Коломийській гімназії (цей період, як і саму гімназію, він згодом із любов”ю описав в автобіографічному творі „Благослови, душе моя, Господа...”. У 1968 р. Роман Іваничук опублікував свій перший історичний роман „Мальви”, який приніс письменникові величезний успіх у читачів і шалену партійну, ідеологічну критику, бо в ньому була вперше поставлена проблема збереження національної самосвідомості, яка пізніше, з подачі Ч. Айтматова в його романі „І понад вік триває день” („Буранний полустанок”), одержала назву манкурства. Правда, в інтерпретації Іваничука ця проблема скоріше мала назву яничарства, недаремно й первісна назва роману була „Яничари”. Згадаємо, що яничари в султанській Туреччині називали солдат регулярної піхоти, створеної в чотирнадцятому столітті з військополонених, у тому числі з християн, обернених у мусульманство. Історія свідчить, що напади яничар відзначались надзвичайною жорстокістю. Часто після походу яничарського війська від селищ залишались лише груди попелу. Причини такої жорстокості психологи пояснюють тим, що захоплені в дитячому віці й виховані без батьківського тепла, зате в щирій подяці Османській імперії слов”янські хлопчики в кожному поході демонстрували свою відданість сулейману. Вони не могли мати жалості, бо з дитинства їм прищеплювали думку про те, що їхні родові корені – то найбільші вороги, яких неодмінно слід позбутись. Ось, як про це говорить Р. Іваничук устами героя роману – яничара Аліма, коли тому здалося, що чаушлар (наглядач за поведінкою яничарів у бою) спостерігав у битві за його діями: „ ... так, чаушлар не зводить саме з нього погляду. І тільки з нього. А в тому погляді – старе недовір”я, а той погляд мовчки вимовляє найогидніше слово: „Козак, козак, козак!” Алім відчув тепер гостріше, ніж будь-коли, як він ненавидить те плем”я, яке його породило!.. Це слово іноді доводило юнака до сказу, він не раз вихоплював ятаган з піхви, щоб... Та не було під руками того козацького племені, яке хотілося вирубати дощенту”. Дія в романі „Мальви” відбувається у середині сімнадцятого століття – напередодні та під час національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Це історія життя полонянкиз України Марії, її поневіряння на чужині з дочкою Соломією, яку вона вже тут, у Криму, назвала Мальвою, сподіваючись, що виживе дочка, як вижили занесені вітрами з українських степів квіти. Попутно Марія мріє знайти свого сина, який ще в Україні малим хлопцем був викрадений циганами, як і багато інших слов”ян, з метою продажу на невільничих ринках Туреччини або Кримського ханства. Але, розшукуючи колись втраченого сина, Марія втрачає на чужині й дочку, бо вона закохавшись, стає дружиною Кримського хана Іслама-Гірея. Всі ці події змальовані в той час, коли Україна протистояла двом державам-загарбницям: Османській імперії та Кримському ханству, що воюють проти України силами її дітей. Якщо уважніше придивитися до образу Марії, то можна відзначити, що вона є уособленням самої України, яка оплакує страшну долю своїх дітей. Автор вибирає ім”я Марія невипадково, адже воно має нагадати про страждання Божої Матері, яка також пережила трагедію втрати дитини. (Цікаво, що до змалювання України в образі матері на ім”я Марія звертались багато українських поетів та письменників: Т. Шевченко „Марія”, М. Хвильовий „Я (Романтика”, Улас Самчук „Марія”, І. Драч „Чорнобильська мадонна” та багато інших. Тому використання цього імені в творі є довольно символічним). Завершується роман епізодом, як Марія намагається повернутись на рідну землю: „Пустіть мене, яничари, пустіть свою матір за мур Перекопський, в мене грамота від хана. Заробляла ж її тяжко, усе спродала для неї: Бога свого, дітей своїх і здоров”я. Мушу вмерти на тій землі, де коноплі по стелю, а льон по коліна, де мальви вище соняхів ростуть – білі, голубі й червоні ...”. Спочатку Р. Іваничук назвав свій роман „Яничари”, але така назва могла викликати підозру цензури, бо натякала на національний аспект, тому з „маскувальною” метою автор замінив її на „Мальви”. Як тільки роман було надруковано, ще не встигли з”явитися рецензії, як усна й партійна критика за спец-видданям „Згори” проголосила „Мальви” ідеологічно шкідливим „історичним романом без історії”. Що ж так налякало партійних працівників? На той час страшним та небезпечним було саме звернення до національної історії, утвердження ідеї любові до рідної землі і народу як виміру соціальної та моральної вартості людини, бо це могло спровокувати в українців бажання відтворити могутню колись Українську державу. Отже, на закінчення можна підкреслити саме те, що у цілому історичній прозі письменника притаманні гостросюжетність, оригінальність стильових прийомів, поєднання елементів художньої фантастики, коріння якої слід шукати в національному фольклорі, з правдивістю та історичною достовірністю. Окремі романи й повісті Романа Іваничука перекладено російською, білоруською, литовською, грузинською, вірменською, таджикською, болгарською, польською, чеською, словацькою, угорською, румунською, німецькою, французькою, англійською мовами, що безперечно, свідчить про надзвичайну цікавість і важливість його творів. О с н о в н і т в о р и : Повісті „Місто”, „Сьоме небо”, романи „Мальви”, „Черлене вино”, „Манускрипт з вулиці Руської”, „Вода з каменю”, „Четвертий вимір”, „Шрами на скалі”, „Бо війна – війною...”, „Орда”, „Ренегат”. „Євангеліє від Томи”, автобіографічний твір „Благослови, душе моя, Господа ...” Л і т е р а т у р а : „Усі українські письменники” Харків 2005 р. | |
| Переглядів: 493 | |
| Всього коментарів: 0 | |