Рима (гр. rhythmos — мірність, сумірність, узгодженість) — суголосся закінчень у суміжних та близько розташованих словах, які можуть бути на місці клаузул або перебувати в середині віршового рядка. Інакше кажучи, — це співзвучність закінчень слів у віршових рядках, яка охоплює останній наголошений голосний і наступні за ним звуки. Закінчення віршового рядка, починаючи з останнього наголошеного складу, називаєтья клаузулою (лат. clausula — кінцівка, замикання). Таким чином, співзвучні клаузули утворюють риму. При цьому слід мати на увазі, що рима — явище звукове, а не графічне: в ній збігаються звуки, а не букви. Функції рими: 1) підсилює зміст, ідейне й емоційне звучання вірша, бо слова, включені в риму, самим своїм місцем у рядку привертають до себе особливу увагу читача; 2) створює багатий звуковий повтор, який посилює музикальність віршованої мови; 3) є важливим елементом ритму у віршах, оскільки чітко підкреслює завершеність кожного віршового рядка, що є одиницею ритму; 4) має велике композиційне значення, бо за допомогою рим віршові рядки об’єднуються у строфи. В. Маяковський писав: «Рима вертає вас до попереднього рядка, примушує згадати його, змушує всі рядки, що оформляють одну думку, триматися купи. ...Я завжди ставлю найхарактерніше слово на кінець рядка і добуваю для нього риму за всяку ціну...» (В. Маяковський, «Як робити вірші?»). ВИДИ РИМ Д. Павличко зауважив, що «буденне» і «сіре» слово, як тільки воно стає римою, перетворюється на очах, ніби в ньому оживає молодий голос, душа його оновлюється й розквітає. Стаючи римою, слово поєднується з іншим словом чи групою слів, причому це поєднання радісне,бажане, коли вібрація одного звука вільно входить у звук інший і слова обмінюються навзаєм як звуком, так і певними елементами свого внутрішнього змісту» (Д. Павличко. «В глибини слова»). Рими класифікуються: 1. За місцем ритмічного акцену (наголосу) в суголосних словах на: — окситонні (чоловічі); — парокситонні (жіночі); — дидактичні; — гіпердактилічні. Походження термінів «чоловіча» і «жіноча» рима пов’язане з французькими прикметникам, що в чоловічому роді мають наголос на останньому складі (vif — живий), а в жіночому наголос падає на передостанній склад (vive — жива), бо «е» на кінці глухе. Окситонною (чоловічою) називається така рима, в якій наголос на останньому складі (чужинi — менi); ця рима має сильне звучання. З особливою силою і експресією звучать чоловічі рими у Бажана: Козак на північ прудко мчить, Козак не хоче відпочить. Копито сніг примерзлий б’є, Луною дзенькіт оддає. Безлюддя й пустка навкруги. Кошлаті гачарі. Сніги. (М. Бажан. «Гонець»). Цей чотиристопний ямб з чоловічими римами звучить і уривчасто падає, як удар меча, що вражає свою жертву. Пружність, енерґія і звучне одноманітне падіння його надзвичайно гармонує з зосередженим почуттям, незламною силою могутньої натури й трагічним становищем героя твору. Парокситонною (жіночою) називається така рима, в якій наголос на передостанньом складі (бyду — забyде). Жіноча рима надає закінченню рядків м’якого звучання. Вірші з жіночими римами, не маючи наголосів на кінцях рядків, можуть завдяки цьому набувати певної співучості. Наприклад: Тихий сон на горах хUдить, За рученьку щастя вUдить. І шумлять ліси вже тuхше, Сон мені квітки колuше. Спіть, мої дзвіночки сuні, Дикі рожі в полонuні! (О. Маковей. «Сон»). Дактилічною називається така рима, в якій наголос падає на третій від кінця склад (вiченьки — нiченьки). Дактилічна рима надає віршеві ще повільнішого характеру, ще в більшій мірі відчувається співучість вірша. Наприклад: Гори багрянцем кривавим спалaхнули, З промінням сонця західним прощaючись, Так моє серце жалем загорiлося, З милим, коханим моїм розлучaючись. (Леся Українка. «Східна мелодія»). Гіпердактилічною називається така рима, в якій наголос падає на четвертий або п’ятий від кінця склад (кiшечкою — усмiшечкою). До цієї рими вдаються тільки тоді, коли треба надати віршеві особливої повільності. Наприклад: Як була я молодою преподUбницею Повісила фартушину над вікUнницею. (Т. Шевченко. «Гайдамаки). Цікавий приклад гіпердактилічної рими з вірша Дм. Білоуса «Лука лукавий»: Він мурличе, бува, Ходить кiшечкою. Кусь — і зубки схова За усмiшечкою. Рима в непарних рядках чоловіча (бувa — сховa), а в парних — гіпердактилічна (кiшечкою — усмiшечкою). Закінчення рядка не залежить від того, яким розміром написаний вірш; дактилічні рими є не тільки у віршах, написаних дактилями; так само чоловічі — не тільки в ямбічних і анапестних рядках, жіночі — не тільки в хореїчних та амфібрахічних. Закінчення віршового рядка часто не збігається з видом стопи, якою складено рядок.Не часто трапляються вірші, в яких усі клаузули були б одного виду. Згадаймо початок відомого вірша Шевченка: Мені однаково, чи буду Я жить в Україні, чи ні. Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині — Однаковісінько мені. Тут чергуються жіночі рими (будy — забyде) з чоловічими (нi, чужинi, менi) і дактилічною (однаковiсінько), і вірш не звучить монотонно. 2. За різними ознаками рими поділяються ще на ряд видів: а) за повнотою суголось: точною називається така рима, коли збігаються усі звуки після останнього наголошеного звука в римованих словах: несiть — ідiть, зeрня — тeрня, прирUдний — нарUдний. Точна рима, що її творять п’ять, шість і більше фонем (сyджений — огyджений, стрaчених — небaчених), називається ще глибокою; неточною (приблизною) називається така рима, в якій римовані звуки фонетично не збігаються, а тільки подібні приголосні, а навіть інші голосні, від наголошеного голосного звука: хвuлі — долuні, прилітaють — складaю, ожерeдами — всерeдину. Коли ж співзвучними є тільки склади, на які падає наголос, або тільки голосні в цих складах, то така неточна рима називається асонансом: красuва — невгасuма, сідaє — куняє, наскрiзь — побuйсь. І навпаки, коли співзвучними є тільки приголосні звуки при розбіжності наголошених складів, то така рима називається консонансом: рyнами — ворyнами, кадр — кедр, москiт — мускaт, рUків — рукaв. б) Залежно від числа складів, що повністю збігаються, розрізняють рими: багаті — збігаються звуки не тільки клаузули, а такожі ті, що перед нею (садівнЬцтво — будівнuцтво, корUна — ворUна, кільцe — сільцe, красa — росa, веслU — понеслU). Збільшення кількості повторюваних звуків посилює співзвуччя; бідною називається чоловіча рима з відкритим складом, у якій збігаються лише кінцеві голосні: сівбa — боротьбa, крупa — совa, менe — тебe — себe, люблю — молю — мою; в) залежно від кількості слів, що римуються, розрізняють рими: прості — це такі рими, які складаються з двох слів: грUші — хорUші, рyки — крyки; складні — це такі рими, які виникають із взаємодії двох-трьох слів: сонце — сон це; колисці — колись ці; колихати — коло хати; на камені — важка мені; омонімічні — це такі рими, в яких римуються омоніми: «діти, діти, де ж вас діти?» — народний каламбур; г) залежно від місця у рядку рими бувають: прикінцеві — римуються останні слова рядка: «Густа, медова теплотa — високі налива житa» (М. Рильський); внутрішні — римуються будь-які слова в рядку: «Все йде, все минає, і краю немає...» (Т. Шевченко); д) залежно від того, які частини мови римуються, розрізняються рими граматичні (одногрупні) — римуються слова, що належать до однієї частини мови, які діляться на підвиди: — іменникові (хaти — палaти, грач — помагaч); — прикметникові (чUрний — мотUрний, багaтий — пихaтий); — дієслівні (пuше — колuше, почувaти — ночувaти). Граматичні (одногрупні) рими вважаються іноді одноманітними і малоефектними. Більшу силу, загостреність, багатше звучання мають неграматичні рими, що утворюються співзвучністю слів, які належали до різних частин мови (годувaти — гордувaтий, крщчі — ревyчий, пyть — ідyть). Наприклад: Ніч холодною рукою, там, за даллю голубUю, розгорнула наді мною зір невидані світu, і дорогою ясною кличе, манить за собUю, щоб нервовою ходою міг за нею я пітu... (В. Сосюра. «Ніч»). Тут різногрупна (неграматична) рима. Заримовано: голубUю (прикметник) із собUю (займенник), а світu (іменник у множині) з пітu (дієслово). Головна перевага цієї рими в тому, що вона досить свіжа й змістовна. Часто вживані рими, що втрачають естетичне значення через свою шаблонність (кров — любов) називаються банальними. Протилежні їм рими є вишуканими. Поети завжди прагнуть до нових рим, але ці пошуки не повинні перетворюватися в самоціль: вони тільки тоді виправдані, коли сприяють увиразненню зображуваного в творі, посилюють мелодійність віршованої мови.