| Головна » Статті » Українська Література | [ Додати статтю ] |
Реферат на тему: Євген Гуцало – життєвий і творчий шлях
|
Реферат на тему: Євген Гуцало – життєвий і творчий шлях Письменник надзвичайно багатогранного й caмобутнього таланту, дивовижної працездатності, він! перебував у розпалі своїх творчих сил і ще зробив би дуже багато, якби доля виявилася щедрішою до нього. Він мав би подолати ще не один «виток спіралі», знову : й знову подивувавши нас якоюсь несподівано відкритою художньою гранню, оригінальним поворотом і у своєму естетичному світосприйнятті, жанрово-стильовому самовиявленні. Його творча біографія саме так мені й уявляється — як витки спіралі, де до вже заявленого, знайомого, набутого, освоєного, закріпленого як гуцалівське нарощується нова питома якість. І при тому — Євген Гуцало неодмінно залишався самим собою. З перших оповідань, з першої книжки «Люди серед людей» (1962) та наступних збірок «Скупана в любистку» (1965), «Олень Август» (1965), «Хустина шовку зеленого» (1966), «Запах кропу» (1969) та інших Є. Гуцало заявив себе як автор лірико-психологічної прози, акварельного письма, зосереджений не просто на внутрішньому світі людини, а на всіх його відтінках і нюансах, як поет природи, що тонко відчуває й відтворює її переміни — холодні світанки, сумні вечори, морозяні чи дощові днини, гру її кольорів, гаму запахів, як охоронець краси, добра, людськості й людяності. Багато Євген Гуцало пише для середнього шкільного віку, прагнучи своїми творами виховати справжніх людей. Оповідання "Олень Август” як виклик самому життю, протиставлення чистої дитячої душі, яка вміє мріяти, сміливо дивитися в майбутнє, невдасі режисеру Альтову. Альтов пройшов життя і втратив уміння бачити красу навколо себе, вірити у мрію, домагатися її здійснення. Коли режисер видумав сюжет про "Оленя Августа”, який був вартий на увагу, але не віднісся до нього серйозно, можливо, тому, що не вірив у власні сили, або "поховав” свій талант, скорившись життю, став лицеміром. Подумав про те, що, можливо, оцей школяр із порваним портфелем обдарований тим, чим наділені справжні майстри? Уже й зараз бачить світ інакше, ніж інші, для нього по пустиреві ходять олені... Можливо. Цей дар пропаде даремно. Бо людина не завжди здогадується, що вона – трохи не така, як інші. Але може статись не так – вона здогадається?... Альтов боїться, заздрить Жені, в тому, що хлопець здогадається про свій талант і стане "людиною”. Режисер не став наставником талановитої дитини, він прогнав Женю. Збрехавши своїй товаришці, що хлопчина не має ніяких даних, для того, щоб зніматися в кіно. Користується своїм становищем, щоб обдурити дівчину яка вірить у нього. Женя залишився сам з собою, з своїми почуттями та думками, чистим серцем, яке буде вести його у життя та Оленем Авгутом, який не дасть загубитися у життєвій метушні. Оповідання "Олень Август” вчить цінувати чисту, нескорену дитячу душу, боротися з лицемірством і страхом. Новим етапом у творчості Є. Гуцала і новим словом в українській прозі стали його повісті з часів війни та повоєння «Мертва зона» (1967), «Родинне вогнище» (1968), відтак «Дівчата на виданні» (1971) та опубліковані в 70-ті в журналах, але видані в книжках , пізніше — «Шкільний хліб» (1981), «Сільські вчителі», «Двоє на святі кохання» й інші. Після ранніх повістей прозаїк впевнено розробляє свій власний варіант цього жанру, де помітні посилення об'єктивно-епічного начала, пильний інтерес до народних характерів, увага до композиції й сюжету, художня ощадність розповіді. Збагачуються психологічно-філософський шар тексту й підтексту — так у «вчительських повістях», запам'ятовуються, наприклад, роздуми автора про добро і зло, про духовну свободу і примус зовнішнього чи внутрішнього обов'язку, людське щастя, хибність категоричних і однозначних суджень про життя й людину — бо вони безмежні в своїх виявах. Ще один «виток» на шляху Гуцала-прозаїка — новелістика 70-х — початку 80-х років, до якої він знов повернувся, віддавши данину в ті нелегкі для літературної творчості часи публіцистичній документалістиці. Книжки оповідань «Орлами орано» (1977), «Що ми знаємо про любов» (1979), «Полювання з гончим псом» (1980), «Мистецтво подобатись жінкам» (1985) засвідчують поєднання в Є. Гуцалові лірика й епіка, тонкого психолога й портретиста, «жанрового» художника. Тут знову ж таки, як і в більшості попередніх творів, у центрі уваги автора — люди села, що постають у своїх живих і органічних зв'язках з навколишнім світом. Певна річ, є й твори, звернені до міського життя, чимало тут героїв, що тісно пов'язані і з містом, і з селом. Головне ж — в оповіданнях уважно висвітлюється те, в чому проглядають народна традиція, національна своєрідність нашого життя. Ми легко впізнаємо своє, українське, село, яке Є. Гуцало знає напрочуд глибоко й ґрунтовно — усі оті великі й малі клопоти селян, як догляд за худобою, городом, хатою тощо. Є тут і те, що прийшло в нові часи в село — органічно, як знак XX віку, чи силоміць і штучно нав'язане: механізація, тваринницькі ферми й комплекси, кафе-забігайлівки, автобусне сполучення, велосипеди й мотоцикли, кіно, телебачення й багато іншого. Це все тло, на якому природно вибудовуються сюжетні перипетії та психологічні колізії героїв оповідань Є. Гуцала. А вони — це їздові й доярки, бригадири й агрономи, комбайнери й водії, зоотехніки й бухгалтери, учителі й городники. Старші люди — діди й баби, з їхнім невибагливим життям, діти, молодь, надто та, що поки що шукає себе, перебуває перед вибором свого шляху. Новелістичні збірки Є. Гуцала — це літопис подій особливих, подій духовного внутрішнього життя людини. Вони відбуваються щодня з нами — щемливі спогади, осяяння, раптові спалахи уяви, несподівані настрої, ніби незначні, випадкові діалоги, які, однак, пробуджують цілу хвилю почуттів. Оповідання, які розкривають усе це, є, мабуть, кращими в доробку прозаїка («Образ матері», «Мир тобою не зустрічались у Вавілоні», «Котилася торба», «Клен»). Є серед оповідань Є. Гуцала й твори меншою мірою медитативно-настроєві, з чіткіше вираженим зовнішнім сюжетом, подієві, більш драматичні за самою напругою розповіді. Головною віссю тут виступає якщо не факт виразно морально-етичного плану (напр., «Полювання з гончим псом», «Спадщина», «Хто ви?»), то цікавий, іноді, може, й дивакуватий, але неодмінно незвичайний, хоч і вірогідний, натуральний людський характер («Вась-Вась», «У Вовковиях», «Виїзний товариський суд», «На лиці землі»). У деяких із них, а особливо в таких творах, як «Самонавіювання», «Умовна міс-Кукурудза», «Травматизм», «Прокурорський нагляд», автор вдається до іронії, іноді й злої, а то й до шаржу. Бачимо в збірках 70—80-х (зокрема в названих та ще в творах «Пісня про Варвару Сухораду», «Пісня про Максима», «Несамовитий шалений Кирик», «Пісня про Карпа Окипняка») поглиблення доскіпливого психологічного аналізу, зміцнення художньої реалістичності, достеменності авторової й особливо діалогічної мови. Бачимо — народне велелюддя, значні, непересічні й «незначні», непоказні характери, поламані долі й постаті незігнуті, з гордістю й без неї, ті, що примирилися і «обтесалися», ті, що ніяк не знайдуть притулку своїй душі, а загалом — наш український люд в злетах і падіннях. У 80-х роках Є. Гуцало дивує читача й критику ще одним новим і несподіваним поворотом — осяжним фольклорно-міфологічним романом-трилогією «Позичений чоловік», «Приватне життя феномена», «Парад планет». У центрі цього розгорнутого сміховинно-гротескового дійства Хома Прищепа, дивак і мудрець, на всі руки майстер, «найвидатніший характерних колгоспної епохи» — талановита Гуцалова спроба народного образу, на кшталт Енея чи козака Мамая. Химерна проза 70—80-х років, як це ми зараз чітко бачимо, приховувала намагання письменників уникнути нав'язуваної звідусіль «робітничої» чи «колгоспної» тематики (з неодмінними ідейними атрибутами й ієрархією образів, наперед заданими «художніми» висновками) та ввести в українську прозу національні характери й національну проблематику, протягнути лінію тяглості між минулими, традиційними цінностями українського народу й сучасним життям, розгортати в умовно-алегоричній формі заборонене тоді національне «етнознавство». Як і раніше за срібним інеєм на чорній ранковій ріллі, за жайворонками над сивим житом, наша .критика (її кон'юнктурна, естетично глуха частина) не побачила глибинного національно-духовного, патріотичного пафосу, так і зараз навіть проникливі дослідники не поцінували належно цей вихід прозаїка на цілком інші ідейні й художні виміри й терени. А проте в трилогії «Позичений чоловік» викликало справжнє подивування й захоплення безмежне буяння українського народного слова — мабуть, тільки Є. Гуцало в нашій літературі міг відтворити отой безмір приказок, прислів'їв, повір'їв, загадок, давніх і найновіших фразеологізмів і новотворів, настільки оригінальне переплавлених, огранених, вживлених в авторову розповідь, що для цього йому, здавалося, треба було перелаштувати саму свою художню свідомість, саме художнє мислення — тобто знову ж таки бути цілковито новим, залишаючись самим собою. З настанням нових часів, початком демократизацій-них процесів в Україні Є. Гуцало не пішов, як багато його колег-шістдесятників, у політику, але й від боротьби за незалежну українську державу, за державність української мови, від творення нової України не відсторонився — як письменник і громадянин, син своєї землі, він усім серцем і конкретним ділом підтримував національно-духовне відродження, виступав у пресі, далі працював, окрилений вільними умовами для творчості, переймаючись ширшими роздумами про свій народ, його історичну й сучасну долю. Написані ним в останній час були твори «Блуд», «Імпровізація плоті». Написано цикл гострих і точних статей (друковані в «Літературній Україні»), про який він на врученні йому премії Антоновичів незадовго до своєї смерті сказав: «...Гріх було не задуматися над співжиттям, з дозволу сказати, російського та українського народів на українській таки землі, гріх було не .задуматися над російською ментальністю, яка не є такою сама в собі чи сама по. собі, а яка силоміць заклала в свою дуже специфічну структуру нашу українську ментальність, нашу по-своєму дуже специфічну структуру української вдачі. Силою агресії, силою зброї, силою патологічної брутальності й патологічного розбою нам постійно нав'язувався культ російського народу, нам постійно нав'язували цивілізацію брехні, пияцтва, ненависті до праці, нав'язувалася цивілізація безгосподарності, хаосу, безперспективності, цивілізація мародерства. Зрештою, ота війна в Чечні, яку бачимо сьогодні. Така сама чеченська війна велася в Україні завжди. Тут завжди вистачало отих контрактників, які прибували на заробітки, як нині приїжджають контрактники з усієї Росії на заробітки — вбивати! — в Чечню. І хіба Україну не закладено в цю страхітливу цивілізацію постійного пограбування й мародерства, геноциду, хіба сьогодні, як і завжди, Україна не е отією шевченківською покриткою? Україна була і є. «раба рабів», бо такою «рабою рабів» є Росія, іншою вона бути не здатна, але чи можемо ми змиритися й сьогодні з роллю «рабою рабів» — України? І чи може тут наша література грати пасивну роль?» Це лише схематичний літопис літературного життя Євгена Гуцала, лише пунктири етапів його неспинної творчої еволюції, за якою — велика кількість чудових творів, різні жанри, форми, стильові видозміни, безліч характерів, сюжетів, зафіксованих ним психологічних, емоційних, настроєвих миттєвостей нашого життя. За цим — думи, почування, вболівання, нові підходи, пошуки, експерименти нашого незабутнього, видатного майстра прози. Подвижництво — іншого означення, співмірного тому, що зробив у літературі Євген Гуцало, не віднайти. | |
| Переглядів: 808 | |
| Всього коментарів: 0 | |