| Головна » Статті » Українська Література | [ Додати статтю ] |
"НЕОКЛАСИЧНА" ЛІРИКА M ДРАЙ-ХМАРИ
|
УДК 821.161.2. Ковалів Ю.І. Київський національний університет імені Тараса Шевченка ПОЛІСТИЛЬШ ПАРАМЕТРИ "НЕОКЛАСИЧНОЇ" ЛІРИКИ M ДРАЙ-ХМАРИ М. Драй-Хмара встиг видати єдину прижиттєву збірку "Проростень" (1926). Він прагнув "чистоти, ясності, точності вислову", зумовлених "естетичним смаком поета" [1, с. 45]. Відомо, що за кам'янець-подільської доби, М. Драй-Хмара підготував поетичну книжку "Молода весна", що лишилася неопублікованою. Пізніше така ж доля спіткала його "Сонячні марші" та "Залізний обрій", збережені у рукописному вигляді, як і поеми "Поворот" (її поет після розмови з М. Зеровим вирішив не друкувати), "Ведмідь-гора", "Констанца" та чимало поезій. Ідіостиль М. Драй-Хмари спочатку мав ознаки символізму, що не заперечував Ю. Шерех [2, с. 100, 101], але з часом домінувала-таки настанова кларизму ("картинної плястичности, кольорової вимовності, клясицистичне карбування форми і образу до ступня прозорості й строгої гармонії" [3, с. 265]), притаманна "неокласиці", яку він репрезентував по-своєму, але не обмежувався нею, виявляв зацікавлення специфікою кларнетизму П. Тичини, що зумовило символіку "міфогенного та політогенного 'атунку" [4, с. 4] драй-хмариної лірики. Oбираючи собі сугестивний, нераціональний дискурс, поет у збірці "Проростень" не надрукував жодного сонета, що з'явився у його творчому доробку пізніше ("На могилі Руданського", "Прекрасніший за «Весну» Ботічеллі...", "Спустившися на саме дно копальні...", "Victoria regia", "Поділ", "Чудо", "Кам'янець", "Лебеді", "Київ", "На Хортиці" та ін.): він обрав собі тверду строфічну форму німецько-російського зразка, де наявне чергування паросиктонних рим з окситонними, а рими терцетів - вільні. Звертався М. Драй-Хмара і до октави ("Черкаси"), ронделі ("Горять священні орифлами..."), гекзаметра ("Рушник"), до розмаїтої метрики, зокрема силаботоніки, що переважає у його доробку, тонічних віршів ("Розлютувався лютий надаремне...", "Хмеліють хмари...", "Солоний вітер подув з моря..."), дольників ("На горі розцвітає яблуня...", "Я побачив тебе з трамваю...", "Дощ", "Мені сниться: я знов в Поділах..."), верлібру ("Ще губи кам'яні...", поема "Поворот"). Стрімко еволюціонуючи від символізму [5, с. 496], М. Драй-Хмара пережив захоплення французькими "парнасцями", "проклятими поетами", надто творчістю "Абатства" [6]. O. Бургардт, рецензуючи збірку "Проростень", зокрема вірші "Завірюха", "Стогнала ніч.", виявив у ній елементи символізму, акмеїзму та експресіонізму [7, c. 261], що засвідчувало нахил поета до полістильності. Спостереження критика підтвердили Ю. Лавріненко та М. Неврлий, вказуючи на синтез символізму з "естетичним світом Тичини" й "неокласичним стилем" [8, c. 149]. Чи не тому у ліриці М. Драй-Хмари завжди збережене бажання "віддаватися примхам своєї власної фантазії, радіючи естетичному відчуттю і творячи власну філософію" [9, c. 265], ввиразнене тонке чуття музичності поетичного мовлення, відтворене в паронімічних артистичних асонансах й алітераціях на кшталт "дзвінкокопитного коня" чи "Мов на Голготу, йшли ми на могилу...", фіксоване розмаїтими анафорами ("Хмеліють хмари, хвилюються в трансі"; "І кожен день кудись трамваї, І І кожен день не те, що треба" і т.п.), які полюбляв М. Драй-Хмара. В його виповненій мелійними й естетичними ознаками поезії помітна передусім музична стихія, притаманна символістам (як-от у циклі "Шехерезада"), де відтворена "болюча драма душі" [10]. Справді, "світ музичної культури для М. Драй-Хмари - не тільки тема, він входить в саме повітря його поезії, він забарвлює його художнє світосприймання так само, як музика Шопенових мазурок наприклад «озвучує» піднесений ліричний настрій героєві поезії «Любці Колессі»" [11, c. 155]: "Я нюхаю світло і звук, / я чую, як грає проміння". Звуковий ряд поєднується з іншими чуттєвими враженнями - дотичними, зоровими тощо, витворюючи артистичну синестезію, що сприймається на рівні проникливої інтуїції, як у вірші "Симфонія": "Жалять і цілують флейт жагучі оси, / лащаться гобоїв бархатні джмелі". Музичність, відображена у багатій фоностилістиці лірики М. Драй-Хмари, давала можливість "відчувати слово на рівні кожного звука" [12, c. 73], була "органічною і глибоко спонтанною" [1, c. 47], поєднаною із "щасливо зоровим баченням" [13, c. 26]: "Я світ сприймаю оком, / бо лінію і цвіт люблю". Колористика його віршових текстів досить насичена, але деякі барви, яким він давав перевагу у перший етап своєї творчої еволюції, зникають, як-от червона, натомість жовта і синя, часто у взаємопоєднанні, що було характерним і для палітри М.Зерова і М.Рильського, лишилися незмінними: "І синьо-золоті грімниці/ дражнили відгульня-коня". У ліриці М. Драй-Хмари розкрита динаміка природи, "драма її стихій" (В. Іванисенко), що іноді розгорталася в апокаліптичні передбачення, які вже ставали реальністю: "Зняті над жертвою руки - / зараз проллється кров", "...звір, як тать, небіг і витоптав усе ногами - / ніхто не встиг і немовлят сховать..." Профетичне чуття поета було таким же органічним, як і схильність до оніричних видінь ("В свічаді зоряного сна / я бачу добрі й злі години"), що засвідчують його схильність до ірраціональних переживань. Очевидно, тому символіка виповнена лексемами природних явищ (дощ, сніг, заметіль, грім тощо), особливо вітер, в якому, крім "імпульсів руху, змінності, енергії, свободи, вчуваються і незатишність буття, і якась небезпека, неочікуваність, і, сказати б, неясність, незбагненність" [13, c. 28]. Однак безпідставно вбачати тут невідповідність "неокласичному" аполлонійству, бо пристрасть у ліриці М. Драй-Хмари ніколи не переростала у нестримну стихію, тому, як здавалося Е. Рейсу, "певна невпорядкованість стихії, відтворення фрагментарного, не висловленого до кінця" [14, c. 13], потребує корективів. Принаймні той же вітер, маючи різні смислові градації (застереження: "Вітер їй: - Стережись!"; побратимство: "З вітром ми щирі: вітер наш друг"; легковажність: "Розплітає хмарам джеерелі пустотливий вітер" тощо), не позбавлений цілеспрямованості: "вітер верховий" "жене отари хмарні". Символічність драй-хмариних віршів складається "як з образів-натяків, так і розмірено точних, підтекстово наповнених", наприклад, "...струнка, немов порожні колос, / під ліхтарем стоїть сліпа", де образ порожній колос "символізує спустошеність душі осліпленої життям людини, за якою можна прозирнути і трагедію людського існування загалом, і недолю України" [12, c. 70, 71]. Елеонора Соловей вказує на своєрідність філософської лірики М. Драй-Хмари, в якій сконцентровано "потяг від оманливої видимості до прихованої, неявної сутності" [15, c. 200]. Іноді у його віршових текстах спостерігають навіть прояви меланхолії, суму, про що в одному з листів до І. Дніпровського зізнавався поет [16, c. 18], схильний також до надмірної емоційності й домінування "книжного мотиву" [7, c. 261]. "Прикметною рисою всієї його творчості" було рясне вживання раритетної лексики [17], так званих шиболетів: басамани (смуги), відгулець (свійський кінь, що прибився до диких), товтри (вапнякові пасма на Поділлі), джеерелі (заплетені жіночі коси, обвиті докруж голови), магала (передмістя), ліпота (краса) і т.д. Вони надавали поезії "свіжості й оригінальності" [1, c. 45], випливали з його переконань, естетичних смаків: "Люблю слова, що повнодзвонні, / як мед, пахучі і п'янкі,/ слова, що в глибині бездонній / пролежали глухі віки". Витончена філологічна практика в драй- хмариній поезії пантеличила критику (що, мовляв, може дати ця "лексична етноекзотика?" [18, c. 121]), але викликала розуміння справжніх шанувальників мистецтва слова, які розуміли, що поет прагнув "збагачувати та шліфувати українську мову" [19, c. 217]. Принаймні, М. Рильський вітав мовне "колекціонерство" М. Драй-Хмари, схильного і до цікавих неологізмів, як-от трембітає, весняр, вихліб, безвік, грімій тощо, здатних іноді поєднували в собі різні частини мови, додаючи їй експресивного забарвлення: вітролом, буйноквіти і т.п. Такою виглядає навіть збірка, структурована її назвою - неологізмом, що звіддалеки асоційована з "проростю" або "прорістю", розкриваючи простір свіжого словотворення, ненастанного філологічного експериментаторства, яким тоді переймався М. Йогансен. Ідіолектні властивості лірики М. Драй-Хмари, естетичні, структурно-функціональні особливості його мови спростовують поширене уявлення про нього "як поета споглядального" [20, c. 13], насправді охопленого експериментальним пафосом одивнення слова (лінгвомоделювання). Можливо, тут опосередковано проступають інтертекстуальні сліди бароко, до яких М. Драй-Хмара був небайдужим: універсалізм колишнього напряму також позначився на філософічності лірики "неокласика", суть якої визначав "абсолютний зміст творчості, не результат залучення в поезію філософських ідей, а безпосереднє поетичне бачення світу" [11, c. 29] через призму "багато- іпостасного слова" [12, c. 61]. Воно набувало світотворчого сенсу, відображало досвід Св. Письма: "І знов як перший чоловік / усім тваринам дав я ймення". Схильний до креативної функції ліричний герой при цьому лишається самотнім ("сам на самоті живу"). Необарокові ознаки лірики М. Драй-Хмари спостерігалися у застосуванні числової й теріоморфної символіки як закодованої форми художнього космосу, мотиву дзеркала ("В свічаді зоряного сна / Я бачу добрі й злі години..."), антиномізму Г. Сковороди, пов'язаних із фольклором астральних шифрів (напр., ремінісценція колядки "Ой колом, колом до гори сонце іде" у вірші "Ой, колом сонце догори!"), національної знакової системи тощо, домінанти першоелементів світобудови - землі, води, вогню, повітря [11, c. 35-53, 98-110]. Небезпідставно М. Рильський, аналізуючи "неокласичну" збірку "Проростень", помітив під "золотосонячною куделею" добірної лексики, "обточеністю" вірша та вишуканістю рим "подих живої людини", "радість пізнавання та іменування, радість спостереження і втілення". Задля ввиразнення поетичного мовлення М. Драй-Хмара активізував фонічні засоби, надаючи їм смислового значення, наприклад, при змалюванні за допомогою алітерації р, л та асонанса і вражень від завірюхи в однойменному вірші: "Чорти зняли гармидер / і крутять, валять з ніг, / а хтось із міліонів відер / шиурля на землю сніг". Особливого значення поет надавав переважно точній римі (трамваї - Гімалаї, намиста - промениста), іноді багатій (в трансі - протуберанці, очі нам - потолочено), подеколи неточній, але вишуканій (берез - озер, черешні - вчорашнє), прагнучи не лише ефекта суголось, а й додаткової семантики: "Епітет серед них [слів. - Ю. К.] як напасть: / уродиться, де й не чекав, / і тільки ямби та анапест / потроху бережуть устав". Як би там не було, поет постійно шукав "виразисте слово", що ставало в його поезії "центром, довкруги якого організується строфа, як оправа довкола шляхетного каменя" [14, c. 18]. "Неокласики" розкошували в інтертекстуальних глибинах світової та української культури і літератури. Коли натрапляєш на епіграф до поеми "Ведмідь-гора" М. Драй-Хмари з лірики Лесі Українки ("У легендах стародавніх / справедливості немає..."), літературну спадщину якої він вивчав як літературознавець, то зрозуміло, що йдеться не про принагідну інтертекстуальну гру в енциклопедичне знання. Культурна й літературна спадщина для М. Драй- Хмари не правила за культ, тому він писав "Ламай традицій віковічну стелю, / обтрушуй прах невільного життя". Першорядною в його творчості і переконаннях лишалася настанова аd fontes, що не мала нічого спільного з літературним пасеїзмом. Недарма М. Рильський спостеріг у поезії М. Драй-Хмари "подих живої людини". Ставлення до набутків минувшини було суто "неокласичним", без нігілістичних перевитрат аван'ардизму, орієнтувалося на критичне їх переосмислення, на "вир буття". Почуваючись урбаністичним поетом, М. Драй-Хмара у низці сонетів "Кам'янець", "Київ", "Поділ", "Чернігів" не приховував свого захоплення містом, занурювався у "майданів гул, дзвінки трамваїв і гомін різномовних мас", вбачав у кам'яницях не просто "застиглість і суворість форм", трактованих як "поема, вирізьблена з граніту!" Його вражали форми доцентрового світу, що мали в собі не лише "довершеність пропорцій, норм", а й "кров, і 'валт, і заграви пожеж", тобто поставали осереддям багатогранного буття, що містить у собі взаємозаперечні тенденції креативного і трагічного сенсу. Не схиляючись до індустріальної емблематики "пролетпоезії", М. Драй-Хмара тонко помічав зміни краєвидів у своїй сучасності, тому у сонеті "На Хортиці", де колись "Січ стояла, тут гули гармати", йшлося про "дух новий, то Дніпрельстан, / Грізний владар могутньої природи". Проте поетові, як й іншим "неокласикам", значно ближчим був топос національного походження, репрезентований Києвом, "містом зі світовим статусом, «градом» Вічності й Краси" [21, c. 15], персоніфікованим у сонеті "Київ": "Полинь угору в радісному дзвоні,/ трусни шапками барокових бань, / прокиньсь, дивись..." Впадає у вічі пафос відродження, як і в сонеті "Київ з лівого берега" М.Зерова. Фатальним для М. Драй-Хмари виявився сонет "Лебеді" з присвятою київським поетам-"неокласикам", що стала для нього, за словами В. Іванисенка, "лебединою піснею", а офіційна критика "відповіла рішенням [...] не давати місця неокласикам в літературі" [22, c. 62]. Написаний за мотивами перекладеного поетом сонета "Лебідь" ("Краси пречистої безсмертний гордий син...") С. Маларме, опублікованого на сторінках альманаху "Літературний ярмарок", він також викликав асоціації з віршем "Лебідь" Я. Щоголева, втілював у собі ідею універсальної самтожньої художньої цінності, проте, неадекватно прочитаний, відразу перетворився на підставу звинувачення "неокласиків" в антирадянщині, в приховувані "реакційної ідеї під маркою «чистого мистецтва»" [23, c. 108], дарма що в ньому йшлося про інші речі, про високе мистецтво, дарма що поет, вживаючи метафору ("О роно п'ятірне нездоланих співців") мав на увазі французьких унанімістів, творчістю яких захоплювався. Однак центон "крізь бурю й сніг" вказував не лише на назву збірки М. Рильського, а й на тогочасся [24, c. 39], сприймався за "бойову опозиційну вихватку проти радянської дійсності" [25, c. 80], хоча насправді було акцентовано невідповідність між нею та міленарними гаслами "нової ери", що сформульовано в іронічному сонеті "Місто майбутнього": "Кинджала не кривавить помста й зрада: / братерство тут - найвищий маєстат, / а можний розум - всеєдина влада". В такій підневільній дійсності поет мусив "волочити кайдани Ата Троля" ("По кліті кованій"). У неопублікованій поемі "Поворот" з'являється символічний образ вовкулаки, наділений амбівалентною природою, яка водночас стверджує і розщеплює явища на істинні та позірні. Його поява якого зумовлена низкою суперечностей, коли щойно "спокійне тихе плесо" "Буремними дунаями бистрить". Вода репрезентує одночасно джерело життя і шлях у потойбіччя, як постать "черниці блідолиці" - "вона така привабна і страшна". Так само з роздвоєною семантикою мудреця і спокусника постає образ Фауста, яка закодовує боротьбу світлих і темних сил: "...і розкололось надвоє / на ніжність / і суворість / як душа Фауста". Зіставлення, а надто протиставлення думок і переживань загострюють чуття драматизму, актуалізують діалогічну або полілогічну форму архітектоніки, що складається з каскаду уривчастого синтаксиса, послаблюючи логічні зв'язки задля ввиразнення емоційності, як в епізоді, де зображена жахлива картина голодомору, подана в драматичному неореалістичному діалозі: А хто це? - Обзивайся! Хліба... Дайте хліба... А хто ж ти й відкіля? Я вже давно не їв нічого [...]. -Земля не родить, Немовби хто закляв її. Нема що їсти, горе, горе! - та й люди землю вже гризуть. - А дехто й... на дітей полює. Валентина Саєнко спостерегла, що поезія М. Драй-Хмари зазнала поступової еволюції. Коли у першій половині двадцятих років його пейзажна лірика зосереджена на об'єктивному малюнку, то у другій - з'являються "суб'єктивно орієнтовані душевні переживання", ознаки "естета й гедоніста" [12, c. 65]. Дослідниця проілюструвала свої міркування при зіставленні типових для доробку поета віршів "Бреду обніжками й житами..." і "Мені сниться: я знов на Поділах..." Прочитання краєвиду як тексту часто суголосне внутрішньому стану ліричного героя, але іноді контрастує, навіть обертається філософським дисонансом, неочікуваним вивершенням пережитої події та ліричної композиції кодою: "Вдягає ніч жалобне рам'я / О, хто це ранить утлу пам'ять? / День обгорів. Давно..." Оглядаючи "неокласичну" лірику М. Драй-Хмари, треба зробити висновок, що вона, тяжіючи до кларизму, до "контура строгого", як писав М. Зеров, збагачена зображально-виражальними можливостями символізму, необароко, імажинізму, неореалізму тощо, адже чистого стилю не існує. Тому "неокласика", будучи домінантною" у творчості поета, втягує у своє силове поле інші стильові елементи, які часто врівноважують аполлонійство діонісійською стихією, адже чистого стилю - не існує. Список використаних жжерел Ашер О. Поетична мова Михайла Драй-Хмари // Слово і Час. - 1991. - Ч. 9. Шерех Ю. Пороги і запоріжжя: Література. Мистецтво. Ідеологія. - Т. 1. - Харків: Фоліо, 1998. - 607 с. Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. Антологія 1917-1933: Поезія-проза-драма-есеї. - К.: Смолоскип, 2002. Кодак М. Системогенеза авторської свідомості й проблеми історії літератури // Слово і Час. - 2001. - Ч. 5. Слідча справа // Драй-Хмара М. Літературно-наукова спадщина. - К.: Наукова думка, 2002. - 592 с. Див.: Ашер О. Переклади поезій М.Драй-Хмари на французьку мову // Всесвіт. - 1995. - Ч. 1. Бургардт О. [Рецензія на збірку "Проростень" М.Драй-Хмари] // Червоний шлях. - 1926. - Ч. 10. Неврлий М. Українська радянська поезія 20-х років (мікропортрети в художніх стилях і напрямах). - К., 1991. Ашер О. Поезія М. Драй-Хмари // Драй-Хмара М. Поезія. - Нью-Йорк, 1964. Іванисенко В. Михайло Драй-Хмара // Письменники Радянської України: 20-30 роки. - К., 1989. - С. 252, 254; Ашер О. До 100-річчя з дня народження М. Драй-Хмари // Сучасність. - 1989. - Ч. 10. - С. 19-25; Саєнко В. Звукова образність у системі поетики М. Драй-Хмари // Актуальні проблеми літературознавства: Збірник наукових праць. - Дніпропетровськ, 2000. - Т.6. - С. 37-48. Родіонова І. Поезія М. Драй-Хмари у колі київської "неокласики" 20-х років ХХ століття: Дисертація на здобуття наукового звання кандидата філологічних наук. - К., 2004. Саєнко В. Українська модерна поезія 20-х років ХХ століття: ренесансні параметри. - Одеса, 2004. Дзюба І. Він хотів "жить, творити на своїй землі" // Драй-Хмара М. Вибране. - К., 1989. Рейс Е. Поезія М. Драй-Хмари // Сучасність. - 1965. - Ч. 7 (55). Соловей Е. Українська філософська лірика. - К., 1998. Див.: Мовчан Р. Невідомий Іван Дніпровський: Замість приміток і коментаря // Слово і Час. - 1995. - Ч. 3. Якубовський Ф. Київські українські поети // Глобус. - 1927. - Ч.8; Рильський М. Про двох поетів // Життя і революція. - 1926. - Ч.8; Ашер О. Поетична мова Михайла Драй-Хмари. // Слово і Час. - 1991. - Ч.9. Довгань К. [Рецензія на збірку "Проростань" М.Драй-Хмари] // Життя і революція. - 1926. - Ч. 10. Ашер О. Драй-Хмара і українська "неокласична" школа // Слово: Збірник українських письменників. - Торонто, 1970. Калєтнік А. Лінгвістичний дискурс неологізмів у неокласичному тексті: Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук. - К., 2008. Зварич Ф. Стилетворчі функції традиційних образів у поезії неокласиків: Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук. - Тернопіль, 2002. Петров В. Діячі української культури (1920-1940): Жертви більшовицького терору. - К., 1992. Коваленко Б. Класи і стилі // Молодняк. - 1930. - Ч. 2. (38). Юрій Клен. Спогади про неокласиків // Київські неокласики. - К., 2003. Петров В. Михайло Драй-Хмара // Київські неокласики. - К., 2003. | |
| Переглядів: 2318 | |
| Всього коментарів: 0 | |