| Головна » Статті » Українська Література | [ Додати статтю ] |
НЕОКЛАСИЦИЗМУ У ЗБІРЦІ МАКСИМА РИЛЬСЬКОГО «ПІД ОСІННІМИ ЗОРЯМИ»
|
УДК 821.161.2-1 Атаманчук В.П. Кам 'янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка РИСИ ПОЕТИКИ НЕОКЛАСИЦИЗМУ У ЗБІРЦІ МАКСИМА РИЛЬСЬКОГО «ПІД ОСІННІМИ ЗОРЯМИ» Стаття присвячена простеженню неокласицистичних засад збірки Максима Рильського «Під осінніми зорями». Риси неокласицизму визначаються як використання класичних форм, осмислення ідеалів краси, мистецьких цінностей, чистоти, любові. Природа у збірці представлена як важливий чинник роздумів поета про істотні проблеми людського існування. Ключові слова: поетика, неокласичний, ідеал, образ. Європейський неокласицизм XX століття, відкидаючи усе дріб'язкове, швидкоплинне, звертався до вічних категорій, вивірених багатовіковим культурним досвідом, сприяв утвердженню мистецьки довершених досягнень світового письменства, що формувало систему ціннісних орієнтирів в національних літературах. Неокласицизм в Україні сформувався у перші десятиліття XX століття внаслідок рецепції і переосмислення творчих здобутків українського (І.Котляревський) і європейського класицизму, естетичних програм французької групи "Парнас", російської поезії срібного віку. Грунт для українського неокласицизму своїми оригінальними творами і перекладацькими працями підготували І.Франко, Леся Українка, М.Вороний. Неокласики вже як "вагомо-конструктивний літературний напрям" [4, с.6] протиставили про більшовицьким літературним угрупуванням "національну творчість, оперту на класичній традиції та західній культурі" [10, с.177]. М.Зеров так визначав естетичні принципи неокласиків: "Даючи повний простір один одному, вони ніколи не окреслювали спільної для всіх рамки. Однаково перекладали і "залізні сонети" німецької робітничої поезії, і давніх римлян, і польських романтиків, і...їм однакові гекзаметри і октави, чотиристопові ямби і свобідний вірш" [3, с.123]. Вони не створювали ніяких програмних документів, тому що не хотіли обмежувати себе штучними рамками, їх єднало те, що в "гроні п'ятірному" сповідувався міф святого Мистецтва, яке підноситься над часом та державними кордонами..." [5, с.43]. Мистецтво для них є втіленням гармонійності вселюдських цінностей, а їхня поезія, як один із засобів їх вираження, характеризується емоційною та інтелектуальною ускладненістю. В українській літературі "окреслюється новий напрям" [15, с.5], який виникає внаслідок збагачення її перекладами з античних і європейських авторів, що впливає і на українську поезію, яка пронизана, за словами М.Зерова, "кларизмом" [3, с.561] - класичною врівноваженістю і чіткістю вислову. Вони утверджували думку про незалежність вічного мистецтва і абсолют художньої правди, про гармонію розуму і почуттів як оптимального способу світосприймання людини. Серед основних рис, властивих неокласицизму, О.Ніколенко виділяє такі [7, с.34]: орієнтація на традиції світової літератури в поєднанні з вітчизняними здобутками; вимога естетичних критеріїв у мистецтві; відображення складних філософсько-психологічних проблем у широкому культурно-історичному контексті; удосконалення класичних форм і жанрів, пристосування їх до української традиції; тяжіння до універсалізації і міфологізації конкретно-образного узагальнення; складний метафоризм, асоціативність, символіка. В.Пахаренко визначив наступні ознаки неокласицизму [11, с.43-44]: дисципліна духу, здатність контролювати розум і волю, схильність до поетично-філософської споглядальності і віддалення від швидкоплинних явищ життя. Неокласики орієнтувалися на класичні зразки у розумінні найвизначніших здобутків людства, що мають цінність в усі часи. Вони прагнули до строгої досконалості форми, пошуку гармонії духу, осягнення творчого інтелекту як вічної категорії. Неокласики приділяли значну увагу дотриманню естетичної традиції, що вимагала високого мистецького рівня їхньої роботи у сфері науки і літератури. Вони ретельно розробляли композицію, виходячи з вимог чіткості і симетричності, прагнення до утвердження грандіозності і цілісності. Неокласики використовували теми, образи, мотиви античності, ренесансу, класицизму, звертали увагу на кращі здобутки усіх напрямів, які досягли свого найвищого розвитку. Вони зверталися до змалювання рівноваги у взаєминах людини і природи, естетичної насолоди від сприймання краси витворів мистецтва. Для них характерна своєрідна відстороненість від подій дійсності, але в їхньому зверненні до минулого цілком виразно простежуються алюзії на сучасність. Всі згадані вище особливості мають самобутнє вираження у творчості Максима Рильського. Важливими складниками художнього світу поета, на думку М.Гнатюк [1, с.59], є рух до світового універсуму шляхом утвердження щастя, людяності, добра; любов, гармонія природи і людини, радість від повноти буття всупереч вічному борінню світла і темряви. Морально-етичну та історико-культурні теми він розглядав з точки зору дотримання національної та світової літературної традиції. У збірці "Під осінніми зорями" (1918, 1926) М.Рильському властиве відтворення миттєвих вражень, викликаних власними роздумами чи спогляданням прекрасного. Л.Новиченко визначає це як "тип настроєвої ліричної мініатюри" [9, с.74]. Поет використовує зовнішні чинники для передачі глибини переживань. Природа в нього виступає віддзеркаленням його власних смутків, радощів, надій і розчарувань. Але К.Фролова вважає, що саме почуття природи в поета античне, маючи на увазі те, що ставлення до неї не є "суб'єктизованим" [14, с.239]. Можна погодитися і з цією точкою зору, тому що природі у сприйнятті М.Рильського властива внутрішня гармонія, яка є шляхом людини до пізнання самої себе. Поезія "Білий сніг, вино червоне..." репрезентує піднесений настрій ліричного героя, який прямує до "Далекої краси" [12, с.79]. Характерно, що несуть його туди "золотогриві коні" і це надає поезії незвичайного, казкового звучання. Воно підкреслюється зображенням вечора, який "Плине... На огненних полозках" [12, с.79]. Все це в сукупності створює враження нестримних веселощів і щастя. Подібний мотив насолоди життям є в поезії "Викочуйте бочки вина...". Поет зобразив нестримно вируючі почуття: І над криницею живою Уста схиліте огняні, Красу зливаючи з жагою! [12, с.80]. Людина тут невіддільна від природи: квіти підкреслюють красу людей ("Цвітіте, квітами повиті...), а сонце кидатиме їм "золото величних стріл" . Філософського звучання набуває поезія "Переспіло-солодка малина", яка створює настрій, властивий зрілому періоду життя, коли людина втратила вже безпосередність і радість юності, зате набула досвіду, часто гіркого: музика вже "мережана муками-грою", а вислів "пожовкла любов" символізує втрату сили почуття, розпорошення його під тиском часу. Проте залишаються "давні мрії" [12, с.83], які не втратили своєї чистоти і краси, і є надійним прихистком для людської душі. М.Рильський проводить паралелі між станом природи (осінь) і періодом людського життя (зрілість). Глибоко філософська думка висловлена у поезії "Пеларгонія на вікнах зеленіє". А полягає вона в тому, що щастя лежить прямо перед людиною, воно в кожній миті життя, але треба вміти побачити його. Люди самі позбавили себе можливості пізнати щастя, тому що створили власне його мірило, взявши за основу непринадні аспекти життя на землі. Поет каже: "Але й я між вами цвіт гублю" [12, с.84], оскільки сила умовностей, вигаданих людьми, перш за все примушує людину страждати. Міркування про щастя висловлені у вірші "Гуляє, зростає на стінах...": часом незначна деталь, явище природи здатне повернути людині нестримну любов до життя. Поет підходить до висновку, що для щастя треба зовсім небагато, треба навчитися цінувати те, що є. М.Рильський близький до міркувань древніх, які щастя людини визначали не тим, що вона має, а тим, як вона до цього ставиться. Почуття людини у М.Рильського перегукуються з настроями природи: печальні і радісні почуття відповідно відтворюють сумні і веселі картини природи. Ліричному героєві у час душевного неспокою, коли втрачено орієнтири, хочеться опинитися у колі друзів ("Під сірий шум дощу пронизливо-смутного..."), забути про негоду на дворі і в серці і повірити в те, що після непогоди обов'язково світитиме сонце. Тема постійної зміни подій і почуттів своєрідно продовжена у поезії "Ми розійшлись давно - і цим себе зріднили." В першому рядку поет поєднав, здавалося б, непоєднуване, але насправді він сказав щиру правду. Все на світі минає: і хороше, і погане, і навіть таке прекрасне почуття як любов з часом теж переходить в інші форми. Ліричний герой вберіг себе від цього, розлучившись зі своєю коханою, він зберіг недоторканим, нерозтраченим почуття любові, яке в нього вкладається в "Одну солодку мить - та незабутню мить!" [12, с.91]. Образ коханої він береже у своїй пам'яті. Для нього він є дороговказом: пам'ятаючи про свої колишні почуття і про предмет цих почуттів, він хоче залишитись чистим у своїх думках і вчинках, щоб бути гідним свого кохання. Епіграфом до вірша "Осміяний самим собою..." взяті слова Ламартіна, що перекладаються як "Немає нічого спільного між землею і мною". Поет перебуває в розладі з дійсністю, яка для нього чужа і незрозуміла. Він шукає "білої лілеї" [12, с.93] - краси, рівноваги, гармонії і тут же з сумом констатує: "А всі лілеї у багні!" [12, с.93]. Л.Новиченко визначив це як "мотив розтоптаної, зганьбленої краси" [8, с.65]. Складно прийняти дійсність, в якій кращі прагнення людини цілковито зневажаються: Шукаю я землі своєї, Бо ця земля чужа мені... [12, с.93]. Співзвучною цій поезії є поезія "Завидую тобі, морозний супокою!", де поет висловлює думку: "Чужий землі - для неба я земний" [12, с.111]. Вірш "Галасують найняті музики" порушує проблему краси у людському суспільстві і ставлення до неї людей. Краса розіп'ята, вбита, але труп її можна побачити за гроші. Протиставлення краси і грошей свідчить про неможливість існування цих величин в одній площині. Краса, куплена за гроші, стає трупом; намагання заробити на красі теж призводить до її знищення. Поет говорить про красу як про "святого покійника" [12, с.94] у суспільстві з меркантильною психологією. Без краси люди приречені потонути "У гріховній, п'яній суєті!..." [12, с.94]. Збірці "Під осінніми зорями" притаманний мотив туги, яскраво виражений у поезії "О моя тривого невгасима", де ця тривога для поета є багато в чому визначальним порухом його почуттів: його душею оволодіває неспокій, який нічим не можна пригасити, тому що тривога "Тихими питаннями страшними Пронизала все моє життя..." [12, с.98]. Л.Новиченко визначив, що у "його "тихих" і "страшних" особистих питаннях по-своєму детонували великі історичні тривоги часу" [8, с.61]. Про поезію "Сьогодні був у мене сатана"С.Єфремов сказав: "Античний супокій панує в поезії Рильського" [2, с.87]. Поет стверджує: Моя душа для нього непотрібна; Занадто супокійна і ясна... [12, с.104]. Він висловлює впевненість у своїй душевній могутності, у стійкості перед фатальними силами. У поезії "У Романівстім запусті" поет порівнює творчі пориви з явищами природи: опале листя не повернеться на гілля, а творчі задуми нелегко реалізувати у житті. М.Рильський протиставляє світ людей світові природи у поезії "В глибокому затоні". Природа приваблює ліричного героя спокоєм: Цвітуть лілеї сонні. І тихо круг лілей. А там, в яснім затоні - Прозорість, тишина [12, с. 108]. Прозорість, тиша, ясність - те, чого бракує світові людей, які створюють штучні кайдани для людського духу, і можливе лише в іншому середовищі, непідвладному суєті. В поезії "Люби природу не як символ" поет виразно декларує свою естетичну програму, в якій провідне місце належить природі, як першопочатку усього сущого на землі. Природа є самодостатньою величиною, що містить у собі величезний життєвий потенціал: ...В ній є висоти незміримі Й святі глибини. У неї є душа могуча, Порив є в неї... [12, с.110]. П.Филипович, аналізуючи цю поезію, зазначав: "Не замирання творчих сил природи, а гармонія життя, вічно нового, неосяжного, викликає у поета натхнення, перейнята пантеїзмом". Цей пантеїзм дослідник визначає як "мрійно-супокійний, лагідний" [13, с.220-221]. Глибоке усвідомлення свого призначення у світі звучить у вірші "Прийде останній час...", який М.Зеров назвав одним із "кандідівських віршів" [3, с.551]. Поет оброблятиме свій сад: І я в своїм саду, серед дерев коханих, Під чистим небом, з заступом в руці... [12, с.111]. І це буде найкращою винагородою за земне життя, яке пройшло не марно і дає підстави поету сказати: "Вмиратиму з прозорою душею" [12, с.112]. "Широка, величава, супокійна" [12, с. 112] річка є символом вічності і того, що все йтиме своїм, призначеним йому законами всесвіту, шляхом. У поезії "Спинилося літо на порозі" М.Рильський не просто змальовує прихід літа, а розмірковує над тим, чи здійсняться мрії, виплекані весною. Перехід від весни до літа знаменує також різні періоди людського життя: якщо весною мрії тільки з'являлися і осмислювалися, то влітку вони повинні або здійснитися, або не здійснитися. Для поета світ природи є органічним середовищем, де найповнішого вияву знаходять почуття людини. У вірші "Поле чорніє" є рядки: Глибшає далеч. Річка синіє. Річка синіє, зітхає, сміється... Де вас подіти, зелені надії? Вас так багато - серце порветься! [12, с.114-115]. Поет відтворює почуття невтолимої радості оновлення природи, яке захоплює і людину. З приводу цього вірша С.Шаховський зазначав: "Характерні композиції віршів, коли від реалістичного пейзажу автор поступово переходить до глибоких роздумів, до самоаналізу" [15, с.254]. Поезія "Цвітуть бузки, садок біліє..." продовжує тему замилування природою. Природа зачаровує своєю красою і спокоєм: садок "тихо ронить пелюстки", вітер "Колише теплую блакить... І затихає, й знов шумить" [12, с.114]. М.Рильський чудово відтворює миттєві зміни в природі: І раптом схоплює на крила Хвилясті співи журавлів [12, с. 115]. Природа спонукає до роздумів і спогадів. В поета світ природи асоціюється з прекрасною казкою, яка втілює тугу людини за прекрасним. Поезія "Яблука доспіли, яблука червоні!" представляє розвиток почуття і досягнення його апогею. Достиглі яблука символізують почуття любові: Вже й любов доспіла під промінням теплим, І її зірвали радісні уста... [12, с. 117]. Та ліричному героєві доводиться розлучитися і, очевидно, назавжди зі своєю коханою, але почуття його залишаються не скаламученими, і глибока мудрість звучить у словах "Вміє розставатись той, хто вмів любить" [12, с. 117]. В багатьох поезіях осінь є тією порою року, що часто знаменує переламні моменти в житті людини. Так і в цьому творі: восени почуття найповніше розквітло і восени ж доводиться розлучатись. В описі природи звучать нотки життєствердження, що надає і почуттю, ірраціональному за своєю суттю, спокійної виваженості. М.Рильському властивий імпресіонізм у відтворенні предметно зримих деталей у поезіях "Яблука дозріли, яблука червоні", "Білим цвітом розцвілися сливи", "Вже червоніють помідори", "Переспіло-солодка малина", "Яблуко спіє і падає". Пильну увагу М.Рильський приділяє питанням плинності часу. В поезії "Проса покошено. Спустіло тихе поле" звучить туга за минулим, якого не повернути і яке тепер здається миттю. Ця мить концентрує у собі безліч давніх мрій. Після того, як все минає, людина залишається наодинці з природою, яка завжди є надійним прихистком. Поет розглядає цю ж проблему але під іншим кутом зору у вірші "Дрімає дім старий". В пейзажному малюнку літнього дня, коли час "спинився і завмер" все ніби застигає в спокої єдиної миті. Для поета ця мить є ланкою до "вищої абсолютної цілості" [9, с.80], яку він має можливість спостерігати в гарячий липневий полудень, що створює ілюзію вічної застиглості з тремтяче-непорушним самотнім шуляком у небі: "Вічність Прийшла й поклала руку на чоло" [12, с. 119]. Поезія Максима Рильського у збірці «Під осінніми зорями» насичена вічними екзистенційними мотивами - його хвилюють питання сенсу людського життя, місця людини у Всесвіті, безперервності існування, циклічності процесів, що відбуваються у світі. М.Рильський порушує питання про роль краси і гармонії в житті людини, які він знаходить у світі мистецтва і природи. Поету властиве замилування творчою працею людини, широта духовних порухів, він захоплюється багатством і нетлінністю людського генію. В інтерпретації М.Рильського природа є джерелом радості для людини, яка повинна пізнати її мудрість, красу і гармонію - пейзажний малюнок, часто схоплений в якийсь момент емоційного переживання, відзначається імпресіоністичністю і є імпульсом до рефлексії. М.Рильський - майстер пейзажних ідилій. Водночас поет приділяє велику увагу предметним деталям, які він надзвичайно вміло вплітає в тканину поетичного твору, роблячи акцент не тільки на точній передачі барв, а й на творенні багатовимірної картини. Список використаних джерел Гнатюк М. Поет із "грона п'ятірного" Максим Рильський // Дивослово. - 1996. - №7. - С. 59-60. Єфремов С. Новий блискучий талант в колі майстрів поетичного слова України (Про перші поетичні збірки творів молодого М.Т.Рильського // Народна творчість та етнографія. - 2000. - №2-3. - С. 87-90. Зеров М. Твори: У 2 т. - К., 1990. - Т. 2. - 601с. Костюк Г. "Віта нова" // Слово і час. - 2002. - №10. - С. 5-8. Моренець В. Міфологічна течія в українській поезії другої половини XX ст. // Слово і час. - 2002. - №9. - С. 43-51. Неврлі М. З глибин сузірних, із "п'ятірного грона". Освальд Бургардт - Юрій Клен // Україна. - 1988. - №16. - С. 9. Ніколенко О.М. Модернізм в українській та зарубіжній поезії кінця XIX - початку XX століття // Зарубіжна література в навчальних закладах. - 1998. - №3. - С. 32-35. Новиченко Л. Поетичний світ Максима Рильського (1910-1941). - К.: Наукова думка, 1980. - 407 с. Новиченко Л.М. Що залишиться поколінням // Новиченко Л.М. Вибрані праці в двох томах. - К.: Дніпро, 1984. - Т. 2. - С. 58-85. Ольжич О. Сучасна українська поезія // Ольжич О. Незнаному воякові. - К: Фундація імені О.Ольжича, 1994. - С. 173-185. Пахаренко В. Неокласицизм. Символізм // Українська мова і література в школі. - 2001. - №6. - С. 43-47. Рильський М. Зібрання творів у двадцяти томах. - Т. 1. - К: Наукова думка, 1986. - 535 с. Филипович П. Літературно-критичні статті. - К.: Дніпро, 1991. - 270 с. Фролова К.П. Розвиток образної свідомості в українській радянській ліриці (1917-1967). - Дніпропетровськ, 1970. - 315 с. Шудря М. Неокласики, або "Гроно п'ятірне нездоланих співців" // Українська мова і література. - 1999. - №7. - С. 3-11. The article is devoted to investigation of neoclassical features in collection by Maksym Rylskyi "Under the Autumn Stars". These features are defined as usage of classical forms, attention to ideals of beauty, kindness, purity, love, sympathy, art. Nature is performed as very important factor in poet's speculations about essential problems of human existence. Key words: poetics, neoclassical, ideal, image. | |
| Переглядів: 2895 | |
| Всього коментарів: 0 | |