Більшість біографій Миколи Хвильового починається з кінця. Образ простріленої скроні із цівкою крові чи заткнутої жмутом чебрецю рани на скроні переселився з його творчості на останню сторінку його власної долі. Це трапилося у. Харкові 13 травня 1933 р. в будинку письменників «Слово». Небіжчик зі скронями, заклеєними марлею, став символом епохи, яку зараз прийнято нази­вати «розстріляним відродженням». Творчість «з його духа печаттю» важко вкладається в рамки будь-якого напряму чи стилю, починаючи від віршів і закінчуючи памфлетами. З калейдоскопічною швидкістю змінювався світогляд письменника, манера його письма, жанри письма (поезія — проза — памфлет), обсяг творів (традиційний перехід від мініатюрних прозових жанрів до романів, конкретніше — від «Синіх етюдів» до «Вальдшнепів» й «Іраїди»), та жоден із жанрів, у якому працював письменник, не залишив критику байдужою. Його поезія була визнана новаторською, а після виходу у світ «Синіх етюдів» автора було титуловано званням найталановитішого майстра сучасної української прози. Його твори видавалися й перевидавалися численними тиража­ми. Отже, маємо повне право сказати, що письменник зажив собі слави за життя. Народився Микола Григорович Фітільов (справжнє прізвище Хвильового) 13 грудня 1893 р. у сел. Тростянці на Харківщині (тепер Сумська область) у сім'ї вчителів. Батько був затятим народником, мисливцем і рибалкою. Батьки розлу­чилися, і він залишився з матір'ю, братом і трьома сестрами. Навчався майбутній письменник у початковій школі, а потім у Богодухівській гімназії. П'ять класів гімназії — уся його систематична освіта. Працював слюсарем у ремісничій школі, у канцелярії волосної управи с. Рублівки, брав участь у роботі місцевої «Просвіти». У 1916 р. пішов до війська. У 1918 р. воював у повстанському загоні. Брав участь у антигетьманському повстанні, у боях з денікінцями. Від квітня 1919 р. — член КП(б)У. Весною 1921 p. M. Хвильовий іде до Харкова, тодішньої столиці України, з метою зреалізуватися як письменник; на цей час були написані перші твори, які з захопленням слухали товариші на культосвітніх зборах. У столиці його мис­тецька біографія зазнає стрімкого розвитку. Микола Фітільов остаточно стає Миколою Хвильовим, починається його активне входження в літературу. Уже в 1921 р. виходить окремим виданням поема «В електричний вік», збірка поезій «Молодість». Вірші публікуються на сторінках журналів «Шляхи мистецтва», «Арена», альманаху «Поезії». Поезія М. Хвильового розвивалася в колі ідей і форм, запропонованих символістами й футуристами. Молодий автор невтомно й енергійно експериментує зі звуком, формою, образами. Так споконвіку було: одні упиралися з ганчіркою в руці, а другі тяглися до стяга зорі і йшли за хвостами комет, горіх розкусивши буття. І хіба посміє вічність шпурнути в моє обличчя докір? («Електричний вік») Автор із молодою зухвалістю прагне збагнути й передати у слові універсаль­ну суть своєї доби. У пошуках нових барв і ритмів М. Хвильовий приходить, за висловом Є. Маланюка, до «ліричної музичності й музичної ліричності», що особливої виразності згодом набуде в новелах і стане характерною ознакою його індивідуального стилю. Молимося мудрості і віку і секунді. Молимося тому, чого не знаємо, бо наша молитва — жага все-пізнання Клавіатурте розум, почуття і волю! Клавіатурте. («Клавіатурте») У 1921 p. M. Хвильовий разом із В. Сосюрою та М. Йогансеном укладає й публікує «Наш Універсал до робітництва і пролетарських митців українсь­ких». Цей літературний маніфест позначає початок нового етапу розвитку ук­раїнської літератури. М. Хвильовий швидко опиняється в епіцентрі літерату­рного процесу. Плеяда молодих митців бачила своє призначення у творенні нової літерату­ри, яка б рішуче відрізнялася від набутків попередників. Згодом М. Хвильовий без зайвої ностальгії напише: «Вмирала стара форма, як лицарство, як запо­рожці. По таємних лабіринтах мчав вітер із незнайомого краю»; «поет знав, як далеко одійшов запах тобілевичо-старицьких бур'янів, що прекрасно пахли після «Гайдамаків» і «Катерини», як далеко і «Тіні забутих предків», і все, що хвилюва­ло юність». Основними принципами нового мистецтва стає відмова від точного повторення дійсності, митців вабить і цікавить тільки «комплексна система фактів, втілена в поетичний образ як невмирущий символ жадань, турбот, поразок і перемог кляси та її епохи».У 1922 р. виходить збірка поезій М. Хвильового «Досвітні симфонії», а 1923 р. — перша книжка оповідань «Сині етюди», яка остаточно утверджує молодого автора в пореволюційній літературі як піонера й новатора. Авторитетні критики зустріли молодого прозаїка вельми компліментарними рецензіями. О. Білецький у відомій статті «Про прозу взагалі та про нашу прозу 1925 року» назвав Хвильо­вого «основоположником справжньої нової української прози». С. Єфремов від­значив «бистре око меткого спостережника разом з незалежною об'єктивністю художника, вміння різко й рельєфно, без страху зачеркнути контури, вложити в них промовистий образ, знайти відповідне слово без зайвої розволіклості, ок­руглити цілу картину яким-небудь загальним штрихом...» М. Хвильовий починав як неоромантик, хоча в його новелістиці можна знайти впливи імпресіоністичної поетики, елементи експресіонізму й навіть сюрреалізму. Він намагався передати почуття, враження. Зміст слова розкри­вається завдяки асоціаціям та аналогіям, воно обов'язково пов'язане з барва­ми, запахом, звуками; музичний принцип організації тексту й «напрочуд тон­ка ритмічність — власне внутрішньо-музикальна, а не зовнішньо-механічна» . (за спостереженням Є. Маланюка) — стають важливими компонентами його ліричного настрою. Можна тільки дивуватися зливі його думок і почуттів, виражених у памфлетах упродовж 1925—1930 pp., особливо під час літературної дискусії. Памфлет за памфлетом, один гостріший за іншій, виходять з-під пера М. Хвильового. Пись­менник не згідний, щоб про його країну у світовій історії нагадували два рядки петитом, котрі ніколи ніхто не прочитає. З першим циклом своїх полемічних статей «Камо грядеши?» М. Хвильовий виступив навесні 1925 р. У пристрасних звертаннях до сучасників авторитетний письменник відверто декларує позиції, що мають бути програмовими для украї­нської літератури. Заклики орієнтуватися на «психологічну Європу», звільнятися від агресивної авторитарності російської літератури «геть від Москви!», перс­пективи нового культурного Азіатського ренесансу, у якому Україна посяде чільне місце, вражали новизною та відкривали нові можливості для творчості. «Геть від Москви!», оскільки Москва стала центром всесоюзного міщанства. Про це гово­рили й російські письменники. Навіть велика російська література, у якої сам Хвильовий вчився, і непогано, просякнула наскрізь песимізмом. Основні погля­ди на перспективи розвитку нового українського мистецтва, а також програма формування національної культурної еліти викладені в циклах памфлетів «Дум­ки про течії», «Апологети писаризму». Написаний у 1926 р. памфлет «Україна чи Малоросія?» був заборонений і став відомим лише в 1990 р. Виступи Хвильового як прозаїка й полеміста схвилю­вали всю українську інтелігенцію не тільки в Україні. У цьому герці зіткнулися представники різних світоглядних груп і мистецьких поглядів. Розпочалася літе­ратурна дискусія, що тривала до 1928 р. і згодом переросла в політичну. Іван Лисяк-Рудницький в історичному есе про письменника говорить: «Згідно з усіма свідченнями, Хвильовий був обдарованою «харизматичною» особистістю. Дрі­бний на зріст, чорнявий і нервовий, він справляв на всіх, що стикалися з ним, не виключаючи його противників і обвинувачувачів, велике враження своєю сміли­вістю, щирістю та блиском діалектичного мислення. Кожна його книжка, почи­наючи від першої збірки оповідань, електризувала громадськість і викликала реакцію з боку офіційних чиновників. Але він здійснював свій вплив також іншими шляхами: через свої критичні статті та памфлети, через прилюдні дис­кусії, що в них він брав участь, через літературні асоціації, що їх він був заснов­ником, через журнали, що їх він був натхненником». Співець «загірної комуни» та лідер «олімпійського», тобто елітарного, об'єднання письменників ВАПЛІТЕ, марксист, який диктатуру пролетаріату нази­вав чорним трибуналом комуни, націоналіст, який свою національну державу іменував «хохландією», пускав у світ приказки на кшталт «ви серйозно чи по-українськи», ненавидів «загопачену» просвіту й суперечливою вважав роль Шев­ченка в українській культурі — таким неоднозначним був сам Хвильовий, таки­ми ж багатовимірними є і його тексти. Важко сказати, де початок пристрасної гри й закінчення пристрасної правди. Сучасник Миколи Хвильового, спочатку со­ратник, а потім недруг, літературний критик Володимир Коряк у 1928 р. писав: «Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює, п'янить і непокоїть, дратує і полонить. Аскет і фанатик, жорстокий до себе і до інших, хворобливо вражливий і гордий, недоторканий і суворий, а часом — ніжний і сором'язливий, химерник і характерник, залюблений у слово, у форму, мрійник».Шлях Хвильового до себе передбачав насамперед пошуки особистої та твор­чої ідентичності. У цьому поступі митець прагнув досягти єдності зі світом і собою. Біографія М. Хвильового — це біографія людини-Фауста, одержимої твор­чістю, пошуком істини. Координати подорожування в художньому просторі М. Хвильового визначає спроба віднайдення власної ідеальної часопросторової координати — пристрасне бажання потрапити до «тихих озер загірної кому­ни», де зустріне людину — «втілений прообраз тієї надзвичайної Марії», що стоїть «на гранях невідомих віків». Подорож туди — це динамічна мандрівка нескінченними дорогами асоціацій, варіацій, напівфантастична путь у простір марень, снів і пам'яті: «Моїм арабескам —finis. Але я не тоскую. Я ще раз пізнав силу безсме­ртного слова, і воно перетворилося в мені. І з океану варіацій я випливаю, м'ятежний і радісний, до нових невідомих берегів... Моїм арабескам — finis. Тоді Стерн, Гоголь, Діккенс, Гофман, Світ ідуть теж від мене, і вже маячать їхні романтичні по­статі, як голубі диліжанси на шляхах моєї безумної подорожі». Серед смислових кодів, що були в активному вжитку європейських модерністів, подорож набуває насамперед форми пошуку, який митець здійснює не стільки в реальному просторі, скільки у світі власного духу, часто поза межами історії. Специфіка світобачення М. Хвильового, як слушно зауважує П. Голубченко, знаходить ідеальне втілення як індивідуальний стиль митця, що став комплек­сом «стилю як світовідчування», «стилю як найважливішого, що автор мав ска­зати», та «стилю як світу автора (політичного, психологічного і всякого іншо­го)». Для письменника «романтичний напрямок», «романтика вітаїзму», «рево­люційна романтика» були тотожними поняттями. У збірці «Сині етюди» (1923 р.) автор прагне подати версію людини своєї доби. Герої Хвильового стають носіями того самого комплексу прозини, розча­рування, віри та безвір'я, що й він сам. Новела «Кіт у чоботях», присвячена жінці революції, стає спробою усвідомити свій час і себе в ньому. Автор свідомий того, що дійсність — надто складний комплекс переживань, рефлексій, тому новела — тільки «уривок правди, бо вся правда — то ціла революція». Діяльність героїні новели — товариша Жучок, яка «ходить по бур'янах революції і, як мураль, тягне сонячну вагу, щоб висушити болото... А яке — ви самі знаєте...», набуває симво­лічного значення. У такий спосіб формується ідея «маленького непомітного подвига» — вагомого складника загальної перемоги. Письменник намагається тему ідентичності особистості вирішити в складному історичному контексті: особистість стає активним учасником подій, які передбачають її тотальне ніве­лювання як запоруку перемоги революційних ідеалів. Насамперед впадає у вічі настроєвість твору, що характерно для імпресіоніз­му. Захоплено-піднесене ставлення наратора до Гапки-Жучка виражається як безпосередньо словами, так і самим синтаксисом — це в основному короткі, часто однослівні речення. Так можуть говорити вкрай захоплені люди: «Това­риш Жучок № 2, № 3, № 4, і не знаю, ще скільки є. Товариш Жучок № 1 нема. Кіт у чоботях — тип. Точка. Коротко. Ясно. Все...» Героєві без імені відповідає простір без меж. Знаком безпритульності людей, загубленості їх у світі стає шалений лет паровика крізь простір. Стираються просторові межі, стираються межі життя, минуле разом з іменами. У такому світі жінка Гапка перетворюється на знеособлену істоту з прізвиськами чоловічого роду — Кіт, Жучок (вона неви­сока на зріст, узута в завеликі чоботи, має жвавий характер). Товариш Жучок — секретар партячейки — розмовляє часто російською мо­вою (новела практично писана наполовину російською), що доносить до читача дух того часу, іншими словами — стиль життя. Мовна стихія твору сповнена піднесення, радості, щирого захоплення та симпатії. Природа світовідчуття М. Хвильового виявляється в антиномічній природі втіленої в новелі ідеї: маленькі муралі без імен — автори «маленького подвигу» знівельовані шаленим часом, розпорошені в просторі, але вони творять «непо­мітний подвиг», необхідний для перемоги революції. Низка наскрізних тем — лейтмотивів, до яких автор звертається послідовно в різних творах, засвідчує коло проблем, що поставали у свідомості М. Хвильового як переживання революційних подій і постреволюційного синдрому. До їх числа належить спроба осмислити в аспекті власного світогляду обговорену героями роману Ф. Достоєвського «Брати Карамазови» морально-етичну проблему «сльози дитини» — міри допустимої жертви задля щастя всіх. Проблема ця характе­ризувала комплекс страждань і душевні муки й самого М. Хвильового та його покоління.Ідея майстерної дії — повернення до ідеальної людини-бога, цілісної істоти, яка поєднує в собі чоловіче та жіноче начала. Перетворення жінки Стеньки в новелі «Легенда» на буйного юнака-месника демонструвала анігіляцію новою істотою звичайних людських норм і законів. Стратегія цієї нової боголюдини — абсолютна свобода помсти: «Молюся всім людським мукам, молюся помстою, що наводжу її на катів жорстоких, на силу не нашу. Молюся й тобі, людино вільна, що взяв ніж і запалив серце грозами». Люди, задля яких проливалися «цебри крові», не прийняли суворої правди юнака: «І порішили люди тоді, що Стенька дійсно зв'язався з нечистою силою... тільки байстрюки та голодранці підтримували його, а інші люди відсахнулися від нього». Трансформація «юнака буйного» в «голу жінку-красуню» у свідомості громади є поверненням ідентичності. У народі лишилася жити легенда про незвичайну жінку Степаниду, її волю до життя та мужність. На перший погляд, у новелі «Легенда» М. Хвильовий звертається до іншої стилістичної манери, уникає відвертих звертань до читача, формування низ­ки асоціативних ланцюгів тощо, його творча програма лишається тією ж. Ав­тор прагне через долю окремої особистості виявити характер своєї доби — прекрасної та жорстокої водночас. Космічна, універсальна природа подій пе­редається через включення їх до природного циклу. Початок повстання співвідноситься з бурхливим відродженням природи та некерованою стихією: «Влетіла буря, крикнула — дзвінко, просторо: — Повстання! Зашуміло в зелених гаях, загриміло, загуло. Прокинулась ріка, подумала світан­ком та й розлилась — широко-широко на великі блакитні гони. Та й побрели по коліна у воді тумани зажурені, похилі. Ішла повінь... Летіла буря...» Дійсність постає у свідомості митця як синтез космосу й хаосу: творення нового світу з новими людьми та законами, руйнація усталених норм, правил, що стримують розвиток суспільства й людини. У запалі творення нищаться загальнолюдські ідеї, результатом стає трансформація морального стрижня, людина втрачає власну ідентичність і стає неспроможною адекватно сприйма­ти й оцінювати дійсність. У колі цих проблем формується творча програма М. Хвильового — синтез радикального перетворення світу й водночас найбільш повної його інтерпретації. Письменник прагне збагнути сутність речей, для нього стає очевидною не­придатність до цього звичайних логічних структур, ним усвідомлюється не­обхідність виходу за межі традиційної мислительної стратегії. Елементи нової поетики формувалися як на основі реалістичного методу, так і на грунті модер­нізму, який ті самі життєві проблеми розв'язував не з конкретно-соціального погляду, а з погляду космічного, вічності. Нова література, сміливі мистецькі експерименти цілком захоплюють М. Хвильового. Справжнім художнім шедев­ром цього періоду, втіленням мистецьких ідей і мрій письменника стають «Ара­бески» (1927 p.). Це одна з найхарактерніших новел, і разом з тим один із найбільш складних для розуміння творів М. Хвильового. Можливо, тому, що «Арабески» — швидше гімн творчості, вільному мистецькому духу. Це новела про щасливе майбутнє. Вона сприймається в образі голубої бурі, завихреної емоційними спалахами та сліпучими блискавками розкриленої фантазії, вона спов­нена щасливої втіхи творчості, мрійництва, солодкої туги за молодістю, очіку­вання кохання, щастя, вселенського миру, особливої душевної мрії. Творчий прорив реалізується в тексті як переживання любові: «...я буду писа­ти так, щоб зрідка почути кармазинові дзвони з глухого заріччя, коли серце так стисне, ніби погляд стрункої юнки, коли вона на моє буйне бажання каже крізь яблуневу завірюху, здригнувши: — Да!» Ідеальним утіленням слова-творчості, що протистоїть смерті, є легендарна Шехерезада: «На сучасність я дивлюсь крізь призму легенд Шехерезади», «Це тобі, моє синє вечірнє місто з легенд Шехерезади. Це ж з тобою розмовляв я по заході сонця, коли треба було знайти слово». Таємниця народження Слова автором включена в космогонічний міф: «...тає­мна мавка розказує океану казку». Таїну слова творять океан як джерело зарод­ження, сокровенні мушлі, мерехтливі перлини: «...виникають образи, які, як потоки, як жемчуг, протікають біля мого романтичного серця: жемчуг хрумтить». Відчуття плинності, неповторності кожної миті формує в тексті сугестія крихко­го, мерехтливого, блискучого: «хрумтить жемчуг», «японські ліхтарики», «прозо­ро-фантастичні леденці (коники)», «діаманти сніжинок», «як хрусталь, медуза». У такий спосіб формується асоціативно-смисловий ряд, який передає модерне бачення подвійності творчості й життя, що поєднує свідоме, необхідне та ви­падкове, порядок і хаос. Автор послідовно формує концепцію творчості. її ознаками є насамперед пошук «запаху слова», «бунт проти логіки» — вихід за межі раціональності, реа­лізму, домінанта інтуїції, підсвідомого, ірраціонального. Своєрідним еквівален­том творчості, начала в художньому світі М. Хвильового стає «жінка — світ наших емоцій» («Арабески»).«Дорога і ластівка» (1927 р.) — невеличка імпресіоністична новела, яка стає яскравим свідченням орієнтації автора на організацію смислової площини шля­хом поєднання різних чи навіть контрастних епізодів: у кімнату залітає ластівка, вдаряється в світильник і гине. Можна було б вважати цей сюжет романтичним, якби не раптове натуралістичне закінчення: у кімнаті з'являється оповідач і ви­кидає ластівку у помийну яму, де риються міські пси. Можна було б вважати цей сюжет реалістичним, якби не кімната. «То була кімната в моїй уяві», — повідом­ляє письменник. Автором організовані в єдиний художній простір різні за емо­ційним настроєм новели «Дорога» й «Ластівка», спочатку надруковані у збірці «Сині етюди» (1923 p.). Проблема розбіжності мрії у дійсності була для Хвильового однією з най­важливіших упродовж усього творчого шляху. Бінарне протиставлення сцен ре­альних і вимріяних, уяви й дійсності, романтичних злетів і прикритих призем­лень є основним принципом композиції його новел. На певному етапі своєї творчості М. Хвильовий зазнав значного впливу імпре­сіонізму — як французького, так і вітчизняного. Михайлові Коцюбинському — «Цвітові яблуні» — письменник присвятив одне з вражаючих оповідань «Я (Романтика)», темою якого є нерозв'язаний психологічний конфлікт між людя­ністю й фанатизмом служіння комуністичним ідеям, що його переживало поко­ління 1920-х pp. Картина вбивства сином-чекістом своєї матері, центральна в оповіданні, символізує цей глобальний і апокаліптичний конфлікт. Автор знаходить ту форму, яка органічно передає трагічне світовідчуття осо­бистості, переживання самотності та приреченості митця в прагматичному світі. Герой оповідання перебуває в стані крайнього психологічного напруження. Він боїться й вагається, страждає від власної жорстокості та жорстокості свого часу. Він, комунар, не хоче розстрілювати власну матір і водночас не хоче, щоб одно­думці вважали його зрадником. У стані психологічного роздвоєння він обирає вірність ідеї. Художня система тексту оформлена на такий спосіб, що виникає відчуття роз­митих часових і просторових реалій: «...проноситься переді мною темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час...» Враження позачасовості дії поси­лює образ матері, який є алюзією на образ Богоматері: «...моя мати — втілений образ тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна». Принесення в жертву матері Марії — свідомий вибір «я», яке горить у «вогні фанатизму», виглядає трагічним вироком і водночас діагнозом цілому поколінню. Фанатичне переконання «я», що через таку жертву відкривається дорога до загірних озер «невідомої прекрасної комуни», виявилося ілюзією та фатальною помилкою — такою ціною відкривається доро­га лише в «далеку безвість». «...Замість космосу, куди всіма фібрами своєї істоти рветься романтик, — пише відомий літературознавець С. Єфремов, — доводить­ся йому зазирати до «глухих завулків», бур'янами зарослих, а там на місці «урочис­тої комуни» — «харя непереможного хама» розпаношилась. І Хвильовий так само, пильно й до тих завулків призирається і вибирає з них типові обличчя, даючи досить повну картину всього сучасного побуту й цілу галерею сучасних образів, що заливають собою окрушини революційного пафосу». Мовна стихія цього оповідання — це стихія страху, божевілля та смерті, яка вривається у свідомість і заволодіває почуттями кожного читача. В оповіданні «Мати» трагізм і конфліктність революційних ідеологічних про­тистоянь М. Хвильовий передає через їх сприймання матір'ю хлопців-вояків Остапа й Андрія, які опинилися по різні боки боротьби. Автор немов згортає, локалізує художній простір твору — у площині його уваги мати та два сини, що живуть у маленькому провінційному містечку. У такий спосіб актуалізується тра­диційна в літературі проблема «маленької людини», її спосіб бачення, сприй­няття та розуміння глобальних подій, що агресивно втручаються в усталене життя, руйнують не тільки побут, але й буття. Подальші пошуки митцем адекватних форм утілення ідеї «романтики вїтаїзму» реалізуються в спробі творення великих прозових форм. Про рух М. Хвильо­вого до великих прозових форм свідчать «Повість про санаторійну зону» (1924 p.), опублікований на сторінках київського журналу «Життя і революція» початок роману «Іраїда» (1925 p.), який очевидно був знищений, і вціліла частина роману «Вальдшнепи» (1926 p.). Цей період характеризують, як влучно зазначив А. Лю5-ченко у своїх «Спогадах про Хвильового», велика прекрасна художня простота», «глибоке зазирання в життя, тонкий психологізм».Палкі борці за нове життя, романтики й фанати революції перебувають у пло­щині художньої уваги М. Хвильового. У постреволюційний час вони виявляються не тільки зайвими, але й, на думку героя «Повісті про санаторійну зону», анарха, шкідливими. Ще молоді за віком, його герої живуть майбутнім — яскравим, при­страсним, на межі життя та смерті, вони, розгублені та невизначені в сьогоденні, живуть із передчуттям його переродження, наївною мрією в «даль», «загірну кому­ну», «синє місто». Тему загубленого покоління, що випало зі свого часу, підкрес­лює мотив втраченого дому. Координати перебування героїв М. Хвильового зна­ходяться в міжчассі та на просторових межах: «край села», «за містом», «у глухому закутку», «заулку», «хаосі планетарного руху», «санаторійній зоні»... Улітку 1926 p., у розпал літературної дискусії, вийшла друком перша частина роману «Вальдшнепи». Його персонажі, так само невтомно полемізуючи, дошу­куються відповідей на найгостріші питання доби. У романі йдеться про болючі проблеми національного буття, національно-культурного відродження Украї­ни, про осмислення непростих уроків революції. М. Хвильовий у «Вальдшне­пах» дійсно прагне органічно поєднати сюжетну інтригу, психологічні портрети героїв, майстерно виписані пейзажі та діалоги героїв, у яких ідеться про нову державу, літературу, нову людину й кохання. У 1927 р. у шостому номері журна­лу «ВАПЛІТЕ» була підготовлена до друку друга частина роману, але весь тираж було конфісковано, і повного тексту роману досі не знайдено. Життєвий проект дуже складного й багатогранного письменника Миколи Хви­льового визначає невпинна подорож від себе до себе, до свого, справжнього, чи­тача, до котрого автор звертався з надією («милий мій читачу»), співбесідника й однодумця: «І читач — творець, не тільки я, не тільки ми — письменники. Я шу­каю, і ви шукайте». Подорож ця вбирає в себе коротке мистецьке життя, що яск­раво спалахнуло й несподівано згасло. Художній доробок М. Хвильового став сте­реоскопічним об'ємним образом доби. Так, Г. Костюк зазначає: «У відтворених живих обставинах минулого часу пізнаємо багатющий людський типаж неповтор­ної революційної і пореволюційної доби. Пізнаємо їх ідеї, їх водіння і сумніви, їх віру й розчарування, їх шукання і невдачі, їх любов і ненависть. Ми відчуваємо в кожному творі Хвильового, незалежно від жанру, особливе, нове звучання слова та свіжий повів стилю в літературі пореволюційної доби. І ще така деталь: ми сприймаємо її як суцільну складну і суперечливу, але саме тому таку живу і дина­мічну панораму життя українських 20-х років XX ст.» Усе здійснене М. Хвильовим залишилося в скарбниці української культури як одна з найяскравіших її сторінок, як запорука майбутнього розквіту, вимрія­ного цим письменником.