Головна » Статті » Українська Література [ Додати статтю ]
Марко Кропивницький (1840-1910) – письменник, драматург, композитор, театральний діяч.
Реферат на тему:
Марко Кропивницький (1840-1910) – письменник, драматург, композитор, театральний діяч.

З ім'ям М. Кропивницького пов'язані створення українського професіонального театру й наступний етап розвитку реаліс-тичної драматургії. Видатний актор, ре-жисер, енергійний організатор театральної справи, талановитий композитор і письменник-демократ, він разом із М. Старицьким, І. Карпенком-Карим, І. Франком створював літературну основу утверджен-ня й розвитку українського театру Твори М. Кропивницького, за словами І. Франка, «запевняють йому в історії українського театру не тільки ім'я одного з його бать-ків, але також в історії нашого письменства ім'я визначного драматичного авто-ра» (41, 345).
Марко Лукич Кропивницький народився 7 травня 1840 р. в с. Бежбайраки на Херсонщині. «Епоха, в котру довелось мені впірнути з головою, є сувора і непо-мильна вказівка всього мого існування і всієї моєї праці»,— зазначав у «Автобіо-графії» письменник під кінець життя2*. Батько його — «чоловік труда, труда мо-зольного»,— хоч і досяг начебто достатку й становища в суспільстві, не прижився в панському середовищі, а його посада управителя панських маєтків не гаранту-вала ні моральної, ні матеріальної сталос-ті йому та його сім'ї. Дитинство М. Кропивницького мало чим відрізнялося від життя селянських дітей.
Різностороння природна обдарованість майбутнього митця виявилась ще в дитин-стві, коли він «сочинял сам песни, писал стихи й обладал замечательной памятью» (6, 267). Та освіту здобував він без будь-якої системи — то у приватній школі шляхтича Рудковського, то в Єлисавет-градському училищі. Нормальне навчання стало можливим лише у Бобринецькій по-вітовій школі, яку юнак закінчив із по-хвальним листом (6, 200). Мати вчила його музики, розучувала з ним різні во-кальні партії. В цей час М. Кропивниць-кий брав участь в аматорському гуртку, в якому ставили п'єси українських і ро-сійських драматургів.
Після невдалої спроби продовжити навчання в гімназії в Києві юнак повертається до Бобринця і вступав на службу до повітового суду. З 1862 р. М.Кропивницький відвідує заняття на юридичному факультеті Ки-ївського університету як вільний слу-хач. Під враженням однієї з перекладних мелодрам, побачених у київському театрі, він пише п'єсу “Микита Старостенко”. То був твір недосвідченого автора (згодом він сам критично оцінив цю спробу), сповнений зовнішніх сценічних ефектів і «жахливих» пристрастей. Навіть у доопрацьованому вигляді під назвою «Дай серцю волю, заведе в неволю", ця п’єса викликала негативну оцінку І.Франка. Тепер вона відома у варіанті, який зазнав численних ґрунтовних авторських доробок , відзначається життєвістю, оригінальністю конфлікту, соціальною го-стротою.
Правдиве відображення нових явищ со-ціального життя українського села в пер-ше поре фор мене десятиріччя, коли ще збе-рігаються відчутні залишки та живі свід-ки панщини і вже посилюється класова диференціація селянства, образи селян-трудівників - Семена, Одарки, Івана, на-ділених глибокими й серйозними почуттями, дають підстави віднести цю побутово-реалістичну мелодраму до напряму кри-тичного реалізму.
Так і не завершивши з різних причин освіти М.Кропивницький поповнював свої знання самостійно, особливо з переїздом до Єлисаветграда, куди у 1865 р. було переведено повіт і де були бібліоте-ки. Там він і І. Тобілевич «знайомились потроху з Смайльсом, Робертом Оуеном, Джонон-Стюартом Міллем, Спенсером Молешатом і іншими; читали дещо і із Шекспіра, Байрона, Гете, Гейне, Дюма Жорж Ванд, Теккерея» (6, 132). На казенній службі він не просувався, а часте зовсім втрачав заробіток через захоплен-ня мистецтвом та участь в аматорських виставах.
У №1 р. Кропивницький перейшов У професіональні актори, погодившись працювати у трупі графів Моркових (Оде-са). Потягом десяти років роботи в російських театральних трупах він на-був величезного сценічного досвіду, глибо-ко вивчив специфіку й закони театраль-ного мистецтва, виробив свої творчі прин-ципи, розуміння місця театру в житті суспільства.
У 1872 р. в одеській газеті «Новороссийский телеграф» було опубліковано во-девілі Ж Кропивницького «Помирились» і «За сиротою і бог з калитою, або ж Несподіване сватання». Їхні персонажі — люди заможні й заклопотані головним чином вузькоособистими, побутовими спра-вами. Але й тут помітна схильність автора до соціальних питань.
Важливим етапом у творчому житті - Кропивницького та історії українського театру були його гастролі 1375 р. у Гали-чині, де, працюючи актором і режисером театру товариства «Руська бесіда», він до-клав зусиль до змін у репертуарі й худож-ньому стилі театру, у наближенні його до реалізму й народності. У цьому він спи-рався значною мірою на здобутки росій-ської реалістичної драми.
Після висування (1881) заборони укра-їнського театру (хоча ще залишились чис-ленні обмеження й застереження) почали виникати українські трупи — у Києві, Харкові, Одесі. Та робота в них не задо-вольняла Кропивницького, який прагнув кардинальних змін у сценічній творчості. У 1882 р. він організовує свою трупу, яка приблизно через рік зливається з трупою М. Старицького, де Кропивницький стає провідним режисером. Починається нова епоха в історії українського професійного театру, та сцені якого виступали, визна-чаючи його творче обличчя, М. Заньковецька, М. Садовський, а дещо пізніше - М. Садонька-Барілотті, Г. Затиркевич-Карпинська, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий. Виставляючи твори І. Котляревського, Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ'яненка і власні, видатні митці утверджували принципи народності й реалізму, у вузьких рамках дозволеного цензурою створювали високі зразки сценічного мистецтва.
Збірка творів М. Кропивницького, Щ° : вийшла у Києві в 1882 р., включала п'єси «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Глитай, або ж Павук» та «Невольник». Вітаючи появу цього видання як свідчення й одночасно один з факторів розвитку українського театру, І. Франко висловив і цілий ряд претензій до автора («Зоря», 1883, № 13) за його манеру ускладнювати композицію твору «зайвими» сценами й персонажами. Франко відзначив як пое-тичність і правдивість картин у п'єсі «Дай серцю волю...», так і «сумну історію руй-нування бідних людей через одного деру-на, лихваря, правдивого кулака-мироїда». Образом Йосипа Бичка у драмі «Глитай, або ж павук» відкрив Кропивницький га-лерею українських «чумазих» як «очень серьезное й опасное явление текущей жизни Малороссии». «Это,— писав Кропив-ницький,— кулак новой формации, воспитанный на началах национальной травли, в школах человеконенавистничества...» Викриття цього соціального явища пи-сьменник здійснює з позицій демократа-гуманіста, відкриваючи дорогу реалістич-ній психологічній драмі в українській дра-матургії. Переконаний у тому, що лише серйозний, проблемний, пов'язаний з інте-ресами й традиціями народу репертуар може стати основою зростання українсь-кого демократичного театру, Кропивниць-кий пише свої твори, виходячи саме з цих принципів. Гадаючи водночас, що широкі народні маси ще неспроможні на даному етапі (90-ті рр.) сприймати серйозне мис-тецтво, він шукає засобів зацікавити гля-дача, у якого «нерви — вірьовки, а розум дитинячий». Письменник вважав, що сце-нічний твір не можна будувати «цілком на психології... бо. масовому слухачеві треба густі краски, грубі риси, мораль, щоб в ніс йому била...» (6, 456); він вва-жав, що поки що не слід нехтувати й ефектами, необхідно «тільки обминати шарж і вульгаризми».
Літературна творчість Кропивницького відбиває його невпинний пошук, постійні експерименти у жанрово-стильовій сфері. Кожен з його творів має кілька варіантів між якими часовий розрив нерідко розтя-гується на роки, через що й відмінності між ними досить істотні.
У перше двадцятиліття Кропивницький писав переважно твори комедійних жан-рів — «Помирились» (1869), «За сиротою і бог з калитою, або ж Несподіване сва-тання» (1871), «Актор Синиця» (1871) — переробка водевілю Д. Ленського «Лев Гурич Синичкін», «Пошились у дурні» (1875), «По ревізії» (1882), «Лихо не кожному лихо — іншому й талан» (1882), «Вуси» (1885)—за оповіданням О. Стороженка. Цим водевілям, як і створеним у цей період драмам «Невольник» (1872) за поемою Т. Шевченка, «Беспочвенники» (1878, остаточна редакція — 1898), «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» (1882), «Гли-тай, або ж павук» (1882), притаманні жанрова визначеність, традиційність си-стеми художніх засобів (зокрема, розгор-тання конфлікту навколо головного героя або головної пари, яким протиставлені інші персонажі). Згодом з'являються п'є-си, в яких конфлікт дещо розгалужується, втрачаючи єдиний центр розвитку дії, але сама дія ще розвивається в одному на-прямі. У драмах «Де зерно, там і полова» («Дві сім'ї») (1888), «Зайдиголова» (1889), «Олеся» (1891), «Перед волею» (1899), «Розгардіяш» (1906) поряд з ос-новним конфліктом розгортається додат-кова сюжетна лінія, яка не лише сприяє його поглибленню, а й має свою ідейно-естетичну значущість.
У 900-ті рр. Кропивницький не раз свої п'єси називає малюнками — «малюнки сільського руху» («Конон Блискавиченко», 1902; «Скрутна доба», 1906), «малюнки сільського життя» («Старі сучки й молоді парості», 1908), «малюнки сільського каламуту» («Зерно і полова», 1910),— ін-туїтивно відчуваючи істотні відмінно їх структури, в якій важко визначити поча-ток, середину й кінець дії, бо зав'язка в них, по суті, відбулася ще до початку твору, а конфлікт фіналом не вичерпуєть-ся. Ці п'єси можна вважати перехідними від традиційної до новітньої драми, ос-кільки в них зберігається принцип сюжет-ного розвитку.
На відміну від Цехова, який повністю переносив конфлікт у внутрішнє життя персонажів, Кропивницький постійно дбав про сценічність своїх творів. Своєрідне відбиття знаходить у нього усвідомлена в цей період багатьма письменниками Росії суспільна потреба в публіцистичній заго-стреності мистецтва: драматург раз у раз надає героям можливість відверто вислов-лювати свої погляди, давати оцінку різ-ним громадським явищам, подіям, вчин-кам. У ряді творів на сцену виводиться велика група людей, яка слухає промови на суспільно-політичні теми. Помітно збільшується кількість дійових осіб та ско-рочується відстань між головними й дру-горядними. Це веде до розгалуження ос-новного сюжету й виникнення кількох різ-нопланових (соціальний, моральний, побу-товий) конфліктів, які співіснують пара-лельно, час від часу перехрещуючись, а під кінець твору сходячись в один ву-„ зол, дістаючи спільну чи принаймні одно-часну розв'язку. Так на структуру п'єси впливає прагнення її автора відповідати на запити часу, так переплітаються у його творах традиційні й новітні засоби.
Своєрідним явищем є комедії Кропивницького «Чмир» (1890), «На руїнах» (1900), «Супротивні течії» (1900), «Мамаша» (1903), «Старі сучки й молоді парос-ті», як і водевіль «Дійшов до розуму» (1909). У деяких з них наявні ознаки тра-гікомедії, що була новим для того часу жанровим утворенням, а головні персона-жі — новоявлені пани з учорашніх мужи-ків, часом і з колишніх кріпаків — змальо-вані сатиричними барвами. Незлостивою іронією позначено комедію «Голомозий» (1908), названу автором драмою. Серед авторських жанрових визначень є й «етюд» (одноактівки «По ревізії», «Лихо не кожному лихо...»), ідейно-тематично пов'язаний з драмами письменника.
Прагнення драматурга до жанрової різ-номанітності з метою повніше відобрази-ти складність життя й разом з тим сю-жетною винахідливістю привабити гляда-ча до театру знайшло свій вияв і в двох останніх його творах, позначених траге-дійністю. У драмі «Страчена сила» (1903) герой, опинившись «на дні» суспільства, відчайдушно, але марно чинить опір жор-стоким обставинам і врешті гине, задав-лений ними (тут звучить новий для пи-сьменника мотив розплати за вчинений злочин). Фінал п'єси «Зерно і полова» ви-дається несподіваним, та загибель чесної людини від руки жандарма (за бунт)
цілком закономірна. Такий сюжетний поворот заллється в українській літературі вперше.
Елементи трагедії спостерігаємо і на початку творчого шляху Кропивницького причому з зростанням його як художника збільшується їх кількісна й якісна вага Це зумовлено як матеріалом, що був ос новою його творів, так і близькими Кропивницькому тогочасними уявленням прогресивка естетичної думки про близь-кість драматичного трагічному.
Мистецькі й громадянські принципи Кропивницького - актора, режисера і дра-матурга в основі своїй лишались не-змінними протягом усього його творчого життя, підпорядкованого служінню правді й людяності. Він міг помилятися в оцінці певного спільного явища (наприклад покладаючи надії на землеробсько-реміс-ничу артіль драмі «Конон Блискавиченко»), але гуманістичний ідеал - провід-ний для драматурга. З позицій цього ідеа-лу й слід розглядати два основних моти-ви, які то взаємопереплітаються і підси-люють один одного, то виходять на пер-ший план у п'єсах різних жанрів руйнування особистості під впливом обставин і доля жінки у цих обставинах Незважаючи на цензурні обмеження, драматург звертається до відображення життя найрізноманітніших суспільних прошарків-У його п’єсах діють селяни - від найбідніших, кріпаків і вільних, до куркулів, поміщики та їх слуги, міщани, солдати, торговці, наймити, заробітчани, ремісники, лихвар, сільська старшина, інтелігенція, міська біднота.
Живучість кріпосницької й відповідно рабської психології, руйнування «дворян-ських гнізд і витіснення дворянства зростаючою сільською буржуазією збагачення куркуля – “чумачого” й наступ його на селянство, хижацька конкуренція його з собі подібними, російсько-японська вина І впливи на життя народу, револю-ційні заворушення на селі - такі «ми підіймала драматургія Кропивницького Актуальність їх безперечна, як і важли-вість моральних проблем життя творчої інтелігенції, і взаємин з «натовпом» по-ставлених у драмі «Беспочвенники» та комедії «Нашествіє варварів». Більшість його п'єс одразу підпадала під заборону Цензури й діжі роки пробивалася до сцени. Час від часу письменник звертався до інсценізації та переробки відомих літера-турних творів («Невольник» за Шевчен-ком, «Вій» і «Пропазша грамота» за Го-голем, «Вергілійова Енеїда», «Чайковський, або Олексій Попович» за Гребінкою, «Підгоряни» за Гушалевичем, «Вуси» за Стороженком, «Хоть з мосту та в воду головою» за Мольєровим «Жоржем Данденом»).
Під кінець життя Кропивницький ство-рив дві п'єси для дітей, використовуючи мотиви народних казок («Івасик-Телесик», «По щучому велінню»). Органічний зв'я-зок його драматургії з фольклором вияв-ляється як у вихідних позиціях письмен-ника, який, обстоюючи народне розуміння добра і зла, завжди був на боці бідних і скривджених, так і у відбитті у мові пер-сонажів влучного народного слова, гумо-ру. У 70—80-ті рр. він часто звертається й до пісень, але з часом ущільнюється художня тканина його творів і для пісень, як і для різного роду етнографічних вставок, не лишається місця.
Зовнішнє розгортання конфлікту у п'є-сах Кропивницького відбувається здебіль-шого у сфері сімейно-побутовій, але суть їх полягає в художньому осмисленні ,й узагальненні гострих соціальних проблем, що досягається майстерним змалюванням характерів. Хрестоматійними стали поста-ті визискувачів, сільських глитаїв — Йосяпа Бичка («Глитай, або ж павук»), Насті й Самрося Жлудів («Дві сім'ї»), Балтиза («Олеся»), Шклянки («На руїнах»), Супо-ні й Торохтія («Скрутна доба») — нових зажерливих і підступних претендентів на роль господарів життя.
У змалюванні панства Кропивницький вдається до досить складної суспільно-психологічної градації. Та від лібералізміу Горнова, як і від розбещеності, жорсто-кості Воронових («Доки сонце зійде...»), від нікчемності Нарциси Павлівни й пихи її дочки Надежди («Замулені джерела»), один крок до лицемірства безсердечного кріпосника Підгайного («Перед волею»). Зовні делікатний поміщик Деревицький наприкінці 1905 р. сподівається «зупинить щирою розмовою і усовістить» збуджених революційними настроями селян. Але та делікатність логічно зумовлена складністю обстановки й зовсім не суперечить його власницьким інтересам («Скрутна доба»).
Чимало спільного в Леоніді Загриві («Оле-ся») та Смородині («На руїнах») — ко-лишніх власниках великих маєтків, при-браних до рук їхніми вчорашніми лакея-ми. Письменник розумів, що ця суспільна сила вже сходить з історичної авансцени, й обмежувався оцінкою окремих її рис, спрямовуючи викривальний пафос проти тих, хто йде на зміну нежиттєздатному дворянству,— проти куркульства, старши-ни, зростаючої сільської буржуазії та їх-ніх лакуз.
Під збільшувальне скло художника по-трапляє і специфічний тип людини-покруча, позбавленої соціальної й національ-ної самосвідомості, жалюгідно смішної у готовності заради грошей продати кого й що завгодно, включаючи власну гідність. Починаючи з Гордія Поваренка («Доки сонце зійде...»), подібний персонаж час від часу з'являється в українській драматур-гії на противагу трагічним образам без-таланних героїнь. Співвідношення трагіч-ного й комічного у творчості Кропивниць-кого, отже, перебуває в постійній діалек-тичній залежності від об'єкта і способу його відображення.
Уже в першому водевілі Кропивницького — «Помирились» — творчі начебто су-то розважального жанру—І. Франко не випадково побачив чорні, можливі тільки в задушливій атмосфері російського жит-тя і темноти картини, які засвідчують тен-денцію автора до узагальнень соціального характеру. Традиційний мольєрівський сю-жет про спритного слугу і простакуватого пана у водевілі «Пошились у дурні» за-свідчив «справжній сатиричний хист» дра-матурга та його здатність «мистецькою рукою вткати кілька постатей, живцем вихоплених з життя» (27, 233). Набутий у цих творах досвід дає можливість Кропивницькому створити блискучий зразок соціальної сатири — етюд «По ревізії». Зображення духовної порожнечі сільсько-го «начальства» — старшини і писаря,— під владою якого перебувають сотні лю-дей, виявляє спорідненість із сатиричною традицією Гоголя. Висміюючи кумедні, давно віджилі звичаї, дрібні людські вади, які призводять до комічних непорозумінь, а часом і до драм, що обов'язково завер-шуються щасливим фіналом, Кропивниць-кий навіть у таких незлостивих комедіях, як «За сиротою і бог з калитою...», «Вуси», «Джиґун», «Дурисвітка», «Голомо-зий», «Ошибка произойшла», не проминає нагоди поглузувати із старшини чи писа-ря, підкреслити моральну вищість бідняка над багатієм. Найбільшої сили сатирич-ного викриття досягає він, показуючи деморалізуючий вплив багатства на людей.
Трагікомічна ситуація, покладена в ос-нову п'єси «Чмир» («Чумазий»), майстер-но використана драматургом для того, щоб показати соціальну й духовну несу-місність, неконтактність трудівників і па-разитів. Доки жив своєю працею небага-тий селянин Демко Пшінка, доти був нор-мальною людиною, дрібні вади якої ком-пенсувалися здоровим глуздом й крити-цизмом, умілістю рук, відчуттям потрібності своєї праці. У словах Демка: «Чим, більш чоловік багатшає, тим дурнішим робиться», бо «та копійка ним овладає та опанує, що він, як замакітрений, зробить-ся», уже в першій яві закладається зерно його майбутньої долі. Несподівано на нього звалюється колосальне, за його уяв-леннями, багатство — спадщина від по-мерлого у місті брата — і з ним відбуває-ться те, про що він казав. Намагаючись будь-що перейняти зовнішні форми пан-ського життя і прикладаючи до них не-зрозуміле для нього поняття «усякі образованія», Демко подібно до персонажів комедії Островського «Не в свої сані не сідай» опиняється справді у дурному ста-новищі. Неписьменного Демка спритно об-крадає хитрий крамар.
«Чмир» — одна з найдовершеніших п'єс Кропивницького. Стрімкість розгортання дії, дотепність ситуацій, лаконізм і точ-ність діалогів, яскравість характерів, як і недвозначність моральної позиції автора, роблять її привабливою для театру й донині.
Якщо пригода з Пшінкою є наслідком тимчасового затьмарення героя, то духов-на еволюція «купця з кріпаків» Кирпи у п'єсі «Старі сучки й молоді парості» уже завершена. Зажерливість його, як і його жінки, що економить навіть на харчуванні рідних дітей, не має меж. Численні його сутички з усіма учасниками дії складаю-ться в один всеохоплюючий конфлікт ба-гатства й бідності, визиску й праці, без-честя й порядності. Логічний фінал твору — безглузда смерть Кирпи на купі грошей.
У п'єсі Кропивницького «Мамаша» мож-на бачити зразок того «нового типу коме-дії», про який міркував Б. Шоу як про комедію, настільки більш трагічну за тра-гедію з катастрофічним фіналом, наскіль-ки нещасний чи навіть щасливий шлюб трагічніший від нещасного залізничного випадку». Драматург малює зловісну картину морального звиродніння людей під впливом жадоби багатства, за-ради якого дружина не жаліє чоловіка син — батька. У вузьких межах родинного життя відбито градації руйнування люд-ини безпосередньо залежних від масштабів матеріальних інтересів.
Несмішної комедії Кропивницького нале-жать до теологічного ряду творів які у свій час дали підстави О. Скабичевському визначити своєрідність російської комедії насамперед - Островського. На відміну від європейської комедії звичаїв, зокрема Мольєра, заважував критик, в російській комедії персонажі, що є носіями проти-лежних моральних норм, ведуть бесіду не помічаючи, що вони говорять зовсім різ-ними мовам, про різні предмети, не ро-зуміючи от одного. Це стосується як основного конфлікту творів Кропивниць-кого, так побічних. Людьми різних сві-тів виявляється просвітителька Надежда в покруч Микола, а також ті селяни, які всерйоз вважають її відьмою («Супротив-ні течи»), пани відживаючі й прийдешні-Смородина і Шклянка («На руїнах») на-віть члени цієї сім'ї («Чмир», «Мама-ша», «Дійшло до розуму» й ін.).
У зображені сімейних конфліктів че-рез які як їх справжня першопричина ви-разно просочують актуальні соціальні проблеми, Кропивницький найближче під-ходить до новітньої драми, хоч і у виборі матеріалу, із засобах розгортання конф-лікту, тобто в зовнішньому вияві внутріш-ньої думки твору, він лишається вірним традиції. Ці особливості творчості пи-сьменника вводять її в контекст європей-ської драматургії, де саме в 70—90-ті рр. на перший план висуваються соціальні та моральні проблеми: викривальне реаліс-тичне зображення дійсності у творах.
Не випадково, отже, що до найгостріших, найдосконаліших при їх виразній тенденційності, творів Кропивницького належать драми “Глитай, або ж павук”, “Дві сім’ї”, “Олеся”. Франко вважав найкращими його творами “Дві сім’ї” де «без театральної інтриги розвивається акція драми дуже природно і з поетичною правдою, основаною на різнорідної характерів» (41, 398), та “Зайдиголова” – “талановито написану студію з народного життя, де театральну інтригу заступає дійсний конфлікт різнорідних характерів... і де акція без штучної підмоги розвиває-ться натурально від початку до кінця творячи при тім ряд театрально ефектових сцен” (41, 397). Відзначеної критиком гармонії природності й сценічності драматург досягав щоразу заново, наполегливо відстоюючи принцип правдивості, каючи зберігати при тому почуття міри, за яке йому часом доводилось вести боротьбу не тільки з посередніми акторами, а й з видатними.
Драми Кропивницького «Глитай або ж павук», “Дві сім’ї”, “Олеся”, «Зайдиголова». «Доки сонце зійде...», «Замулені дже-рела», «Перед волею», «Розгардіяш», «Супротивні течії» дають різностороннє уявлення про долю жінки різних суспільних станів - від часів кріпаччини до початку ХХ ст. Безправність її становища підси-лювану безліччю умовностей і жорстоких традицій, драматург майстерно показав У різних суспільних прошарках. Беззахис-ними жертвами цих антигуманних умов нестримного свавілля тих, від кого так чи інакше залежить доля героїні, стають селянки-біднячки Оксана («Доки сонце зі-йде...») й Олена («Глитай, або ж павук») заможна міщанка Зінька («Дві сім'ї») дочки поміщиків – емоційна, поривчаста Орися («Перед волею») та освічена розсудлива Женя («Замулені джерела» Ак-тивну боротьбу ведуть і зрештою перема-гають Олеся («Олеся»), Домаха («Зайди-голова»), Катря («Розгардіяш»)
Драматург роздумує над трагедією жін-ки й у тих творах, де вона виступає як Другорядний персонаж,— незалежно від жанру. Слова «отут ще живе місце» говорять своїм чоловікам, які катують їх, і позасценічна героїня водевілю «Дійшов до розуму», і Зінька у трагедії «Дві сім'ї». У веселій «комедії з співами» «Джиґун» спокійно, майже з усмішкою, як про щось цілком буденне, розповідає чоловік, як він бив свою жінку: «...так оддубасив, що більш тижня вилежала; аж втомився, б'ю-чи!..» І про інших мова йде: «Недзя, брат, їх не бить — такий закон!.. Закон недзя не сповнять...»
Інтенсивна артистична (як правило, не менше ста вистав на рік) й організатор-ська діяльність Кропивницького, розгалу-женість, театральних маршрутів — не тіль-ки гастрольних, а й тих, що були зумов-лені відсутністю стаціонарного театру (численні міста України, Росії, Молдавії, Закавказзя, Польщі, Білорусії),— лишали небагато часу для літературної творчості. Але настійна потреба у повноцінному ре-пертуарі, відданість улюбленому мисте-цтву, різностороння обдарованість поро-джували величезний ентузіазм, який давав змогу Кропивницькому долати і всі труд-нощі «акторського напівциганського жит-тя», і тимчасові (іноді навіть конфліктні та тривалі за часом) розходження з одно-думцями. Він написав більше сорока п'єс різних жанрів, включаючи переробки та інсценізації, перекладав Шекспіра, деякі твори російської драматургії.
Навіть в останні роки життя, змушений через різке погіршення стану здоров'я оселитись на хуторі Затишок, Кропивниць-кий досить часто виїжджав брати участь у спектаклях, продовжував писати п'єси, намагаючись порушувати найзлободенні-ші, найгостріші теми тогочасного життя. Його хвилюють події 1905 р.; в одному з листів він мріє про ті часи, коли правда здолає кривду і можна буде «хоч разочок дихнуть вільним повітрям, почути вільний спів «Марсельєзи»» (б, 503). Кропивниць-кий клопочеться про організацію школи для селян та їхніх дітей, створює дві ди-тячі п'єси та працює над їх постановкою в себе на хуторі.
Помер М. Л. Кропивницький 21 квітня 1910 р. по дорозі з Одеси, де був на га-стролях; поховано його в Харкові.
Творчо розвиваючи традиції Котляревського, Шевченка, Гоголя, Островського, Некрасова, Кропивницький зробив свій внесок у літературу критичного реалізму зображенням запеклої класової боротьби в українському селі другої половини XIX ст. Істотної еволюції зазнали його позитивні герої: від довготерпіння й па-сивного протесту до здатності аналізувати обстановку, усвідомлення себе як особис-тості, до соціальної активності. Цілий ряд драм і комедій Кропивницького є своєрід-ним аналогом «ідеологічних» повістей І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, О. Кониського, які І. Франко назвав «першими пробами» малювання нових суспільно-по-літичних течій нашої суспільності.
Визначальними рисами художнього мис-лення письменника є інтерес до найгостріших моральних та політичних проблем сучасності, що знаходив вияв у публіцис-тичній загостреності, сатиричній спрямо-ваності багатьох його п'єс. Твори дра-матурга утверджували реалізм розробкою народних характерів у типових життєвих обставинах. Забезпечуючи український театр поточним репертуаром, у якому пе-реважала традиційна поетика, Кропивницький чуйно сприймав нові життєві яви-ща, події (зокрема, наростання революцій-ної боротьби на рубежі XIX—XX ст.), що й зумовило пошук ним нових драматур-гічних форм.
Категорія: Українська Література | Додав: КрАсАв4іК (22.01.2013)
Переглядів: 598 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]