| Головна » Статті » Українська Література | [ Додати статтю ] |
М. ДРАЙ-ХМАРА ПРО ЧИННИКИ ПРОЗИ Л.ЯНОВСБКОЇ
|
УДК 82-3 Біляцька В.П., Тішкіна О.М. Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара М. ДРАЙ-ХМАРА ПРО ЧИННИКИ ПРОЗИ Л.ЯНОВСБКОЇ У статті розкривається філософський аспект художнього часу як важливого сюжетного й змістовного чинника у творенні моделі системи образів оповідань Л.Яновської «Злодійка Оксана», «Смерть Макарихи», «Зарік Горпини», «Душа», «Горе». Ключові слова: чинник, художній час, темпоральність, персонаж, оповідання. Серед наукових праць М.Драй-Хмари є невелика стаття «Любов Яновська», присвячена 25-річному ювілею письменниці, авторки близько 100 оповідань, повістей, романів, значна частина яких не була надрукована за її життя. Кореспондована думка М.Драй-Хмари про приналежність Любові Яновської до «другорядних письменників» відкинула на маргінеси прагнення цілісного висвітлення її доробку. Проте, автор писав, що ім'я письменниці пройшло непомітним і незрозумілим для покоління, і такі як вона у «другорядності» «краще одбивають життя своєї доби, ніж так звані корифеї» [5,с.295]. Визначаючи чинники прози, у якій «таємниця злиття» письменниці з її «творінням», М.Драй-Хмара акцентує на «філософській перевазі» творчості Любові Яновської, розкритті філософського підходу до життя. Тому ми, взявши на озброєння думку неокласика про філософський чинник, розкриємо темпоральність, як семантичну категорію часу, «що охоплює всі його значеннєві різновиди», а індивід членує час на «відтінки, що можуть минати повільно або пришвидшено залежно від суб'єктивного сприйняття» [5, с. 295] в її оповіданнях. Чинник темпоральності передбачає, на нашу думку, у прозі Л.Яновської моделювання цілковито сформованої особистості, тобто, людини, яка забезпечена «самоорганізацією, оформленням її у неповторне ціле, що індивідуально переломлює систему суспільних відносин, систему норм і цінностей» [2, с. 10]. Темпоральна модель буття героїв письменниці - це неозоре поле для експерименту, що дозволяє побачити їх не просто в нових ракурсах, а розглянути їх існування як щоразу змінну проекцію. Це дає підстави виокремити в творчості письменниці таку модель темпоральності, як чинник спонтанності, що виникає внаслідок внутрішніх чинників: індивідуальних причин, індивідуальної дії персонажів, що й досі була обійдена в літературознавчому дослідженні. Ця модель реалізується при вдаванні митця до такої «форми портретної характеристики як екзистенціальна, тобто портрет-репрезентація, портрет-знайомство» [10, с. 261], а також до «модальної портретної характеристики, інакше кажучи, портрета-оцінки, портрета-сприйняття» [10, с. 261]. Наприклад, оповідання Л. Яновської «Злодійка Оксана» починається широкою, панорамною часо- просторовою картиною життя цілого народу: «... прокинулася Україна після зимового сну... Весняне сонечко силкується обігріти покинутих на всю зиму діток, і дітки веселенько та любо зазирають у вічі своєму татусеві, купаються та гріються у золотому промінні. Земля-ненька поспішає показати батькові свої чада неоцінні і щогодини, щохвилини, виводить напоказ то билинку манісіньку, то чудову квітку» [13, с. 30]. Цей зачин не лише відтворює стан змін у часі й просторі, але є прогностичним для характеристики долі людини Оксана, героїня твору, прагне змін для своєї дитини, як наявна така зміна в природі, однак людське життя досконалим законам не підпорядковується, особливо життя заневоленої людини. Крок Оксани до оновлення постає не просто іннормізмом, а виявляє порив героїні до свободи, до визволення з-під гніту, неволі. Водночас, воля людини і воля природи здобувають життєвий ресурс, оновлення, за відмінними законами - людина, зокрема, син героїні оповідання, Трохимчик, здобудеться в житті на тяжке покарання за вияв власної волі. Заробляючи гроші, щоб прогодувати сина, Оксана підпорядковує своє світосприйняття чинникові, який виявляє моральне поневолення героїні: для неї зникає відчуття звичного, усталеного тривання потоку часу, а зароджується якийсь синтезований час: «Іноді місяць здається чоловікові за один день, іноді ж один день тягнеться так, неначе немає йому ні кінця, ні краю. От з таких-то довгих днів складався місяць і Оксані» [13, с. 44]. Відносність часу виступає в Л. Яновської залежною від темпорального сприйняття людини: час не є величиною, наділеною постійними, регулярними й рівномірними періодами, що підлягають певному виміру. Героїня твору «Злодійка Оксана» володіє власним сприйняттям часу як виміром буття, в основі якого - спонтанність, довільність, залежність від зовнішнього або внутрішнього характеру дій та причин, що здійснюється людиною на підсвідомому рівні. Письменниця акцентує, що час індивідуальний для кожної людини, вона існує в структурі часу, який творить для самої себе, тому важить лише її внутрішня настроєність на певну часову амплітуду, наявну в душі людини. Варто зауважити, що простір, у якому сприймає зміни життя героїня оповідання «Злодійка Оксана», є вкрай локальним, до того ж має властивість «згортатися»; таке своєрідне «згортання» місця, де народилася Оксана, а згодом перебуває службу, замкнений простір в'язниці - зводиться так само й до однієї точки в часі: коли за Оксаною та її сином зачиняються двері в'язниці. Врешті, й сам соціальний статус Оксани несе в собі просторові якості, адже героїня належить до тих, хто в просторі займає маргінальне становище, а «маргінальне становище властиве для соціальних груп, які перебувають на узбіччі соціальних структур» [8, с. 58]. В оповіданні Л. Яновської' «Смерть Макарихи» часопросторова модель перебуває в постійному русі, зазнає зміщень і цілковито стає залежною від чинника рецептивності цієї моделі. Від Макарихи залежить сприйняття часу, в якому інтерпретується її життя. «Все життя, як один день, пригадується мимоволі» [13, с. 44] героїні, й заглиблення ці неначе в іншу модель часу, дозволяють їй певний час протистояти неминучій смерті. Відносність часової константи дозволяє героїні оповідання прийняти виклик, що шле їй життя: «Господи, свята п'ятнице! Заступи, огради мене! Я ж людина ще молода: і 40 років не прожила на світі. Сподоби мене, царице небесна, хоч діток до ума довести!» [13, с. 49], - однак рецептивна спонтанність, саморух, власна дія, зумовлені внутрішніми переживаннями героїні, її глибокі рефлексії, - і щодо засобів, і щодо мети, у системі яких реалізовувалося її життя: «.чи варто було стільки років побиватися, недосипати, недоїдати, щоб такого кінця діждати!» [13, с. 49]. Осмислення Макарихою прожитого охоплює всі події, що сталися з нею. Часопростір у творі постійно зміщується, перебуває в динаміці немовби щоразу визначає іншу вагу, іншу цінність певним відрізкам життя героїні. Перше значення для її життєвих здобутків Макариха закладає в час, коли їй вдалося « за 5 років заробити двісті карбованців», «купити у громади за 2 відра горілки маленький грунтик на вигоні» [13, с. 50] і зажити самостійно. Наступне - в оті «ще вісім років неустанної праці по чужих людях» [13, с. 50] і дозволило «спромогтися хоч поганеньким хазяїном стати» [13, с. 50]. Тривалість цих, найбільш значних етапів життя героїні є цілком умовною, найбільш значна для життя героїні часова амплітуда виявляється і найкоротшою: «через який-небудь рік повелися поросята, утята, різного заводу кури; зацвіла на городі пишна рожа, жовті гвоздики, засяяли ікони під склом» [13, с. 50]. Темпоральні моделі в житті героїні оповідання визначаються в довільному синтезі, однак показовим є те, що пам'ять героїні про ці - хоч і нерівномірні, нерівноцінні - етапи свого буття залишаються постійно високими і повсякчас включеними в загальну, цілісну схему її екзистенційного тривання. Парадоксальність межі між буттям і смертю людини, на чому слушно акцентовано в оповіданні Л. Яновської «Смерть Макарихи», посилюється введенням безнастанних паралелей між поняттями «буття сьогодні» й «буття в минулому», або ще менш значними періодами: «праця денна» і «праця нічна»: «прокинувся й Макар. При світлі каганця він здавався ще зовсім молодим (виділено нами). Того, що найдужче осадило здоров'я Тетяни, він ніколи не зазнавав: чи у наймах, чи в себе дома, він, як чоловік, знав тільки денну працю, спозаранку лягав спати й, добре спочивши, вставав свіжий, бадьорий уранці. Не те доводилося Тетяні: цілісінький день маленька, дрібна, але негайна робота, а нічка прийде - хоч пряжа, а хоч яке дрантя, що треба полагодити, не дадуть заснути та вволю спочити» [13, с. 50]. Ця парадоксальність посилюється жагою до життя людини, приреченої на смерть: «Вона мусить жити, мусить зберегти від потали те, що придбала ціною свого здоров'я, працею тридцяти років, і вона зостанеться жити» [13, с. 53] і цілковитою нездатністю в її чоловіка співвідноситися з часом і подіями у житті: «Що буде з ним після смерті жінки, як справлятиметься він, одинокий, з двома дітьми, з хазяйством, як тягтиме тепер він сам ярмо, що було іноді не в силу тягти вдвох..., саме життя покаже. чи одинокому віку доживати, чи другої дружини шукати» [13,с. 51]. На відміну від Макарихи, яка леліє одужати, «може, Господь сподобить мене ще яку сорочку спрясти!..» [13, с. 53], думки в її чоловіка визначаються згідно часового контрапункту: «Ох, коли б Тетяна ще хоч цей тиждень протягла! - тяжко зітхнув Макар. - У городі на тім тижні ярмарок, продав би кожушанку» [13, с. 51]. Письменниця, гадаємо, акцентує на алогізмі сприйняття темпорального чинника в Макара: «вкрай розсердившись на купців- голоту, а найбільше на саму Тетяну, що померла, не дождавши ярмарку» [13, с. 62]. Ця неспіввідносність, як і Макарове невдоволення, виявляють характер взаємин між цими людьми упродовж усього життя, котрим бракує здатності до порозуміння. «Дисгармонія у взаєминах людини з людиною, зі світом, із власним «я» [12, с. 219], на думку Н. Шумило, - провідний мотив оповідань Л.Яновської. Контамінація часових планів у сюжетній лінії (а, отже, і в сюжетному часі, який становить собою «часову послідовність і принципи зв'язків елементів розповіді про ці події» [9, с. 352]) оповідання є важливою й необхідною для творення художньої моделі «Смерті Макарихи», виявляючи неможливість поєднання цих планів з тим, що поєднується життям, виявляючи абсурдність існування та умовність між пам'яттю й забуттям, реальним і бажаним, як і те, що «межі між тим, що пам'ятають і що підлягає забуттю перебувають у безнастанному русі», «пам'ять і забуття безнастанно рухаються мовби навздогін одну одному, ніколи не досягаючи мети» [12, с. 80]. У Л. Яновської часопросторовий чинник визначається сполученням того, що постає за межею реального й репрезентує віртуальний час і простір. Письменниця моделює чільний образ твору - долю - як «те, що існує поза простором і часом, по той бік, й тому ніяк не може стати предметом пізнання» [7, с. 125]. У оповіданні «Доля» чинник подій, напрям життєвого шляху людини, своєрідно персоніфікується: «... біжить та підстрибує на одній ніжці дівча якесь. Легенька сорочина іззаду розідрана від коміра аж до самих п'ят, збоку теліпається клапоть, ноженята по кісточки в снігу., а місяць своїм промінням її аж наскрізь пронизує, наче через той кришталь просвічує» [13, с. 102], визначає залежність людини від того, що відбувається в часі й у просторі й необхідність покласти в основу принцип очевидності й достовірності. Вчинки героя-оповідача, згідно настанови долі, відбуваються вночі, «кепське діло було, що доводилося ночей недосипати. Усе село спить, аж хропе, а я в доленьки на пораді» [13, с. 111], але вони стають для нього успішними вранці, - «люди тільки-тільки з ліжка рушають, а я вже з города повернувся, грошей з торгу привіз, дещо купив - справивсь» [13, с. 111]. Згодом читач розуміє, що дії героя далеко не шляхетні, а закорінені в зло: «почну лічить покрадені за зиму лантухи, сіно або курей - панотець з причастям уявляється; стану вторговані гроші лічити - страшний суд на думку спадає» [13, с. 112]. Отже, ніч герой твору співвідносить із усім темним, лихим, неслушним у житті й поведінці людини. Вчинки долі в нічну пору несуть на собі знак компромісів із совістю, із честю; доля підбиває ткача Максима, як каже він, «до гріха». Доля в однойменному оповіданні художньо моделюється на чинник, що визначає черствість людської душі, неправомірність поведінки людини, яка розминулася з добропорядністю. Саме тому доля чинить вплив на людину тоді, коли вона почувається найменше в безпеці, незахищеною, коли людині доводиться ставати один на один з випробуваннями, і виявляється фактором, тісно пов'язаним із часовою парадигмою людського життя, чинником вияву певних подій стосовно людського буття, тобто поряд із соціальною характеристикою героїв Л.Яновська подає «глибоку індивідуально-психологічну мотивацію їхніх вчинків» [12, с. 217]. Інша парадигмальна якість долі - просторовий вплив на людське життя: чим більше наближається доля до людини (що тісніше єднається із контекстом її вчинків), тим кардинальнішим є її вплив на конкретне життя й конкретні вчинки. Однак парадоксальним є те, що людина, яка найбільше зазнала «ласки» від долі, постає своєрідним уособленням можливих злочинів; доля заневолює людину, тому найбільший гнів, протест їй вкладає герой у промовисту фразу: «хоч і в калюжі лежу, та не твій, пошарпана задрипанко, наймит!..» [13, с. 116], вносячи в темпоральну парадигму жорстку реальність із її суттєвими властивостями. «Миттєві зрізи уявної лінії» [1, с. 113] простору і часу виявляють не лише екзистенційну несамостійність, але й залежність людини від буттєвого рівня (та рівнів) її існування, значний масштаб і глибину її поневолення. Л.Яновська в деяких випадках подає це поневолення як таке, що здійснюється самохіть і спонтанно, й розглядає цей момент як акт крайнього, остаточного підпорядкування особистості неволі та неконструктивним концепціям, наявним у житті. Суттєвим, на нашу думку, є те, що поневолення особистості письменниця розглядає не лише як певну дію, а й як певну ідею. В оповіданні «Зарік Горпини», побудованому на основі комічно-сатиричного ефекту, Л. Яновська показує, як людина сама поневолює себе певною ідеєю, а саме: «бабувати», оскільки Горпина «зарік поклала про саму душу дбати» [13, с. 175], а не про тілесні втіхи. Ця ідея приходить до героїні твору під впливом чинника часу: «Боже, Боже, який то людині вік коротенький: незчується, не зоглянеться, як уже й смерть за плечима. Чи давно сама молоділа, а це вже й невістку взяла», «... минулося наше літечко, перейшли літа молоді, пристиг час у велику дорогу на той світ знаряджатися» [13, с. 175]. Життєвість цієї ідеї випробовується за допомогою категорії часу, втілення її потребує від Горпини не тільки часу, а й, головне, цілковитої зміни усталеного способу життя: «уже просо поспіло, як Горпина з богомілля повернулась. Никін із сином та невісткою увесь хліб зняли, на жито поорали, вже й тік виготовили на возовицю. Прийшла Горпина на готовий хлібець-топливо, ніхто їй не докоряє, не виказує» [13, с. 177]. Проте метаморфози усталеного способу існування Горпини в кінцевому результаті, після низки комічних ситуацій, які сама обирає героїня твору, дають належну оцінку її діям люди: «і не змилувалися, не зоглянулися немилосердні люди: залюбки кинулись вони на допомогу соцькому, і як не пручалася, як не відбивалася Горпина, заперли її в холодну аж на цілісінький день» [13, с. 187-188]. Значною мірою увиразнює модель образу темпоральна парадигма за умови трактування письменницею позитивного чинника буття героя. В оповіданні «Горе», Л. Яновська зображує родину ївги та Ілька, які прагнуть внести в життя добро, логіку, позитивні начала в існуванні людини. Посилює цю настанову авторка узагальнено- поетичним трактуванням часу подій, пов'язаних із зображенням важливих етапів у житті цієї родини: «ївга повернулася з церкви, дала обідати чоловікові, перемила ложки, миски, і вийшла до жінок на вигін... і голосно мовила до всіх «добридень!» [13, с. 272]. Чинник часу в цьому епізоді визначається не лише узагальнено-художнім аспектом, але й відіграє роль своєрідного акценту на відносності значення конкретизації часової дії, які мають другорядне значення, оскільки часові виміри в селянському існуванні, зазвичай, підпорядковується космічним явищам, аніж конкретно-виразному поділу часу на години. У цьому житті часовий вимір у Л. Яновської виразно локалізується лише за однієї настанови: коли йдеться про негативного персонажа: «Одарка поклала собі сьогодні так поговорити з старою, щоб та не надіялася більш ні на яку згоду і переконалася, що все діється в її, Одарчиній, хаті, все ведеться так, як вона того забажає» [13, с. 276]. Отже, що масштабнішим за своїми духовними якостями є герой твору, то масштабнішою є і та міра, згідно якої сприймається час його буття, «вписуваність» героя в певну часову величину. І навпаки: приналежність героя до негативної сфери буття дозволяє письменниці виразно членувати, «здрібнювати» парадигмальний вимір існування персонажа твору. Так персонаж, його моральні якості, його етична характеристика стають у письменниці цілком співмірними із часовими характеристиками, а категорія часу виступає залежною від моральних якостей, носієм яких є той або інший персонаж творів Л. Яновської. Локалізація часової моделі в Л. Яновської зумовлена художнім підтекстом, що визначає наближення, конечність самого існування персонажа твору. Із наближенням такого персонажа до межі в житті, часовий вимір поділяється на досить незначні сегменти - оповідання Л. Яновської «Смерть Макарихи», «Рукавички», «Горе». У «Горі» категорію часу письменниця обирає, моделюючи життя, своєрідним відображенням обставин як розвитку самого характеру, на прикладі довкілля Катерини, якій навіть члени родини не можуть приділити уваги через роботу: «третій тиждень минає, як лежить Катерина на полу, в новій - хаті свого батенька. Обличчя опухло, вся шия обікладена знадобами баби знахарки, обв'язана, обмотана. Біля неї висить колиска, та вона не доторкається до неї, бо боляче поворухнутися» [13, с. 281]. Прагматизм сільського життя, в якому все підпорядковано праці, а не увазі до людини, в письменниці виразно диференціюється: негативно налаштована у ставленні до Катерини свекруха «приходила зрідка», лише «на хвилину», мати, ївга, «теж далеко не ввесь день присвячувала доні», проте, вочевидь, віддавала їй часу найбільше. При цьому здатність, уміння, а також бажання поділитися своїм часом із близькою людиною у Л.Яновської є виразною характеристикою тієї особи, яка займає активну позицію щодо того, кому ця особа приділяє свій час. Прикметно, що перебіг часу в передсмертну годину володіє, на думку Л.Яновської, особливим значенням для особистості: «Катря лежить майже весь час сама в хаті. Віконця затулені, завішені од сонця; Катрі не видно, як рясно зацвіли черешні в садку, не видно, як ясно світить сонце, не видно білих легеньких хмарок на небі, і тільки весняна, ясна, зоряна нічка вітається до неї. На ніч відтуляла ївга віконця, і хвора сподівалася нетерпляче тієї хвилини» [13, с. 282]. Це значення включає і узагальнюючий чинник - «ніч-день», і чинник вибору, в якому суть духовної налаштованості людини на буття або небуття. Жодна деталь у житті героїв письменниці не виникає несамохіть, вона є продуманою, художньо вмотивованою, тому постає своєрідним лакмусовим папірцем мистецьких інтенцій та здобутків у вирішенні основного задуму твору. Катерина мовби визволяючись від своєї недуги, помирає вночі. Важливу роль у цьому житті, яке, фактично, не відбулося, відіграє фактор часу: перед своєю смертю в розмові з матір'ю Катерина прагне переглянути те, що сталося з нею. За суттю, це передсмертна воля Катерини, її сповідь. Однак, як показує Л. Яновська, час для Катерини та для ївги, ії матері, вже вимірюється по-різному: «Хто б же, дитино моя, пішов серед ночі людей 'валтувати? Та й про хату ти ще не все передумала. Спи тепер, а завтра дасть Бог день, дасть і пораду!..» [13, с. 283]. Мати Катерини, переконуємося, не розуміє, що в нагальному проханні її доньки прихована усвідомлена або й не усвідомлена відсутність часу, розуміння необхідності визначитися із найважливішим зараз, негайно і закладена художня ідея, що в матері ще наявний часовий ліміт життя, а в доньки він уже відсутній. На нашу думку, саме такими художніми засобами при вирішенні явищ, пов'язаних із темпоральною парадигмою життя героїв, Л. Яновська досягає художньої переконливості та довершеності у своїх оповіданнях. Письменницею художньо вмотивовано, що по смерті дочки ївга певний час не може й плакати, час немовби зупинився, а вона існує поза часовими рамками, і повертає її в реальність буття, «плач над покійною її подруги, Стехи... скам'яніле серце матері заворушилося, і вона заплакала» [13, с. 284]. Здатність особистості до відновлення в системі буття, в координатах реального часу виявляє, вважає Л. Яновська, також і духовні сили, наявні в людині, - сили, що їх здатний розбудити лише час, хоча духовне одужання, як переконує авторка, прийде ще не скоро: «Дні проходили, але не приносили з собою ні краплі полегкості. Навпаки, горе все глибше коренилося в серці матері, все дужче стискало мізок..., душа знову зоставалася в пазурах самого горя» [13, с. 291]. Запорукою подальшого морального оздоровлення героїні Л.Яновської є час: в одному з найважчих приступів горя мати, свідомо знехтувавши ідеєю самогубства, іде на кладовище, «де на протязі довгих років ховали люди тільки свої муки» [13, с. 295], й тут, вражена тим, що «такої могутньої тиші їй не доводилося ніколи бачити. На кладовищі було так тихо, що, здавалося, чутно було, як дихає трава.», [13, с. 295]. Вічність у своєрідній гармонії єднає, підкреслює письменниця, небуття доньки і життя матері, забезпечуючи останній нову якість вписування в час, а, можливо, й виходу з нього, оскільки «час - це аспект тривимірного евклідового світу, тоді як божественна вічність (навіть і світ тварних духів) негласно визнається за четвертий вимір навіть тими, хто з відповідними термінами математики незнайомий. Тому всякий серйозний духовний досвід у християнській традиції потребує виходу з часу, обумовлює непорушне «перед стояння» перед Богом» [3, с. 122]. Л. Яновська, гадаємо, виявляє тут розуміння того, що є «таємницею миті, тобто, таємницею часу» [3, с. 122], як і, водночас, розуміння, що «шлях до таємниці буття пролягає через особливе переживання світової динаміки» [3, с. 122], тож зумисне не окреслює те, як визначається подальша доля матері: житиме ївга, чи тут-таки, на кладовищі, перейде в небуття. Для письменниці більше важить сам факт усвідомлення особистістю вічності, часткове осмислення того, що є вічність за суттю. Саме вічність визначає в душі героїні оповідання ту гармонію, яку здатна здобути людина, осягнувши можливості часу, його як життєвий, так і потойбічний ресурси. Таким чином, темпоральність у творенні моделі системи художніх образів оповідань Л.Яновської належить до вагомих компонентів, художній час виявляє себе як важливий сюжетний і змістовий чинники, саме тому належне вивчення темпоральних особливостей прозової спадщини письменниці дає підстави стверджувати про повноту осягнення мистецького доробку, а також особливості її творчого почерку. Письменниця, на нашу думку, найчастіше звертається до певних темпоральних моделей, вибудуваних за принципом антитези: реальний - нереальний час, лінійний - циклічний тощо; це надає дидактичності, якщо зважати на тематику творів, адже вони писалися для простолюду і відтворювали саме життя простолюду, вона «пропагувала гуманістичні ідеї рівності, справедливості, добра, поваги до всього живого на землі» [12, с. 216]. Система, основу якої складають темпоральні чинники в художній прозі Л. Яновської, становить комплекс історико-культурного, художнього, морально-етичного та естетичного планів буття. Лише розуміння когерентності цих явищ у художньому тексті дозволяє належно, адекватно прочитати його. Список використаних джерел Аксенов Г. К истории понятия дления и относительности // Вопросы философии. - 2007. - № 2. - С. 107-117. Бабій М. Свобода совісті: філософсько-антропологічне і релігієзнавче осмислення. - К.: Вища школа, 1994. - 86 с. Бонецкая Н. Эстетика М. А. Волошина // Вопросы философии. - 2007. - № 1. - С. 115-130. Гайденко П. Мартин Хайдеггер: изначальная временность как бытийное основание экзистенции. // Вопросы философии. - 2006. - № 3. - С. 165-182. Драй-Хмара М. Любов Яновська // Драй-Хмара Михайло. Літературно-наукова спадщина. - К.: Наукова думка, 2002. - С.295 -297. Літературознавча енциклопедія: У 2 т.Т.2 /Авт.-уклад. Ю.І.Ковалів. - К.: ВЦ «Академія», 2007. - 624с. Ойзерман Т. Амбивалентность великих философских учений (К характеристике философских систем Канта и Гегеля) // Вопросы философии. - 2007. - № 10. - С. 121-137. Попович М. Міфологія в суспільній свідомості. // Дух і літера. - 1998. - № 3-4. - С. 57-68. Приплоцька М. Сюжетний час у романі з ретроспективною побудовою. // Українська філологія: школи, постаті, проблеми. Ч.І. - Львів: Львівський національний університет, 1999. - С. 352-357. Серикова Л. Портретная характеристика как средство выражения автор ской модальності в тексте (на материале призведений В.М. Шукшина). // Текст: варианты интерпретации. - В.6. - Бийск.: НИЦ БПГУ - 2001. - С. 260-264. Стародубцева Л. Пра - память и за - бытие. // Вопросы философии. - 2006. - № 9. - С 67-83. Шумило Н.М. Під знаком національної самобутності. - К.: Задруга, 2003. - 354 с. Яновська Л. Твори в двох томах. Т. 1. Оповідання. Повісті.- К.: Дніпро, 1991. - 712 с. The article reveals the the philosophical aspects of artistic time as important key factor for creating the models of characters in Lyubov Yanovska's works "Zlodiyka Oksana"( The thief Oksana ), "Smert' Makarykhy" (The Makarykha's death), "Zarik Horpyny" (The Horpyna's vow ), "Dusha" (The soul), «Hore» (The Sorrow). Key words: artistic time, temporality, character, Lyubov Yanovska's works. | |
| Переглядів: 695 | |
| Всього коментарів: 0 | |