ДОВБУШ - ДОБРИЙ ЧОЛОВІК Довбуш був дуже добрий чоловік. Він помагав бідним карав панів за несправедливість. Якось йому пожалівся один ґазда, що пан забрав від нього коні. Прийшов Олекса до того пана й звідає: — То ти вчора забрав від ґазди коней? Що було панові робити! Мусив признатися, бо здо­гадався, що перед ним Довбуш. А Олекса каже грізно: — Раз ти взяв собі коні, то хочеш ґаздувати. Так іди і запрягай коні й привези тому чоловіку дров! Не вмів пан коней запрягати. Та Олекса доти підганяв його бучком, доки пан не запріг. Вчив пана бучком і в лісі, бо пан не вмів дров зладити й на віз натерхати. Пан віддав ґазді коней і більше ні від кого не забирав тягло. А Довбуш далі ходив, робив людям добро. В нього було таке добре серце, що він не лише бідних людей вмів пожаліти, але й худобину не давав збиткувати. Одного разу він ішов лісом. Чує якесь гойкання, лускання. Підійшов близько — а то чоловік б'є волів, що не можуть витягнути віз із болота. А віз повний дров, одно колесо вгрузло в болото по ступиш'.* — Ти що худобину мучиш? — крикнув Довбуш.— Не можеш кілька колод зняти з воза? Почав чоловік виправдовуватися, що дуже спішить додому, бо жона хвора. Вислухав Довбуш чоловіка і каже: — Добре, на цей раз тобі подарую! Далі підійшов Олекса до воза, взявся за вісь і допоміг волам витягнути віз на сухе місце. Таку велику силу мав! А худобу мучити — то великий гріх. Ачей худобина за себе слово не скаже. Ішов якось Олекса Довбуш полониною. Чує: десь вівці дуже блякають 2. Пішов на голос. А то вже сонце височенько, але вівці не на паші — заперті в кошарі. Вівчар і ватаг — чи щось з'їли, чи ще якась на них пригода — лежать хворі, не можуть встати. Як узнав Довбуш, що вівці недоєні і другий день заперті в кошарі, каже своїм хлопцям: - Дамо мало панам перепочинок, бо мусимо мало повівчарити! Сів сам на струнгу, сіли і його хлопці. Подоїли овець, пустили на пашу. А Довбуш сам робить сир. Три чи чотири дні Довбушеві хлопці вівчарили, а їх отаман ватажив. Як хворі встали на ноги, щиро подяку­вали опришкам за допомогу. Олекса Довбуш дуже поважав вівчарів, скотарів, конюхів. Бо знав, яка у них тяжка робота, чи дощ, чи спека — день у день ходити коло худоби. Айбо за це він був завжди чеканим гостем у вівчарських колибах. Кажуть, що одного разу Довбуш розбив банк у Сиготі. Було там багато золота. Добуте золото опришки поділи­ли. Де вони золоті гроші рахували, там місце називали Рахів. Коли там село виникло, то й село так назвали. Довбуш свою пайку взяв у торбу і, куди йшов полони­нами, там золото жменею і розсівав. Зазвідали його побратими, чому так робить, а він їм каже: — Будуть скотарі та вівчарі находити і нас добрим словом згадувати!