| Головна » Статті » Українська Література | [ Додати статтю ] |
Художня своєрідність поетики новелістичного жанру Василя Симоненка
|
УДК 821.161.2.2.09(043.5) Т.Й.Бандура Художня своєрідність поетики новелістичного жанру Василя Симоненка В статті досліджується своєрідність поетики новел Василя Симоненка, розглядається творчість письменника в контексті українського літературного процесу. Ключові слова: поетика, жанр, новела, романтизм, сугестія Читаючи новели Василя Симоненка, підходиш до розуміння того, що це високохудожня поезія в прозі, яка засвідчила потенційні можливості письменника в епосі. «Витязь молодої української поезії» [2, с.З] увійшов у пору творчої зрілості, і багатогранний талант відреагував майстерністю не тільки в поетичних жанрах, а й відзначився в сфері «малої прози», розкриваючи перед ним нові перспективи. Але жорстока смерть скосила письменника в молодому віці, підтверджуючи його поетичне пророцтво: «в тридцять смерті в очі подивлюсь» [4, с.20]. Та й безжалісною до нього була не тільки смерть, а й трагічні обставини в житті нашого народу, в долі України. Василь Симоненко один із того покоління, що, пробуджене хрущовською відлигою, прагнуло сказати правду про свій час і про себе, звільнитися від ідеологічних догм доби сталінського культу і повернутися обличчям до загальнолюдських духовних і моральних цінностей. Творчість представників покоління «шістдесятників» була теплим повівом після важкої холодної доби, що, на жаль, не приніс з собою потепління. Замість нього незабаром почалася затяжна задушлива доба застою, одною з найголовніших цілей якої було обездуховлення і знеособлення людей, народів, культур. І як результат не маємо видання, яке б охоплювало всю художню спадщину письменника, до того ж у справжньому, а не спотвореному вигляді. Не зібрана і не впорядкована була і проза Симоненка. Початок цього зробило видавництво «Каменяр», випустивши в 1965 році збірку його оповідань «Вино з троянд». Справедливо зазначає львівський вченийлітературознавець М.Ільницький, що «у жанрі «малої прози» талант письменника тільки розкривався, але оповідання засвідчують, що Симоненко відчував можливості прози дати ширшу картину життя, аніж дозволяє поезія, реалізувати той багаж вражень і спостережень, який виніс з рідної Полтавщини і який давала йому журналістська практика» [1, с.444]. В новелах Василя Симоненка вражає внутрішня одухотвореність, яка переважно протистоїть чи то духовній ницості, чи просто побутовій приземленості. В цьому виявляється романтичний підхід до життя, такий характерний для багатьох віршів Симоненка. У багатьох персонажів новел письменника зі шкаралущі буднів прокльовується спрага духовності, якої не може притлумити ні абсурдність бюрократичної машини, ні інерція узвичаєного побуту, що підминає людські характери, нахили, пориви. Відкривається книжка однойменною новелою «Вино з троянд». Романтична оповідь про безмовну любов кульгавого горбаня Андрія до сільської красуні Ольги, яка уособлює високо естетичне начало, недосяжне багатьом красу, високе кохання, Автор вводить у твір образ краси для гармонійного злиття її з духовністю найбільш важливою гранню людського існування, бо так рідко в реальності ці дві естетичні іпостасі поєднуються в одному людському тілі. Письменник ідеалізує людську сутність, представлену чоловічим і жіночим началом, які доповнюють одне одного індивідуальною багатогранністю. Не дарма Симоненко зображує кохання на фоні квітів символів краси, молодості, фізичної й духовної досконалості, він хоче довести читачеві, що романтичні пориви душі інколи важливіші за раціональні помисли. Закінчується твір на диво вишукано й красиво: дівчина оцінює душевне багатство хлопця, який рано зостався без матері, проте вирощував у себе в садибі лише виноград, яблуні, вишні таквіти і жодної городини. У творі квіти асоціюються з щастям, до якою прагнуть і фізично красива людина, і духовно багата, тому ці прекрасні троянди поєднують серця Ольги й Андрія. З уст дівчини лунає жива істина про вічність духовності й тлінність краси: «Я хочу, щоб хтось полюбив мене, а не мою красу, чорні брови та рожеві щічки... Що та краса? Вітри видублять шкіру, дощі змиють рум'янець! Натягаєшся ящиків на токах, попогнеш спину набурякахде й та врода дінеться...» [4, с.244]. Наративне полотно твору пронизане ідеєю всесильності кохання, заснованою на духовності. Цей твір можна було б назвати баладою в прозі. Новела «Кукурікали півні на рушниках» написана реалістичнішим пером. Тут є влучні спостереження, задерикуваті діалоги двох закоханих, дія розгортається на рельєфно виписаному загальному тлі. Віктор і Ониська люблять одне одного, про це знає все село, а тим часом гордість заважає комусь із них першому зізнатися в своїх почуттях. Зрештою Віктор навіть приходить «сватацця», але робить це так незграбно й водночас із потерпанням за свою пиху, що таки одержує одкоша: «Він пішов згорбившись, ніби й справді ніс на своїх плечах підводу гарбузів. Ониська ридала над вишиванням» [4, с.245]. Василь Симоненко у новелі надає пейзажу сугестивного значення, природа вбирає в себе й відтворює настрої й почуття героїв: тривожність, неспокій, вагання перед вирішальним життєвим етапом. Пейзажні описи нагнітають загальний фон оповіді: «Осінні світанки тривожні, як марення. Ониська заспаними очима обмацувала їх сиву бездонність і пірнала в їхню тривогу. По дорозі до ферми вона додивлялася свої дівочі сни» [4, с.245]. Метафори «обмацувала», «пірнала» семантично доповнюють одна одну у відтворенні розгубленості перед випробуванням коханням. Твір переповнений драматизмом, напругою між внутрішніми переживаннями героїв, які передаються й читачеві, та їхнім зовнішнім неадекватним виявом. На відміну од попереднього, це оповідання несе більшу частку життєвої вірогідності. Новела «Весілля Опанаса Крокви» ще один, зовсім незвичайний варіант драматичного розв'язання складних життєвих колізій в екстремальних умовах. Під хутором партизани застрелили трьох фашистів. За це есесівці погрожують знищити і старих, і малих, якщо не буде видано родичів партизан. І тоді «тисячолітній» Опанас Кроква зізнається, що то його сини «забили тих вилупків». На запитання есесівця, чи є в нього хтось дома, дід відповідає: «Була баба, та вмерла. А щоб тобі язик відсох! — висунулася з юрби сива жіноча постать, хіба на яке століття молодша від Опанаса. Живою мене до могили кладе, та ще й прилюдно. Не втечеш ти від мене, іроде, і на той світ!» [4, с.251]. Коли й баба підтвердила, що їхні діти в лісі, обох повісили на гігантському в'язі. Далі йдуть лаконічні авторські рядки: «Опанас Кроква зроду не мав дітей, а баба Орися, що поєдналася з ним вірьовкою, ніколи не була його дружиною. Кажуть, у юності вони дуже кохалися і хотіли побратись, але батьки не дозволили. Віддали Орисю за багатшою». Отут, напевне, варто було поставити крапку, але автор, як то часто траплялося і в його віршах, вдається до заключної плакатної сентенції, яка мало що додає до вже сказаного: «Може, це правда, а може, людська фантазія творить нову легенду про велику любов, яка вже на смертному одрі зачала нове життя» [4, с.252]. Оспівування вічності в коханні надає право назвати твір легендою в новелі. Дві неповних сторіночки займає у збірці новела «Чорна підкова». Проте в ній створено цілий світ посвоєму драматичний і зворушливий, світ зі своєю суперечкою, звіряннями, грозою і щасливим примиренням, який проживають юні закохані на лоні природи. Передгрозовий пейзаж налаштовує читача на динамічні, експресивні події: «Хмари повзли так низько, що перехожі несподівано виринали з них і так само несподівано тонули» [4, с.247]. На фоні цього небесного шторму з'являється світлий образ дівчина, яка «задерла голову, ніби хотіла протаранити очима... клубчасту похмурість» [4, с.247]. Очі її були «єдиними цятками серед передгрозової сірості», їх автор піднімає високо над усією буденністю й ницістю, показуючи духовно багате створіння. Очі ж хлопця приземлені: «Він важко, мов гирі, підняв свої очі і спідлоба глипнув на неї, але за мить... знову впали в траву» [4, с.247]. Перед нами розгортається конфлікт: духовно високе і низьке, прагматичне. Письменник вирішує конфлікт досить цікаво: романтичне, піднесене перемагає, бо «з хмар виринуло двоє» зовсім інших молодих закоханих, які уособлюють безтямне романтичне кохання, щастя і умовно примикають до «світлої» дівчини з першого ряду. Дощ у фіналі відіграє роль катарсису у відношеннях обох пар: першої розрив на благо, другої міцніше кохання. Лише остання фраза твору змушує ще раз повернутися до його заголовка і замислитись над його застережливою і навіть трагічною барвою: «Ті, що знаходять підкову, ніколи не думають про того, хто загубив її» [4, с.248]. Ця сентенція не просто афоризм, вона випливає з ситуації і є натяком на те, що двоє, які знайшли підкову щастя, можуть теж її загубити. А ось, очевидно, і той, що загубив, герой наступної новели «Він заважав їй спати». Це, напевне, працівник конструкторською бюро, творча людина. Ночами він щось креслить на кухні, курить і кашляє, заважаючи спати дружині. Коли він, нарешті, робить відкриття, це не виводить його Лі з лінивого сну та байдужості. Настає розрив. Посередником у примиренні виступає тесть, він же Гнатів начальник і головний конструктор: «Я сказав їй, що ти, може, повернешся до неї, коли вона проснеться. Тоді ти не заважатимеш їй спати». Уривчастими фразами в оповіданні добре передано атмосферу творчості та повсякденних клопотів, їх контраст і намагання гармонізувати недосконалий лад людських стосунків. Манера письма цікава: короткі називні речення й тяжінням до афористичності. Тематично примикає сюди твір «Бальзам». Це коротка симпатична новела, яку можна було б розглядати як розповідь про початок подружнього життя тієї ж пари, аби не інші імена героїв, Микола і Тоня. Новела, як і належить творам цього жанру, починається навальним введенням читача в дію: «Раптом у їхній медовий місяць ввірвався біль. З опухлою щокою, з каламутними, повними безсилого відчаю, очима тинявся він всю ніч по кімнаті і не знаходив собі місця» [4, с.292]. Далі йде психологічно достеменний опис божевільно довгої ночі, сповненої «примітивного зоологічного болю», та чаклування молодої дружини над різними домашніми мікстурами («Бальзам, звичайно, не допомагав, і хотілося нагодувати ним тьотю Нату, яка вигадала таку нікчемність» [4, с.292]). Фінал твору «ллє воду на млин» екстрасенсів, як сказали б недоброзичливці психотерапії. При читанні новел Василя Симоненка постійно відчуваєш їхні перегуки з поезією, мовби спостерігаєш підхід до того самого життєвого матеріалу з іншого боку: що вже було освоєно емоційно й виражено в ліриці, тепер піддається соціальнопсихологічній перевірці. Отже, в прозі В.Симоненка знаходимо типи, колізії, деталі, знайомі з його віршів. Наприклад, образ мудрого дідав новелі «Дума про діда» явно співзвучний з тим же образом у вірші «Дід умер». Ось рядки з вірша: Поховали старезного діда, закопали навішу землю святу. Він тепер вже не встане і ранком не піде із косою під гору круту... [4, с. 183]. І рядки з новели: «Сиджу під клунею, а дід на низу змагається з сонцем хто першим закінчить свої денні турботи. Довга тінь од горба вже облизує його ліву ногу, а права ше ступає по сонячній смужці. Гостра коса аж висвистує так не терпиться дідові докосити останню ручку і нарешті спочити» [4, с.253]. В обох творах рядки пронизані величезною любов'ю, повагою, гордістю за рідну людину, адже дід уособлював у сприйнятті автора найсвітлішу пам'ять, батьківське начало, допитливий розум, мудрість і пісенну душу народу Новела закінчується переходом від автобіографічних згадок до узагальнених роздумів, до зізнання в тому, що автор любить дідів, милується ними, бо це «жива мудрість, неписана історія нашого народу» [4, с.254]. На нихі йога сподівання про безперервність зв'язку поколінь: «Він посадить на коліна своє чорняве чи біляве безсмертячко, і воно, роззявивши ротика, слухатиме його простодушні оповіді, в яких переплететься дійсність і фантазія. І колись обов'язково проснеться в його душі дідова краса, і живитиме його дідова мудрість і дідова мова» [4, с.254]. Отже, перегук «Думи про діда» з поезією «Дід умер» не випадковий, бо засвідчує один з найголовніших критеріїв Симоненкової естетики бути правдивим як у деталях, так і в суті. Звичайно, поезія передбачає інші способи узагальнення, ніж проза, у першій автор досяг уже багато, до другої лише підступав. І коли уважно вчитуватися в сюжет, способи побудови конфлікту та окреслення характерів, легко помітити, як Симоненко набував досвіду: у нього поступово зникає опис, натомість з'являються психологічні колізії, що не потребують авторського пояснення і розтлумачення. Зав'язь психологізму виразно виявляється в новелах «Він заважав спати», «Чорна підкова», «Бальзам». Письменник шукав психологічно найдостовірнішого вирішення конфлікту, що показав у новелі «Психологічний поєдинок». Гурт молодих «невизнаних геніїв» зібрався на квартирі одного з них, і от виникає ідея влаштувати конкурс: логічно обґрунтувати ситуацію прощання двох закоханих. Вона просила провести її додому пішки, а не їхати автобусом. І ось з'являються різні версії. Але найточніше і найдостовірніше пояснення, яке диктує логіка закоханого серця, це присуд самої дівчини: «...Я просила хлопця, щоб він не їхав автобусом, бо хотіла, щоб стояв він зі мною до світанку» [4, с.279]. Дослідник творчості В.Симоненка А.Ткаченко вбачає сенс «Психологічного поєдинку» в «аспекті дослідження психології творчості, проникнення в своєрідну атмосферу розкутої художньої гризмагання, самоіронії та само пародіювання...» [5, с. 168]. Це так, на грізмаганні побудований сюжет, та водночас тут через сюжет окреслена проблема внутрішнього вибору самого автора в розв'язанні психологічного конфлікту, яка щоразу постає перед ним.В творчому доробку Василя Симоненка твори, які сьогодні можемо назвати класичними. Справедливо стверджує дослідник В.Пахаренко: «Феномен Симоненка зумовили насамперед чотири щільно взаємопов'язані риси його духовного світу щирість, талант, патріотизм, мужність» [З, с.9]. Новели письменника з'явилися тоді, коли проза у «шістдесятників» тількитільки зароджувалася, і гармонійно вписуються у той напрям, в якому вона розвивалася згодом. Список використаних джерел: Ільницький, М. У фокусі віддзеркалень: Статті. Портрети. Спогади / М. Ільницький. Львів : Львівський національний університет імені Івана Франка, 2005.522 с. Гончар, О. Витязь молодої української поезії: Передмова / О. Гончар // Симоненко В. А. Лебеді материнства: Поезія. Проза. К. : Молодь, 1991. С. 318. Пахаренко, В. Як він ішов... Духовний профіль Василя Симоненка на тлі його доби / В. Пахаренко. Черкаси : БрамаУкраїна, 2004. 52 с. Симоненко, В. Лебеді материнства: Поезія. Проза / В. Симоненко. К. : Молодь, 1991.546 с. Ткаченко, А. Василь Симоненко: Нарис життя і творчості / А. Ткаченко. К. : Дніпро, 1990. 312 с. Summary In this paper the peculiarities of poetics novels Basil Symonenko considered oeuvre to the context of the Ukrainian literary process. Key words: poetry, genre, short story, romanticism, suggestion. Одержано 4 жовтня 2010 року | |
| Переглядів: 2102 | |
| Всього коментарів: 0 | |