| Головна » Статті » Українська Література | [ Додати статтю ] |
ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ ДРУЖБИ: ІВАН ОГІЄНКО ТА Б.-І. АНТОНИЧ
|
УДК 001(477)(092)+821.161.2(092) Сохдцькд Є.І. До 100-річчя від дня народження Б.-І. Антонича (1909-2009рр.) ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ ДРУЖБИ: ІВАН ОГІЄНКО ТА Б.-І. АНТОНИЧ У статті наводяться конкретні факти творчих взаємозв'язків Івана Огієнка та Богдана- Ігоря Антонича. Ключові слова і словосполучення: національно зорієнтована культура, знавець української мови, творчий вплив, символ національного відродження, пієтет. "Треба вилікувати найперше нездорові основи нашої епохи" (Б.-І. Антонич) "Служити народові - то служити Богові" (Іван Огієнко) Ці два мотто посутньо відбивають суть діяльності двох Великих Українців, злет яких припадає на міжвоєнні часи - 30-ті роки ХХ ст. - на території довоєнної Польщі. В 30-х роках у її столиці Варшаві емігрант Івана Огієнко, екс-міністр УНР, видає свої часописи "Рідна мова" (1933-1939 рр.) і "Наша культура" (1935-1937 рр.), а Б.-І. Антонич видає у Львові свої прижиттєві збірки "Привітання життя" (1931), "Три перстені" (1934) та "Книга Лева" (1936) [дві збірки - "Зелена Євангелія" і "Ротації" - вийшли посмертно 1937 року]. Уже перша поетична книжка Б.-І.Антонича "Привітання життя" привернула до нього увагу львівської громадськості, а друга - "Три перстені" - кваліфікується дослідниками як видатна подія, яка поставила Б.-І. Антонича в перший ряд західноукраїнських письменників. У ній, за влучним спостереженням Д.Павличка, уже яскраво проявилися такі визначальні риси його таланту, як "всі малярські риси, філософські розгалуження, блискучі мовні перемоги його поезії" [27, 15]. За збірку "Три перстені" Б.-І. Антонич був удостоєний літературної премії Товариства письменників і журналістів. При її врученні 31 січня 1935 року він сказав: "Я сам у своїх поезіях підкреслюю свою національну (вид. моє - Є.С.) і навіть расову приналежність не тільки в змісті, але що важніше - ще у формі" [16, 165] Отож, оце визначальне, стрижневе, найменоване національним, і приваблювало І.Огієнка у поезії Антонича. Саме про збірку "Три літа" відгукнувся Іван Огієнко у своїй "Нашій культурі", часописі, який, за твердженням дослідника української преси, займав поважне місце в пресі "українського позасовєтського простору" [14, 327]. Він був задуманий передусім як "вільний науковий", а також як "незалежний., що вільно сіяв би національну науку серед широких верств нашої інтелігенції" [23, 75]. З самого початку журнал прагнув бути елітарним, бути творцем високохудожньої національно зорієнтованої культури. "Тільки духова культура, - писав його редактор і видавець Іван Огієнко, - творить правдиву національну еліту - духово міцну, етично здорову, в житті витривалу й національно карну" [22, 337]. Іван Огієнко надавав журналу виразно державницького й націєтворчого характеру, що було зрозумілим й виправданим для української діаспори в міжвоєнні часи. Радянська Україна розцінювалася ним як підневільна держава, держава, притлумлена більшовицьким чоботом. Тому, важливим видається Огієнкове твердження: "Для недержавного народу духова культура грає величезну ролю, бо власне нею він може перевищувати народ, що політично підбив його. З історії маємо немало прикладів, коли фізично сильніший народ підбивав собі народ із більшою духовою культурою, але довго володіти ним не міг: духова культура (вид. моє - Є.С.) завжди перемагає" [22, 338]. Огієнкові програмні постулати проявилися й в його оцінках збірки "Три перстені". Рецензія І.Огієнка на збірку "Три перстені" була продовженням тих оцінок, які висловлювалися ним на адресу поета ще в 1935 у журналі "Рідна мова" (Ч. 6) - "Мова Богдана-Ігоря Антонича" (С. 255-262). Матеріал збірки дав привід І. Огієнкові сказати високі слова похвали поетові за те, що його мова чисто літературна, щиро наддніпрянська [26, 255]. Ця риса імпонувала ідеологічний платформі І.Огієнка як соборника і націєтворця. Врадуваний талантом Антонича І.Огієнко констатує: "Віднині Україна культурною мовою, цебто найголовнішою, стає єдиною Нацією" [28, 255]. Мова Б.-І.Антонича, на думку І.Огієнка, є наочною реалізацією його гасла: для одного народу одна літературна мова. "Мовне чудо над Полтвою" (річка у центрі Львова. - Є.С.) - так образно визначив суть поетичної мови поета І.Огієнко [28, 255]. Знаємо, що неспроста Б.-І.Антонич здобув такий високий титул від глибокого знавця української мови І. Огієнка. За спогадами Ірини Вільде, під час навчання у Львівському університеті йому було важко зблизитися з радикальними студентами-українцями через свій лемківський діалект - дівчата "бокували зразу від нього, вважаючи його за поляка, що робиться "приємним" для нас, українок" [5, 61]. Та він уперто вивчав українську літературну мову, українську і світову літератури, слов'янські мови, мову англійську, німецьку, іспанську, виписував незнайомі слова, синоніми, метафори, конспектував праці з історії літератури, філософії, мистецтва, перекладав і писав вірші. Збереглися сотні карток, в яких Антонич записував цікаві фрази з творів українських письменників, розставляв наголоси. Був членом гуртка студентів-українців при науковій секції товариства "Прихильників освіти". Все назване в результаті привело до того, що Антонич так опанував українську літературну мову, що в знанні її перевершив друзів-галичан. За віршами багато хто вважав його за наддніпрянця, а потім із здивуванням питав: "Як, ви - лемко?" [17, 124]. До речі, Б.-І.Антонич, за спогадами його нареченої Ольги Олійник, високо цінив журнал "Рідна мова" І.Огієнка [26, 360]. Сумлінно і послідовно студіював кожний номер. Зберігав річники навіть тоді, коли опанував українську літературну мову так, як ніхто в Західній Україні. Вказуючи на журнал, за Ольгою Олійник, часто говорив: "Це спомин моїх перших років" [26, 360]. У згаданій рецензії, уміщеній у "Рідній мові", І.Огієнко дає високу наукову оцінку поетичній мові Б.-І.Антонича, вказує на її образність, прозорість порівнянь, красу епітетів ("сильні, глибокі, ясні, пахучі, сонячні, навіяні лемківською природою"), легкість рим, соковитість слова тощо. Наголошує І.Огієнко і на такій особливості мовлення поета, як дотримання в цілому загальноукраїнських літературних наголосів. Всі вказані особливості мови поета дали підстави назвати Б.- І.Антонича поетом з Божої ласки, творцем соборних цінностей, поетом "цілої України" [28, 262]. Тонко підмітив І.Огієнко й особливість світовідчуття поета, його пантеїзм: "Поет поєднувався з природою в одне неподільне ціле, а тому сприйняв особливий світогляд ("поганин я"), а плодом цього з'явилася чисто поетична мова" [28, 258]. Жанром "сильветки" (жанр для віншування) визначив І. Огієнко статтю про поезію Б.- І.Антонича під назвою "Соняшний поет Богдан-Ігор Антонич. Характеристика поетичної творчости" в "Нашій культурі" - 1936. - Кн.3 [22, 213-220]. Отож, жанр для доброго, привітного слова. Насамперед критик акцентує увагу на соборності як особливій цінності збірки та визначенні поета як "помітного письменника, що з ним мусимо рахуватися в українській літературі" [24, 213]. Основна увага І. Огієнка приділена визначенню складових, що визначає поетичний талант Богдана Антонича - лірика. Це насамперед безпосередність, щирість почуттів ("жодної натягненості, жодної видуманості тематики"), а також одухотворення неживої природи. Ключовим же словом для визначення своєрідності поета є Огієнкове слово "соняшний". Влучним є спостереження І. Огієнка: "Лемко, верховинець, наш поет виріс під гірським сонцем (підкреслення Огієнка - Є.С.), і воно стало йому провідною книгою буття, - цілий світ він бачив у сонці. "Жарким тюльпаном горіло сонце юним снам", а це й породило сонячну Антоничеву поезію, ту правдиву поезію, що, читаючи її, стає Вам сонячно на душі, як на Великдень у дитинстві, і ваша вбога хатина переповнюється осяйного світла, ніби сам Бог навістив її" [24, 216]. Останнє дає справедливі підстави сучасним дослідникам твердити про наявність біблійної естетики у творчості Б.-І.Антонича, про наявність у творах поганського та християнського начал [19, 83]. Мотив пізнання Всевишнього, прагнення гармонії з космосом, мотиви благовіщення і воскресіння, передчуття апокаліпсису, присутні в його творчості, свідчать про біблійну закоріненість його поезії. Особливо актуальними для тодішніх обставин (часи зневіри після поразки державницьких змагань) були похвали на адресу Б.-І.Антонича як поета оптимістичної настроєності та світлого світовідчуття. За І.Огієнком, його лірика "чиста, свіжа й бадьора", "п'янка й блискуча", його вірші шалені. Поет "душею відчув величезну цінність найбільшого Божого дару, - молодости, й по вінця переповнений цим щастям" [24, 214]. І далі: "О молодосте, ти одна незаплямована й хороша", і поет використовує її тим, що все зодягає в убрання світле, радісне й бадьоре" [24, 214]. У рецензії проявилася і така риса світогляду І. Огієнка, як глибока релігійність. Вказавши на пантеїстичну природу світовідчуття Б.-І.Антонича, І.Огієнко резонно ставить запитання: "Тільки зовсім непотрібно вживає Антонич модного слівця - поганин, як то роблять тепер і інші. Та чи ж християнство, особливо первісне, забороняє злитись із природою? Чи ж Христос не кохав палко природу? Чи не найкраща його наука не зв'язана з горами, річкою та морем? Чи поет, що створив Псалтиря, не співає пісень природи? Чи Антонич забув сотні щирих подвижників-християн, що кидали світ цей та йшли на природу? Чому наші давні монастирі були положені в найпоетичніших містах? Тільки з пізнавання величі й краси природи глибоко пізнаємо свого Бога, а для цього зовсім непотрібно ставати аж поганином?" [24, 215]. Цим, однак, не вичерпуються зауваження І.Огієнка глибоко шанованому поетові. Промовистими для позицій І.Огієнка-державника є його міркування з приводу громадянської позиції поета. Не заперечуючи наявності соціальних мотивів в його поезії ("задумана країна", "відвічна лемківська нужда"), І.Огієнко висловлює побажання, щоб поет викристалізувався як поет-громадянин. На думку вченого, поет-громадянин поки що лише "визирає несміло" з-поза "Трьох перстенів". Талановиті вірші Антонича, на глибоке переконання І. Огієнка, поки що лише для вибраних. Таке твердження І.Огієнка потребує роз'яснення. "Поезія для вибраних" - це суща правда. Бо справді, це була творчість талановитого інтелігента, людини високоосвіченої, яким був сам Б.- І.Антонич. З дипломом магістра філософії закінчив філологічний (чи тоді називали філософський) факультет Львівського університету під керівництвом професора Г.Гертнера. Як здібного студента його мали послати на державний кошт у Болгарію для поглибленого вивчення слов'янських мов, а натомість поїхав син впливових батьків. Був членом АНУМ - Асоціації незалежних українських митців, редагував журнал "Дажбог", його вважали справедливо найбільшим західноукраїнським письменником після І. Франка. Щодо громадянських позицій Б.-І.Антонича, то тут треба, перш за все, звернутися до тверджень самого поета. Він повсякчас наголошував, що він - поет національний. Був переконаний: "... митець повинен служити передусім хвалі своєї Батьківщини". Попри декларовану "аполітичність", Антонич повсякчас наголошував, що він поет - національний і йшов своєю творчістю "на з'єднання з громадянськими позиціями української класичної поезії" [27, 57]. Тому й звертався до Шевченка, до його слова, яке для нього "за бронзу й за мідь тривкіше". Шевченко для нього "вогонь, людина, буря", людина, що "дивиться в столітню далеч" ("Країна благовіщення"). А Франка називав "учителем і поетом, виховником, будівничим", який навчав "шляхи майбутнього в мету спрямувати сміло". В уже згадуваній промові з нагоди присудження поетові премії Товариства письменників і журналістів він підкреслював свою "національну приналежність" не лише у змісті, а й у формі. За афішовану безідейність "діставалося" Антоничеві й зліва, й справа. Прокомуністично налаштований О.Гаврилюк у статті "Пани і паничі" над "Кобзарем" ставив його поряд з поетами національно тенденційними, ідейність яких він кваліфікував як буржуазну ідейність [27, 57]. Антонич вважав, що мистецтво є "суспільною вартістю", а отже - і "національною вартістю". У статті "Національне мистецтво" він писав: "Митець є тоді національним, коли признає свою приналежність до даної нації та відчуває співзвучність своєї психіки із збірною психікою свого народу" [2, 475]. У його наступній збірці "Книга Лева" (1936) (її не враховував І.Огієнко, бо свою сильветку написав ще у травні 1935р.) є вірш "Батьківщина", в ньому Б.-І.Антонич відверто декларує свою життєву, громадянську позицію: Слухай: Батьківщина свого сина кличе найпростішим, неповторним, вічним словом [1, 475]. До речі, вірш "Батьківщина" був опублікований в "НК" [1935. - Кн.3. - С.180]. У цій збірці поет вміщує вірш "Слово до розстріляних", пройнятий гіркою печаллю з приводу жорстокої розправи сталінськими опричниками над українськими письменниками 1934 року. Захоплюється звитяжництвом юних героїв Крут, засуджує агресію фашистської Італії. Безперечно, І.Огієнко все не знав, але його ідеологічні імперативи диктували інше. Перш за все він дбав про націєтворчість, про гартування українського духу, без якого неможливе відродження нації. Тому зрозуміле його зауваження: "Поет мусить служити не тільки чистій поезії, але й безталанній українській Нації - цього не вільно нікому ані на хвилину забувати. А поки що - Антонич іще далекий від цього: тематика в нього інтернаціональна, для нашої Нації не будівна. Це поезія для вибраних" [24, 219]. І далі у прикінцевому твердженні статті читаємо: "Сьогодні, коли всі свідомі українські сили мусимо скупчити для здобуття щастя нашому Народові, мусять наші поети взяти в цьому найвидатнішу роль. Нехай власне вони вогненним своїм словом запалять нам народного духа, освітять нашу путь грядущу й повернуть народ до кращої долі. Тематика чистої лірики потрібна нам на свято, а нас же, поки що, огортує тяжкий і суворий будень. Глибоко віримо, що багато з наших сучасних поетів, а серед них і соняшний Антонич, незабаром викрешуть і громадський вогонь, і щиронаціональні мотиви. Бо український поет найперше мусить бути патріотом-громадянином" [24, 220]. Отже, зауваження про недостатню громадянськість (читай: виразну національну тенденційність) Б.-І.Антонича було складовою цільної ідеології І.Огієнка. Хоча у програмних статтях він декларував свою позапартійність чи то поетичну незаангажованість, однак постійно виконував свою місію будителя народного духу, служив національній ідеї. Правда, свій своєрідний "докір" Б.-І.Антоничу Огієнко згладив великою похвалою поета з приводу поеми "Пісня про ізгою" ("Дажбог" 1932) і поезії "Уривок". Остання була видрукувана у "НК" ще у 1935 р. (№2). Останніми рядками поезії є слова: Мій сон, мій голос неспокійний в моїй трагічній батьківщині [19, 118]. Про них І. Огієнко сказав, що "останнім рядком поет надав яскравої патріотичності цілому віршові" [24, 220]. Крім критичних відгуків про Б.-І.Антонича, І.Огієнко вміщував у своєму журналі чимало його поезій. Всього їх було надруковано 15. За роками: 1935 - 9, 1936 - 6. Отже, 1935 був роком інтенсивного друку доробку Б.-І.Антонича. Продуманим був підбір його поезій для публікації - це переважно твори своєрідного Антоничевого патріотизму, патріотизму, замішаного на любові й щемному смуткові за рідною землею ("трагічна батьківщина", "земля батьківська", "село у вільхах і ліщині", "де на дахах червона черепиця", "клятьба бездоганна", "жовті косатні"), є й вірші глибоко ліричні, передусім пейзажні ("Черемховий вірш", "Косовиця") чи інтимний ("Нелюб"). Поезії Б.-І.Антонича друкувалися поряд з віршами С.Черкасенка, Б.Лисянського, віршами виразно антисовєтського спрямування. І. Огієнко творив світ справжньої української культури, не зламаною репресивною системою сталінщини. Уже згадуваний вірш Антонича "Уривок" вдало "сусідив" з раніше видрукуваною поезією не менш шанованого І.Огієнком С.Черкасенка "Сонце з України". Тут теж образ маємо сонця, образ, який домінуючий у Б.-І.Антонича: Щоранку я вітаю Сонця схід, Я жду його ще з ночі, як омани. Встаю, кричу назустріч: "Ти звідтіль, З далекої моєї України, Де виє ще червона заметіль Свої пекельні, дикі "октябрини!" [13, 74]. І даремно раділи марксистськи налаштовані радянські критики з приводу виїзду за кордон І.Огієнка, бо він, мовляв, представляв стару культуру. Зокрема, В.Коряк твердив: "Та не тільки в огні революції спопеліла українська культура, не тільки з Огієнками виїхала за кордон. Вона вмерла від старечої хороби Неньки-України. З нею вмерло старе - українське мистецтво, отже, й література" [13, 74]. Прийом наступності, спадкоємності, що є важливою підвалиною національного літературно- естетичного процесу, характерний для творчої діяльності І.Огієнка, зокрема й літературно- критичної. Свідченням чого є й характеристика творчості Б.-І.Антонича, де вдало поєднуються соціальні та естетичні критерії у підході до літературних явищ, що властиве було справжній науці дорадянського часу. У часи, коли у літературно-критичному житті підсовєтської України остаточно утверджується одномірний марксистський ідеологізм шляхом нищення шкіл та напрямів, коли "вільна об'єктивна думка підпорядковується партійним наказам і критика переходить одверто на партійного жандарма" [13, 107], критика Огієнка свідчила, що лише в умовах вільного розвитку можлива об'єктивна художня думка. Тому дивно, що ні прижиттєва, за винятком Л.Білецького, ні критика у відродженій Україні не залучає критичного доробку І.Огієнка, характеризуючи літературно-естетичну думку першої половини ХХ ст. [16; 18]. 5 липня 1937р., на 28-му році життя, Б.-І.Антонич, помер. Причина - ускладнення після операції на апендицит. Кончину свою він ніби передбачив: Вибираюся в далеку подорож, і рож не дасть мені ніхто, й не бажаю ні від кого я нічого, й вже ніщо мене не лякає [5, 67]. Вже по смерті, як згадувалося, вийшли збірка "Зелена Євангелія" (про неї поет особливо піклувався, навіть в час хвороби) і невеличка збірка урбаністичних поезій "Ротації" (обидві в 1937 р.). ... Пройшли роки. Нелегкими вони були в житті Івана Огієнка: поневіряння екс-міністра уряду Директорії в Польщі, безробіття, німецька окупація Холмщини, де проводить велику релігійно- просвітницьку роботу спочатку в чині архієпископа (1940 р.), згодом - митрополита Холмщини і Підляшшя (1944 р.). А далі: роки еміграційних поневірянь (Словенія, Польща, Відень, Лозанна в Швейцарії). На запрошення парафіян Свято-Покровського собору прибуває в м. Вінніпег (Канада) 19 вересня 1947 р. Стає настоятелем Собору Св. Покрови і плідно працює на цій посаді до 8 серпня 1951 р., тобто того дня, коли його обрали першоієрархом Української Греко-Православної Церкви в Канаді. Нарешті Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) одержує можливість спокійно працювати, займатися науковою та просвітницькою діяльністю. Він засновує видавництво "Наша культура", місячники "Слово істини" (1947-1951 рр.), "Нашу культуру" (1951-1953 рр.), згодом - "Віру й культуру" (1953-1967 рр.). На сторінках останнього відновлюється Антоничеве ім'я, актуалізується його поезія. Початком відродженої "дружби" став лист колишньої нареченої Б.-І.Антонича Ольги Ксєнжопольської (тепер у заміжжі Олійник), уміщений у журналі "Віра й культура" (1957. - Ч.2). Він складався з трьох частин. У І-шій частині Ольга Ксєнжопольська зверталася до Митрополита Іларіона: "Проф. І. Огієнко і Б.Антонич. Ваше Преосвященство! Цілком випадково попало мені до рук "Вільне Слово" з дня 29-го червня 1957-го року, в якому побачила Вашу знімку. Я душе цьому зраділа, й опанувало мене таке дивне зворушення, над яким годі запанувати, як над ударами власного серця. Коли скажу при цьому, що я є бувшою нареченою Богдана Ігоря Антонича, якого Ви так високо цінили, як поета, - тоді вповні ясним стане моя велика радість зо свідомости, що Ви, Ваше Високопреосвященство, живете! Хочу Вам пригадатися, бо я мала щастя пізнати Вас особисто. Це було давно. В селі Терятині, Грубешівського повіту. Там була велика церковна урочистість, на яку Ви приїхали з Холма, і на Вашу честь відбулося скромне, але щире прийняття у о. Широцького. Пригадуєте? Тоді, власне, я мала щастя сидіти поруч Вас біля стола, і ми багато говорили про Богдана Ігоря Антонича і про його поетичну творчість. Цієї розмови до смерти не забуду, бо від цілого ряду літ, ані перед тим, ані потім, - з ніким подібної не вела. Польща. О. К. " [6, 19] У ІІ - подавалася хронологічна канва життєтворчості поета, складена Ольгою Олійник (його "Олечкою", як любовно він називав її Б.-І.Антонич). У ІІІ - тексти (уривки з поезій Б.-І.Антонича, написані після збірки "Три перстені"), датовані 1935 р.: "Уривок" (вище зазначалося, що був опублікований ще у варшавській "Нашій культурі". - 1935. - №2), "Забута земля", "Вітер століть", "Весільна" (з підзаголовком "Для Олечки") і "Жив і вмер забутий". Не відомо, хто здійснював цю підбірку, але вона виявилася напрочуд цільною і промовистою. Наскрізною є виразно патріотична ідея, глашатаєм і носієм якої був Іван Огієнко все життя, а в канадський період зокрема. Антоничеве слово - це пісня рідній забутій землі ("Ця пісня серцю, наче камінь, а все ж її співати треба."), трагічній батьківщині - Україні (асоціація з розтерзаною Голодомором 1932-1933 р. Великою Україною). Органічно вплітається і підсилює ідею образ "вітру свободи": І вітер віє від століть крилатий, вільний і неспинний, і вчить свободи, туги вчить за чимсь незнаним і нестримним. І повторює нам прибитим у зривах, страчених намарно, і що життя ніяк спинити, і що життя це не казарма [5, 20]. Громадянські мотиви змінюються ліричними, трепетно зворушливими, пройнятими світлим високим почуттям кохання ("Весільна. Для Олечки"): Послухай: б'є весільний бубон і клени клоняться, мов пави. В твоє волосся, моя люба, заплівся місяць кучерявий. Чому пригасла скрипка трохи, чому тремтить твоя долоня? Ніч срібним сяйвом, наче лихом, обмотує підкови коням [5, 21]. Завершує підбірку моторошний своєю ірраціональністю, передчуттям вічного спокою поета поезія "Жив і вмер забутий": А ти, як завжди, сам в пустелі світу лютій й оцінять марно, скупо, точно і тверезо. А ти, як завжди, будеш сам під сонця гострим лезом й складуть надгробка напис: жив і вмер забутий [5, 21]. У наступному номері "Віри й культури" (1957. - Ч.3 (51)) вміщена уже об'ємна стаття О.Олійник-Ксєнжопольської "Весни розспіваної князь". Поет Ігор Антонич і проф. д-р Іван Огієнко". Вона приурочувалася передусім ювілею І.Огієнка - його 75-річчю, яке широко відзначалося українськими громадами Канади. У вінок ювілею вплітає свої слова пані Ольга: "Так зложилося, що 20-ліття смерти поета [1937 р.] весни, життя, природи Богдана Ігоря Антонича припадає саме в 75-ліття життя Проф. Д-ра Огієнка. Тому прошу прийняти тих кілька слів, Високодостойний і Дорогий Ювіляте, від бувшої нареченої поета, як від нього самого, що говорив: "Мій дім не тут. Мабуть, аж за зорею", а тут був тільки, як ми всі, "принагідним гостем". Польща. - 17, ХІІ. 1957" [6, 14]. Про це йшлося у преамбулі до статті. Уся стаття - всуціль невідомий в "антоничезнавстві" матеріал щодо великого впливу І. Огієнка на плекання поетом культури слова. Згадуються і приватні розмови (отож, зустрічалися?), і листування. У понятті "вплив" І.Огієнка на Б.-І.Антонича можна виділити кілька моментів. Перший. Сумлінне студіювання Б.-І.Антоничем кожного номера варшавського видання І.Огієнка "Рідна мова". Він збирає і зберігає всі річники навіть і тоді, коли вже добре опанував літературну мову. "Не раз говорив, - зазначає п.Ольга, - вказуючи на журнал: - "Це спомин моїх перших кроків" [7, 14]. Другий. Особисті взаємозв'язки з І.Огієнком, чим Антонич дуже тішився. Читаємо: "Це було просто зворушуюче, що Антонич, ще навіть не дебютант у поезії, тішиться такою нещоденною симпатією у Високодостойного й Дорогого Ювілята. Поет ніколи цього не забував, а по виданні першої збірки "Привітання життя" в 1931 р., про яку заговорила критика, для нього дуже важливим було слово Проф. Огієнка. І це слово прийшло, - сердечне, з душі, "Пишіть, у Вас талант! А мову Ви чудово опанували" [7, 15]. Згадує п.Ольга і про листа, надісланого І.Огієнком Б.-І.Антоничу, в якому висловлюється подяка за надіслану йому збірку "Три перстені" (1934) поета. Цим, можна здогадуватися, і була зумовлена поява рецензії на неї в "Нашій культурі" (1936. - Кн. 3). Лист має дату: Варшава. 12. IV. 1935 р. Наводиться уривок з нього: "Цілу Вашу ласкаво прислану збірочку випив, як мід найвибагливіший! Весняна казка, що тільки хіба виплете сонце з мерехливої землі. Як, - Ви лемко? Ви не киянин? "З трави неждано скочить сонце, немов сполохне лоша". З лемка може статись правдивий наддніпрянець?" [7, 16]. Слава цілком заслужено настигає "хлопчину з сонцем на плечах". Поет багато творить, ніби передчуваючи скорий кінець, старається використати кожен день. Надсилає свої поезії у львівські журнали "Ми", "Назустріч", варшавську "Нашу культуру", редаговану І.Огієнком. Як уже згадувалось, в останньому їх було видруковано 15. Переважна більшість з них - національно зорієнтовані, високо патріотичні, питомо антоничеві "щирі ліричні перлини", як напише згодом І.Огієнко в некролозі його пам'яті [25, 67]. Ось деякі з них: "Дахи" ("калинова круча"), "Черемховий вірш" ("рослинна мудрість", "книги столисті"), "Косовиця" ("слова співучих сіножатей"), "Батьківщина" ("Батьківщина свого сина кличе", "жовті косатні цвітуть на мокрих луках"), "Поворот" ("Тут я у кучерявій траві / під вільхами і сонцем народився"), "Черемхи" (Моя країно верховинна, - / ні, не забуть твоїх черемх,"), "Країна благовіщення" ("Завія зелені, пожежа зелені, / і квіття курява, і солов'їні схлипи"; "Шевченко йде - вогонь, людина, буря / і дивиться в столітню далеч") та ін. Апогеєм цих добрих стосунків й стала Огієнкова рецензія на збірку "Три перстені" (1936. - Кн.3/12). Про неї він повідомляє Б.-І.Антонича у листі від 2.ІІІ.1936 р.: "Наша культура", щоб пошанувати Ваш видатний ліричний талант і щоб звернути на те більшу увагу громадянства, дає в кн.3 ц.р. окрему мою статтю. Цю статтю в коректі я відіслав Вам, і Ви певно вже перечитали її. Прийміть її від мене, як знак моєї пошани до Вашого такого небуденного поетичного таланту!" [7, 16]. Яка культура взаємин! Взірець шанобливого ставлення до таланту! 54-літній професор, визнаний діяч національного руху і молодий поет! Явище, симптоматичне для І.Огієнка, людини, що сповідувала і навчала християнських чеснот. Третій. Хочеться стверджувати, що єднали двох мужів не лише творчі стосунки, а якісь вищі благоговійні флюїди, відчутні їм обом, небуденним і яскравим особистостям. Доказом можуть бути спогади Ольги Олійник щодо перспектив видання збірки "Зелена Євангелія". Поетові, який захворів після операції, дуже хотілося бачити її скоріше видрукованою, тому постало питання про мецената- видавця (збірка вийшла уже по смерті поета). Читаємо: "Олечко, пам'ятай, - звернувся до мене зо своєю сердечною усмішкою, - говорю при свідках: як будеш мати труднощі з виданням "Зеленої Євангелії", то звернися, може, до Лясовського (маляр-мислитель, приятель покійного) або до Пеленського (помагав пізніше при виданні), а якби вони відмовили помочі, то до Проф. Огієнка. Він напевно не відмовить!" (вид. моє - Є.С.) [7, 16]. Який високий ступінь довіри та вияв справжньої, ніби синівської любові та поваги до І.Огієнка! Можна припустити, що просторе цитування Огієнком спогадів Ольги Олійник-Ксєнжопольської було водночас і виявом його пошани та любові до світлої постаті поета. Через кілька років на сторінках "Віри й культури" появляється нова стаття О.Олійник "Поет Богдан-Ігор Антонич в очах товаришів по перу" (1960. - Ч.9 (81). - С.12-16), в якій знову акцентується увага на "рішучому впливі" І.Огієнка на творче зростання Антонича: "Власне його [І.Огієнка] цінні мовні вказівки, дружні поради і особисте заінтересування молодим незнаним поетом мали чи не рішучий (вид.моє -Є.С.) вплив на подальший творчий шлях Антонича. Журнали "Рідна мова" і "Наша культура", які видавав д-р І.Огієнко у Варшаві, були, як признавав сам Антонич, його першою школою української мови" [7, 13]. Роки хрущовської відлиги в підрадянській Україні торкнулися й Б.-І.Антонича. Аполітичний поет, не затребуваний (вірніше, відкинутий тоталітарною ідеологією), потроху "проникає" в атмосферу українського культурного життя. Чутливий до значущих новин у материковій Україні, І.Огієнко подає на них інформацію на сторінках свого часопису. У рубриці "Хроніка українського культурного життя. Інше" зазначено: "Як повідомляє "Літературна Україна", у Львівському Будинку Актора відбувся літературний вечір, присвячений пам'яті Богдана-Ігоря Антонича. Із спогадами виступила письменниця Ірина Вільде. Читці декламували вірші "Батьківщина", "Балади Лемківщини", "Тесля слова". Наступного дня на могилу поета покладено квітки" [12, 3]. Йдеться про 1964 рік. Виступ Ірини Вільде був знаменним. Адже ще за життя вона благоговіла перед Антоничем, була його палкою шанувальницею, запрошувала до коломийського "Світу молоді", з яким співробітничала. "Вістка про смерть Богдана зробила на мене тим жахливіше враження, - писала вона, - що я довідалася про цю болючу подію аж у три тижні пізніше від дня катастрофи. Я досі не можу дарувати собі, як я могла з таким легким серцем ходити по світі, мати такі безтурботні, сонячні дні в той час, як могила цього "мого" поета була ще свіжа" [5, 65]. З нагоди одержання Антоничем другої літературної премії (від католицької акції за збірку "Книга Лева" (1936)) Ірина Вільде писала поету у листі від 9.ІІІ.1937 р.: "Дуже тішуся, що оце вдруге вже зустріло Вас таке відзначення. Я страшенно закохана у Ваших поезіях та багато вмію "Вас" напам'ять. А вже Ваші метафори, — ні, їм нема пари в нашій літературі (вид.моє - Є.С.). Щиро-щиро гратулюю, Товаришу!" [11, 16]. Справді дивовижними за асоціативністю і неповторністю вираження називала молода письменниця такі, приміром, Антоничеві метафоричні вислови: ... в сонці міст рудий хребет ліниво гріє, наче велетенський кіт, що в сні ледачім очі щулить. Або: "корчма, мов кущ, що родить зорі, свічами палиться вночі"; "весна весільна і п'янлива, червоний клен, мов стяг"; "як символ злиднів, виростає / голодне зілля - лобода" та ін. [4, 62-63]. Після прочитання збірки "Три перстені" (1934 р.) Ірина Вільде писала поетові: "Так, Богдане, правду казала Кобилянська, що "поети й артисти творять поранкові душі". Вашими поезіями впиваюся, як музикою, і не може мені в голові вміститись, як хтось може їх не розуміти" [11, 14]. Отож участь Ірини Вільде у вечорі на пошану Антонича була логічно вмотивованою і зрозумілою, упродовж життя поет залишався для неї мірилом високого таланту й художньої виразності. Огієнкове повідомлення про львівський вечір пошани Б.-І.Антонича (1964) видається вельми цікавим. Воно повинно увійти в літературний обіг, бо здебільшого "повернення" Б.-І.Антонича пов'язують з періодом горбачовської перебудови, зокрема вечором, організованим Львівською організацією Спілки письменників України (тодішній її очільник Р.М.Лубківський) у приміщенні Львівського Клубу літераторів ім. Івана Франка (вул.Чернишевського, 17), 5 жовтня 1987 р. На адресу Р.М.Лубківського була надіслана телеграма за підписом першого секретаря правління Київської організації СПУ Івана Драча такого змісту: "Вельмишановні львів'яни! Щиро вітаємо учасників вечора пам'яті великого українського поета Богдана-Ігоря Антонича. Його яскрава зоря осяває простори Великої України. Серце його поезії б'ється в грудях молодих читачів над Дніпром. Уклін з київських гір за дорученням київських письменників" [8, 208]. Маємо на сторінках й іншу вагому згадку, не зафіксовану в ювілейному літературознавчому збірнику, присвяченому 80-річчю від дня народження Антонича. У вступній статті акад. Л.Новиченка "Розмова про Антонича" названо 1967 рік, коли радянський читач вперше познайомився з творчістю поета через книжку його віршів "Пісня про незнищенність матерії", укладену Д.Павличком. Вступну статтю Д.Павличка до збірки відомий академік назвав "першим у радянські часи розглядом поезії славного лемка" [8, 5]. Заперечує це твердження, вміщений у "Вірі й культурі", допис все тієї п.Ольги Олійник (за підписом О.О.) від 12.ХІ.1963 р., у якому вона повідомляла митрополита Іларіона: "Хочу поділитися з Вами новиною, що вибрані поезії Богдана Антонича появилися друком в радянській Україні. А тут, у Польщі, я сама написала про Богдана в Українському Календарі на 1963 р. У тому ж Календарі видруковано кілька віршів Богдана" [10, 3]. Що то були за поезії? Відповідь на це питання можна знайти в передювілейній статті про Антонича "Богдан-Ігор Антонич: третє повернення. До майбутнього 100-річного ювілею Поета" Р.Лубківського, опублікований в "Літературній Україні" (13.ХІІ.2007р. - №48). Виявляється, за Р.Лубківським, першими "проривами" поезії Антонича в радянський український культурно-інформаційний простір були публікації його творів у журналі "Жовтень" (1964) та альманасі "День поезії" (1963). Отже, Ольга Олійник мала на увазі публікацію віршів Антонича в альманасі "День поезії". Жаль, що часописи І.Огієнка були заборонені в Україні (навіть ім'я не можна було згадувати"), тому не могли бути вагомими чинниками науково-літературного процесу. Повідомляла "Віра й Культура" у рубриці "Хроніка українського культурного життя" про проведений у клубі класиків при університеті Ґрент Форк, у Норт Дакоті (США), захід, приурочений 10-тим роковинам смерті "передчасно померлого талановитого молодого українського поета Богдана Ігоря Антонича" [8, 2]. Про живописний, всуціль метафоричний (у Д.Павличка "світанкова прозорість Антоничевого слова") стиль Антонича пише І.Огієнко у рецензії на роман Оксани Керч "Альбатроси", виданий 1957 р. у Буенос-Айресі. У творі виведено образи львівської "богеми" - художників, критиків, поетів, редакторів 1920-1940 рр. Серед змальованих осіб - Новаковський, Мих.Рудницький (Митницький), Дм.Донцов і поет Б.Антонич. Антонича виведено в образі Богдана Явора (віс!). Прізвище промовисте з огляду на особливості світосприйняття поета, тяжіння до "прапервісності", суцільного, за С.Гординським, "біологізму" його поезії. Чи не найкраще сказав про цю якість Антоничевого письма його сучасник, згодом відомий критик М.Рудницький: "Антонича захопила природа, і він силкувався найти серед її голосів такі, що розбуджували б життєвий живчик, у нього трохи приспаний, і такі, що зміцнювали б пошану для її дивних таємниць. Планети, живини, постаті з міфології і тіні дивоглядних модерних машин заводили в його уяві не зовсім зрозумілий символічний танок" ("Діло" (Львів). - 1937. - 14 липня) [29, 77]. Як і у своїй варшавській "Нашій культурі" (1935-1937), І.Огієнко вміщує у "Вірі й культурі" тексти поезій Антонича. Це поезії "Зозуля" і "Мій цех". Перша - типова Антоничева залюбленість у природу ("роса сріблилась на малинах, / Хлоп'я молилось до весни,"), друга - про таємниці поетичного натхнення поета ("Співна сокира й гостре долото / Формують глину слів і дерево музики. / Цей світ - хмільної пісні полотно, / Митцеві замалий - для теслі завеликий"). Поезія "Зозуля" опублікована у "Вірі й культурі" за 1959, "Мій цех" - за 1960 р. [9; 10]. Обидві із посмертної збірки Антонича "Зелена Євангелія" (1937). Вони не публікувалися в "Нашій культурі"; І.Огієнко не зраджував важливій журналістській рисі - не повторюватись, а вражати новизною. Отже, можна констатувати, що не спорадичне, а системне зацікавлення І.Огієнка творчістю Б.-І.Антонича сприяло утвердженню поета як символу національного відродження. Адже цій справі одержимо слугував і сам І.Огієнко усе життя: Я труду тяжкого і рук не жалів, І сіяв скрізь Слово Господнє, - Нехай же із щедро посіяних слів Уродить на щастя народнє! 27.Х.1959 р. [11, 12] Воістину "Свій до свого по своє"! Цей відомий слоган єднання українців повинен бути особливо зактуалізований і в наш час. Нехай лише пієтет і захоплення, а не ворожнеча і заздрість, як це буває часто, єднає великих людей. Це й слугуватиме запорукою стабільності громадянського суспільства. Список використаних джерел Антонич Б.-І. Пісня про незнищенність матерії. Поезії. - К.: Рад. письменник, 1967. - 451 с. Антонич Б.-І. Твори. - К.: Дніпро, 1998. - 519 с. Весни розспіваної князь. Слово про Антонича. Статті. Есе. Спогади. Листи. Поезії. - Львів: Каменяр, 1989. - 430 с. Вільде І. Образи й порівняння в поезії Богдана-Ігоря Антонича // Весни розспіваної князь. Слово про Антонича. Статті. Есе. Спогади. Листи. Поезії. - Львів: Каменяр, 1989. - С.61- 63. Вільде І. Богдан-Ігор Антонич не живе // Весни розспіваної князь. Слово про Антонича. Статті. Есе. Спогади. Листи. Поезії. - Львів: Каменяр, 1989. - С.65-67. Віра й культура. Місячник Української Богословської думки й культури. Орган Українського Наукового Богословського Товариства. - Вінніпег. - 1957. - Ч. 2 (50). - С.19-21. Віра й культура. Місячник Української Богословської думки й культури. Орган Українського Наукового Богословського Товариства. - Вінніпег. - 1957. - Ч. 3 (51). - С.14-16. Віра й культура. Місячник Української Богословської думки й культури. - Вінніпег. - - Ч.4(52). - С.2 (обкладинка). Віра й культура. Місячник Української Богословської думки й культури. - Вінніпег. - - Ч.8(68). - С.15; Віра й культура. Місячник Української Богословської думки й культури. - Вінніпег. - - Ч.3(75). - С.14. Віра й культура. Місячник Української Богословської думки й культури. - Вінніпег. - 1960. - Ч. 9 (81). - С.12-16. Віра й культура. Місячник Української Богословської думки й культури. - Вінніпег. - 1964. - Ч. 10 (130). - С. 3 (обкладинка). Гординський Я. Літературна критика підсовєтської України // Праці відділу українознавства [Українська Могилянсько-Мазепинська Академія Наук]. - Т.1. - Львів-Київ. - МСМХХХІХ. - 1939 [Передрук О.Горбача. - Мюнхен, 1988]. - 138 с. Животко А. Історія української преси. - К.: Наша наука і культура, 1999. - 360 с. Ільницький М. Критики і критерії. Літературно-критична думка в Західній Україні 20-30- х рр. ХХ ст. - Львів: ВНТЛ, 1998. - 148 с. Ільницький М. Поетичні школи в західноукраїнському літературному процесі 20-30-х рр. ХІХ ст. // Записки Наукового товариства імені Т.Шевченка. Праці філологічної секції. - Львів, 1990. - Т. ССХХІ. - С.156-170. Ільницький М. Четвертий перстень // Весни розспіваної князь. Слово про Антонича. Статті. Есе. Спогади. Листи. Поезії. - Львів: Каменяр, 1989. - С.119-161. Наєнко М. Історія українського літературознавства. Підручник. - К.: Вид-чий центр "Академія", 2001. - 360 с. Насмінчук Г. Біблійна естетика у творчості Б.-І.Антонича // Біблія і культура. - Чернівці. - 2000. - №1. - С.160-166. Наша культура. Науково-літературний місячник. - Варшава. - 1935. - Кн. 1. - С.45. Наша культура. Науково-літературний місячник. - Варшава. - 1935. - Кн. 2. - С.117- 118. Наша культура. Науково-літературний місячник. - Варшава. - 1935. - Кн. 6. - С.337- 343. Наша культура. Науково-літературний місячник. - Варшава. - 1936. - Кн. 1 (10). - С.75- 76. Наша культура. Науково-літературний місячник. - Варшава. - 1936. - Кн. 3 (12). - С.213- 220. Наша культура. Науково-літературний місячник. - Варшава. - 1937. - Кн. 8-9 (28-29). - С.367-368. Олійник (Ксєнжопольська) О. Забутий поет Лемківщини // Весни розспіваної князь Слово про Антонича. Статті. Есе. Спогади. Листи. Поезії. - Львів: Каменяр, 1989. - С.356-362. Павличко Д. Пісня про незнищенність матерії // Весни розспіваної князь. Слово про Антонича. Статті. Есе. Спогади. Листи. Поезії. - Львів: Каменяр, 1989. - С.11-61. Рідна мова. Науково-популярний місячник. - Варшава. - 1935. - Ч. 6 (31). - С.255-262. Рудницький Михайло. Посмертний поет // Весни розспіваної князь. Цит. вид. - Львів: Каменяр, 1989. - С.75-77. At clause the concrete facts of creative interrelations of Ivan Ohiyenko and Bohdan-Ihor Antonych are included. Key-words and word-combinations: the national focused culture, a master of the Ukrainian language, creative influence, a symbol of the national renewal, a piety. | |
| Переглядів: 847 | Коментарі: 1 | |
| Всього коментарів: 0 | |