| Головна » Статті » Українська Література | [ Додати статтю ] |
І. П. КОТЛЯРЕВСЬКИЙ
|
І. П. КОТЛЯРЕВСЬКИЙ Іван Петрович Котляревський жив і тво-рив в епоху великих суспільно-історичних перетворень, головним змістом яких були визрівання гострої кризи феодального су-спільства і перехід до нової, капіталістич-ної формації. Ідеологічне вираження гост-ра криза феодально-абсолютистського ладу дістала в могутньому ідейному русі XVIII ст.— Просвітництві, який охопив усі європейські країни. З розкладом феодаль-ного суспільства пов'язаний був і розпад «універсалізму» в галузі художнього мис-лення. У свідомості суспільно-економічних формацій докапіталістичного часу життя ні конкретної історичної епохи, ні певного суспільства чи окремого народу не мало суттєвого власного змісту, а розумілося лише як часткова модифікація одвічно по-вторюваної єдиної сутності. Виходячи з цього, склалися й провідні принципи ху-дожнього відображення дійсності, вічні й незмінні для всіх часів і народів. Однак ще в надрах цього художнього «універса-лізму» виникає рух, спрямований на тво-рення самобутнього національного мисте-цтва, вільного від пут нормативності, утверджуючого багатоманітність художніх форм і засобів, виникає розуміння індиві-дуальної творчості як спонтанного самови-явлення творчих начал митця, його есте-тичних уявлень, пов'язаних з національ-ними художніми традиціями і вимогами часу. Вираженням цих ідейно-естетичних тен-денцій і стала бурлескно-травестійна пое-ма І. Котляревського ”Енеїда”, яка вважає-ться першим твором нової української літератури. Три частини її під назвою «Энеида на малороссийский язьік, перелицованная Й.Котляревским» були видані в 1798 р. без відома автора у Петербурзі заходом колезького асесора М. Й. Парпури за участю Й. К. Каменецького. У 1808 р. з'являється друге видання перших трьох частин, а в 1809 р. поема виходить у чоти-рьох частинах, підготовлених до друку автором. Повністю «Енеїда» була видана в Харкові в 1842 р. За словами І. Франка, ще до Котлярев-ського «у нас було письменство і були писателі, було духовне життя, були люди, що сяк чи так вибігали думкою поза тісний круг буденних, матеріальних інтересів, сяк чи так шукали якихсь ідеалів і доріг для їх осягнення», але тільки від часу Котляревського українське письменство «приймає характер новочасної літератури, стає чимраз ближче реального життя, чим-раз відповідніше до його потреб. Хоча фабульною основою поеми Котля-ревського є «Енеїда» Вергілія, україн-ський автор іде своїм шляхом. У третій, п'ятій і шостій частинах «Енеїди» він дає зрозуміти, що його поема (письменник на-зиває її «казкою») не являє собою суто художнього вимислу, створеного за давні-ми правилами поетики, а базується на ре-альній дійсності і відтворює національні уявлення про неї. Вихідним матеріалом для нього є вітчизняна історія, народні звичаї і побут, власна точка зору при зображенні подій. Опозиційне ставлення автора до старих муз, якими, за його сло-вами, можна б укрити «зверху вниз Пар-нас», слід розуміти як заперечення по-ширеної тоді у мистецтві відірваної від життя класицистичної поетики. Він закли-кає собі на допомогу нову музу — «весе-лу, гарну, молодую». Слідування правді у змалюванні історичного життя і націо-нальних звичаїв висуває Котляревський і в ”Наталці Полтавці” на противагу п’єсі «Козак-стихотворец» О.Шаховського, який «взявся по-нашому і про нас писати, не бачивши зроду ні краю і не знавши обичаев і повір'я нашого». Настанова на художню правду, якою пройнята вся творчість Котляревського, стає у просвітителів одним з найважливі-ших аксіологічних принципів. І в «Енеіді», і в його п'єсах об'єктом художнього зобра-ження є національне життя, а головними персонажами, які втілюють богатирську велич і незнищенність духу, історичним оптимізм, відвагу і вірність обов'язку, ба-гатство і благородство душі, працьовитість, чесність і доброту,— представники простого народу. Так вимога правдивості мисте-цтва поєднується в Котляревського з прин-ципом народності, що, за словами Бєлін-ського, став «альфою і омегою нового пе-ріоду літератури». У процесі ідейно-естетичного освоєння і переробки «Енеїди» Вергілія Котлярев-ський, зберігаючи основні складники її фабульної основи, не тільки вводить у свою травестію новий зміст, який відбиває окремі епізоди історії українського народу та широко відображає його звичаї, віру-вання, побут і морально-етичні уявлен-ня, а й переосмислює художню тканину твору римського автора з позицій нового естетичної о відношення до дійсності. Ство-рену за класичними нормами і принципа-ми героїко-патетичну епопею Вергілія, пер-сонажі якої виступають як символи аб-страктних ідей благочестя і вірності обо-в'язку, пасивними виконавцями волі фату-му і богів, Котляревський перетворює на героїко-комічну простонародну «казку», розраховану на сприйняття найширшими читацькими колами. Таке переосмислення античного сюжету, його очуднення свідчили про народження нового типу художнього мислення, якому притаманне не тільки принципово інше ставлення до літературної фікції, а й поява нової проблематики, ідей і поглядів на життя, типів і ситуацій, нового Образного мислення, що виникли на матеріалі, взя-тому письменником з реальної дійсності. Письменник увів у літературу героя, відо-мого з українських народних казок, геро-їчного епосу, бурлескно-пародійних творів та інтермедій, який уособлює незнищенний життєрадісний дул, енергію і витривалість народних мас Ним у поемі виступає не лише Еней, а й сам народ. «Енеїда» Котляревського являє собою складну ідейно-художню систему, в якій народне світобачення переплітається з просвітительськими ідеями, комічне — з серйозним, знижене — з високим, героїч-ним. Діапазон принципів художнього уза-гальнення обіймає в поемі як фольклорні засоби, літературний етикет і художній канон давньої літератури, так і прийоми класицизму та просвітительського реаліз-му. За справедливим зауваженням О. І. Білецького, «незважаючи на свою комічну зовнішність», «Енеїда» Котляревського є твором «серйозним за своїм суспільним значенням» Суть її полягає не в паро-діюванні «Енеїди» Вергілія, не в бурлеск-но-комічному наслідуванні попередніх травестій римської епопеї (хоча художній досвід Скаррона, Блюмауера, Осипова — Котельницького певною мірою прислужив-ся Котляревському), а в намаганні віднай-ти гармонію між традиціями «природного» національного буття українського народу і новими суспільно-державними порядка-ми, які запанували на Україні в кінці XVIII ст., між народом і державою, між особистістю і суспільством, між окремим і загальним. Перехід від «природних» традицій на-родної самосвідомості, життєвим проявом яких була сфера патріархального народ-ного побуту і звичаїв, що дістала художнє відображення у фольклорі (зокрема, у на-родній сміховій культурі), до суспільної свідомості нового часу з його відокрем-ленням соціального життя від «природи» і «природного» життя людини яскраво ви-явився в «Енеїді» Котляревського у праг-ненні не тільки наблизити суспільні поряд-ки до розумного («природного») начала, а й подолати егоїстичність «природного» як окремого, підпорядкувати його інтере-сам «общого добра». Гармонію окремого і загального письменник бачить (у формі гумористично завуальованих натяків, алюзій), зокрема, у відновленні гетьманщини та її «нерегулярних» збройних сил. їх від-носна автономність щодо суспільного ціло-го (Російської держави), на думку автора, зовсім не суперечила б загальнодержав-ним інтересам. Навпаки, ці сили могли б успішно «справляти повинність», тобто ви-конувати службу по охороні імперії від зовнішніх ворогів. Ця ідея втілена в об-пазах Низа й Евріала, у патетичних словах про оборону «общого добра» («Де ющеє добро в упадку, Забудь отця, за-будь і матку, Лети Іювинность ісправлять...») та про любов до спільної вітчиз-ни («Любов к отчизні де гсроїть, Там.вража сила не устоїть»), у живописних картинах підготовки троянського війська до війни тощо. Концептуально в моделі особистості Котляревський близький до Вергілія, до ідеї підпорядкування «природного» особи-стого суспільному, державним інтересам («общому добру»), оскільки принцип під-порядкування окремого (особистого) за-гальному (державі, суспільному обов'язку) був представлений у Росії в самій ідеї «освіченого абсолютизму», починаючи з часів правління Петра І та в роки царю-вання Катерини II, яка удавала з себе прибічницю поглядів французьких просві-тителів. Ми бачимо особистість, яка мусить розчинитися в «общому добрі», через слу-жіння якому вона тільки і дістає сенс свого буття. Такий тип особистості є, зрозуміло про-екцією на людину структури централізова-ного феодального суспільства, яке не ці-кавиться її внутрішнім автономним світом і життєвими потребами. Держава як не-залежна і самостійна сила використовує індивіда для досягнення відчуженої від нього всезагальної мети. Цс, зокрема, вид-но в сцені оплакування Евріала його ма-тір'ю і у Вергілія, і у Котляревського В її тужливому голосінні звучить мотив самот-ності й безпорадності людини в чужому до її горя суспільстві, яке, вимагаючи від особистості жертв, не дає їй нічого на заміну. Але, оскільки така поведінка ма-тері Евріала деморалізує бойовий дух, отже, виступає як «егоїстична» щодо «за-гальної справи», вона має викликати не стільки співчуття, скільки осуд, у Котля-ревського — осміяння («кувікала, мов по-рося»). Як художник, який намагався слідувати правді життя, Котляревський в «Енеїді» показує, що реальний вияв «природного», справді людського при такій структурі су-спільства фактично лишається поза сфе-рою офіційного світу і може бути реалізо-ваний, по суті, всупереч моральному імпе-ративові «общого добра» Тому і сам Еней, і троянці не стільки поспішають з виконанням волі богів і до. І і, скільки у численних бенкетах та любовних пригодах задовольняють життєві потреби своєї «на-тури». Офіційному світові всезагальннх обов'язків, які наперед визначають особи-сту поведінку індивіда, об'єктивно проти-ставляється світ безпосередніх чуттєвих контактів як саморегулятор людської жит-тєдіяльності на засадах «природної» мора-лі, без втручання держави. Дії троянців навіть у бою випливають не з усвідомлен-ня ними провіденціальної місії Енея (до покладеного на них згори обов'язку вони скоріше ставляться іронічно, а то й не-гативно), а являють собою спонтанний вияв Історично вихованого їх бойового за-взяття, «природної» «сродності». Зрозуміло, що вільний вияв «природно-го» народного духу в часи Котляревського (у тій кріпосницькій дійсності, про яку Шевченко сказав: «Кругом неправда і не-воля, Народ замучений мовчить») став майже неможливим. І письменник вдаєть-ся до ретроспекції. Критика суспільних вад стосується переважно минулого, що взага-лі було характерним для письменників-просвітигелів. У центрі зображення «Енеїди — побутовий уклад, в якому відбилися риси, характерні ще не для буржуазної нації, я для народності. До того ж не вся побутова культура, в якій проявляється класова структура суспільства, а традицій-но-побутова, тобто ті стійкі її елементи, що склалися у більш стабільних, ніж ка-піталістичні, феодальних умовах і пере-даються з покоління в покоління. До них у поемі належать патріархальні звичаї й обряди, народні вірування і прикмети, во-рожіння, народна медицина, одяг, житло, харчування, розваги, ігри, танці тощо, по-дані в етнічно-інтегруючому аспекті. Наголошуючи на таких «природних» ри-сах національного характеру, як добродушність, простота, гостинність, довірли-вість, доброзичливість, які в умовах від-носної стабільності патріархального буття функціонують великою мірою в силу тра-диції, Котляревський помітно абстрагуєть-ся від класової структури тогочасного українського суспільства. Говорячи, що увага до етнографічного змалювання на-родного життя певною мірою сприяла його реалістичному відтворенню, А. П. Шамрай разом з тим справедливо зауважує: «Етно-графічне висвітлення народного життя — це відображення застиглих і традиційних форм народного побуту без проникнення в динаміку суспільного життя, без глиб-шого розкриття соціальних процесів». Тому Котляревський, за словами І. Фран-ка, «не вичерпав... ані свого часу, ані ба-гатства української народної вдачі та тра-диції». Гумористичне змалювання народного («природного») життя, різних подій та вчинків персонажів в «Енеїді» у свій час дало привід для неправильного тверджен-ня про те, що Котляревський начебто сміє-ться з народу. Цю точку зору, як най-більш виразно представляв П. Куліш, пер-шим заперечив М. Максимович, який вка-зав на народну основу сміху письменника. Котляревський, говорив він, змальовує життя «точнісінько так, як і в нашій на-родній поезії, яка потішалася однаково над простолюдом і над панством, над усім, Ідо потрапляло їй під веселий час пісне-творчості» 10. Поєднання пародії і бурлеску з «більш глибокими думками» бачив в «Енеїді» М.Дашкевич. У поемі переважає народна стихія, яка «здається жартівливою тільки при поверховому огляді, а насправді ося-яна світлом гуманної думки, якої в той час не так було багато в суспільстві... Сміхотворство української «Енеїди» набу-ває більш глибокого смислу, тому що на-ближає читача до радісного настрою...» и. Думка М.Дашкевича про гуманізм «Енеїди», про виражені в ній діяльну любов до людини, до всього народу і почуття соці-альної справедливості була підтримана І. Франком та М. Сумцовим. «Природний» світ безпосередніх чуттє-вих контактів Котляревський відтворює у формах його буття, за законами народної естетики і світосприйняття. При наявності відмінностей між серйозним і комічним давній світ народного світобачення харак-теризується цілісністю відображення, де піднесене і низьке не протиставлені і не чергуються механічно, а співіснують у син-тезі як грані цілісного явища, де комічне спрямоване не на заперечення високого, героїчного, а виступає як форма його існу-вання. В стихійно-діалектичній єдності суперечливих якостей (єдність протилеж-ностей) у народно-язичницькому світоба-ченні неперехідна межа між добром і злом ще не прокреслена, і сміх ще не набув однобічної критичної спрямованості сати-ри пізніших часів. У давніх міфологічних уявленнях сміхо-ве бачення світу мало універсальний ха-рактер і зовсім не виключало, а, навпаки, передбачало поширення осміяння і на бо-гів та героїв. Сміх — це сфера існування тієї людської свободи і суспільної рівності, якої люди, пригнічені силами природи і соціальною нерівністю, не могли мати в реальному, повсякденному житті. Це «дру-ге життя» будувалося як пародія на що-денне, реальне, як «світ навиворіт», у яко-му все високе, офіційно освячене, сакраль-не переводилося у знижено-сміховий план, профанувалося. У цьому світі, сферою вияву якого були народні звичаї й обряди, свята, ярмаркове багатоголосся (чи в краї-нах Західної Європи міський карнавал з його переодяганням і масками) тощо, па-нували однакові для всіх, незалежно від суспільного становища (буквально від„ жебрака до божества), природна людська ' рівність і свобода від норм офіційного сві-ту, від внутрішньої цензури та моральних заборон, прийнятих у суспільстві, тобто вільний вияв стихійних сил людської натури. Типологічне характер сміху у Котлярев-ського подібний до сміху Гоголя, який на-зиває його чесною, благородною особою та підкреслює, що сенс його «набагато важ-ливіший і глибший, ніж гадають», бо це не жовчний сміх, не той легкий, що слу-жить для пустої розваги, а той, який ви-промінює світла натура людини. Цей сміх поглиблює предмет, «виводить на світло те, що може промайнути без уваги». Природа такого сміху не передбачала однобічного заперечення твору Вергілія. Гуманістичні мотиви епопеї, героїчні діян-ня Енея, дух мужності, патріотизму й то-вариської солідарності були співзвучні Історичним традиціям українського наро-ду. Народно-язичницькому баченню світу, крізь призму якого Котляревський творчо переосмислює «Енеїду» Вергілія, віддале-ну від української дійсності XVIII ст. ба-гатьма віками, великою мірою близькі були і міфологічна сторона твору антич-ності, ексцентричність й афективність пове-дінки її персонажів. Отже, Котляревський творив свій поетичний світ не лише як антитезу світові Вергілія, а як буття, що несе в собі загальнолюдські гуманістичні риси. І разом з тим це був світ новий, укра-їнський, представлений у світлі народної сміхової культури, всупереч суворо-героїч-ній однозначності епопеї Вергілія. У сферу карнавально-ярмаркової фа-мільярності, розвінчання й дошкульної о осміяння потрапляють і римські бот, що так багато в чому нагадують українських можновладців, внаслідок чого Олімп на-чебто перетворюється на карнавальну пло-щу». Суто серйозний і однозначно-похмурий Вергіліїв Тартар постає у Котляревського в народно-сміховому освітленні як місце, де урівнюються «в правах» представники всіх станових груп, як світ, у якому поряд із трагічно-жарким пеклом розквітає безтурботність веселою раю. І разом з тим крізь веселість, що однако-вою мірою обіймає у Котляревського не тільки землю, а й небеса, та потойбічний світ, просвічуються і суворий, героїчний світ Вергілія, і далеко не безхмарна укра-їнська дійсність, класове суспільство, яке пригнічує свободу людини. Пряма публіцистична критика феодаль-них порядків об'єднує всіх просвітителів. Це проявляється не тільки в морально-раціоналістичному осудові дійсності, а й у філософському узагальненні самої суті буття, у критиці суспільства як такого, що відхилилося від «природного» світопорядку. Авторські натяки-алюзії й особливо яскраво картина пекла в «Енєїді» засвід-чують занепад моральності серед усіх верств суспільства — від панів до слуг. Отже, вимога правдивості у Котляревсько-го невіддільна від критичної концепції дійсності. У концепції дійсності він по-своєму про-довжує традиції української і російської сатиричної літератури XVIII ст. та Г. Ско-вороди. Показуючи суспільство соціальне неоднорідним, Котляревський насамперед репрезентує самосвідомість експлуатова-них верств, яка сформувалася протягом історичного часу і сприймається як уза-гальнена оцінка їх життєвої долі: «Біда біду, говорять, родить. Біда для нас — судьби устав!» Соціальне несправедливе суспільство породжує й антигуманну су-спільну мораль; у людських стосунках не-має нічого святого, навіть у сфері родин-них взаємин: Ти знаєш—дурень не бере: У нас хоть трохи хто тямущий, Уміє жить по правді сущій, То той, хоть з батька, то здере. Оскільки суспільство основане не на за-садах природної рівності людей і справед-ливості, а на «праві» сильного, який, ке-руючись своїми егоїстичними інтересами, дбає нЈ про загальне благо, а тільки про власне збагачення і владу, соціальна не-справедливість і зло у Котляревського зо-середжені переважно у пансько-чиновниць-кому середовищі. Не випадково, отже, що серед грішників, які тяжкими карами спо-кутують свої гріхи у пеклі («Енеїда», час-тина третя): Начальники, п'явки людськії, І всі прокляті писарі, Ісправники все ваканцьові, Судді і стряпчі безтолкові, „ Повірені, секретарі. ..................................................... Панів за те там мордовали І жарили зо всіх боків, Що людям льготи не давали І ставили їх за скотів. Тим часом у раю — «бідні, нищі, навіжені», «вдови бідні, безпоміщні, яким приюту не було». Є там «также старшина правдива,— бувають всякії пани». Але письменник додає, що в рай потрапило небагато добрих панів, бо в житті «трохи сього дива». Тенденція до зосередження пороків на боці панства, яка дедалі виразніше вияв-лятиметься у творчості послідовників Кот-ляревського аж доки не виллється у Шевченка в гнівну й безкомпромісну ін-вективу, спрямовану проти народних гно-бителів, уже наявна в нього, хоч і не ста-ла ще провідним ідейним принципом. Тому в «Енеїді» представники одних і тих же суспільних станів і груп перебувають і в раю, і в пеклі. У пеклі не всі пани, не вся сі аршина, не всі судді, а тільки ті з них, які «людям льготи не давали» чи «по правді не судили». Так само духовенство, попи і «крутопопи» відбувають тут пока-рання за персональні гріхи, за те, що нехтували своїми обов'язками І не показу-вали приклад в додержанні норм христи-янської моралі. Більшість грішників — це люди із загальнопоширеними мораль-но-етичними вадами: злі мачухи й свекру-хи, вітчими і скупі тесті, сердиті шурини і сварливі зовиці, невістки, ятрівки, п'яни-ці, волоцюги, легковажні панночки, моло-диці, «що вийшли заміж за старих», «гур-тові» діти і т. п У смолі тут киплять цілі ремісницькі цехи, «писарчуки поганих вірш»; тут пани й мужики, шляхта і міща-ни, багаті й убогі, миряни і попи. Хоча природа сміху в «Енеїді» органіч-но пов'язана з народною сміховою культу-рою та бурлескною традицією мандрівних дяків, з певними елементами української і російської сатири XVIII ст., суспільна функція його в поемі набуває нової якості, характерної саме для представників про-світительської думки. Як гуманіст і про-світитель Котляревський ставить свій сміх на службу суспільному прогресові, досяг-ненню гармонії між особистим і суспіль-ним, між людиною і державою. Взаємно опосередковані утвердження і заперечен-ня в неоднозначному (амбівалентному) сміхові Котляревського, як і в Гоголя, ви-водять цей сміх за межі суто розважаль-ного, у сферу серйозного призначення. Котляревський вірить в очищаючу силу сміху в боротьбі з людськими вадами, за піднесення і возвеличення «моральної су-ті» людини. Заклик до морально-етичного оздоровлення суспільства через осміяння і самоосміяння людських вад, а також до самоорганізації суспільства на засадах «природності» й розуму засвідчує суто антропологічний підхід Котляревського-просвітителя до проблеми «Людина і су-спільство». На відміну від сміху сатирич-ного (хоч елементи його наявні в поемі), який випливає з непримиренності реаль-ності й ідеалу, сміх Котляревського шукає позитивне в тій самій заперечуваній дій-сності. Гумор «Енеїди» не стільки поляри-зує життєві явища, скільки виявляє їх діалектичну складність, неоднозначність та єдність. Саме тому на відміну від однобіч-ної віршової сатири класицизму, яка (хоч і перебуває у сфері низького і потворного) взагалі не включає в себе комічний еле-мент, в «Енеїді» з'являється радісний сміх, який утверджує позитивну сторону запере-чуваного явища. Поема Котляревського належить до того гумористичного роду поезії, який, за словами Бєлінського, по-требує «освіченого, розумного погляду на життя», бо гумор «є стільки ж розум, скільки і талант». Глибоко народна й специфічна природа сміху «Енеїди», що є організуючим цент-ром усієї поеми і визиачає характер есте-тичного підношення до дійсності, виводить цей твір з ідейно обмеженого і малопро-дуктивного у художньому плані кола травестій епопеї Вергілія у широкий світ ідей-но-естетичних явищ європейської літерату-ри, осяяних світлом народного гуманізму. Поема Котляревського різними гранями близька до «Декамерона» Дж. Боккаччо, «Моргайте» Л. Пульчі, до гуманістичної сатири переддня європейського Просвітни-цтва (Ф. Рабле, Еразм Роттердамський, М. Сервангес), до творів німецької бюр-герської сатири, «гробіанської літератури» (С. Брант, Й. Фішарт), до комічних на-ціональних епопей часів Просвітництва («Мишоїда» і «Монахомахія» І. Красіцького, «Девін» Є. Гнєвковського, комічні поеми М. Чоконаї «Боги ділять здобич» та /Боротьба мишей і жаб» 'Іощо). «Енеїда» засвідчує зв'язок із сюжетно-екстенсивним (насамперед рицарським і крутійсьським) типом роману, з російською сатиричною повістю XVII—XVIII ст. та бурлескною комедією XVIII ст. Вважаючи подібно до Г. Сковороди ос-новним джерелом зла в Росії невідповід-ність особистості її місцю в суспільстві, Котляревський у 1804 р. пише «Пісню на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну» (опуб-лікована в 1849 р.), в якій проводить ідею чесного і безкорисливого служіння суспільним потребам та прославляє як при-лад цього самовіддану діяльність гененерал-губернатора Малоросії О.Б.Куракіна. У «Пісні» крізь бурлескно-панегіричний шар пробиваються елементи критики панства, яке загарбало козацькі землі, та тогогочасного судочинства, що «у правду не вникає», потакаючи панам. Разом з тим .я жартівлива ода, в якій надія на соціальну справедливість пов'язується з додержанням існуючих законів, не піднімається ДО тієї художньої правди, пластики й афористичності поетичного слова, які ха-рактерні для «Енеїди». У 1818—1821 рр. Котляревський стає одним з двох директорів полтавського те-атру і докладає багато зусиль для форму-вання його репертуару, організації репети-цій і вистав. Сама атмосфера театрально-го життя Полтави, критичне ставлення Котляревського до таких псевдонародних п'єс, як «Казак-стихотворец» О.Шаховського, дружба письменника з М.С.Щепкіним, крім усього іншого, сприяли його зверненню до драматургії та написанню у 1818—1819 рр. п'єс «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», які ще задовго до публікації (1838, 1841) дістали сценічне життя і принесли добру славу авторові не тільки на Україні, а й за її межами Естетика Просвітництва в особі його найвитдатніших теоретиків Дідро і Лессінга вважала театр найбільш доступним і дійовим засобом для пропаганди нових ідей, для боротьби проти феодальної тира-нії і станової нерівності, бачила в ньому ефективне знаряддя виховання мораль-ності. Вона висунула й обгрунтувала тео-рію «міщанської» драми, яка всупереч мертвим естетичним нормам класицизму утверджувала принцип зближення мистецтва і літератури з життям. Героями про-світительської драми стають представники третього стану, звичайні люди з їх щоден-ними інтересами й життєвими конфлік-тами. Поклавши своїми п'єсами «Наталка Пол-тавка» і «Москаль-чарівник» початок но-вій українській драматургії й національ-ному театрові, Котляревський виступив прибічником цих нових, просвітительських ідей. На відміну від «високої» класици-стичної трагедії, яка за допомогою аб-страктно-логічного узагальнення показува-ла подвиги і страждання великих людей, та комедії, де об'єктом смішного виступав народ, у п'єсах Котляревського представ-ники простого народу виходять на сцену як герої, гідні поваги й наслідування. Ха-рактерно, що коли Дідро висував на пер-ше місце рух ситуацій, їх зіткнення (типо-ві обставини), а Лессінг, певною мірою нехтуючи фактичною й історичною досто-вірністю обставин дії, . дбав насамперед про зображення родових типі», Коїляревський намагався у своїх п'єсах показати типові характери у конкретних національ-них обтавинах свого часу. Замість основ-ного класицистичного конфлікту — між помилок) І суспільством—у драматургії Котляревського з'являється життєвий кон-флікт між членами суспільства, що має в «Наталці Полтавці» досить виразну соці-альну основу На появу «Наталки Полтавки» і «Москаля-чарівника» безперечний вплив мали російська драматургія XVIII ст. (Фонвізін, Капніст, Княжнін, Плавильщиков та тн ) і театральне життя. Великою мірою п’єси Коїляревського були пов'язані і з традиціями українського народного театру (вертепу), з інтермедіями XVIII ст., з ро-сійською комічною оперою XVIII ст. та Фольклорно-пісенною стихією так широко представленою у них творах. У 1898 р , характеризуючи вісімдесяти-річне сценічне життя «Наталки Полтав-ки», видатний український драматург і актор І.Карпенко-Карий назвав її «пра-матір'ю українського народного театру», зразком народної поезії в драматичній формі». Вказуючи на органічну близькість «Наталки Полтавки» до думок і почувань народу та на великий емоційний вплив її на глядачів, він зазначав, що «радість і горе, і сльози Наталки були горем, сльо-зами і радістю всієї зали, котра була набита панською прислугою». Провідною ідеєю у водевілі «Москаль-чарівник», генетично тісно пов'язаному з народнопоетичними джерелами, зокрема інтермедією, є утвердження позастанової цінності людської особистості, високої мо-ральності представників простого народу, протиставлення її пансько-чиновницькій етиці Сценічну славу цій п'єсі забезпечив М.С.Щепкін, у розрахунку на якого, власне, вона й була написана. Завдяки п'єсам Котляревського Щепкін, за свід-ченням С.Т.Аксакова, «переніс на росій-ську сцену справжню малоросійську народнісіь, з усім її гумором і комізмом. До нього ми бачили на театрі тільки грубі фарси, карикатуру на співучу, поетичну Малоросію, Малоросію, яка дала нам Го-голя». У своїх п'єсах письменник близько під-ходить до думки про те, що офіційна мораль тогочасного суспільства суперечить гуманістичним принципам. Це, зокрема, яскраво відбилося у помислах і вчинках Тетерваковського, Макогоненка, Финтика та Інших персонажів. Боріння вродженої доброти, бажання щастя своїм рідним і близьким, з одного боку, і певного мате-ріального розрахунку—з другого, стано-вить основу душевної драми Терпилихи, яку життя з його невмолимими законами примушує йти проти гуманних почуттів. Так само вірність, чесність, правдивість і щирість Петра у ставленні до Наталки приходять у конфлікт з реальною дій-сністю, де мірилом усього є матеріальне становище людини. Немовби на противагу Терпилисі й Петрові, які не можуть до кінця встояти під тиском життєвих обста-вин і змушені тією чи іншою мірою по-ступитися своїми моральними переконан-нями, Котляревський вперше в українській літературі виводить на сцену нових геро-їв— Наталку і Миколу, які завдяки силі свого характеру здатні ступити на шлях опору ^нелюдським обставинам». У найскрутніших ситуаціях Наталка, ви-являючи розум і винахідливість, зберігає Почуття людської гідності, прагне утвер-дити особисту незалежність та зберегти глибоке почуття до Петра як найбільшу морально-етичну цінність. Вона розуміє, що шлюб, узятий з матеріального розра-хунку, не може зробити її щасливою. Со-ціальна нерівність між нею і возним наво-дить її на думку: «У пана така жінка буде гірше наймички ... Буде крепачкою». І На-талка використовує найменшу можливість для збереження свободи життєвого вибору й утвердження свою права на особисте щастя. На відміну від «ідеального», але дещо слабодухого Петра (образ його позначе-ний рисами сентиментальної розчуленості) цілісним за своєю соціальною суттю типом виступає бурлака Микола. Відмітними його рисами є розвинуте почуття людської гідності, прагнення до незалежності, сміли-вість, розум, почуття солідарності із зне-доленими й бідними. Саме через образ Ми-коли проявляються критичне авторське ставлення до місцевих можновладців, ви-криття їх лицемірства, крутійства й захланності. Стара українська література суспільне середовище і людину показувала ще як паралельні і, по суті, незалежні одне від одного явища. Так, у Сковороди арсенал моральних понять індивіда виникає не історично, не внаслідок суспільної практи-ки, а є незмінним, оскільки визначається тією чи іншою вродженою «природою» лю-дини. Етична норма виступає автономною як форма особистої поведінки, що може бути, на його погляд, реалізована неза-лежно від стану моральної свідомості су-спільства. Виходячи з просвітительського уявлення про природну доброту людини, Котляревський робить крок уперед і в сво-їх творах показує, що реальна поведінка, ті чи інші риси особистості залежать від середовища, соціальної ролі, суспільного становища та виховання індивіда. У п'єсі «Наталка Полтавка» Тетерваковський заявляє: «Я — возний і признаюсь, що от рожденія моєго расположен к доб-рим ділам; но, за недосужностію по должності і за другими клопотами, доселі ні одного не зділал». Ці слова, по суті, ха-рактеризують антигуманний характер усьо-го суспільного організму. Виходить, що в обов'язки возного як одного з дрібних функціонерів державного апарату не вхо-дить робити людям добро Навпаки, соці-альна роль Тетерваковського саме й дає йому можливість нехтувати інтересами ін-ших, зокрема домагатися силуваного шлю-бу з Наталкою, погрожуючи при цьому старій Терпилисі судом, штрафом і навіть ув'язненням. Разом з виборним він вима-гає, щоб Петро відступився від Наталки (зрадив природному почуттю) і негайно забирався з села. «А коли волею не пі-деш,— підтримує його виборний,— то туда заправторимо, де козам роги правлять». Суспільсіво, основане на неправді і на-сильстві над особистістю, сприяє, отже, виробленню егоїстичних, протиприродних рис. «Бач, возний — так і бундючиться, що помазався паном,— каже про Тетерваков-ського Микола.— Юриста завзятий і хапун такий, що із рідного батька злупить!» Воз-ний чітко усвідомлює, що в такому су-спільстві можна чогось домогтися тільки підкупом і брехнею, бо Всяк, хто не маже, го дуже скрипінь, Хто не лукавить, то ззаду сидить... Суспільна детермінованість особисіпх якостей Тетерваковського, його життєвих принципів і поведінки знаходить основу і моральне виправдання в загальному про-типриродному стані суспільства. У відпо-відь на репліку виборного, що брехати й обманювати інших «од бога гріх, а од людей сором», возний заявляє «О, просто-та, простота! Хто тепер теє-то як його — не брешеть і хто не обманиваеіь?» Брехун і панський блюдолиз Финтик («Москаль-чарівник»), який «в нынешнее просвещенное время» соромиться рідноъ матері «за мужичие наряди», теж втрачає совість і зрікається своїх природних по-чуттів під впливом моралі чиновницького середовища. Цей представник крючкотворного «крапивного семени», в якого «совесть купоросом подправлена», не боїться ніяко-го осуду за неповагу до своєї матері Таке ставлення до неї випливає з моральних норм суспільства, що й є для нього голов-ним: «Надобно сообразоваться времени и по оному поступки й чувства свои располагать». Якщо в «Енеїді» моральна свідомість окремих членів суспільства виступає ще великою мірою як класове нейтральна, то в «Наталці Полтавці» вже виразно вияв-ляється її класовий характер Всякий, хто вище, Той нижчого гне — Дужий безсильного давить ы жме Бідний багатого певний слуга І Корчиться, гнеться пред ним, як дуга Переміщення конфлікту безпосередньо у суспільне середовище, у сферу повсякден-них людських взаємин (це найкраще вда-лося Котляревському в «Наталці Полтав-ці») об'єктивно наблизило письменника до виявлення причинних зв'язків між люди-ною і середовищем, до зображення особи-стості як суспільного типу. Не можна ска-зати, що у «Наталці Полтавці» Котлярев-ський обходить матеріальні умови життя героїв і характер суспільних відносин. Майнова, а отже, й соціальна нерівність саме й стає причиною драматичних пере-живань Наталки й Петра. І Терпилиха, і її дочка добре знають з власного життє-вого досвіду, що таке нестатки й бідність. Разом з тим суть конфлікту в творах Котляревського полягає не в непримиренності класових інтересів, не в протистоянні кла-сових характерів, а в порушенні індивідами гуманістичних морально-етичних прин-ципів. Котляревський близько підійшов до ро-зуміння єдності типових обставин і типо-вих характерів, однак про типові реаліс-тичні характери говорити ще не можна. Логіка їх порушується внаслідок просвіти-тельської настанови на примат у суспіль-них відносинах «природного» і раціональ-ного начал, абстрактних морально-етич-них цінностей. Певною мірою це пов'язане і з тим, що в «Наталці Полтавці» додер-жується класицистичний принцип трьох єд-ностсй. І Тетерваковський, і Финтик «перевиховуються» і тим самим втрачають свої типові соціальні риси. (На самому факті морального «переродження» возно-го позначився і вплив сентименталізму.) У Котляревського, насамперед у сфері тво-рення характерів, немає ще органічного злиття типового з індивідуальним, вира-ження типового через індивідуальне. Це особливо яскраво виявляється при змалю-ванні образів героїв, які представляють у тих чи інших ситуаціях позитивне начало. Так, позитивні риси Енея, Дідони, Ганни, Лавінії, Наталки, Петра, Миколи, Тетяни І а матері Финтика варіюються в одному колі синонімічних ознак: моторний, гар-ний, проворний, хоч куди козак (Еней); гарна, весела, моторна, розумна, працьовита (Дідона); гарна, проворна, чепуруха, дівка хоч куди (Ганна); гарна, проворна, приступна, добра, не спесива, красива, мо-лода (Лавінія); красива, розумна, нртор-на, проста, до всякого діла дотепна, з добрим серпом, не спесива, весела і жар-тівлива (Наталка); добра, розумна і по-важна (маги Финтика); хлопець славний, гарний, добрий, проворний, роботящий (Поіро) За змістом характеристика позитивних героїв відповідає нормам народної трудової моралі. В ній проявляється народний погляд на етичне й естетичне. Принцип зв'язку, залежності та єдності індивідів великою мірою у творах Котля-ревського ще має форму чуттєво-індивіду-альних, а не суспільно-класових відносин. Моральні норми розкриваються головним чином як сукупність принципів особистої поведінки індивідів — представників єди-ного людського роду. Для Тетерваковського, Макогоненка, Финтика, Венери, Амати, Латина, Турна та інших персонажів, які протистоять позитивному началу, притаманні лицемірство і підступність, обман, крутійство та інші вади. Мова персонажів драматичних творів Котляревського типі-зована (а не індивідуалізована) в рамках збірних соціальних типів: селянин, чинов-ник, солдат. Живе народне слово в XVI—XVIII ст. уже було представлене у творах україн-ського письменства, але Котляревський перший відобразив невмируще багатство розмовної мови. Він відіграв велику роль у наближенні письменства до широких на-родних мас, привернув увагу до художньо-естетичної цінності мовної культури наро-ду. Письменник засвідчив значні можли-вості народного слова для мовної харак-теристики персонажів. Своїм художнім доробком Котляревський спростував нігі-лістичне ставлення реакційних кіл суспіль-ства щодо самої можливості творення лі-тератури мовою українського народу. Він увів у літературу той основний словнико-вий склад народної побутової мови, яким великою мірою послугувалися всі пи-сьменники дошевченківського періоду, зба-гачуючи і розвиваючи його. Творчість Котляревського не тільки від-крила читачам новий національний світ з його неповторним комплексом історичної, соціальної й морально-етичної свідомості, а й утвердила в українській літературі нові принципи художнього освоєння дій-сності, цілу ідейно-художню епоху. Ви-ступаючи важливим фактором розширен-ня пізнавальних можливостей мистецтва, нагромадження в ньому рис реалістич-ності, звернення до народного світобачення і народної культури, таке характерне для творчості Котляревського, означало насамперед рішуче наближення літератури до нового для неї об'єкта зображення — народу, а відтак — і до можливості пізнан-ня його як великої сили історії. У твор-чості Котляревського міститься дух на-родного гуманізму, що виявляється у праг-ненні особистості до соціальної свободи, у співвіднесенні автором естетичного ідеа-лу і самої мети художньої творчості з жит-тєвими інтересами народних мас. Життя у творах Котляревського є полі-фонічним і багатобарвним, цілісним і неприкрашеним, як сама природа. Він не просто «реконструює» природні стосунки між індивідами чи показує родові людські риси, а наближається до відображення багатовимірних суспільних зв'язків між людьми, за яких особистість з кола емпі-ричних побутових відносин виходить на орбіту загальнонаціональних та історич-них закономірностей. Соціальні інститути в його творах починають втрачати свою зовнішню і незалежну природу стосовно людини чи цілої етнічної спільності і ви-ступають отвором і результатом сукупної діяльності людей. Котляревський прихо-дить до розуміння як провідного начала в житті суспільства й людини принципу істо-ричної змінюваності. Відчуття цілеспрямо-ваного руху часу (на відміну від цикліч-ної його природи в епопеї Вергілія), його протікання поза сюжетом, за межами тво-ру пов'язане у Котляревського саме з усвідомленням історичної змінюваності й неповторності світу. Елементи істо-ризму у творчості Котляревського яскраво виявляються в художньому освоєнні конкретно-історичного змісту життя своєї епо-хи, у відтворенні його неповторного обра-зу й колориту, у здатності письменника осягнути провідні тенденції суспільний розвитку. Поява рис історичного художнього мис-лення й історичної свідомості у Котлярев-ського приводить його до відображення національної самосвідомості народу, розу-міння ним своєї історичної долі. З ідеєю «общей отчизни» (державно-політичного союзу України з Росією) у Котляревсько-го поєднується ідея національної самобут-ності українського народу, його історично-го побуту і звичаїв та права на самостій-ний розвиток. Представлена в «Енеїді» на-ціональна самосвідомість народних мас містить й елементи їх класової свідомості, внаслідок чого у читача закономірно ви-никле думка про тогочасне суспільство як соціальне несправедливе. Зображення Котляревським національ-ного колективу, представленого головним чином народною масою — центральним об'єктом літератури, сприяло переходу на-родного з царини низького і потворного (так воно розумілося тоді у раціоналістич-ній естетиці) у сферу ідеального й героїч-ного. Звернення до національних культур-них витоків, до народної естетики й етики вело до руйнування художнього універса-лізму, поширеного в давній українській лі-тературі, до переходу від ідейно-художньої обробки літературних сюжетів до конкретно-історичного бачення дійсності, до ство-рення оригінальних художніх структур. Це був шлях до урізноманітнення проблема-тики, тем, ідей, до поглибленого розуміння концепції буття й людини, до удоскона-лення поетичної мови, зростання активно-го творчого начала в літературі. Великий вплив яскравого і самобутнього таланту Котляревського, розвиток його ху-дожньо-естетичних принципів позначилися на художній спадщині багатьох україн-ських письменників, зокрема Шевченка, Кропивницького, Карпенка-Карого. Твори Котляревського, що увібрали багатовікові традиції української і світової культур, на рубежі нової історичної й літературної епохи знаменували перехід до нового типу художньої творчості, до реалізму й на-родності. | |
| Переглядів: 697 | |
| Всього коментарів: 0 | |