| Головна » Статті » Українська Література | [ Додати статтю ] |
Дмитро Васильович Павличко – поет нової доби
|
Дмитро Васильович Павличко – поет нової доби Підгірському селі Стопчатові 28 верес-ня 1929 року народився Дмитро Васильович Павличко. «Стопчатів — моя колиска і гордість моя», — скаже він пізніше. А до-вкола уславлені осередки гуцульського різьбярства, кераміки, килимарства: Косів, Коломия, Космач. Край Довбуша, край, де квітнули таланти Стефаника, Черемшини, Мартовича, витав дух великого Франка. Польсько-шляхетські окупанти чинили на західноукраїн-ських землях нічим не стримуваний розбій. Трудовий люд тер-пів від соціального й національного гніту. Навчаючись у поль-ській школі, малий Дмитро зазнав принижень і образ від шовіністки-вчительки та синків багатіїв. І в малому серці визрівало почуття ненависті до будь-якої кривди й несправедливості. Мати Павличка, неписьменна селянка, була поетично обда-рованою людиною, мала феноменальну пам'ять: декламувала вірші з «Кобзаря», велику поему «Панські жарти» І. Франка. Батько любив дітей і прагнув будь-що вивчити їх. Роботящий, справедливий, винахідливий, він був мислячою людиною, прищепив синові чуття класової свідомості та національної гід-ності. З країни бідацького дитинства проросли живі корені Павличкової поезії: «Там узяв я пісню в серце із людських сердець».. Після закінчення Яблунівської середньої школи Павличко вчився на філологічному факультеті Львівського університету, який закінчив у 1953 році, а потім — в аспірантурі. І пішли роки творчого й громадського неспокою. Працював у редакції львівського журналу «Жовтень» (тепер «Дзвін»), потім про-тягом восьми літ — головним редактором журналу «Всесвіт». Восени 1966 року разом з поетом Іваном Драчем Павличко брав участь у роботі Генеральної Асамблеї Організації Об'єдна-них Націй. Урівноваженість і принциповість, доброта і працьовитість, розмаїття літературних, громадсько-політичних інтересів, гост-ре відчуття свого часу і рідного грунту, готовність бути за при-кладом Івана Франка завжди учнем («semper tiro») — риси характеру Павличка. Творчість талановитого поета, лау-реата Державної премії УРСР ім. Т.Г.Шев-ченка, республіканських премій імені М. Островського, імені М. Рильського, Дмитра Павличка стала реальним надбанням ук-раїнської радянської літератури. Уже понад тридцять років вона активно впливає на літературний процес, визначаючи й харак-теризуючи важливі його прикмети. Поезія не лише відображає, але й виражає свою добу, сповнену надзвичайно інтенсивних і вагомих духовних процесів у житті суспіль-ства. Шлях поета завжди складний, в ньому неминучі поразки, але відбувається процес відбору головного, визначається та вісь, на-вколо якої нарощуються все нові й нові кільця. Знов спадає на думку ужитий при розмові про одного з поетів Павличків об-раз, який можна вжити для характеристики самого автора. Нові теми, образи, мотиви — мовби кола, що розходяться по воді від ки-нутого камінця все далі й далі але точка — залишаться в одному місці, в центрі, як би далеко ці кола не сяга-ли. Ця точка — особа автора, кредо його ліричного героя, громадянська й естетична позиція, що знаходить водночас свій образ-ний еквівалент у всій творчості поета, ха-рактеризує його талант, вдачу, характер. Першу свою збірку Д. Павличко назвав— «Любов і ненависть» (1953). Книга вибра-них поезій, яка вийшла 1975 року й підби-ла підсумок двадцятирічному творчому шляху, має ту ж назву. Це, звісно, не тому, що автор не міг дати іншої, може, навіть більш образної, афористичної. Згадаймо назву однієї із збірок поета — «Пелюстки і леза» (1964). Хіба це не трансформація тієї ж iдеї, конкретизована в образний символ. Ми знаємо тичинівський крилатий вислів: «сталь і ніжність», одначе в Д. Павличка скоріше перегук з його сла-ветним попередником — і водночас сучас-ником. При такій характеристиці ми, здавалося б можемо схематизувати поета, виокремив-ши його від потоку життя, того періоду істо-рії країни, суспільства, свідком і учасником якого він є і риси якого мають відбитися в його творах, пропущені крізь розум й серце. Проте, якщо брати творчість митця як ціліс-ну систему, то глибокої суперечності між двома такими поглядами немає. Епос сучасності пишається багатьма, і тільки множин-ність поглядів на світ може скласти повно-цінну цілісність. П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, А. Малишко жили — принаймні протягом тривалого часу — в одну епоху, ві-дображали одні й ті ж події, а які різні грані часу, що став історією, відбилися в творчості кожного з цих авторів. Яка різна емоційна тональність звучить, зокрема у їхніх поезіях про війну, попри всю спільність загального патріотичного почуття й нена-висті до фашизму. Сучасна дійсність теж постає в ліриці багатовимірно. Молодше покоління поетів, успадкувавши традиції попередників, розви-ває їх, завойовує нові ідейно-естетичні рубе-жі. Зв'язок поколінь виразно прочитується в контексті загального розвитку поезії і в творчості кожного автора зокрема, прочи-тується більшою або меншою мірою, існує в прямому вияві чи опосередковано. Чи не основну питому вагу в літературному про-цесі визначають сьогодні представники по-коління. Деякі твори Д. Павличка надихані галанівським пафосом, наприклад, «Оці слова дійдуть до Риму». Вірш «Він запитав, як зветься царство папи» по суті є варіантом памфлету «Плюю на папу» Я. Галана. І, як кожний варіант, поступається йому силою впливу, дотепністю образів, що грунтується на смисловій невідповідності патетичних церковних висловів і їх звучання у конкрет-ній ситуації. У вірші Д. Павличка не знайдемо таких вражаючих деталей чи са-тиричного ефекту. Молодому поетові була необхідна школа для гартування власної по-етичної зброї. Згодом, утвердившись у своєму стилі, поет не вдається до прямого на-слідування, але його уроки не пропали марно. Уже з перших книг читач помітив, що найбільша сила поетового слова — в пря-моті вислову, коли він на передньому краї у своєму повному бойовому обладунку зі словами нагостреними, як вістря бритви, шикуючи їх у бойовий ряд, як солдатів у бій. Пряма публіцистична інвектива для нього органічніша, аніж мова фейлетона з прихованим звучанням слова, двоплановістю ситуації. Поет згодом не раз ще зверта-тиметься до фейлетона, та йому не завжди вдасться наповнити його такою серйозністю змісту, вагомістю соціального звучання, як відверто публіцистичні твори, базовані чи то на ствердженні, а чи на запереченні. Деякі вірші у збірці «Любов і ненависть», як-от «Раз взяла мене цікавість», розрахо-вані на комічний ефект, не досягають мети, бо не мають гостроти узагальнення. Адже справді такий «висновок» з приводу старої богомольниці пані Мільці, колишньої багач-ки: Ну, молись, молись, гадаю, Скоро підеш ти до раю, Там Шептицький крізь вікно Вигляда тебе давно — явно шаржований, здрібнений. Іноді замість гостроти соціальної оцінки знаходимо суто зовнішні ефекти. Ось — уже в значно пізні-шій збірці «Гранослов» (1968) — розповідь про те, як «учителька тонка, дочка майора, короткозора голуба змія в червонім капе-люшку мухомора» вигнала з класу учня, бо він прийшов босий, та ще через те, що він українець, і паничі сміялись з нього «гнило-зубо». Поезія Д. Павличка зростала на традиці-ях громадянської літератури, громадянської лірики, і сліди цього впливу простежуються в ранній період досить виразно. Але не менш чітко проступає процес формування власно-го творчого обличчя поета, того голосу, в якому в першу чергу окреслюється активна цілеспрямованість громадських засад, ви-сокий ступінь емоційної напруги. Поступово виробляються й утверджуються у творчості Д. Павличка характерні риси поетики, що залишаться притаманними йому при всьо-му розширенні поля поетичного обсервування, ускладненні образної палітри. Д. Павличкові завжди була чужа чиста спогля-дальність, спонтанна гра асоціацій, яка не підлягає певній меті. Домінанта думки, опанованість почуття, присутність задуму в творі й відповідна оркестровка, зрівноваженість частин і цілого —характерна риса його сти-лю. Кожна книга чи цикл має свою поетич-ну ідею, свій внутрішній стрижень, якому тією чи іншою мірою підпорядковані всі компоненти, що складають цілісність і вивершеність задуму. Це особливо видно за-раз, коли творчість поета набула філософсь-кої глибини й поліфонічності в таких його цілісних книгах, як «Гранослов», «Сонети подільської осені», «Таємниця твого облич-чя». Для реалізації почуття внутрішньої рівноваги поет шукає гармонійну й вивер-шену форму. Минуле й сучасне, неволя й визволення — то був відправний пункт, першопоштовх поетових асоціацій. Дві долі краю — дві долі ліричного героя: одна, яка готувала йо-му за бунтарські вірші «казарму та тюрму», і друга — що прийшла у вересневі дні («Дві долі»). Такий дещо загальний спосіб роз-криття старого й нового згодом конкрети-зується, обростає м'язами життєвих ситу-ацій, реалізується через характери, складні конфлікти й зіткнення. Тут маємо той випа-док, коли поетика перебуває в прямій за-лежності від життєвого матеріалу. У подальшій творчості українського пое-та ми знаходимо все більше наслідків впли-ву на нього поетів різних культур, які кристалізуватимуть його власне поетичне бага-тоголосся, потребу розширення духовних горизонтів. І перш ніж перейти до книг, в яких творчість поета постала в новій якос-ті вивіреного «гранослова», де колишня пристрасть зрівноважується здобутими на життєвих дорогах і вистражданими внут-рішньо досвідом і мудрістю — до книг «Гранослов», «Сонети подільської осені» та «Таємниця твого обличчя», необхідно пройти з поетом сторінками його книг, що виклика-ні тими дорогами: «На чатах» (1961), «Жест Нерона», «Пальмова віть» (1962). Вони стали своєрідним поетичним звітом від поїздок до Австрії (1958), Канади (1961), Куби (1961), Фінляндії (1962). Ці книги є продовженням тих тем і моти-вів, що посідають центральне місце в «Лю-бові і ненависті» (1953), «Моїй землі» (1955), «Бистрині» (1959)—поет почуває себе посланцем країни соціалізму, послан-цем ідей миру і дружби. Є в творах багато деталей і спостережень, схоплених уважним оком, трапляються й надто загальні й надто прямолінійні декла-рації. Є й наївні розмірковування, що ось молода католичка ревно молиться, і аж під старість збагне даремність своїх молитв, а от поет приревнував її тепер до старого Саваофа. Наче б переливи гумору, сатири, перехід від сумного до смішного й навпаки, але все нарочите, показне. Перебуваючи на Кубі, поет ніколи й ніде не забуває, що він син Радянської України. Навіть гори Сьєрра-Маестра здаються йо-ту рідними Карпатами, де «булані мули, як гуцульські коні, несуть бесаги на хреб-тах горбатих», де леґінь — саме леґінь, а не юнак, не хлопець — «нагадує йому довбу-щука, що «не носить зайвих кобур, а три пістолі — за тугим ременем», де навіть хата над потоком — наче його рідна домівка і в ній поетова родина… Збірки Д. Павличка «Моя земля» (1955), «Бистрина» (1959), «На чатах» (1961) за-воювали неабияку популярність серед моло-ді, бо в центрі багатьох з них стояла жива людина, і почуття цієї людини були реаль-ні, невигадані, а інтонації творів — щирі й природні, особистий світ ліричного героя включав у себе клопоти людей, був сповне-ний громадянськими турботами. Згодом з'являться вірші В. Симоненка про доярок та буряківниць, у яких ноги вве-чері болять від цілоденної нелегкої праці, його анафеми печі, яка з'їдає жіночі літа. Голова колгоспу з поеми І. Драча «Ніж у сонці» буде «прощатися» з волами, полями, односельцями та Бетховеном, просячи в ньо-го прощення за те, що знає він тільки сим-фонію полів, а от жодної його, Бетховена, симфонії не знає. А Б. Олійник у вірші «Про хоробрість» стверджуватиме, що не-відомо, кому треба більше хоробрості — космонавту чи хліборобові... У 1955 р. з'явилася збірка Д. Павличка «Земля», а в ній цикл «Любов», що згодом дістане назву «Пахощі хвої». Це любовна драма ліричного героя поета, аналоги якій треба шукати у «Зів'ялому листі» І. Фран-ка (до речі, чи в пізнішій назві не криється вже натяк на перегук?). До того ж один вірш з циклу «Чого ти мною так гордуєш...» є прямим наслідуванням вірша — «Чого являєшся мені...» із «Зів'ялого листя». І все ж... На відміну від циклу І. Франка, що є наскрізь філософським, ліричний цикл «Пахощі хвої» соціальний. Точніше мораль-но-соціальний, антиміщанський. Розглянутими творами не обмежується доробок Д. Павличка в жанрі поеми. Є в нього ще поема для дітей — «Золоторогий олень», написана в дусі карпатських народ-них казок. Ідея благородства і сміливості, що здатні здолати скнарість, підлість і зра-ду, пронизує цей твір. В ній багато надзви-чайно точних психологічних характеристик, колоритних описів. Моральна основа «Золоторогого оленя» спирається на принципи народної етики, в яких єдність людини і природи виступає передумовою людського життя й поведінки, виміром людини. Муд-ра повчальність розказаної автором історії корисна не тільки для дітей, яким безпосе-редньо адресована, а й для дорослих, особ-ливо в наш час, коли часто в поведінці лю-дей переважає споживацьке ставлення до природи, коли прагнення здобути «золоті роги» оленя веде за собою невиправдане знищення тваринного і рослинного світу, і ой як потрібна безкорисливість Василька, його дружба з оленем для збереження кра-си і самої ж людини від духовного очерствіння. У цьому зв'язку «Золоторогого оле-ня» треба відносити до серйозних творів поета, до його високих ідейно-естетичних здобутків. Якщо порівнювати поему Д. Павличка з «маленькою поемою» Б. Олійника «Крило», сповненою внутріш-нього драматизму (перебите крило птаха обернулося повислою рукою хлопчини), то поема «Золоторогий олень» сповнена світло-го оптимізму, вирішена в дусі фольклорної традиції, перемоги добра над злом. Водночас у творах обох поетів порушуються надзви-чайно актуальні й болючі проблеми захис-ту природи, бо ж від того, які моральні принципи в ставленні до навколишнього оточення будуть прищеплені молодому по-колінню, буде залежати майбутнє Землі. Сучасна людина має жити повноцінним життям, має сприйняти від своїх предків і передати своїм нащадкам духовні надбання народу, серед яких — високі моральні поняття про добро, справедливість, честь,, повагу до праці і пісні. Пісня в народній свідомості нерозривно пов'язана з працею, вона не тільки дає розраду у важкій і виснажливій праці, полегшує її, а й одухотворює труд. Фран-кова формула «Пісня і праця — великі дві сили» виражає розуміння поетом пісні як вираження самосвідомості народу, його істо-ричного мислення. Невипадково поетична творчість так часто ототожнюється з пісен-ністю, поети вбачають найбільшим щастям створити пісню, яка б пішла в народ, стала краплиною в його невичерпному пісенному морі. Таке розуміння пісні — в творчості Д. Павличка, який вбачає, що душа людини бере з пісні напій для віків, і прагне своєю поезією це розуміння втілити, висловити, здійснити. Кількісно пісенний жанр у поезії Павличка невеликий, розділ «Пісні» в його двотомнику налічує чотирнадцять творів. Але такий поділ на вірші пісенні і непісенні відносний. Як багато віршів, писаних з приспівами і за всіма зовнішніми ознаками пісенного жанру, вмирають, часом навіть зблиснувши короткочасною популярністю завдяки то екзотиці (зокрема, карпатській з неодмінни-ми «плаями» та «легінями»), то музично-вокальним ефектам, що приворожують неви-багливий смак, в'януть і всихають назавжди. А тим часом із непісенних, здавалося б, тво-рів у пісенний жанр переходять вірші, спов-нені глибини почуття, майстерності слова, як то сталося і стається з поезіями Т. Шевчен-ка, І. Франка, П. Тичини, М. Рильського, Б. Олійника. Та й у самого Д. Павличка вірш «Клен» переріс у пісню після того, як був написаний (1958), як зазвучали пісенно «Цвітуть осінні тихі небеса...» А. Малишка або ж «Лебеді материнства» В. Симоненка, вже після смерті поетів. Саме як «звичайний вірш», самостійний художній твір сприймається одна з найпопулярніших пісень Д. Павличка, що стала вже народною піснею,— «Два кольори», музику до якої написав О. Білаш. Текст цієї пісні міг би існувати й без мелодії в поетичному доробку Павличка. Задум поезії спирається на драматизм, такий властивий фольклорній баладності, в ній за конкретним образом деталлю відкривається безконечність життя драма буття. Самі основи асоціацій, на яких будується задум, мають глибоко народну фольклорну традицію, тому так просто й природно сприймаються, так глибоко хвилю-ють: Як я малим збирався навесні Піти у світ незнаними шляхами, Сорочку мати вишила мені Червоними і чорними нитками. Червоне й чорне в українській народній вишивці — не лише найдавніше й найпоши-реніше поєднання кольорів, воно має свою сталу символіку, яка усвідомлювалася наро-дом як вираження самої суті людського бут-тя, поєднання радості й туги, а ширше — життя і смерті. Саме тому на всій Україні у вишиванні сорочок (і не тільки сорочок) мотиви орнаментів, композиції, кольори пе-редавалися з покоління в покоління, і у всіх техніках вишивок переважає чорний колір у поєднанні з червоним. Д. Павличко в побудові сюжету йде за принципом образотворення, характерним для народної пісенності: Два кольори мої, два кольори — Червоне — то любов, а чорне — то журба. Спорідненість вірша «Гаптує дівчина...» з «Двома кольорами» могла бути результатом безпосереднього впливу або спільного дже-рела. Однак ні перше, ні друге не знижує оригінальності твору Д. Павличка. Отже, червоне й чорне вишивання висту-пає у творі П. Тичини як один із рівнознач-них компонентів загального задуму, руху ідеї — осягнення складності, драматизму людського життя і людського пізнання. На-томість герой Д. Павличка уже збагнув пе-реплетіння «двох кольорів» материнської ви-шивки — любові і журби на власному дос-віді: Мене водило в безвісті життя, Та я вертався на свої пороги, Переплелись, як мамине шиття, Мої сумні і радісні дороги. Мотив вишитої матір'ю сорочки червоним і чорним вплітається у мотив дороги. Доро-га виступає тут як модифікація здійсненого, один з її образних, можна сказати, символі-зованих виявів. У поезії, особливо двадцято-го століття, — це один з найпоширеніших мотивів. «Два кольори» типологічне прилягають до цього магістрального мотиву великої подо-рожі життя, хоч автор не підкреслює мета-форичність самого образу подорожі. Постій-на націленість в трансцедентне не властива Д. Павличкові, проекція на сферу універса-льного проходить глибоким підтекстом, ско-ріше вгадується, аніж свідомо акцентується, поет підкреслює всю привабливість земних доріг, радості й суму життя, бо це, власне, й становить вищий сенс людського буття, його велику доцільність. У цьому плані «Два кольори» споріднені скоріше з відомою піс-нею «Рушничок» А. Малишка. Тут мотив до-роги, в яку проводжала мати сина, й мотив вишиваного рушника як долі —отже, дві ак-центовані образні деталі: «дитинство, й роз-лука, і вірна любов». Правда, А. Малишко не виражає ці поняття через мову символів, як це згодом зробив Д. Павличко, але ця сим-воліка малася на увазі як щось само собою зрозуміле. Сам поет з цього приводу писав: «Отак воно у пісні зацвіло, як склалося. В осінні темні ночі той рушничок попавсь мені на очі, в червоно-чорнім кольорі двійнім землі й пожару, туги й перемоги». Як бачимо, вірш Д. Павличка «Два кольо-ри», який став популярною піснею, вводить нас у коло поширених мотивів поезії, опосе-редкувань і типологічних спорідненостей, які включають твір у коло складної життє-вої і філософської проблематики. Але попри все це «Два кольори» містять у собі ту пер-возданну свіжість одкровення, первісність, яка не може бути повторенням і не може бу-ти повтореною, ту цілісність художньої стру-ктури, яка відзначається єдністю змісту і форми, проблематики, поетики, враження і вираження. Твір хвилює, зворушує до гли-бини душі, і це є найпереконливішим свід-ченням неповторності поетичного таланту, його глибини і сили. Поет розповідає про власну життєву дорогу, власне життя, виши-те матір'ю на шматку полотна, а читач упіз-нає в усьому цьому свої дороги, радощі і болі. Вірш «Два кольори» і без музики є яск-равим оригінальним художнім твором, му-зика тільки відкрила його потенціальний за-ряд, зробила потаємне реальним. Жанрові видозміни в творах Д. Павличка дійсно були спричинені вимогами змісту, який шукав відповідності формотворчих еле-ментів. Та норма відхилень теж має свої межі. За жанром стоїть традиція, він опи-рається «перебудові». Цей консерватизм не зовнішній, кожен автор сам відчуває допустимість відхилень і час від часу знову по-вертається до вихідної точки. Характер жанру і його видозмін значною мірою залежить від конкретного художнього задуму, а також від загальної художньої атмосфери певного періоду розвитку літера-тури. 60-і роки, коли писалася переважна частина «Білих сонетів», були позначені інтенсивними пошуками нових форм і спосо-бів художнього вираження, що зумовило елемент деструкції традиційних жанрів, появу жанрів-гібридів. Ця загальна тенден-ція і вплинула на оновлення сонета в твор-чості Д. Павличка. Тяжіння до традицій, яке дало себе відчути уже в кінці 60-х та протягом 70-х років, сприяло і стабілізації жанрів. Звичайно, загальна картина розвит-ку поезії складніша і не вкладається пов-ністю у чіткі рамки окресленої схеми, але у визначальних своїх моментах вона має саме таке окреслення. Д. Павличко належить до тієї ка-тегорії літераторів, які не обмежуються ли-ше одним видом чи жанром творчості, а належить до діячів культури у широкому значенні цього слова. Літературознавство, критика є внутрішньою потребою його душі й інтелекту, є виявом розуміння ролі пи-сьменника в літературному й громадському житті. Свідченням цього є дві книги літера-турно-критичних статей: «Магістралями сло-ва» (1977) та «Над глибинами» (1983), які привернули увагу читачів. Поет признаєть-ся — і немає жодних підстав сумніватися у щиросердності цього визнання: «До речі, мені написати статтю значно важче, ніж художню річ». Очевидно, в кожному письменникові, в кожному талантові поєднуються два начала: творче і дослідницьке — тобто художник і критик. Поет є неодмінно і критиком у со-бі, бо виробляє не тільки статус оцінки власної творчості, а й орієнтацію в літера-турному процесі, формує власний стиль, відповідний характерові творчої індивіду-альності. Критик — якщо він критик спра-вжній— неодмінно, опріч інших якостей, мусить володіти художнім чуттям, яке до-зволяє йому складати первісне судження про твір. І все ж в кожному митцеві пере-важає або художник, або критик. Д. Павличко усвідомлює складність «спів-існування» в однім єстві двох іпостасей, го-ворячи з приводу І. Франка, який у душі погодив між собою різні таланти: «Кожен з них вимагав часу і труда від одних і тих же рук, від одного й того ж мозку. Це було тяж-ко: ділити час і труд між ними, а ще тяжче було мирити їх, вислуховувати скарги їхні, страждати від усвідомлення неможливості бути справедливим до всіх пожадань їх-ніх». Подібні нарікання в тій чи іншій мірі може висловити кожен письменник. Тим-то прозаїки і поети, беручи слово в розмові про проблеми літератури чи про творчість письменника, часто роблять за-стереження: я не теоретик, я не дослідник. Той же М. Рильський не раз застерігав, що він не теоретик, і коли «забирав голос» у розмові, то для того лише, щоб поділитися думками з товаришами-фахівцями і читача-ми, яких цікавить розвиток літератури і мистецтва. Олесь Гончар свою книгу статей про літературу назвав «Письменницькі роздуми», підкреслюючи цим, що читач має справу не з критиком чи літературознав-цем, а саме з художником. Д. Павличко не робить подібних застережень, та все ж виз-нається, що написати статтю йому важче, ніж вірш. В літературно-критичних працях Д, Павличка органічно поєднані талант аналітика і художника. Він може яскравим поетичним образом, метафоричним визначенням окрес-лити творче обличчя митця чи охарактери-зувати розвиток певного жанру на тому чи іншому етапі його розвитку. Ось які асоціа-ції викликають, приміром, у нього художні засоби Василя Стефаника: «Від образів Стефаника стає моторошно, як від погляду в глибочезний колодязь. Темна синява на-родного болю відбита в оці далекого дна, але ти заглянь туди, придивися і поба-чиш, хоч, може, й невиразно, подобу власної душі». Таких прикладів можна навести чимало, і всі вони засвідчують не прагнення гово-рити «красиво», а, навпаки, відразу до по-казної псевдопоетичності; ці характеристи-ки, визначення вражають точністю, місткістю, образ цілком бере на себе функцію лі-тературознавчої дефініції. Цю особливість Павличкового критичного мислення поміти-ли і оцінили літературознавців. Із книг Д. Павличка «Магістралями слова» та «Над глибинами» постає ціла ни-зка постатей, фактів вітчизняної і світової літератури. Шукати в цій низці імен і творів якоїсь хронологічної, проблемно-тематичної чи якоїсь іншої послідовності не можна, і все ж є своя логіка і своя цілісність у літе-ратурно-критичних дослідах поета. Можна окреслити — певна річ, зі значною мірою умовності — кілька найголовніших пластів літературознавчих зацікавлень Д. Павличка. В першу чергу — це осмис-лення класики, як дореволюційного, так і радянського періоду, а також творчості «учителів і друзів». Важливе місце посіда-ють студії про поетів, чию творчість він пе-рекладав, іноді в повному обсязі. Нарешті, в критичних виступах виявляється чутливість визнаного майстра до молоді, яка при-ходить в літературу. Кожна із статей Д. Павличка має своє осердя, зосереджує увагу на одній про-блемі, крізь призму якої розкриваються важливі грані творчості письменника і ділового літературного процесу. Так, у статті про Юрія Федьковича Д. Павличко дошукуєть-ся таємниці того глибинного внутрішнього поклику, «живлющого кореня душі поета», який допоміг йому скласти свої перші найсокровенніші поетичні рядки рідною мо-вою. У далекій Італії, біля Касано, в травні 1859 року був написаний його перший вірш «Нічліг». Цей факт, що став початком справ-жньої літературної діяльності Федьковича, викликає в Павличка особливий інтерес. Що спонукало 25-річного офіцера австрійсь-кої армії, який до того писав тільки по-німецьки, написати поетичний твір «руською» мовою (до речі, німецькими літерами, бо інших не знав)? Д. Павличко наводить як найголовніший психологічний стимул: «Тре-ба ж було воякові перед можливою зав-трашньою баталією й смертю помолитися, а молитися найкраще материнською мо-вою». Такий висновок підказує Д. Павличкові передусім поетична інтуїція, розуміння самої природи психології творчості, природи та-ланту (в статті наводяться й інші важливі мотиви: українське низове жовнірське оточення Ю. Федьковича, співчуття італійсь-ким повстанцям-гарібальдійцям. Особливо цікавим є погляд Д. Павличка на новелістичну творчість В. Стефаника, напружене, аж болюче прагнення збагнути таємницю сили і влади його «пластичного лаконізму». Дослідник шукає відправної точки, з якої відкрилася б можливість знай-ти критерії підходу, і він вдається до такої аналогії: «З того часу, як глобальний пог-ляд космонавта зобов'язав нас натужувати зір, приглядатись до подій у далеких зем-лях, носити в уяві мерехтливо-мозаїчний образ нинішнього світу, часом важко помі-тити на землі цятку — багато речей і навіть почуттів стали глобальними. Чи ж буде письменник сьогодні і завтра писати про лю-дей лишень одного села чи району? Буде. Дон Шолохова, Джефферсон Фолкнера, Макондо Маркеса далекі від Стефаникового Русова, але й вони можуть бути прикладом того, як письменники нашого віку, малюючи людей щонайдалі з околиць свого дитинства, дають нам постаті світового формату». Намагаючись збагнути силу впливу стефаниківського слова, Д. Павличко дошуку-ється способу художньої типізації, застосо-вуваного майстром української психологіч-ної новели. Домінантним є твердження про злитність творчості автора «Синьої книжеч-ки» і «Камінного хреста» з особистими переживаннями, про перевтілення в його ге-роїв власної нестерпної муки, «мучеництва його душі». Це твердження Д. Павличко підкріплює тим, що найпродуктивнішим у творчості В. Стефаника були 1895—1900 ро-ки, коли була важко хвора його мати, і він не раз в своїй уяві переживав її смерть, «і те пережиття було страшнішим, як її справ-жній похорон». Літературознавчій науці доведеться ще не раз досліджувати художній феномен і Лесі Українки, і В. Стефаника, і О. Кобилянської, над творчістю яких замислюється Д. Павличко, але треба відзначити, що його статті і за своїм методологічним підходом і за дослідницьки-критичним інструментарієм стоять на рівні досягнень сучасної літерату-рознавчої науки, виявляють і глибоку еру-дицію, і концептуальність мислення, і май-стерність аналізу. Літературознавчий хист Павличка особ-ливо виразно розкрився в його статтях, присвячених творчості поетів, які залишили яскравий слід в історії української радянсь-кої літератури. Кожна з них — глибоке й ґрунтовне дослідження і водночас кожна має свій сюжет, свою інтонацію, свої компо-зиційні точки опори. Іноді критична студія може триматися на наскрізному образі, який підноситься автором до рівня концеп-ції. Приклад такого розгортання сюжету — стаття «Відкритість генія», стрижневим мо-ментом якої є образ відчинених дверей у поезії П. Тичини. Тут особливо переконливо проявилася єдність образного і логічно-ана-літичного начал, які взаємно підтримують і доповнюють одне одного, творячи в за-гальному граціозну споруду з рівновагою архітектурних компонентів спостереження і роздуму. Характер поета, неповторність його життєвої і творчої долі зумовлює і внутрішню логіку дослідження. Д. Павличко в своїх літературно-критичних статтях не «перевті-люється» в поета, щоб «зсередини» розкри-ти секрети його майстерності, темперамент неодмінно видав би його, зате чутливе око зауважить і зважить найтонші деталі, по-мітить нові якості, які ці деталі (в худож-ньому творі деталь—першоелемент світо-сприйняття і світорозуміння) несуть з со-бою, в якому руслі вони змінюють творчість." Літературно-критичні дослідницькі праці Д. Павличка, пов'язані з його перекладаць-кою діяльністю, дають можливість краще зрозуміти його засади в справі інтерпретації художнього тексту, донесення всього багат-ства першотвору на новому мовно-культурно-му ґрунті, контакту і взаємодії різних поетик у процесі сприймання твору інакшомовної лі-тератури. Виходячи з того, що «переклад як творчий акт — це найповільніше, багатора-зове, вдумливе читання оригіналу й відтво-рення його іншими мовними засобами» і що «при перекладі зрихлюється, а подекуди й руйнується грунт поезії, чорнозем заміню-ється менш родючими, глинистими породами», поет прагне компенсувати це зрихлення і руйнування скріплюючою силою власно-го таланту, прагне в новій етно-культурній атмосфері й новій мовній одежі залишити по-езію поезією, а не блідою тінню оригіналу. Оцінюючи, наприклад, переклад поеми Т. Г. Шевченка «Марія», здійснений Б. Па-стернаком, він говорить, що «геніальне Шевченкове осяяння було не просто вивчене, а вистраждане російським поетом. Б. Пастернак вклав у переклад «Марії» не тільки шев-ченківський, але й свій біль за тих матерів, трагедія котрих полягає в тому, що вони на-роджують спасителів, одержимих справед-ливістю апостолів завтрашнього дня»2. Д. Павличко уміло знаходить для перекла-ду твори, в яких його тонке естетичне чуття вловлює спорідненість з українською пое-зією в творах Ю. Словацького і Я. Івашкевича, в О. Блока йому помітні перегуки з П. Тичиною, в О. Прокоф'єва — з українсь-кою народною піснею, в А. Тарковського — відгомін Г. Сковороди, в Н. Вапцарова і Л. Новомеського «прочитує» сліди впливу шевченківського слова, що лежать не на по-верхні, а виявляються в глибоких шарах генезису поета, кровоносних судинах його стилю. У статтях, рецензіях, виступах Д. Павличка зосереджено цілий комплекс актуальних проблем сучасного творчого процесу, що обіймає такі галузі, як прочитання класики, теорія і практика поетичного перекладу, оцінка — не раз у вдумливому першопрочитанні нового твору, роль пісні в нашому житті і вимоги повноцінного поетичного тек-сту, зростання літературної зміни. Глибока серйозність і відповідальність, якими позначений підхід Д. Павличка до творчості молодих, характеризує цю ділян-ку його творчої діяльності як одну з най-важливіших і найпотрібніших, як глибоко усвідомлене почуття обов'язку, сформульо-ване народною етикою ще наших предків: вчитель має виховати учня, учень повинен перерости вчителя. Загалом же літературно-критична діяльність Д. Павличка є не тільки однією з важ-ливих граней різнобічного таланту письмен-ника, а й важливим фактором розвитку української радянської літератури протя-гом останніх десятиліть, фактором, який визначає постійне зростання її ідейно-есте-тичного рівня, збагачення ідей і форм. Важливою гранню творчості Д. Павличка є його робота в кіно, позначена такими та-лановитими кінотворами, як «Сон», «Захар Беркут», що ставилися за сценаріями поета й здобули широке визнання глядачів. Не-пересічна й пристрасна публіцистика, про-йнята наскрізною ідеєю любові і ненависті, а ще, як свідчать визнання у ліричну хвилю, манить до себе й сувора проза... Належачи до типу письменників, яким тісно в рамках одного жанру, — це найго-ловніша і найповніша ознака таланту — Д. Павличко підпорядковує всю свою твор-чу діяльність благодатній меті розвитку культури зрілого соціалізму, духовного вза-ємозбагачення народів нашої країни, збли-ження прогресивних культур світу. | |
| Переглядів: 553 | |
| Всього коментарів: 0 | |