| Головна » Статті » Українська Література | [ Додати статтю ] |
Богдан Лепкий і європейський культурно-мистецький процес
|
Реферат на тему: Богдан Лепкий і європейський культурно-мистецький процес П л а н : Вступ. Дитячі роки. Навчання Б. Лепкого. Творча спадщина. Висновок. В історії української літератури яскравішої зірки, ніж Богдан Лепкий, після зорі Франка від початку століття і до 1941 року, мабуть, не було. Але багато людей, нажаль, мало або майже нічого не знають про цю надзвичайну людину, хоча уже й з’явилося немало розвідок та видано майже всі твори славного галичанина. “Його великий талант лірика, повістяра, вченого, літератора та небуденна працездатність нагадують тих титанів творчої праці, які залишають незглибимий слід в історії свого народу”, - писав у вступному слові до книги “Богдан Лепкий” професор Оттавського університету Констянтин Біда в 1976 році. Ще за життя Богдана Лепкого його багатющу письменницьку спадщину високо оцінили галичани, українці в діаспорі, видатні літературознавці світу. Про поезію і про прозу та літературно-мистецькі жанри вже чи мало писали критики, але, на жаль, майже не вивчені історичні основи тетралогії Богдана Лепкого “Мазепа”, яку так високо оцінили сучасники – від князя української церкви митрополита Андрея Шептицького до Директора “Української бібліотеки ім. С. Петлюри” в Парижі професора Романа Смаль-Стоцького. Очевидним і незаперачним є той факт, що найсильніший, і, по суті, домінантний вплив на естетичне кредо Б. Лепкого мало родинне середовище, Поділля, з його невідцвітним фольклорно-етнографічним букетом. Сам же письменник у “Заспіві”, одному з ранніх віршів писав: Колисав мою колиску Вітер рідного Поділля, І зливав на сонні вії Степового запах зілля. Колисав мою колиску Звук підгірської трембіти... Богдан Лепкий – син золотокосого Поділля, виростав у обіймах отого патріархального оточення, що було важливим фактором формування світогляду і життєвих принципів. Те оточення не могло не спричинитися до глибинного впливу на душу майбутнього літератора, на формування його людської вдачі й естетичного код. “Поручинські газди” ходили в чоботях на підковах, котрі їм робив місцевий коваль, носили “куртини” з домашнього сукна, брилися бритвами, зробленими із старої скошеної коси, жінки вбиралися в “димки” (полотно з вибитими узорами),вишивали гарні сорочки, мережили їх – словом, це було старосвітське соло, котрого ще не торкнулася культура 19 ст.. Веснянки, гагілки, обжинки, колядки, щедрівки, множество легенд, переказів,- усе, як колись, в дуже давніх часах”. Виховуючись з дитинства у священичій родині та в оточені галицької інтелигенції, малий Данко багато узнав про рідний край і вже юнаком черпав відомості з історії Україи. Спочатку – з розповідей батьків, з бібліотеки діда, а потім – з бібліотеки Бережанської гімназії. Та найтісніше життя і творчість Богдана Лепкого пов’язані з Рогатинщиною, а саме з селами Черче та Жовчевом. З часом навчаючись у Львівському університеті, слухав курси відомих тодішніх професорів Омеляна Огоновського, Ізидора Шараневича. Доктор В. Лев у своїй книзі про Б. Лепкого справедливо писав:”Велекий вплив на зацікавлення Лепкого історичною тематикою мав його щирий друг Вячеслав Липинський (1882-1931),талановитий історик і звеличник героїчної минувшини України”. Потім його творчий й науковий шлях проліг до Віденських академії мистецтв та університету, Ягелонського університету, через вогниво знань яких пройшов Лепкий від студента до професора та завідувача кафедри. Коли сьогодні, на відстані часу, перечитуємо поезію, прозу, документалістику, історико-літературознавчі студії письменника і вченого, то направду відчуваємо, як то тут, то там змінюються-переливаються і, неначе промені змигують етюдна споглядальність, фольклорна інтонаційність образів та символів, публіцистична панорамність, психолого-аналітична заглибленість. Але все це фіксуємо як результат потужної системної праці. В одному з берлінських листів до В. Гнатюка Б. Лепкий зізнався, що завше писав про те, що саме диктував йому “голос народної совісті”. Доля круто поверталася до Богдана Лепкого,але де б він не був, його зболена, стуртурована душа рвалася в Україну. Думається, що той внутрушній душевний трагізм, який гнітив Лепкого як людину, так чи інакше відбивався у показі ним матиринсько-жіночого у психіці героїв, що, звичайно, продовжувало пувну художню традицію у зображенні “жіночої України” (значна частина оповідань збірок “Щаслива година”, “З села”, “З життя”, “Донька і мати”, “Оля”). На жаль, у нашому літературознавстві раніше домінував напрям псевдосоціального, псевдофілософського аналізу літературного процесу. Кожного, без вийнятку, літератора підганяли під заготовлені схеми. Коли ж не вписувалися деякі у вироблені ідеологією постулати, - їх вилучали з процесу, або ж пришивалися їм усякі “ізми”. У тому розряді не одне десятиліття перебував і Б. Лепкий. Має цілковиту рацію професор Микола Ільницький, коли стверджує, що “натура його редше споглядально-рефлективна, звернена в середину ліричного героя”. На думку самого ж Б. Лепкого, найвища цінність, яка криється в літературних творах, - це “сила зворушливості, до сліз або до сміху, до найвищої розкоші або до глибокої розпуки...”. Недарма Іван Франко після прочитання перших оповідань Б. Лепкого в тодішній галицькій газетно-журнальній періодиці відзначив в огляді “Українська література за 1899 рік”, що “індивідуальність Лепкого менш діяльна і політична, ніж в останніх українських новелістів (В. Стефаник, Л. Мартинович, М. Черемшина, М. Яцків); він має м’який вразливий і поетичний характер; однак у його новелах є і щасливі моменти, красиві описи і добре висловлений тихий меланхолійний настрій (В. Качкан)”. Навіть у літературно-критичному нарисі про Шевчнків “Кобзар” Б. Лепкий уможливлює весь раціонально-аналітичний хід думки обрамити тією мінористикою, що характеризує українську ментальність. Подивімося, як тонко і ненав’язливо робить це автор: “Покажіть мені пана, котрий би своїм дітям лишив такий багатий спадок, як він у своїх творах. Покажіть мені вождя, котрий відбув такі далекі походи, як він... Покажіть мені мудреця, котрий би свій народ так богато навчив...”. Оця лірично-драматична настроєність простежується і в таких літературно-есеїстичних працях Б. Лепкого, як: “Василь Стефаник”, “Маркіян Шашкевич”, у циклах “Іван Франко”, “Владислав Оркан”, успогадах, промовах “Прийди до нас!”, “Свято Котляревського у Львові”, “Коцюбинський у Кракові”, у трикнижжі нарисів-спогадів “Крегулець”, “До Зарванці”, “Бережани”. Воєнні події 1917-1919 рр. Поглибили даржавотворчі задуми Б. Лепкого, і він вирішив написати щось більше в прозі з минулого української державності. Перед ним зринула постать Івана Мазепи. До того ж близьке приятелювання з істориком О. Барвінським, який у 1918 р. переклав на українську мову й опублікував “Історію України в життєписах визначних її діячів” Миколи Костомарова, де був зображений історичний портрет Івана Мазепи, підштовхнуло Б.Лепкого до задуму відтворити широкомасштабне прозаїчне полотно про діла славного гетьмана України. І ось з’являється тетралогія Б Лепкого “Мазепа”,написана в 1926-1929 роках.Вивчивши всю історичну літературу та першоджерела про драматичну епоху гетьманювання Мазепи, письменник відтворив літопис тогочасної багатостраждальної гетьманської України,опублікувавши досить швидко в окремих томах високохудожні прозові твори: “Мазепа”, “Не вбивай”, “Мотря”, “Батурин”, “Полтава”. Перечитуючи той чи інший том тетралогії Лепкого, відчуваєш дух епохи, пульс козацько-гетьманського життя, протиборство двох угруповань – козацтва і січовиків, частина яких пішла за облудними обіцянками царя, а друга – у вузькому колі гетьманської старшини – орієнтувалась ( і це було фатальною помилкою) на власну демократичність і власні збройні сили. Б.Лепкий вкладає в постать гетьмана не лише свою відданість ідеї незалежності України, але й непоборне прагнення українських громадських кіл 20-30 років до боротьби за волю України. З часу життя і діяльності гетьмана минуло біля 200 років. Його постать по-різному трактувалася. Починаючи з польського мемуариста 18 ст. Яна Хризостома Пасєки і продовжуючи пізнішими творами Вольтера, Байрона, Пушкіна, Словацького, ця історична постать огорталася фантастичними любовними пригодами, а в радянській історіографії та літературознавстві розглядалася виключно як символ зради українського народу. То ж велика заслуга Б. Лепкого в тому, що він зумів майстерно і переконливо показати гетьмана палким поборником відновлення української державності, -- не його вина, що не зміг він її досягти, надто несприятливі були тодішні часи. Висновок: Свобода людини, визвольно-національна ідея, високий пієтизм, непідробна народність, що проявилася в органіці змістово-формотворчих структур, -- оце і є те визначальне, яке дає нам підставу говорити про творчу індивідуальність, про стилістику письма Б. Лепкого як новатора , модерніста, що постійно утверджував у ненастанному пошуку мотивт правди, внутрішньої краси в людині, а не зовнішні срібнозолотаві орнаментаціі та атребути можновладців. Б.Лепкий особливо ж сьогодні вприскує у наші жили віру, заряджає нас непропащою енергією духу – тим історичним магнетизмом, що у продовж віків електризував найсвідоміших провідників нації на безкомпромісну боротьбу з відкритим або ж прихованим ворогом. Тим то і є Б.Лепкий нашим сучасником, сподвижником тих, хто готовий і далі боротися за долю нації, за соборну Україну. Список використаної літератури: Ульяна Скальська “Повертаються з чужини журавлі” газета “Галичина” 1991р. Іван Скрипник “Національний прапор українства” газета “Тижневик Галичини” 1991р. Володимер Грабовецький “Історична тетралогія Богдана Лепкого” газета “Тижневик Галичини” 1992 р. Володимер Качкан “Сумна поезія осені (Черченськими слідами братів Лепких)” газета “Тижневик Галичини” 1992 р. Михайло Рудковський “Стежками Богдана Лепкого” газета “Галичина” 1992 р. Дорошенко Д.І. Історія України в 2-х томах. Т.1.-К.: Глобус, 1991р. – 238с. Качкан В.А. Хай святиться ім’я твоє. Історія української літератури і кільтури в персоналіях(19 – перша половина 20ст.).Книга 4-а. – Івано-Франківськ: Сіверсія, 2000. – 368с. | |
| Переглядів: 511 | |
| Всього коментарів: 0 | |