Головна » Статті » Українська Література [ Додати статтю ]
Берестейщина - регіон в лабетах геополітики
Реферат на тему
Берестейщина - регіон в лабетах геополітики

Коли у ХIХ ст. посилився процес формування новiтньої української нацiї, територiя заселена українським етносом була пошматована полiтичними i адмiнiстрацiйними межами. В цiй ситуацiї однiєю з основних проблем, перед якими стали українськi вченi й мислителi, було визначення меж територiї заселеної українцями, отже й нацiональних меж України, бо, кажучи словами Степана Рудницького: Україна - се земля, де живуть українцi. Одним з перших, хто присвятив цьому питанню належну увагу, був Михайло Драгоманов, в Передньому словi до збiрника „Громада” (1878 р.), яке вважається першою новiтньою українською полiтичною програмою.
Вже в першому абзацi автор пiдкреслював, що iсторiя України дає багато доказiв, що й на найдальших кiнцях її люди пам'ятали добре про других землякiв своїх. В полемiчнiй статтi Что такое украинофильство? (1881 р.) Драгоманов пiдкреслював, що єднiсть мови та iнших нацiональних ознак дозволяє представникам рiзних регiональних українських груп легко солiдризуватися помiж собою. Приклади цiєї солiдаризацiї можна побачити було в Кубанськiй i Терськiй областях, куди керувалися колонiсти iз лiвобережної та правобережної України, в Акерманi й Галацi, куди прибували так робiтники з-пiд Києва, як i з-пiд Карпат (гуцули), а також i у Варшавi, куди спускаються на барках карпатськi лемки Сяном, як i пинськi полiщуки - Бугом i Нарвою.
Але, пiдкреслюючи природнє почуття єдностi українських селян, якi йдуть на виселки й заробiтки в тi країни, де живуть їхнi земляки, i мало вважають на те, як подiленi цi країни мiж царствами та начальствами, Драгоманов признає, що немає вiдповiдного розумiння цiєї проблеми серед iнтелiгенцiї: Тiльки мiж письменними людьми й на нашiй Українi заслабла чутка про громади наших людей, i бiльше вважаються казеннi межi й подiли її, бо тi письменнi люди тепер мало мають спiльного з мужиками, а бiльше з начальством, i вивченi по чужих школах, для служби чужим царствам i панствам, мiж котрими подiлена наша Україна.
З-посеред лiнiй, якi роздiляли українську територiю мiж царствами та начальствами найбiльш виразною була межа мiж Росiєю i Австро-Угорщиною. Оскiльки в „пiдавстрiйськiй” Галичинi українцi мали набагато бiльшi нацiональнi i полiтичнi свободи анiж в Росiї, її iснування треба визнати позитивним для процесу становлення української нацiї. Натомiсть на територiї Росiйської iмперiї бачимо декiлька меж, якi, вiдрiзуючi окремi територiї вiд центральноукраїнського материка, негативно впливали на їхню iсторичну долю. Однiєю з таких територiй була частина Полiсся, яка, хоч заселена українським етносом, перебувала в межах т.зв. Пiвнiчно-Захiдного краю, що обiймав передусiм землi заселенi бiлорусами i литовцями. У 1939 р. пiвденна межа цiєї територiї стала кордоном помiж Українською та Бiлоруською ССР, щоб у 1991 р. отримати статус кордону двох окремих держав. Таким способом завершився процес вiдокремлення вiд України чергової етнiчної територiї, яку прийнято iменувати Берестейщиною - зараз це бiльшiсть Берестейської областi Республiки Бiлорусь.
Iсторiя українського етносу на цiй територiї сягає глибокого середньовiччя. Треба згадати, що назва Берестейська земля (волость) це окреслення створене щойно iсториками у ХIХ столiттi. В найдавнiших руських лiтописних джерелах зустрiчаємо лише назву головного граду - Берестя (перша згадка пiд 1017 р.).
Найранiше схiднослов'янське населення на цiй територiї з'явилося вже в перших столiттях нашої ери (пам'ятки зарубинецької культури в околицi Бiльська i Берестя). Однак постiйна схiднослов'янська колонiзацiя почалася щойно в другiй половинi VI ст. Населення, яке належало до племiнного союзу волинян (дулiбiв), поселюючись протягом VI-IХ ст. над середнiм Бугом, по рiчки Ливець i Нурець на заходi та Ясельду на пiвнiчному сходi, визначило основну територiю Берестейської землi, вирiшуючи про її українську етнiчну приналежнiсть.
Включення Берестейської землi до Київської Русi, яке вiдбулося за володiння великого князя Володимира Святославича (978-1015), пожвавило колонiзацiйнi процеси й забезпечило дальшу iнтеграцiю цiєї, досi рiдко заселеної, периферiї з загалом земель заселених тзв. пiвденно-захiдною групою племен, якi консолiдувалися в український народ. Поруч старих племiнних градiв почали виникати новi мiськi осередки, якi були центрами державного управлiння, торгiвлi та оборонними точками русько-польського й русько-ятвязького пограниччя - Бересть, Дорогичин, Мельник, Бiльськ, Сураж, Бранськ, Кам'янець, якi згодом перетворилися в мiськi осередки (пiсля багатьох iнших залишилися городища).
Процес внутрiшнiх розподiлiв, а згодом i розпаду Київської Русi, який почався пiсля смертi Ярослава Мудрого (1054 р.) позначився й на iсторiї Берестейської землi. Територiя ця, хоч органiчно пов'язана з Волинню, до 1142 р. була частиною удiльного Київського князiвства. В 1151 р. Берестейська земля потрапила в руки Iзяслава Мстиславича, що княжив у Володимирi Волинському. За його володiння Волинь стала незалежною вiд Києва. На початку 70-х рокiв ХII ст. Берестейська земля видiлилась в окреме князiвство, в якому правив внук Iзяслава Василько Ярополчич. Декiлька рокiв пiзнiше вiдбувся ще один подiл - на Берестейське й Дорогичинське князiвства. Роздрiбнення Волинського князiвства лiквiдував щойно Роман Мстиславич, який в 1199 р. заволодiв також Галицьким князiвством, об'єднуючи свої володiння в державу, яку iсторики звуть Галицько-Волинською Руссю.
Протягом багатьох столiть, в iсторичних творах, якi торкаються минулого Берестейської землi, з'явилося декiлька фальшивих тверджень, якi з одної сторони спростованi вже iсториками, з другої однак сторони знаходять певну пiдтримку, обумовлену полiтичними мiркуваннями. Ось їх перелiк:
Берестейська земля заселена була в ранньому середньовiччi дреговичами, предками сучасних бiлорусiв, якi заснували Бересть i Дорогичин;
Берестейська земля в VI-Х ст. заселена була захiдними слов'янами з Мазовша;
Берестейська земля була частиною Туровської землi, заселеної в основному бiлоруським плем'ям дреговичiв;
на територiї Берестейської землi до ХIII ст. проживало балтське плем'я ятвягiв, а Дорогичин був їх столицею;
пiсля 1240 р., нiбито спустошену монгольським нашестям, Берестейську землю зайняв литовський князь Ердивил i вiдбудувавши знищенi мiста, приєднав до своїх володiнь.
Не вдаючися зараз в пояснення перечислених питань, хочу наголосити, що цi iсторiографiчнi похибки або прямi фальсифiкацiї з'являлися, або були спецiально наголошуванi, в рiзному часi й служили як „аргумент” не лише в iсторичних дискусiях, але i в полiтичнiй боротьбi. Наприклад автором твердження про заселювання Берестейської землi ятвягами був пишучий в ХV ст. польський iсторiограф Ян Длугош, за яким повторювали це iншi польськi автори iсторичних творiв, зокрема М. Кромер. Пов'язане це було з полiтичною боротьбою помiж Польською Короною та Великим князiвством Литовським за захiдну частину Берестейської землi (сучасне Пiдляшшя), яка тривала аж до сейму в Люблiнi в 1569 р. Польська сторона, прагнучи вiдiбрати Пiдляшшя наголошувала на нiбито первiсному ятвязькому характерi цiєї територiї та завоюваннi її й охрещеннi польським князем Болеславом Встиливим (все це вигадав Длугош) та пiзнiшiй її колонiзацiї осадниками з Малопольщi та Мазовша, частинно також з Русi. Вiдповiддю литовської сторони була легенда про князя Ердивила, якою в половинi ХVI ст. „доповнено”, списаний бiля 1430 р., Лiтопис великих князiв литовських.
В сучаснiй бiлоруськiй iсторiографiї, якої представники за своє завдання вважають „наукове обгрунтування” сталiнського рiшення про приєднання Берестейщини до Бiлоруської ССР, часто повторюванi є давно вiдкиненi наукою твердження про заселення околиць Берестя й Пинська дреговичами (так як мiнськi мовознавцi вперто зараховують мiсцевi українськi говiрки до ареалу бiлоруської мови). Для справедливостi треба однак сказати, що на хронологiчнiй схемi в музеї „Берестье”, в якому експонуються залишки середньовiчного граду зазначено, що в Х ст. територiю Берестейщини заселювали не дреговичi а волиняни.5
В межах Галицько-Волинської Русi Берестейська земля залишалася майже до кiнця її iснування. За дату завоювання Берестя литовським князем Гедимiном загально вважалося 20-тi роки ХIV ст., однак є пiдстави пересунути цю подiю на кiнець 30-х рокiв цього ж столiття. Смерть останнього з галицько-волинських володарiв, Болеслава Юрiя, започаткувала перiод польсько-литовської боротьби за спадщину пiсля династiї Романовичiв, закiнчену щойно договором з 1366 р. Польська сторона визнавала в ньому Бересть, Кам'янець, Дорогичин, Мельник i Бiльськ мiстами, якi належать литовському князевi Кейстутовi Гедиминовичевi (1341-1382), та зобов'язалася до них не вступати.
Берестейщина була єдиною з галицько-волинських земель, якi потрапили у руки Кейстута, якого княжою столицею були Троки. Через те, що Волинню володiв iнший син Гедимина, Любарт-Дмитро, а Холмщина була приєднана до Польщi, вiдбулося полiтично-адмiнiстративне вiдокремлення Берестейщини вiд сусiднiх українських територiй.
Троцьке князiвство, в якому правив Кейстут, а згодом його син Витовт було свого роду мiнiятюрою багатоетнiчної держави Гедиминовичiв. Пiвнiчну його частину, в якiй розташованi були столичнi Троки, заселювали литовцi, центральну, тзв. Чорну Русь - бiлоруси, а пiвденну, тобто Берестейщину (без Кобриня, який належав великому князевi Ольгердовi, 1345-1377) - русини.
Найважливiшим мiстом на цiй територiї залишався надалi Бересть, про який Я. Длугош писав, що це брама до Руських земель.6 Його стратегiчне значення для стосункiв помiж Польщею i Великимкнязiвством Литовським пiдкреслює також сучасна польська дослiдниця Алiцiя Вавжиньчик: Бересть, центральний город Пiдляшшя, розташований над Мухавцем бiля його гирла до Бугу, маючи звiдси вихiд на далекi країни заходу. Течiя середнього i горiшнього Бугу поєднувала його з родючою Волинню, на схiд, при невеликому вододiлi мiж Пиною та Мухавцем, вiдкривалася дорога Прип'яттю i Днiпром до серця старої Руси, Києва. Якщо взяти до уваги простягаючися на схiд багнистi територiї Полiсся, якi утруднювали комунiкування пiвночi i пiвдня, зрозумiлим стає значення пiдляського моста i його городiв, Берестя а згодом Дорогичина, як в мирних так i ворожих вiдносинах сусiднiх народiв.7
Це висказання дуже влучно пiдкреслює вiдкритiсть територiї Берестейщини на пiвдень i пiвденний схiд, чому сприяли природнi умови, чого наслiдком було заселення її українським етносом. З другої сторони територiя ця була натуральним способом iзольована вiд пiвночi, отже етнiчно бiлоруських околиць Гродна, про що i згадує А. Вавжиньчик: в минулому не зазначився зв'язок Берестейської землi з Чорною Руссю.8 З черги Я. Длугош говорив про велику незаселену територiю, яка простягалася помiж Бiльськом та Гродном.
Ця природна вiдокремленiсть Берестейщини вiд iнших земель Трокського князiвства спiвпадала з недавньою пiвнiчною межею Галицько-Волинської Руси. Виразно це бачимо в договорi про перемир'я, який у 1379 роцi Кейстут та його племiнник, великий князь Ягайло Ольгердович, уклали з тевтонським орденом хрестоносцiв. В документi цьому, якого змiст подиктувала литовська сторона, бачимо виразне вiдокремлення країв руських - Волковиська (приєднаний до Галицько-Волинської Руси у 1289 р.), Суража, Дорогичина, Мельника, Бiльська, Берестя i Кам'янця, мешканцiв яких називається русинами, вiд краю Гродна, заселеного гроднянами.10
Як вже я зазначив, назву Берестейщина створили українськi iсторики. Також назва Пiдляшшя з'явилася пiзнiше, тому в документах ХIV-ХV столiть територiю цю окреслювали перечисляючи найважливiшi городи. Бачимо це не лише в згаданому документi з 1379 р. та iнших документах, якi вийшли з великокнязiвської литовської канцелярiї, але i в нiмецьких та польських джерелах ХIV-ХVI столiть. Варто пiдкреслити, що коли в 1440-1444 рр. Дорогичин, Бiльськ, Мельник та Сураж зайняв мазовецький князь Болеслав IV, почав вiн вживати звання „князь мазовецький та руський”.11
Протягом ХV ст. визрiв внутрiшнiй подiл цiєї руської територiї на окремi землi, яких виникло п'ять: Берестейська, Кам'янецька, Дорогичинська, Мельницька та Бiльська. Був це процес поетапний - примiром в багатьох документах ХV столiття Бiльськ окреслений ще як мiсцевiсть в землi нашiй Руськiй в Дорогичинському округовi.12
Iсторичне й природне вiдокремлення цiєї територiї вiд Троцького воєводства (виникло в 1413 р. внаслiдок перетворення Троцького князiвства з полiтичної в адмiнiстрацiйну одиницю), призвело в початках ХVI ст. до перетворення її в окреме Пiдляське воєводство.
Найстарiший документ, в якому зустрiчаємо назву Пiдляшшя (тобто територія в сусідстві ляхів-поляків - в тодiшнiй книжнiй мовi Подляшье), датований 1495 р. В польських документах назва ця з'явилася перший раз у 1517 р. Очевидно в тодiшнiй польськiй мовi назва ця звучала, як i в руськiй - Podlasze (по-латинськи Podlachia), а щойно пiзнiше, внаслiдок впливу мазовецьких дiалектiв прийняла форму Podlasie - Подлясє (подiбно як зi старопольським словом wisznia (вiшня), яке зараз звучить wiњnia (вiсьня). Ця фонетична деформацiя назви регiону стала нагодою для деяких польських „патрiотiв”, якi пробують доказати, що походить вона нiбито вiд положення цiєї територiї „пiд лiсами”. Зрозумiло, що таке тлумачення є неправильне як з iсторичної, так i фiлологiчної точки зору - було б це тодi по-польськи Podlesie, аналогiчно до Polesie (Полєсє - Полiсся). Насправдi назва Пiдляшшя виникла на означення територiй Великого князiвства Литовського положених „пiд ляхами”, тобто при кордонi з польським землями. Саме таке, правильне з iсторичної i фiлологiчної точки зору, тлумачення назви Пiдляшшя знаходимо вже у польських iсторикiв ХIХ сторiччя - Йосипа Ярошевича, Олександра Яблоновського та Зигмунта Глогера, якi першими по-справньому дослiджували його минуле.13
Першим документом, який пов'язаний з виникненням Пiдляського воєводства є грамота великого князя литовського Жигiмонта I вiд 29 серпня 1513 р., якою призначив вiн Iвана Сопiгу на пост воєводи. Територiя, на якiй поширювалась його компетенцiя була в цьому документi окреслена як воєводство Пiдляське, Берестейське та iнше. Окрiм воєводи з'явилися тодi iншi урядники iменованi пiдляськими - бобровник (1513 р.), лiсник (1516 р.) та ловчий (єгер). I. Сопiга помер у 1517 р. Щойно 11 липня 1520 р. Жигiмонт I видав чергову грамоту, в якiй повiдомляв про створення нового воєводства, в якого склад входили слiдуючi територiї - Дорогичинська, Берестейська, Бiльська, Кам'янецька, Мельницька i Кобринська. В грамотi цiй назва воєводства не подана, але згодом прийнято називати його Пiдляським.
У 1566 р., пiд час попереджуючої Люблинську унiї адмiнiстрацiйної реформи Великого князiвства Литовського, воєводство це було подiлене на двi частини. Дорогичинська, Мельницька i Бiльська землi залишилися при старiй назвi Пiдляського воєводства. Схiдну частину об'єднано з Пинщиною й утворено нове воєдство, яке отримало назву Берестейського.
Однiєю з причин такого подiлу була безсумнiвно вiдмiнна ситуацiя серед шляхетського прошарку в схiднiй i захiднiй частинi старого Пiдляського воєводства. Оскiльки в схiднiй частинi загал шляхти був руський, то в Дорогичинськiй та Бiльськiй землi переважала шляхта польського походження. Виникало це з факту, що у 90-х роках ХIV ст. територiя ця була передана Ягайлом у ленне володiння мазовецькому князю Янушовi, який почав поселювати тут дрiбну мазовецьку шляхту. Коли в початках ХV ст. князь Витовт вiдiбрав цю територiю, приєднав до неї також невеликi шматки земель, якi споконвiчно належали до Мазовша i були заселенi поляками. Таким способом руська шляхта стала тут меншiстю. Крiм цього шляхта Дорогичинської, Мельницької i Бiльської земель вже в половинi ХV столiття отримала привiлеї на користування польським правом, яке було для неї бiльш корисне як литовське. Наслiдком цього стала навiть формальна дискримiнацiя руського елементу, оскiльки земськi урядники, яких вибирав загал шляхти, мусили бути римокатолицького вiросповiдання, а позви до земського суду треба було писати латинською мовою.
Деякi демографiчнi змiни вiдбулися i у мiстах, куди також почало напливати населення з Польщi. Був це наслiдок старань великих князiв литовських, якi хотiвши збiльшити належнi їм прибутки з мiст почерез поселювання там пришельцiв з Польщi i Нiмеччини. Пов'язане це було з надаванням окремим осадам мiських прав, якi гарантували їх мешканцям самоуправу. У 1390 р. Ягайло дав спецiальний привiлей для Берестя, на основi якого загал мешканцiв, так нiмцi, як поляки й русини були звiльненi вiд влади господарських урядникiв. Привiлей цей був однак змiнений Витовотом, який обмежив його дiю до католицького населення. Подiбна ситуацiя була в Дорогичинi й Бiльську, де в 1429-1430 рр. Витовт назначив вiйтiв, якi мали поселювати на мiському правi лише населення римського обряду. Ситуацiя така перетривала до кiнця ХV ст. коли мiське право отримав загал мiського населення. З поселенням полякiв та нiмцiв пов'язанi були фундацiї перших католицьких костелiв в Берестю (1389 р.), Дорогичинi (1392 р.), Мельнику (1420 р.) та Бiльську (1430 р.).
Чергову межу помiж Пiдляським i Берестейським воєводствами прокладено на спiльному польсько-литовському соймi, скликаному до Люблина у 1569 р. Його цiллю було укладення реальної унiї помiж Польською Короною та Великим князiвством Литовським, але скористалася цiєю нагодою шляхетська фракцiя, яка вже вiд довшого часу намагалася приєднати до Польської Корони Пiдляшшя i Волинь. Фракцiя ця мала пiдтримку „рядової” руської шляхти названих земель, яка цим способом прагнула визволитися з литовської неволi, тобто спiд влади магнатської верхiвки Великого князiвства Литовського.
Пiсля офiцiйного проголошення приєднання Пiдляського та Волинського воєводств до Польської Корони, при Великому князiвствi Литовському залишалося Берестейське воєводство. Викликало це невдоволення волинської i берестейської шляхти, яку об'єднували сильнi зв'язки. Волиняни - писав у листi за 31 травня 1569 р. жмудський староста Ходкевич - подали мiж послiв, що Київ та Берестя їм належать, а зокрема пан Бокiй (суддя луцький) - виводить межу по Нарву i Ясельду, Пинська, Кобриня також до Волинi бажаючи, що поляки хочуть пiдтримувати. Подiбне знаходимо в листi iншого учасника сейму, Миколи Нарушевича (вiд 11 червня 1569 р.): пани волинцi... i Бересть весь i Пинськ також, аж по Ясельду рiчку вiдмежовують до Корони, а зокрема пан Бокiй, якого пани поляки, для великого знання справ, хронiкою зовуть.
Як бачимо, прагнення волинської шляхти, щоб разом з Волинню до Корони приєднати Берестя й Пинськ мало також iсторичне обгрунтування. Тривалiсть пам'ятi про iсторичну спiльнiсть берестейщини з Волинню i Пiдляшшям стає бiльш виразною коли читаємо в iншому листi Нарушевича, що: послам берестейського повiту брати-шляхта заборонили повертати додому без будь якої унiї; а це тому, що не хочуть розривати з браттю своєю панами волинськими, помiж якими й пани пiдляшяни в самiй серединi сидять. А коли б унiя Великого князiвства i Корони не здiйснилася, то, скаржится Нарушевич: задумали вiдiрватися вiд цiєї нещасної вiтчизни своєї.14 Як бачимо, хоч вiд загарбання Берестя литовськими князями минуло вже два столiття, берестейська шляхта не дуже цiнувала цю нову „вiтчизну”.
1 липня 1569 р. завершена була унiя Великого князiвства Литовського та Польської Корони, внаслiдок чого виникла Рiч Посполита Обох Нацiй, якою правив спiльно обраний володар та спiльний польсько-литовський сейм. Таким способом задовiльненi були бажання берестейської шляхти, яка зрезигнувала з дальших старань про вихiд з Великого князiвства. Берестейська земля - коментує це сучасний польський iсторик Ю. Бардах - залишилася у межах Великого князiвства, мабуть також тому, що Люблинська унiя гарантувала таку єднiсть з руськими землями iнкорпорованими до Корони, яку шляхта визнала хватаючою.15 Однак ця резигнацiя берестейської i волинської шляхти з дальших старань привернення формальної єдностi руських (українських) земель принесла згодом дуже негативнi наслiдки. Питання приналежностi Берестейщини i Пiдляшшя до української нацiональної територiї повернуло з початком Хмельниччини. Козацьке повстання, що почалося у 1648 р. пiд проводом Богдана Хмельницького, швидко охопило всi українськi землi, де прийняло форму нацiонально-релiгiйної вiйни, як це признав польський дослiдник Леон Василевський: На козацькiй територiї... повстання Хмельницького мало характер суспiльно-економiчної боротьби помiж козацьким прошарком з одної й кресовими магнатами та пiдтримуючою їх Рiччю Посполитою з другої сторони. На iнших руських землях - як Червона Русь, Пiдляшшя, Волинське та Берестейське воєводства - рух набрав характеру нацiонально-вiроiсповiдної боротьби, поєднаної з повстанням селянських мас, пiдсилюваним козаччиною з пiвдня.16
Хоч ситуацiю на Пiдляшшi та Берестейщинi важко прирiвнювати до пануючої на Наднiпрянщинi то й тут багато було пороху для спалаху збройної боротьби. Бачимо це так в соцiальнiй сферi, коли утиск селянства призводив до бунтiв, як хоч би на зламi 1630-1640 рокiв у Бранському староствi, так i в сферi вiроiсповiднiй. В першiй бо половинi ХVII ст. Берестя, Кобринь, Дорогичин, Бiльськ були мiсцем завзятої боротьби помiж прихильниками Православної i Унiятської церков. Хоч бо враз з вiдновленням у 1633 р. визнаваної урядом Речi Посполитої православної єрархiї, Православнiй церквi повернено статус легальностi, положення вiрного їй руського мiщанства на захiдних землях було дуже важке. Бачимо це хоч би в скарзi, яку 20 лютого 1648 року занiс до гродського суду в Луцьку Афанасiй Пузина, православний єпископ луцький, своїм i цiлого народу руського, духовних i свiтських релiгiї грецької, в унiї не будучих обивателiв коронних i Великого князiвства Литовського iменем. Владика описував антиправославнi виступи унiятiв в мiстi Кобринi, але i в iнших мiстах i мiстечках... до єпархiї скаржучого присуджених, як в Люблинi, Берестю, Красноставi, Ковелi, Грубешовi, а саме в Бiльську.17
На жаль вiдомостi про подiї на територiї Пiдляшшя i Полiсся в перших мiсяцях повстання є досить скупi. З листа папського нунцiя виникає, що в антидержавних виступах на Пiдляшшi брало удiл 7 тисяч селян. В листi з вересня 1648 р. галицький каштелян скаржився, що на Пiдляшшi заворушення великi виникли i селянство, русь вся збунтувалася, iменно в Бiльську i Дорогичинi, пiслали до Хмельницького про пiдкрiплення просивши, хочби про голову, яка могла б їм допомогти. Лист написаний був на основi вiсток привезених пiдчашим пiдляським, присланим до примаса вiд пiдляськйої шляхти, яка посполитим рушенням станула пiд Бiльськом, пiслала до мiщан, щоб дозволили розслiдити, хто зрадником, хто конспiрує проти шляхтi й католикам. Того не хотiли мiщани дозволити. З iншого листа, також з вересня 1648 р. знаємо, що в Берестi наказано 15-тьох мiщан зрадникiв явних i двох священикiв конспiраторiв пiд меч дати.18 Серед загиблих був м.iн. письменник Афанасiй Филипович, iгумен православного монастиря в Берестi, вiдомий зi своєї антиунiятської дiяльностi. 1 липня 1648 р. був вiн арештований i обвинувачений в посиланнi козакам листiв i пороху i з наказу суду розстрiляний. Згодом Православна церква зарахувала його до числа святих (мощi переховуються в Симеонiвськiй церквi в Берестi). До бiльших збройних виступiв на Пiдляшшi i Берестейщинi дiйшло осiнню 1648 р.
Розвиток подiй не дозволив Хмнельницькому перейняти пiд зверхнiсть Вiйська Запорозького захiдних i пiвнiчно-захiдних українських земель. Однак в його полiтичнiй програмi виразно бачимо стремлiння до об'єднання в однiй державi всiх руських (українських) земель, в яких жив народ руський благочестивий i церкви були... аж по Вислу.19
Територiальну програму Хмельницького намагався реалiзувати також його наступник Iван Виговський. В жовтнi 1657 р. пiдписаний був трактат зi Швецiєю, в якому передбачене було вивнання прав гетьманського уряду до земель тзв. Коронної Русi та Берестейського воєводства. Подiбнi прагнення до вiдбудови Руського князiвства в межах української етнiчної територiї бачимо у дiяльностi гетьманiв Петра Дорошенка та Iвана Самойловича.20
Можна сказати, що закреслювання кордону України по Вислу було пересадним, однак йшлося тут про цю рiку, як виразну орiєнтацiйну лiнiю, не так знов вiддалену вiд захiднiх окраїн Перемищини, Холмщини чи Пiдляшшя. Точнiше кордон мав бути визначений на основi мовного (як далеко сягає руська мова) та релiгiйного (де була грецька вiра) критерiїв. Поминувшi деталi, бачимо тут в загальному зарисi кордони української етнiчної територiї, якi побутували в свiдомостi українських полiтичних i культурних елiт в Києвi та гетьманських столицях. Отже українськi iсторики, мовознавцi, етнографи i географи, якi в другiй половинi ХIХ ст. визначували в своїх працях межi української етнографiчної територiї, не творили нiчого вiд нова - пригадували лише те, що було добре вiдоме вже їхнiм попередникам з ХVII сторiччя.
III розподiл Речi Посполитої в 1795 р. подiлив Берестейсько-Пiдляський край помiж три держави - Росiю, Прусiю i Австрiю, яких межi зiткнулися на схiд вiд Мельника, в околицi мiстечка Немирово. Розташована на пiвнiч вiд Бугу частина Пiдляського воєвiдтва увiйшла в склад Пруського королiства. Землi на пiвдень вiд Бугу - частини Дорогичинського, Мельницького й Берестейського повiтiв увiйшли в склад Австрiї. Решта Берестейського воєводства дiсталася Росiї.
Цей подiл показався нетривким. У 1807 р. Наполеон, пiсля перемоги над Прусiєю, передав включенi до Прусiї пiдляськi землi Росiї, а в 1809 р. землi на пiвдень вiд Бугу були вiдвойованi вiд Австрiї й приєднанi до Варшавського князiвства. Цей новий подiл iсторичної Берестейщини утривалений був на Вiденському конгресi 1815 р. Згiдно з тодiшнiм адмiнiстрацiйним подiлом землi на пiвдень вiд бугу належали до Пiдляського воєвiдства автономного Королiства Польського, а частина Пiдляшшя вiдiбрана Прусiї (разом з заселеною бiлорусами захiдною частиною бувшого Гродненського повiту) входила до складу Росiйської iмперiї, як тзв. Бiлостоцька область. Приєднана до Росiї вже у 1795 р. частина Берестейського воєв. була початково в складi Слонiмської губернiї, яку в 1797 р. об'єднали з Вiленською в Литовську губ. Пiсля проведеної в 1801 р. чергової змiни адмiнiстрацiйного устрою Берестя й Кобринь входили до новоствореної Гродненської губ. а Пинськ до Мiнської. В 1842 р. до Гродненської губернiї приєднано Бiлостоцьку область.
Цей новий подiл iсторичної Берестейщини мав великий вплив на долю її українського населення. В 1839 р. на територiях включених безпосередньо в склад Росiйської iмперiї лiквiдована була церковна унiя. Присутнiсть росiйської адмiнiстрацiї, включення бувших унiятiв до Росiйської православної церкви та швидкий розвиток росiйських народних шкiл в другiй половинi ХIХ ст. з одної сторони загальмували полонiзацiю, а з другої призвели до деякої русифiкацiї населення Бiльського, Берестейського та Кобринського повiтiв. Полонiзацiя швидкими темпами проходила зате на частинi приєднанiй до Королiвства Польського, чому зокрема прислужилася насильна лiквiдацiя унiї на територiї Холмської єапрхiї (1875 р.). Коли в 1905 р. царський уряд проголосив указ про релiгiйну толеранцiю, велика частина офiцiйно православних бувших унiятiв Холмщини й Пiвденного Пiдляшшя приєдналася до Римокатолицького костела, що призвело до остаточної їх полонiзацiї.
Українськi i бiлоруськi землi, якими заволодiла Росiя внаслiдок розподiлiв Речi Посполитої подiленi були на два краї - Пiвденно-Захiдний (управляв ним генерал-губернатор в Києвi), який складався з заселених українцями Київської, Волинської й Подiльської губернiй та Пiвнiчно-Захiдний (управляв ним генерал-губернатор в Вiльнi), до складу якого входило шiсть губернiй. Три з них звалися „бiлоруськими” - Вiтебська, Могилевська та Мiнська, а три „литовськими” - Вiленська, Ковненська й Гродненська. Тут, крiм бiлорусiв, проживали також на своїх етнiчних територiя литовцi й українцi - в пiвденних повiтах Мiнської (зокрема Пинський пов.) й Гродненської (Бiльський, Берестейський, Кобринський, частково Пружанський пов.) губернiй, а при межi з Королiством Польським також поляки. Адмiнiстрацiйна межа помiж цими краями була пiвденною межею бувшого Великого князiвства Литовського в роках 1569-1795. Загально територiю Пiвденно-захiдного краю звали Литвою, Бiлоруссю або Бiлоруссю i Литвою.
Можна сказати, що на цю окраїну української етнiчної територiї, якою були пiвденнi повiти Гродненської й Мiнської губернiй, та схiднi Сiдлецької губ. (Пiвденне Пiдляшшя) хвиля нацiонального вiдродження майже не дiйшла - його прояви були тут нечисленнi i досить кволi. Надiю на знiму принiс 1917 р. - лютнева революцiя в Росiї та виникнення Української Центральної Ради у Києвi, яка згодом прокламувала Українську Народну Республiку, в склад якої мали увiйти всi землi заселенi українцями.
Саме про це писав у своїй програмнiй статтi Якої ми хочемо автономiї Михайло Грушевський: Українцi хочуть, щоб з українських земель Росiйської держави (бо про них говоримо поки що, не зачiпаючи iншого питання - об'єднання всiх українських земель) була утворена одна область, одна нацiональна територiя. Сюди, значить, мусять увiйти губернiї в цiлостi або в переважнiй частi українськi - Київська, Волинська, Подiльська, Херсонська, Катеринославська, Чернiгiвська, Полтавська, Харкiвська, Таврiйська i Кубанська. Од них треба вiдрiзати повiти i волостi не-українськi, як скажiм, пiвнiчнi повiти Чернiгiвської губернiї, схiднi Кубанської тощо, а прилучити натомiсть українськi повiти сусiднiх губернiй, як Хотинський i частини Акерманського Бесарабської, схiднi частини губернiї Холмської, полудневi окрайцi губернiй Городенської, Мiнської, Курської, захiднi частини Воронiжчини, Донщини, Чорноморської i Ставропольської губернiй. Так утвориться територiя, де українська люднiсть становить бiльшiсть.21
Хiд подiй скоригував погляди українських полiтикiв того часу й iдея автономiї України в складi демократичної Росiйської держави заступлена була iдеєю самостiйностi, яку проголошено в сiчнi 1918 р. В тому часi тривали мирнi переговори в Берестi з т.зв. Центральними державами (Нiмеччина, Австро-Угорщина, Болгарiя i Туреччина). У пiдписаному 9 лютого 1918 р. мировому трактатi погодилися вони визнати приналежнiсть до Української Народної Республiки Холмщини, забужанської частини Пiдляшшя та бiльшостi етнiчно української частини Гродненської i Мiнської губернiй. Поза межами УНР мав натомiсть залишитися зеселенi українцями частини Бiльського, Пружанського й пiвнiчно-захiдня частина Берестейського повiтiв. Причиною було прагнення Нiмеччини зберегти для себе розташовану на цiй територiї Бiловезьку пущу, найбiльший в цiй частинi Європи резервуар дерева - сировини необхiдної зокрема на лiнiї фронту та у вугiльних шахтах. Вже у 1916 р. нiмцi почали в селi Гайнiвка будувати осередок механiчної й хiмiчної переробки дерева, який згодом перетворився в повiтове (районне) мiсто. Початково плановане було приєднання цiєї територiї, розташованої в сусiдтвi Прусiї, до Нiмеччини. Однак коли показалося, що мiлiтарнi успiхи на захiдному фронтi закiнчилися, нiмцi пiдтримали територiяльнi претензiї ново твореної Литовської держави, яка перетендувала не тiльки на етнiчнi литовськi землi, але й на територiї заселенi слов'янами, з Гродном, Бiлостоком та Бiльськом (в нiмецьких планах держава ця мала бути цiлком залежна вiд Нiмеччини). Хоч однак м.iн. в Бiльську i Бiловежi в 1918 р. з'явилися представники литовської Тариби, територiя ця надалi залишалася пiд фактичною нiмецькою окупацiєю.
Пiд час переговорiв в Берестю українська делегацiя, на основi спецiальної iнструкцiї голови Центральної Ради проф. Михайла Грушевського, вимагала визнання суверенiтету УНР також над Бiльським повiтом, однак представники Нiмеччини були тут на позицiї сильнiшого й записана в 2 пунктi мирового договору лiнiя українського державного кордону на Пiдляшшi i Полiссi проходила почерез Пугачiв, Радинь Пiдляський, Межирiччя, Сарнаки, Мельник, Високе, Кам'янець, Пружани, Вигонiвське озеро. Проф. Грушевському, який 19 березня 1918 р. промовляв на засiданнi Центральної ради присвяченому ратифiкацiї берестейського договору, прийшлося з огiрченням сконстатувати: Мушу пiдчеркнути, що те що признано в Берестi, ще не вiдповiдає нашим iсторичним границям. Наш Дорогичин, один з наших iсторичних городiв, в якому коронувався король Данило, не увiйшов до нашої територiї. Але ми не будемо ганятись за iсторичними релiквiями, а станемо на грунтi реальних вiдносин, вважаючи на те, що можна уратувати в даних обставинах. I хоч менi гiрко, що ми не могли дiйти до старої етнографiчної границi, не могли злучити тих „україн”, як називає їх галицько-українська лiтопись, з Українською республiкою, я з того робити цасїс беллi не буду рекомендувати українськiй суспiльностi.22
Також на полiсько-пiдляських територiях, якi формально вже були визнанi за приналежнi до УНР продовжувался фактична нiмецька окупацiя. Нiмцi однак не чинили тут перешкод для органiзування української цивiльної адмiнiстрацiї, якої осередком став Бересть. Треба при тому зазначити, що дiяльнiсть українських органiзацiй на цiй територiї почалася вже у 1917 роцi. Керiвництво Союзу Визволення України, дiючого на територiї Центральних та нейтральних держав, домоглося згоди на вислання на окуповану Нiмеччиною забужанську частину Пiдляшшя, Полiсся та Волинь офiцерiв i солдатiв I Запорозького полку iм. Тараса Шевченка, сформованого з українцiв, якi потрапили в нiмецький полон з лав росiйської армiї. В першiй половинi 1917 р. прибули вони до Бiлої на Пiдляшшi, яка протягом року була основним осередком української просвiтної дiяльностi, веденої т.зв. Українською громадою в Бiлiй. Тут виходив в свiт тижневик „Рiдне Слово” (перше число з'явилося 23 червня 1917 р.) та рiзнi книжковi видання, тут також мала свiй осiдок Шкiльна рада, яка займалася органiзуванням українських шкiл i гарантуванням їм фахового нагляду.
На територiї Берестейського i Кобринського повiтiв першi українськi школи почали органiзуватися вже в початках червня 1917 р. 31 липня в мiстечку Дивин вiдбулася десятиденна конференцiя українських вчителiв, метою якої було пiдготовлення до нового шкiльного року. Загалом до 15 грудня 1917 р. на територiї Пiдляшшя, Полiсся i Волинi виникло 96 українських народних шкiл, в яких вчилося 5,2 тис. дiтей. В школах цих вчило 110 вчителiв, з яких 59 було мiсцевих, а 51 було присланих Союзом Визволення України.
Найбiльша кiлькiсть шкiл була на територiї бувшої Гродненської губернiї, зокрема в Кобринському повiтi - 40 шкiл з 2,2 тис. учнiв i 44 вчителями. В Берестейському повiтi було 8 шкiл з 338 дiтьми й 10 вчителями, а в пiвденному окрайцi Пружанського 3 школи з 170 учнями i 4 вчителями. Три школи з 150 учнями i 4 вчителями виникли в захiднiй частинi Пинського повiту, яких був тодi перерiзаний лiнiєю фронту.
Перешкодою дальшого швидкого розвитку українського шкiльництва на цiй територiї було її обезлюднення внаслiдок евакуацiї в 1915 р., а також вiдсутнiсть коштiв на утримання шкiл та постачання їх пiдручниками. Ситуацiю змiнило пiдписання берестейського мирового договору.
Пiсля лютого 1918 р. окупованi вiд 1915 р. територiї Холмщини, Волинi, пiвденного Пiдляшшя та Полiсся вiдданi були пiд управу губернiяльного комiсаря, члена керiвництва Союзу Визволення України Олександра Скорописа-Йолтуховського, водночас проф. М. Грушевський доручив дiючому в Києвi Холмському Губернiяльному Виконавчому Комiтетовi приготовлення адмiнiстрацiйних кадрiв для цих земель. З огляду на те, що Холм окупований був австро-угорськими вiйськами i Вiденський уряд з огляду на свої полотичнi плани вiдносно полякiв в Галичинi вiдволiкав ратифiкацiю трактату i не впускав на цю територiю представникiв української влади, мiсцем осiдку комiсаря та губернiяльних установ стало Берестя.
Перша група урядовцiв i вчителiв прибула з Києва до Берестя в останньому тижнi березня 1918 р. Серед них були зокрема о. Вiктор Козловський вiд мiнiстерсва вiроiсповiдань, Антiн Васинчук вiд хлiборобських справ, д-р Василь Дмитрiюк вiд мiнiстерства здоров'я, Тимiш Олесiюк вiд мiнiстерства освiти.
З приходом до влади гетьмана Скоропадського (29 квiтня 1918 р.) всi губернiяльнi комiсарi назначенi урядом УНР були звiльненi зi своїх посад. Гетьманський уряд комiсарем Холмщини, Пiдляшшя i Полiсся призначив нiкому невiдомого генерала Морозова, однак завдяки iнтервенцiї Холмського Комiтету на цю функцiю привернено О. Скорописа-Йолтуховського. Згодом комiсарiв почали iменувати старостами, а з вересня 1918 р. в Берестю став виходити „Вiстник Холмського Губернiяльного Староства”. Крiм губернiяльного старости, назначенi були також повiтовi старости в Берестю, Березi Картузькiй, Бiлiй, Яновi Пiдляському, Дорогичинi (полiському), Кобринi i Пружанах. Всю цю територiю в тодiшнiх документах звали Пiдляшшям. Назва Полiсся була вiдношена до територiї бувшої Мiнської губернiї. 7 червня 1918 р. сформовано її в Полiське староство з центром у Мозирi.
Також завдяки старанням Холмського Комiтету зреорганiзовано управлiння освiтою. Створений був Комiсарiят Народної Освiти для Холмщини, Пiдляшшя i Полiсся. Щоб забезпечити кадри для вже дiючих та органiзованих народних шкiл та прогiмназiй, вiд червня до кiнця 1918 р. проведенi були в Берестю три черги спецiальних вчительських курсiв, за участю бiля 500 курсантiв.
Варто також згадати, що у жовтнi 1918 р. почав в Берестю виходити тижневик „Мир”. Його редактором був греко-католицький священик Михайло Кiт, який прибув сюди з мiсiєю привернути бувших пiдляських унiятiв, зараз римокатоликiв, до рiдної церкви.
В груднi 1918 р. почали виникати також осередки культурно-освiтного товариства „Просвiта” - в Берестю, Кобринi та Чернавчицях Берестейського пов. В Берестю виданий був також Просвiтнiй Український Календар на 1919 р.
Цiлий цей час гетьманський уряд Української Держави намагався добитися поширення своєї влади також на територiю Холмщини. 5 листопада гетьман Скоропадський особисто звернувся до нiмецького комадування з пропозицiєю ввести на Холмщину нiмецьке вiйсько i допустити до Берестя кiлькохсотособовий український вiйськовий вiддiл. 9 листопада мiнiстр закордонних справ Дмитро Дорошенко заключив у Берлiнi договiр з нiмецьким урядом про замiну австрiйських вiйськ на Холмщинi нiмецькими та допущення на її територiю української адмiнiстрацiї. Договiр цей не був введений в дiю, оскiльки цього ж дня в Берлiнi спалахнула революцiя, а п'ять днiв пiзнiше почалося антигетьманське повстання в Українi.
11 листопада 1918 р. Нiмеччина пiдписала перемиря з державами Антатнти, в якому зобов'язалася евакуювати свої вiйська зi всiх окупованих територiй як на заходi так i на сходi. Поразкою Нiемччини скористалися поляки - вже 11 листопада почалося обеззброювання нiмецьких солдатiв на територiї Польського королiвства, а 18 листопада створений був польський уряд у Варшавi. Одним з основних напрямкiв польської полiтики стало заволодiння територiями на сходi - також Полiссям.
Однак на територiї Полiсся та Пiдляшшя розташованi були ще боєздатнi нiмецькi частини, що захищали залiзничну магiстраль з Києва, якою почерез Ковель - Берестя - Бiльськ - Бiлосток вiдбувалася евакуацiя нiмецької армiї до Схiдної Прусiї. Все ж таки 2 грудня 1918 р. українськi повiтовi комiсарiати були евакуйованi з забужного Пiдляшшя до Берестя. Тут також переселилося з Бiлої редакцiя тижневика „Рiдне Слово” та зорганiзованого при ньому видавництва (тут закiнчено друк Українського букваря Андрiя Савчука та згадано календаря на 1919 р.).
2 сiчня 1919 р. нiмецьке командування передало управу на територiї Полiсся краєвому комiсаровi Української Народної Республiки в Берестю. До компетенцiї українських органiв влади перейшло мiське i сiльське самоврядування, мiськi й сiльськi мiлiцiї, загальне шкiльництво, судiвництво, опiка над хворими i улаштування фiнансових iнституцiй. Ось як коментувало цю подiю „Рiдне Слово” за 7 сiчня 1919 р.: З цим днем отже касується окупацiя нашого краю, касується оце „двоєвластiє”, що тривало майже рiк, i яке шкiдливо вiдбивалося на загальному розвитковi нашого краю. Хоч по мировому договору i допускалася сюди українська влада, але дiяльнiсть її обмежувалася до мiнiмума - пiд її компетенцiю входили лише церква, школа та бiженецькi справи та й тут ще пiд ноги їй кидано колоди. Повiтовi комiсарiяти засновано, правда, при кожнiй нiмецькiй комендантурi, але самодiяльности у них було дуже мало - можна було сказати, що це були фiлiї комендантур по українських справах. Через це нi авторитету, анi потрiбного довiр'я мiж населенням українська влада не мала.
Зовсiм iнакшою справа становиться з вище згаданого моменту. Мiняється оте фатальне становище української влади, компетенцiя її в управi краєм стає далеко ширшою, хоч мусимо зазначити, що ще все таки не повною.23
В цьому самому числi тижневика характеризовано загальне становище: Мiсто Бересть поволi приходить до стану нормального життя. Щоправда, ще йому далеко до того стану, в якiм воно було до 1915 року, але коли ми порiвняємо тутешнє життя тепер з тим, яким воно було лiтом минулого року, то рiжниця буде, як мiж небом i землею. Коли тодi можна було з грiшми тут з голоду вмерти, бо не було нi одної приватної крамницi, то тепер хоч i в невеликiй кiлькостi, а все таки, можна дiстати продукти для прожиття... Вже функцiонує правильно українська державна вища початкова школа (прогiмназiя)... Ще в мiстi багато нiмецького вiйська, але вся влада мiсцева находиться в руках української адмiнiстрацiї. По трохи починають iти в рух українськi гривнi та карбованцi...24
Щоб могти справдi радiти з переймання влади українськими установами потрiбним було замiнити вiдступаючi нiмецькi вiйська українськими. Ще в груднi 1918 р., пiсля зайняття Києва вiйськами Директорiї, вислана була туди делегацiя Холмського Губернiяльного Комiтету з проханням про допомогу в органiзуваннi фронту проти сподiваного польського наступу пiсля залишення нiмцями Пiдляшшя i Полiсся. Директорiя прийняла рiшення про переведення над Буг вiйськової групи „Чорноморська сiч”, але завадив цьому наступ бiльшовикiв на пiвнiчному фронтi. На початку сiчня 1919 р., саме пiд впливом чуток про наступ большевицьких вiйськ на залишенi нiмцями територiї Бiлорусi почала в Кобринi органiзуватися вiйськова формацiя „Полiська Сiч”. Однак з огляду на невелике число населення, яке в бiльшостi перебувало ще в „бiженствi” її органiзацiя не набрала широкого маштабу.
В такiй ситуацiї, пiсля вiдходу останнiх нiмецьких частин територiю Полiсся почали займати польськi вiйська - 10 лютого 1919 р. були вони вже в Берестi, 11 лютого в Малоритi, 12 лютого в Кобринi. 14 лютого вiдбулося зiткнення польських i бiльшовицьких вiйськ - польський вiддiл зайняв Березу Картузьку, розбиваючи мiсцевич бiльшовицький гарнiзон.
Опис захоплення Берестя поляками залишив Василь Дмитрiюк: Показалось, що польське вiйсько пiд командою генерала Лiстовського зайняло без спротиву цитаделю, де перебували ше деякi вчителi курсанти i мiй брат зi сестрою, зайняли мiсто, арештували комiсара, Скорописа-Йолтуховського, його заступника, Донця i працiвникiв комiсарiяту: Озерянця, Мартинця, о. Кiта, панну Бiгунiвну i посадили їх в цитаделi. Все майно комiсарiяту сконфiскували, кооперативу сплюндрували, книжки та папери подерли та повикидали на вулицю.25
Сам факт фiзичного оволодiння захiдноукраїнськими етнiчними територiями не давав ще гарантiї успiшного включення „по всяк час” цих земель до складу польської держави. Не мiгши iгнорувати присутностi багатомiльйонної української меншини польська державна влада намагалася „обмежити” українське питання лише до Схiдної Галичини та Волинi, проводивши дiї в напрямку швидкої полонiзацiї найбiльш периферiйних українських територiй - Лемкiвщини, Холмщини та пiденної частини Пiдляшшя. Натомiсть на територiї бувшої „Литви”, тобто на територiї створено на початку 20-х рокiв Полiського воєводтсва i Бiльському пов. Бiлостоцького воєв., прийнята була полiтика негування присутностi українського населення. Суперечило це очевидно констатацiям українських, росiйських та бiлоруських етнографiв, мовознавцiв та iсторикiв, якi вже в другiй половинi ХIХ ст. досить детально вивчили етнiчну ситуацiю на цiй територiї. Також i в польських етнiграфiчних опрацюваннях та публiцистичих брошурах, якi з'являлися до початкiв 1918 р. населення Бiльського, Берестейського i Кобринського повiтiв загально визнавали українським. До того часу факт проживання на пiвденнiй окраїнi „Литви” не так то i в загальному її маштабi численного українського населення можна було вважати свого роду етнографiчною цiкавинкою. Але вже пiсля проголошення самостiйностi УНР i пiдписання нею берестейського договору питання це набрало полiтичної ваги. Виразно бачимо це в рiзного роду публiкацiях та документах, в яких обсуджувана було питання значення Полiсся для маючої виникнти польської державностi.
Категорія: Українська Література | Додав: KyZя (29.12.2012)
Переглядів: 543 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]