| Головна » Статті » Українська Література | [ Додати статтю ] |
Анатолій Осадчий – письменник рідного краю
|
Реферат на тему: Анатолій Осадчий – письменник рідного краю Народився на півдні Віннич-чини, на межі Одещини та При-дністров'я, 24 жовтня 1950 р. Після закінчення восьмирічки в рідному селі Миролюбівка та середньої школи в райцентрі смт. Піщанка навчався 1967-1972 pp. у Чернівецькому університеті на факуль-теті романо-германської філологи (відділ — німецька мова). Викладав німецьку мову в селах Коломийщини - Ве-ликій Ком'янці, Корничі, а також у Коломийському економіко-правовому коледжі. Був перекладачем у німецько-українському СП "Унтершпреевальд". Уданий час-учитель німецької мови в Ковалівській ЗОШІ-ІП cm. та перекладач МП "Інформбюро" у м. Ко-ломиї. Одружений. Дружина — викладач німецької мови Коломийського коледжу права і бізнесу. Маю сина та ону-ка. Публікувався у періодичній пресі, співавтор збірки "Джерельні дзвони-5". ГРАНІ Живем на грані бідності з тобою: Чогось і щось завжди не вистача – То одежини? - Ні, не дорогої; То кусня хліба? - Ні, не калача. Живем на грані вибуху і зриву, Смакуєм пиво посеред чуми І все дивуємось простому диву, Що ще живі, ще животієм ми. Та серед цих глибоких філософій Мене одне ніяк не полиша: Невже прийшов новітній Мефістофель І українська продалась душа? Живем на грані... Терпимо образи, Чекаєм, сподіваємось обнов. Чи є на світі хтось, що грань покаже, Де вмерла й народилася любов? Серпень 2005 р. Я НЕ ПИВ... Я не пив ні вчора, ні сьогодні – Хочу подивитися на світ, Як в саду, у тім раю Господнім, Рожевіє яблуневий цвіт. Як бджола збирає мед духмяний, У траві копошиться мушва: Я сьогодні без вина вже п'яний, І душа у мене ожива. Та чи варто жити так, як нині І не сісти на "глухий стакан", Коли знов на бідній Україні Скрізь безчестя, зрада і обман? Коли брат цурається вже брата, І кохання продають за гріш, А "зозуля" підкида дитятко Комусь в темну горобину ніч?! Коли ті, хто кликав на майдани, Геть забули про свої слова, Коли знов у газові кайдани Нас підступно сковує Москва? Коли ті, чиї ясні портрети Ми вбирали в рідні рушники, Позабули всякі етикети І в лайно погрузли, мов жуки!? Був я у світах, в Європі чистій, Та не бачив, щоби так, як в нас, Шанували Бога і Пречисту, Всіх святих, окремо і зараз! То ж завіщо, за яку покуту Світлий ум і руки золоті Мають в спадок і наругу, й муку, І розп'ятим бути на хресті?! ...Я давно не мав хмільного в роті, Що аж цим подивував народ, Та зайду в кафе "На повороті" І зроблю в душі переворот! Червень 2005 р. МАРІЇ На світі тисячі Марій, Ба, навіть і мільйони, — Їм — до лиця гуцульський стрій І царськая корона. Їм по плечу зносиме все, Здійснима кожна мрія! Чого на світі не знесе Ота проста Марія! Вона і падати не дасть, І виведе з туману. Вона — раба, вона і власть, І зваба, і омана! То ж, хай нам скрашує життя, Цвіте, немов лелія, Та, що продовжує життя, Ота свята Марія! *** Вже стільки сказано про очі, Про їх чарівність і глибінь, Про незрівнянність і урочість, Про їх небесну голубінь, А в тебе очі не такі... Нема в них відьомської сили, Та твої очі назавжди Всього мене заполонили. Звичайні очі... Сірий день, Що тільки втік від злої ночі, — Про вас не співано пісень, Та я люблю вас, сірі очі! І якщо десь почуєш ти Співоче слово — Коломия, — То твоє серце назавжди Воно теплом зігріє. Бо в нім земля твоїх батьків, їх боротьба невпинна, І заповіт через віки: Аби не вмерла Україна! І якщо раз побачиш ти Те місто понад Прутом, То будеш йти через світи, Аби сюди вернутись! Бо лише тут відчуєш ти, Що є краса нетлінна, То ж варте наших мук і сліз, Щоби не вмерла Україна! ПОДІЛИСЬ Не минаймо протягнуту руку, Що від болю і жалю тремтить! Пам'ятаймо дідівську науку — Всі ми грішні, всім хочеться жить. Бо усе, що на світі, — від Бога! Комусь пекло, а комусь Едем, — Хоч у кожного різна дорога, Та кінець у нас завжди один! Не питаймо, де дінуться гроші — Ті нужденні, гіркі копійки. Будьмо з вами ми люди хороші, Бо ми всі на землі — земляки! Не минаймо протягнуту руку, Бо вона не краде, не гребе, А у тяжку для неї розпуку Поділитися просить тебе! РЕКВІЄМ В музеї у Веймарі славнім, Де пам'ять застигла в віках, Як згадка про велич прадавню Збережена Ґете рука. Ота величава правиця Творила безсмертя колись І час для поета-провидця Із нею ось тут зупинивсь. Я глянув на мамині руки — І серце спинилось на мить: Які ж бо нелюдськії муки Вам, руки, прийшлося прожить! Якої роботи громаддя Вам, ручки, прийшлося зробить! Чи мали подібне знаряддя У Древньому Римі раби?! О, руки колгоспного раба, Що знали: роби лиш, роби! Де ваша жіноча принада, — На вас лиш роки, мов карби. І то не роки, а сезони Одвічної битви за хліб. Хіба що церковнії дзвони Вас визволить з рабства могли б! ...Я глянув на мамині руки, На ті скалічілі пучки... Вже скоро закінчаться муки, Спочинете ви на віки. І вам не судилася доля В музейній почить тишині, А там, за селом, скраю поля, Де верби схилились сумні. 2003. *** Ти вчора мовила печально так: Усе, що Бог відміряв, я прожила... І у очах гірка сльоза застигла, Як біль за марно прожиті літа. Тепер уже я жебраю у Бога Години, дні, і тижні, і роки — Ведуть вони в безвихідь, тупики, Летить униз мого життя дорога. І все тихіший, повільніший крок, І все гучніше б'ється кров у скронях — Я, мов стрілець в шаленім біатлоні, Набрала рівно п'ятдесят очок. І хоч як важко і невесело довкола — Так хочеться пройти ще хоч півкола... ПОКАЙТЕСЬ... Покайтесь, блуднії сини, За всі оті важкі провини, За все, що натворили ви На нашій славній Україні! І якщо в серці вашім є Бодай крихітка ще святого, — Тоді моліться, бо стає Всім легше від молитв до Бога. Моліться до усіх святих, В ім'я Отця, і Духа, й Сина, То, може, Бог вам ще простить, Та не пробачить Україна За Крути вічномолоді, За лад кривавояснозорий, За тих, хто згинув у нужді По ГУЛАГах, голодоморах! За війни, що плодили вдів, Несучи горе, люте, злеє, За параноїків-вождів Та їх примарливі ідеї! Покайтесь, маете ще шанс, А каяття — великий чинник, Бо вже давно чекають вас Там, де історії помийпик! Грудень 2004 ВИ ТОГО ВАРТІ Облишмо в минулому році І болі свої, і жалі. Хай згинуть, мов роси на сонці, Всі біди, великі й малі! Візьмімо з собою в дорогу Надію і щиру любов, А серце довіримо Богу, — Від скверни очистимо кров. Забудьмо колишні розбрати, Що нас розділяли віки, Пора нам давно пригадати, Що наш родовід — козаки! То ж зичу добра вам, любові, Купайтесь у славі й красі. Дай, Боже, вам щастя й здоров'я, Бо ви того варті усі! Грудень 2004 р. ЯК МАЛО ТРЕБА ЛЮДИНІ Як мало, Боже, треба тій людині!.. Ласкаве слово і коханий дім, Духмяний хліб на білій скатертині, — І ще, щоб хтось любив передусім. Нехай не так, як у піснях гаряче, Бодай жевріло б тепле почуття — То вже й від цього серце не заплаче І вже й тоді милішає життя! ...Як мало, Боже, треба тій людині!... Ласкавий дотик вірної руки І щоб стежки до милої родини Не вкрили кропиви і будяки... *** Де котить Прут грайливу хвилю Крізь час, і простір, і віки, Ти народивсь, коханий сину, У хаті, що біля ріки. Ще так недавно всі питали: "А чий же будеш, хлопче, ти?"— Та вже тобі защедрували Козацькі славні тридцять три. Життя по світу нас кидало, Та, як потужні маяки, До себе кликала і звала Та хата біля Прут-ріки. І радий я, що ти не кинув І не продав за мідяки Дідівську пайку, любий сину, Що біля вічної ріки. Добро прийде, лихе минеться, І заговорить кут увесь, Що на землі від діда Леся Ґаздує файно син мій — Лесь! Січень 2005 р. | |
| Переглядів: 630 | |
| Всього коментарів: 0 | |