| Головна » Статті » Українська Література | [ Додати статтю ] |
Активність авторської позиції у романі П.Загребельного «Диво»
|
УДК 891.79+82.0 О. О.Оренчак Активність авторської позиції у романі П.Загребельного «Диво» У статті розглядаються основні способи виявлення авторської активності у романі П.Загребельного «Диво». Через суб'єктні та позасуб'єктні форми відстежується авторська позиціяу творі. Ключові слова: авторська позиція, історичний роман, архітектоніка, хронотоп, авторські відступи, образна система. Проблема авторської позиції надзвичайно важлива у структурі художнього твору Вона включає питання естетичної активності, міри творчої ініціативи митця, його ставлення до реального, питання співвідношення об'єктивного і суб'єктивного у творі. Без урахування цієї проблеми неможливо визначити основні риси поетики твору. Історичні романи П.Загребельного є плідним матеріалом для розв'язання цих питань. Історичну прозу митця досліджували Л.Новиченко, С.Шаховський, В.Дончик, М.Слабошпицький, В.Фащенко та ін. Однак, зазначена проблема в історичних романах П.Загребельного не знайшла достатнього висвітлення в літературознавстві і потребує докладного вивчення. Спроби сучасних дослідників обмежуються загальними аспектами ідейнотематичного аналізу історичної романістики митця (Т.Чумак, Ю.Бондаренко, О.Красненко та ін.). Аналізуючи співвідношення об'єктивного і суб'єктивного в мистецтві, звертаємо увагу на художньоестетичний досвід П.Загребельногороманіста насамперед тому, що авторська позиція надзвичайно важлива в ідейнотематичному і формотворчому комплексі його історичної романістики. І роман «Диво» (1968 р.), що розпочинає цикл історичних романів про Київську Русь, є найцікавішим, на наш погляд, в даному аспекті. Більше того, відчуття присутності автора у структурі цього роману є домінуючою рисою серед інших аспектів поетики твору. Дослідник М.Гуменний у структурі романного жанру О.Гончара визначає авторську позицію як «художнє вираження ставлення автора як особистості до дійсності» [2, с.13]. Міру активності чи пасивності авторської позиції гончарознавець вбачає у залежності від ідейнохудожніх завдань автора, що зумовлює вибір засобів художньої виразності. Цілком слушними ці зауваження є і щодо історичних романів П.Загребельного. Як і в романах О.Гончара, тут можна виділити два аспекти авторської позиції у творі: 1) позиція письменника в реальній дійсності, яка відображена в романі (задум, проблематика, аналіз життєвих явищ, типи характерів); 2) авторська позиція у самому романі (ставлення до героїв і подій, принципи твістування і структура образності). На думку М.Гуменнош, ці аспекти тісно взаємопов'язані: «Один спрямований до навколишнього світу, зв'язує твір із суспільним оточенням, другий у середину, до самої структури повістування» [2, с.13]. Для визначення активності митця у романі «Диво» важливу роль відіграють вибір життєвого матеріалу, принципи повістування, способи йога художнього освоєння і відтворення. При цьому визначальним стає вибір письменником саме історичного жанру, що відображає ставлення йога до об'єкта й орієнтацію на певну літературну традицію. Водночас виявляє оригінальність письменникової концепції зображеної доби. Безперечно, у творчості Загребельнош знаходимо риси впливу творів майстрів, як вітчизняної, так і світової літератур. У романі «Диво» віднаходимо очевидний вплив драми І.Кочерги «Ярослав Мудрий», зримі сліди традицій Т.Шевченка і Лесі Українки, мотиви творчості яких наче пронизують тему боротьби двох культур язичницької та християнської. Втім, як зазначає В.Фащенко, «задум «Дива» виник не за літературними асоціаціями, а під час праці над романом «День для прийдешньою» [8, с.98], тобто був спрямований у сучасність. Отже, замислюючи свій роман про творця Софії Київської, П.Загребельний мав на меті осягнути питання духовних витоків мистецтва, народної етики й культури, осмислити, що ж залишає нащадкам історія, проходячи крізь віки, і що формує духовну сутність сучасника. Тим самим митець зробив спробу сказати своє вагоме слово, самобутнє і неповторне, цікаве для всієї нашої літератури. Однак, це завдання виявилося непростим. Потрібно було авторові вивчити у деталях історію й побут не лише Київської Русі, а й Суздалі, Болгарії, Візантії, варягів поч. XI ст. І не лише констатувати чи белетризувати історію, а ніби «вжитися» у відтворювану епоху в характерах головних персонажів. Із творчої лабораторії письменника ми дізнаємося, який складний шлях пройде митець від задуму до художнього втілення. Одразу постає проблема співвідношення у творі художньої уяви і фактичної достовірності. Спираючись на праці науковців, істориків (не випадково династію істориків родину Отави, автор зробив у романі центральними образами у розділах про сучасність), студіюючи не одне історичне джерело, автор написав роман за законами художності. Слідуючи за літописами, фольклором, художньою літературою, письменник вигадав образ безіменного творця Софії Київської, «вгадував психологію представника народних низів перехідної доби» [8, с. 106]. З цього приводу Загребельний зазначав: «Романіст має право піти шляхом припущення. Література тим і приваблива, що в ній все можна вигадати. Окрім психології» [5, с.445]. Майстерність письменникапсихолога дала можливість провести діалог між століттями, своєрідну дискусію з історією. При цьому голос автора став спрямовуючим у цій дискусії. Оперуючи конкретними історичними відомостями та фактами, документами епохи, автор залишив за собою право певного відбору, хуцожньої типізації, подекуди незгоди та гострої полеміки. Авторська позиція чітко відстежується у ставленні до такого джерела, як літописи. Автор обрав важкий шлях засвоєння цих історичних документів, «полеміку з літописом, шлях переосмислення фактів і подій, часом канонізованих у працях істориків і письменників» [4, с.220]. У полемічній формі створено і повість про побудову «дива», представлено долю держави та її культури. Автор відверто полемізує проти перебільшення значення культури Візантії і християнства як єдиного джерела мистецтва Київської Русі. І наголошує на тому, що такі витвори під силу лише народним митцям, і лише рідна земля спроможна народити такий потужний талант, яким володів Сивоок. Створення цього образу, на думку Л.Новиченка, є «успіхом принципового значення», і видається «постать Сивоока гіпотетична, вимислена і водночас реальна своєю художньою сутністю» [7, с.515]. Авторську позицію у романі відстежуємо і в його побудові. Архітектоніка твору і досі вражає дослідників «зухвалим схрещенням часів» [З, с.97]. Дія у романі відбувається з 992 по 1037 роки в історичній площині; у 1941 42 роках та 1965 66 роках XX ст. у сучасному для письменника вимірі. Композиційної єдності твору надає центральна історична подія будівництво Софії Київської, що є ніби віссю, яка перебуває водночас на різних кінцях історії. «Картини XI і XX ст., зображені в романі, це або передмова, або продовження», стверджує Ю.Бондаренко. І уточнює, що «центр художньої історичної оповіді творець собору» [1, с.З]. Таким чином, поряд співіснують три часові площини: період Київської Русі, Другої світової війни і 60х років XX ст. У такій химерній структурі авторові вдалося відтворити світовий прогрес людства у вигляді часової спіралі, знаходячи точки дотику однієї епохи з іншою, зв'язуючи минуле із сучасністю і спрямовуючи його у майбутнє. Цілком слушно зауважує В.Фащенко, що така «композиція нагадує архітектуру собору, образно відтворену в романі: незвичайність планів, переходів, добудов, але в свавільній асиметричності криється доцільність і гармонія» [8, с.99]. Композиція твору визначила своєрідність хронотопу як вселюдської неозначеності місця і часу. Часова тривалість доповнюється просторовими обширами, створюючи ефект розходження кілець на воді. Об'єднує ці категорії образ Києва, який відстежуємо у зародковому стані у часи Київської Русі, згодом у часи гітлерівської окупації і нарешті Київ сучасний, квітуче і прекрасне місто. Майстерно автор переносить нас вільно у часі і просторі: із Київської Русі до Болгарії, далі до зловорожої Візантії. У розділах про сучасність події також блискавично переміщаються із берегів Чорного моря до Києва і навіть Західної Німеччини. Авторську концепцію відстежуємо і в виборі назви твору, і в доборі матеріалу для оповіді, у послідовному структуруванні розділів, смисловому навантаженні епіграфів тощо. Як зазначає М.Гуменний, «вибір назви твору пов'язаний з авторською позицією і безпосередньо, і через йога зміст» [2, с.20]. Семантика слова «диво» багатогранна і «має психологічне підґрунтя внутрішнє потрясіння людини, яка бачить щось незбагненне, грандіозне» [1, с.5]. Лексема «диво» стає лейтмотивною впродовж розгортання подій у творі. Для автора дивом стає не лише храм Софії Київської, а й неперейденне мистецтво як засіб вираження геніальності, незгасаючош таланту, безсмертної душі рідної землі. Символіку слова «диво» автор не випадково виніс в останні рядки твору: «І син його серед нас. Завжди з його талантом і горінням душі. І диво це ніколи не кінчається і не переводиться» [б, с.568]. П.Загребельний влучно визначив свою художню мету, мистецьке «над завдання», взявши до твору епіграф із вірша Б.Брехта: «Хто звів семибрамні Фіви? В книгах стоять імена королів. А хіба королі лупали скелі й тягали каміння?» [6, с.б]. І відповідатиме на ці та інші запитання образом Сивоока, безіменного народного творця. Найголовніше запитання: хто звів це диво собор Софії Київської? Літописець твердить, що князь Ярослав, але автор ставить під сумнів це, адже хтосьтаки його будував, збагачував рідними мотивами. А князю належить лише задум і воля. Промовистими в цьому плані є пропорції частин «Дива», на що в свій час звернув увагу В.Фащенко: «З 22 розділів зображенню життя Ярослава Мудрого у Новгороді і Києві до 1028 р. відведено три розлогих розділи. А зиждителю, творцю Софії, вигаданому Сивооку, який майже 40 років пробув у мандрах, присвячено шість. Обоє вони діють разом ше у 3 розділах. Таким чином, давноминуле займає двітретини романної площі, і історії Сивоока в ній належить більша половина тексту» [8, с.108]. Глибоко продуманими є назви розділів та логічно вивершеними епіграфи до них. Вони глибоко занурені в зміст, «промовляють» щось важливе, додаючи світла до розуміння задуму і теми твору. Назви розділів нагадують нам літописну хроніку: «Рік 992. Великий сонцестій. Пуща», «1941 рік. Осінь. Київ», «1965 рік. Провесінь. Надмор'я». Але вибір епіграфів до кожного з них є важливим елементом структури твору, адже вони містять глибокий зміст, філософську глибину розуміння тих історичних подій, про які мовиться у романі. Є певна логіка і в, на перший погляд, не зрозумілих епіграфах до розділів із сучасності з творчості П.Пікассо. Це репліки з п'єси «Пожадання, впіймане за хвіст». Але й тут автор зумів поєднати ім'я видатного художника з ім'ям митця народного, доводячи думку, що «незнане непомітно стало в один ряд із відомим: зиждигель Сивоок і історик Гордій Отава гідні такого ж визнання і поваги, як і художник П.Пікассо, самобутній творець і борець проти варварства у всіх його проявах» [8, с. 100]. У сюжетнокомпозиційній структурі роману важливу роль відіграють авторські відступи, які безпосередньо виражають авторську концепцію у творі. Вони посилюють емоційний вплив на читача, сприяють глибшому розкриттю ідеї твору. Авторські відступи буквально пронизують весь твір залежно від тону оповіді: чи то пристрасносхвильованого, епічнорозважливого, чи то суб'єктивноіронічного або ж публіцистичнонасиченого, часом сатиричного. Звідси різноманіття авторських відступів: ліричних, публіцистичних, суб'єктноіронічних, філософських. Автор часто передовіряє свої думки персонажам. Так, наприклад, вкладаючи їх в уста Сивоока, автор відверто іронізує із соціальних стереотипів історії: «Отак воно, мабуть, і ведеться в історії. Всі були дикі, а хтось приходив і просвіщав їх. І ті племена Малої Азії, що будували кораблі, визначили хід небесних світил, відкрили заблуканиці, були дикі, а прийшли ассірійці, і їх просвітили. І ті, хто населяв Єгипет, були дикі, а фараони їх просвітили й примусили будувати для себе камінні гробниці... Чи то не велика брехня історії?» [6, с.377378]. Долаючи такі лабіринти сумнівів, автор допомагає героєві прозріти, вивищитися у своїй духовності. До художньофілософських здобутків автора слід віднести численні роздуми, які Загребельний розгортає насамперед навколо образів Сивоока та князя Ярослава. Вони виходять за межі конкретноісторичного і набувають узагальненофілософського змісту. Це роздуми про мистецтво і державу, талант і владу, про вічне і тлінне, про єдиного творця історії народ. Вдається автор активно й до афористичних міркувань, які стали вже неодмінними в творчому стилі митця. Як, наприклад: «Чи ж можна втекти від краси, побачивши її бодай раз»; «Лиш од своєї матері візьмеш всю глибінь і сутність, а чужою самі вершки»; «Часто мова буває страшнішою за найшстрішу зброю». Такі афоризми пронизують думки героїв і створюють своєрідний авторський почерк. Вгадуємо Загребельнош і по його пристрасті «просвіщати» читача, відводячи для цього цілі розділи. Так, автор подає розлогі екскурси в історію Візантії, давнього Болгарського царства, царських династій тощо. Вдаючись до белетризованолітописнош стилю, автор виводить, окрім головних героїв, різні типи людей XI ст. Як, наприклад, узагальненолітописна розповідьповість про візантійського імператора Василя ПБолгаробойцю. Активність авторської позиції надзвичайно важлива в ідейнохудожній структурі твору. Добір автором життєвих фактів, їх розташування і трактування витворює специфічну образну систему роману. Автор постає й організатором сюжету, й оповідачем, і носієм оцінки в усій системі суб'єктних і позасуб'єктних форм. Різноманітність прийомів прямого авторського втручання в повістування в романі «Диво» зумовлено манерою оповіді і функціями оповідача. Виходячи із загальної концепції твору, оповідач, не тотожний авторові, ніби «розчиняється» в героях твору. Тоді авторська позиція постає із зіткненням думок, дій персонажів роману. Інколи оповідач, наближаючись максимально у своїй оцінці до авторської позиції, порушує стрункість оповіді, перериваючи її своїми роздумами чи констатацією фактів: «Так і зійшлися в кінці літа дві сили, два брати на Дніпрі коло Любеча, але не буде тут опису битви, сказати годиться лиш про те, що переміг Ярослав, а Свято полк утік до тестя свого в Польщу; воїнів же погинуло там безліч, та й знов не про них мова, бо хто там згадує в своєму величанні перемогами полеглих...» [б, с.349]. Авторові під силу надзвичайно місткі малюнки інтер'єра, портрета, пейзажів, подекуди цілої історичної епохи. Майстерність письменника виявляється у точності психологічних характеристик, опуклості та предметності зображення, глибокому проникненні у внутрішній світ героїв. Отже, вагомою рисою поетики роману стає поглиблений психологізм. Психологічної наповненості і достеменності насамперед надав автор образам Сивоока і князя Ярослава образівангиподів. Обидва вони трактуються поепічному широко, із заглибленням в соціальний грунт епохи, у їх характери. Співвідносячи сучасність із минулим, автор подекуди штучно скорочує відстань між ними. Наприклад, шляхом уподібнень духа самозречення Сивоока до аскетизму вченого Бориса Отави: невлаштованість особистогожиття, фатальна самотність професора трактується письменником як єдино можлива умова пізнання істини. Утім частіше автор вдається до прийому контрасту, коли сучасна суєтність світу (розділи про сучасність) протиставляється вічності мистецтва і справжності таланту. Яскравим прикладом цієї тези може слугувати контрастне змалювання епатуючих картин молодої художниці Таї Зикової та нетлінної краси фресок Софії Київської. Прийом контрасту покладено в основу характеротворення, охоплюючи психологічні подробиці. Такий прийом зустрічаємо у відображенні видимої мови душі, портрета. У портретуванні Сивоока автор виокремлює портретну деталь очі (семантика деталі в імені персонажа), а також вживає: «вигострене око», «сиві очі», «дивносиві», «загадкові очі». Схожу портретну деталь автор використовує і в характеристиці образу Ситника: «Очі в того були безбарвні, мов у хижого птаха» [б, с.45]. В образах князів автор підкреслює «холодні і тверді очі» князя Володимира і «сердиті, злі, але й розумні очі» Ярослава. В одному контексті ця художня деталь слугує засобом розрізнення і розуміння двох неоднакових характерів: «Сивоокові вже знайомі були ті очі: вони нагадували йому холодні й тверді очі князя Володимира в Радогості, тільки в Ярослава, окрім холодності й твердості в погляді, світився глибокий розум, і від цього очі були мовби теплішими, не такими темними, як у його батька, мали барву солов'їного крила» [6, с.465]. На думку В.Фащенка, «у сукупності з іншими засобами домінантні епітети та завершальні узагальнюючі деталі оживляють і посилюють створювану автором концепцію особистості» [8, с. 127]. Навколо центральних персонажів вільно розташовано безліч натур, особистостей, постатей, не менш виразних. Це майстерно зображені характери Шуйці, Агапіта, Коснятина, Ситника, Какори та ін., сутність яких виписано так рельєфно, що за ними постає ціле національноісторичне явище. На жаль, в межах статті неможливо розкрити усі аспекти поетики твору, що неодмінно стане предметом наших подальших досліджень. Отже, зупинившись лише на деяких способах виявленя авторської активності у романі «Диво», через суб'єктні та позасуб'єктні форми, ми відстежили, як розкривається авторська позиція, реалізується задум у художньому творі через елементи змісту і форми, єдність яких і досягається завдяки ідейноестетичній визначеності, цільності авторського погляду на зображуване. Зазначена проблема благодатний матеріал для подальшого дослідження. Список використаних джерел: Бондаренко, Ю. Феномен історичності в романі Павла Загребельного «Диво» / Ю. Бондаренко // Дивослово. 2006. № 2. С. 28. Гуменний, М. Поетика романного жанру: проблеми типологій : [монографія] / М. Гуменний. К. : Акцент, 2005. 240 с. Дончик, В. Істина особистість Проза Павла Загребельного / В. Дончик. К. : Рад. письменник, 1984. 248 с. Загребельний, П. Идеязерно произведения / П. Загребельний// Вопросьі литературьі. 1974. № 1. С. 220. Загребельний, П. Спроба автокоментаря / П. Загребельний // Неложними устами: Статті, есе, нариси. К. : Дніпро, 1981. С. 444445. Загребельний, П. Твори: У 6 томах / П. Загребельний. К. : Дніпро, 1979. Т. 2. 575 с. Новиченко, Л. Хто звів семибрамні Фіви? / Л. Новиченко // Життя як діяння. Вибрані статті. К. : Дніпро, 1974. С. 513531. Фащенко, В. В. Павло Загребельний. Нарис творчості / В. Фащенко. К. : Дніпро, 1984. 207 с. Summary Basic methods of revealing of the author's position in the novel of P.Zagrebelnyy «Miracle» are considered in the article. The author'sposition in the work is traced through the subject and nonsubject forms. Key words: author's position, historical novel, architectonics, chronotop, author's digressions, image system. Одержано 14 жовтня 2010 року | |
| Переглядів: 3971 | |
| Всього коментарів: 0 | |