| Головна » Статті » Правознавство | [ Додати статтю ] |
Роль адміністративно-правових норм в адаптації апарату управління відповідно до змін змісту управлінських завдань - реферат українською
|
За висловлюванням американського адміністративіста Джеррі Мешоу,
законодавство та нормотворення в сфері державного управління бачиться як
добре налагоджений пристрій, у який подаються соціальні проблеми та
політичні цінності, а з нього виходять законодавчі програми, що
сприятимуть перетворенню суспільної реальності відповідно до соціальних
ідеалів [1, с.79]. Вказані ідеали відрізняються як у часовому вимірі,
так і серед різних прошарків населення. Перемога ж певної концепції в
конкретний період часу впроваджується через політичні інституції і далі в
систему органів виконавчої влади. Зміна пріоритетів вартостей у
суспільстві, відповідно, зумовлює зміну змісту завдань, що стоять перед
державним апаратом. І тут варто розмежувати такі два рівні подальшого
правового впливу на управлінську діяльність: постійне поточне
вдосконалення діяльності управлінських структур та адміністративні
реформи, що відбуваються під час якісних змін у суспільному житті [2,
с.279]. Перший випадок є перманентним явищем в усіх політико-адміністративних системах сучасності. Незначні зміни, спрямовані на поліпшення ефективності управлінської діяльності, зумовлюються розробкою та впровадженням оптимальніших схем процесу управління. Другий рівень є набагато складнішим: кардинальні зміни в державно-правових явищах трапляються дуже рідко і, попри декларації багатьох урядів проводити адміністративні реформи, здебільшого це лише косметичні нововведення першого рівня. Аналогічно до того, як норми адміністративного права певною мірою є похідними від конституційно-правових, так і "успіх адміністративної реформи багато в чому залежить від результатів конституційної реформи” [3, с.15], яка в основному вже відбулася в Україні, чого не можна сказати про адміністративну реформу. І з цього приводу не можна погодитись із концепцією Є. Курінного, який пропонує проводити спочатку адміністративну реформу, а потім на її основі вносити зміни до чинної Конституції України [4]. Саме суперечність між відсутністю протягом тривалого часу стабільних норм Конституції щодо основ побудови системи державного управління та реальними істотними змінами в політичному й економічному житті суспільства і держави була однією з причин половинчастості та малої ефективності запроваджуваних вдосконалень діяльності апарату. Причому за проголошенням кардинальних змін, а саме – у політичній сфері – заміни однопартійної політичної системи на багатопартійну і деполітизації у значенні заборони утворення структур політичних партій у державному апараті та в економічній – приватизації чималої частки державної власності й подальшого зменшення структур управління цієї власності, а також застосуванням економічних методів у впливі держави на економічні процеси, – настає та й далі продовжується досить тривалий період запровадження цих змін. Окрім того, багато реформ на загальнодержавному рівні через постійну боротьбу політичних сил лівого і правого спрямування та вимушені поступки на законодавчому рівні часто-густо втрачають первинну концептуальну цілісність. Це повною мірою стосується і реформи адміністрації. Усе це негативно впливає на ефективність запроваджуваних змін, в яких, попри переважне засудження існуючого стану управлінської системи, по справжньому глибоко не заінтересовані широко ні політики, ні адміністратори. Хоча Президентом України 7 липня 1997 року й був прийнятий спеціальний указ щодо підготовки і проведення в Україні комплексної адміністративної реформи, яка має радикально змінити систему державного управління всіма сферами суспільного життя, створено Державну комісію з проведення адміністративної реформи [5]. Більше того, указом Президента від 22 липня 1998 року було схвалено розроблену цією комісією Концепцію адміністративної реформи в Україні і водночас рекомендовано її застосовувати, удосконалюючи управлінську систему [6]. Відомий французький вчений Б. Гурне виділяє чотири основні групи, що можуть бути заінтересовані в реформах державного управління: а) публіка як абстрактне єдине ціле, іншими словами, – усе населення держави, поліпшення управління в якій сприятиме підвищенню його життєвого рівня; б) політичні партії, здебільшого опозиційні. Проте навіть їхнє прагнення до реформ нерідко є декларативним, пов’язаним винятково з політичними цілями, які після приходу до влади забуваються; в) міністри – щодо реформ у керованих ними сферах, які, проте, часто стикаються з суцільним протистоянням чиновництва усіх ланок будь-яким змінам, не кажучи вже про кардинальні, і фактично блокують реформи; г) окремі посадові особи – "реформатори” – в локальних сферах. Їхніми мотивами тут можуть бути як кар’єрний поступ, так і прагнення просто працювати в зручніших умовах налагоджених систем [7, с.414]. | |
| Переглядів: 404 | |
| Всього коментарів: 0 | |