| Головна » Статті » Правознавство | [ Додати статтю ] |
Історія української правової та політичної думки особливості розвитку української правової думки у Галичині в ХІХ ст - реферат українською
|
Розвиток національної правової думки як сукупності теоретичних знань і
уявлень про державу, право, окремі державно-правові явища та інститути
певного народу зумовлюється різними чинниками, зокрема, релігійними,
конфесійними, соціальними, національними, політичними, економічними,
культурними. В різні історичні періоди роль та значення цих чинників
були суттєво відмінні. Це характерно для правової думки всіх народів. Не
є винятком і українська правова думка. У ХІХ ст., як і в попередні часи, українські землі входили до складу різних держав. Але цей історичний період в українській історії відзначається тією особливістю, що саме в той час відбувається інтенсивний процес формування сучасної, або, як прийнято говорити сьогодні, модерної української нації. Точніше, в ХІХ ст. цей процес розпочинався, проте ще й сьогодні його не можна вважати завершеним. Зрештою, це вже проблема націології або етнодержавознавства, тому зупинятися на ній не будемо. Принагідно тільки зауважимо, що в перше чергу і головно початок цього процесу був покладений Тарасом Шевченком його поетичною творчістю. Саме вона стала духовною основою формування української нації і саме на ідеях, яких тією чи іншою мірою торкався Шевченко, у подальшому зроблені спроби теоретичного вироблення і обґрунтування модерної української національної та державної ідеї. І сьогодні Шевченко є найбільш однозначною, найбільш позитивною постаттю української і тільки української історії та культури для всіх українців, незалежно від політичних чи ідеологічних уподобань. Бо постаті Володимира Святославовича або Ярослава Мудрого та навіть і Данила Романовича сприймаються всіма східнослов’янськими народами як такі, що належать їхній історії та культурі. І несприйняття Шевченка є несприйняттям українства, заперечення українському народові права на самобутність, окремішність від інших народів і єдність незалежно від державних кордонів і попереднього історичного розвитку. На цьому важливо акцентувати увагу і з огляду на досліджувану проблему, оскільки український народ на початок ХІХ ст. такий тривалий час жив у різних суспільно-політичних умовах, та і в ХІХ ст. мав такі засадничо відмінні умови існування і розвитку, що тільки духовна спадщина Шевченка та подвижницька праця української інтелектуальної еліти в різних регіонах України змогли протистояти спробам розчленування та асиміляції українського народу. Проте відмінність суспільно-політичних, соціально-економічних та інших умов існування суттєво вплинули на культурний розвиток українського народу в різних регіонах. Оскільки правова думка є складовою духовної культури в цілому, то цілком очевидно, що і розвиток української правової думки в ХІХ ст. мав суттєві відмінності в різних частинах українських земель. У цей період можна виділити п’ять регіонів, які відзначалися своїм специфічним духовно-культурним розвитком. 1. Так звана Наддніпрянська Україна, або українські землі, які в ХІХ ст. входили до складу Російської імперії. Безперечно, що Волинь, Холмщина чи Підляшшя і Слобідська Україна мали свої специфічні відмінності, які, проте, не мали в цей період визначального значення і тому можемо говорити про єдність духовно-культурного розвитку та однакові державно-правові умови існування і розвитку українського народу на цих землях. 2. Землі Кубані та Дону, інтенсивна колонізація яких тривала протягом цілого століття. Відмінність цього регіону від регіонів компактного поселення українців на території Російської імперії поза етнічними українськими землями (наприклад, Зелений та Сірий Клин) полягала в тому, що ті були відірвані від головного етнічного масиву, не маючи з ним спільних кордонів. Принагідно зауважимо, що духовно-культурний розвиток українців Дону й Кубані чекають свого ґрунтовного вивчення. 3. Галичина – це частина українських земель, яка після припинення існування Галицько-Волинської держави входила до складу Речі Посполитої, а в досліджуваний період – до складу Австрійської монархії. Особливість цього регіону полягає в тому, що він ніколи не входив до складу євро-азійських державних утворень та не відчував впливу мусульманського фактору, а завжди був складовою європейської християнської спільноти, розвиваючись у загальноєвропейському контексті в складі або слов’янських держав, або держав, де слов’янський чинник був визначальний чи достатньо впливовий. 4. Буковина – хоча і входила в ХІХ ст. до складу Австрійської імперії, більше того – до 1849 р. становила разом з Галичиною один коронний край, мала свою специфіку, яка зумовила її підрядну, порівняно з Галичиною, роль в українському націотворчому процесі. 5. Українські землі, що тривалий історичний період входили до складу угорської держави, і навіть після її приєднання до Австрії не стали самостійним чинником національно-політичного життя. Це – Закарпаття. | |
| Переглядів: 426 | |
| Всього коментарів: 0 | |