Реферат
на тему:
«Черевний тиф»

Черевний (Typhus abdominalis) і паратифус (paratyphus abdominalis)
Тифи, група інфекційних захворювань, викликуваних різними збудниками: висипний тиф, поворотний, черевний і паратифи. Назва цих захворювань походить від грец. — тифос, тобто дим, туман, чад, бо вони перебігають з гарячкою і затьмареною свідомістю.
Черевний (Typhus abdominalis) і паратифус (paratyphus abdominalis) належать до групи гострих кишкових інфекціних захворювань, які за етіологією, клінічним перебігом та епідеміологічними особливостями мають багато спільного.
Черевний тиф викликають сальмонели, яку відкрив Еберт 1880. Хвороба існує здавна, але в окрему нозологічну одиницю була виділена лише 1920. Вона передається або через контакти здорових людей з хворими або через заражену сальмонелями тифу воду і харч. продукти. Велику ролю в розповсюдженні Ч. т. відограють мухи і комунальна невпорядкованість населених місць. Контактні захворювання на черевний тиф в Україні постійно виявлялися у формі спорадичних випадків. Великих вибухів вони не давали, а водні і харч. епідемії були завжди значні. У 19 в. статистики інфекційних захворювань в Україні не було, але відомо, що епідемії черевного тифу на її території виникали і відбувалися рівнобіжно з епідеміями висипного тифу, тобто залежно від голоду, війн, революцій, соц. злиднів.
Великі епідемії черевного тифу були в Україні наприкінці першої світової війни і набули найбільшого поширення за часів громадянської війни 1920, коли число хворих доходило до 63 на 10 000 меш. Особливо висока захворювальність була серед червоноармійців (до 11%). Того ж року була запроваджена масова вакцінація проти Ч. т. у Червоній армії і частково серед цивільного населення. Це дозволило знизити захворювальність серед червоноармійців за один рік до 6,79%. Починаючи з 1922, ч. захворювань на Ч. т. пішло на зниження, однак лишалося на досить високому рівні: 1924 в Україні показники захворювань становили 14,3 на 10000 меш., 1925 — 12,3, 1926 — 8,4. Показники захворювань в м. були значно вищі, ніж на с. Чоловіки хворіли дещо частіше, ніж жінки. За віком найчастіше хворіла група осіб 15 — 19 pp., а в старших і молодших групах спостерігалося поступове зниження захворювань мірою віддалення від цієї вікової групи.
Смертність від черевного типу по 1979 р. України з заг. кількістю населення 3 460 000 осіб, становила на 100 000 населення у 1925 — 16,9, у 1926 — 15,3. По найбільших м. України вона розподілялася так (на 100 000 меш.): Харків — 1925 — 31,4, 1926 — 18,1; Дніпропетровське — відповідно 19,0 і 22,3; Київ — 14,0 і 8,5, Полтава — 11,0 і 12,0; Одеса — 5,1 і 7,0. У Зах. Україні (Львів з околицями) ці показники коливалися від 3,1 до 8,0 на 100 000 меш. Найбільша смертність спостерігалася серед хворих на Ч. т. у осіб понад 50 р. (до 25%), найменша — у дітей від 1 до 14 р. (5%). Вікова група від 15 до 49 р. давала смертність від 7 до 9%. Серед чоловіків смертність була трохи вища, ніж серед жінок. У 1930-их pp. Ч. т. був ендемічний по всій Україні. Великих епідемій не було, але спорадичні захворювання спостерігалися завжди. В окремих с. і невеликих м. іноді виникали епідемічні вибухи, значно частіше за другої світової війни. Тепер Ч. т. в Україні ще трапляється в спорадичній формі.
Паратифи, як і черевний тиф., викликають сальмонелі. З клінічного й епідеміологічного погляду вони мають з Ч. т. багато спільного. Сезонність їх співпадає з сезонністю Ч. т., так само як і розподіл захворювань. Сальмонелі паратифів зустрічаються у трьох різних серелогічних формах: паратиф А (відкрив Гвін 1896), паратиф В (відкрили Ашар і Бансод 1896) і паратиф С (відкрив Нойкірх у Туреччині за війни 1914 — 18). Раніше в Україні частіше зустрічався паратиф В. Тепер трапляються паратифи А і В і досить рідко паратиф С. Про захворювання паратифами в минулому даних майже немає. Очевидно, ці захворювання реєструвалися найчастіше як Ч. т. Відомо лише, що в кол. Київ. губ. 1896 була досить велика епідемія паратифу. Гадають, що вона виникла в наслідок зараження населення сальмонелями паратифу С. Паратифозні епідемії в Україні були поширені за першої світової і особливо громадянської війни. Вони становили в групі тифозно-паратифозних захворювань по окремих місцях від 20 до 40%. У великих м. цей відсоток був нижчий, ніж на с. і в невеликих м. Тепер ч. паратифозних захворювань становить до ч. черевотифозних в сер. 10%. Вони трапляються в Україні нині лише як спорадичні, частіше серед чоловіків, ніж серед жінок. За віком 50% хворих мають від 11 до 25 pp. Смертність коливається від 1 до 2,5%.
Отже, черевний тиф - гостра кишкова інфекційна хвороба. ( не плутати з сипним тифом, який передається через людські воші і має більш важкий перебіг). Збудником черевного тифу є Salmonela typhi, грам негативна паличка, що передається через шлунково-кишковий тракт. Збудник має різній термін зберігання у зовнішньому середовищі: стічній воді зберігається до 14 днів, в стоячій воді - до 30 днів, на овочах та фруктах - 5 - 10 днів, у маслі, сирі, м'ясі - до 3 місяців. Джерелом інфікування є хвора людина та бактеріоносій; найбільшу епідемічну загрозу представляють хронічні носії, які колись перехворіли черевним тифом. Шлях передачі інфекції - фекально-оральний. Факторами передачі збудника виступають вода, харчові продукти, забруднені руки тощо. Для черевного тифу характерні симптоми: лихоманка, втрата апетиту, метеоризм, пронос.
Протиепідемічні заходи спрямовані на виділення хворого черевним тифом з числа хворих з лихоманкою; діагностування захворювання у підозрілих осібвіявлення можливого носійства серед перехворівших; дезінфекцію тощо.
У зв'зку з реєстрацією випадків захворювання на черевний тиф в м. Одесі з метою надання практичної допомоги в організації та проведення протиепідемічних та профілактичних заходів Міністерством охорони здоров'я була створена комісія, до якої війшли провідні фахівці-інфекціоністи та епідеміологи. Комісія працює на місці виникнення захворювань. Проводяться масове активне обстеження населення м. Одеси та тестування з метою виявлення хворих на черевний тиф з числа осіб з лихоманкою. Ситуація знаходиться на контролі Міністерства охорони здоров'я України.
Література:
Одесский сборник по сыпному тифу, под редакцией Д. Заболотного (та ін.). Выпуск 1 — 2. О. 1920 — 21; Заболотний Д. Висипний тиф. X. 1931; Ручковський С., Зюков А. Кишкові інфекції. К. 1936; Брауде И. Возвратный тиф. К. 1946; Падалка В. Брюшной тиф. К. 1947; Зюков А. Гостра інфекційна хвороба та геленіптози людини. К. 1947; Вальдман А. Паратифозная инфекция. Л. 1955; Колеснікова Н. Черевний тиф. К. 1962; Руководство по инфекционным болезням. М. 1977.