| Головна » Статті » Біологія | [ Додати статтю ] |
Лучне кормовиробництво
|
ЛУЧНЕ КОРМОВИРОБНИЦТВО План 1. Народногосподарське значення лучного кормо виробництва. 2. Коротка характеристика злакових трав. 3. Бобові трави. 4. Осокові. 5. Різнотрав’я. 6. Лишайники. 1. Народногосподарське значення лучного кормо виробництва Лучне кормовиробництво як частина загального курсу кормовиробництва — наукова дисципліна, яка розробляє теорію і практику організаційно-господарських, економічних, технологічних і технічних заходів щодо поліпшення природних кормових угідь, створення високопродуктивних сіяних пасовищ і сіножатей. Воно повинно забезпечити повноцінну годівлю насамперед жуйних і коней свіжими зеленими кормами, сіном та іншими кормами з лучних трав. Отже, лучне кормовиробництво — це джерело кормів вищої якості. Крім того, лучні трави нагромаджують багато органічних речовин, поліпшують родючість ґрунту і екологічну обстановку, запобігають ерозії ґрунтів. У перспективі лучне кормовиробництво має забезпечити ви-робництво до ЗО % кормів у загальному балансі виробництва їх в Україні. В Україні природні угіддя займають 6,7 млн га. Розораність земель у країні досягає 90, а в окремих районах — 93—96 %. Багато земель (до 35—40 % ріллі) зазнають водної ерозії. Тому майже 15—20 % найбільш ерозійно небезпечних земель (схилів, балок, ярів) треба тримати переважно під залуженням, тобто включити їх у лучну кормову площу. Це не тільки не призведе до зменшення виробництва валової продукції рільництва, а й сприятиме зростанню загальної продуктивності ріллі і виробництву продукції тваринництва, поліпшенню чистоти сільськогосподарських угідь, водних джерел, зберіганню і підвищенню родючості ґрунту. Для підвищення продуктивності лук і пасовищ треба добре вивчити загальні питання біології і екології багаторічних трав, добре знати особливості основних родин і видів лучних рослин, чітко розрізняти типи природних сіножатей і пасовищ, вміти розв'язувати питання паспортизації їх, здійснювати засоби поверхневого і докорінного поліпшення і на цій основі створювати культурні пасовища і сіножаті. 2.Коротка характеристика злакових трав. До цієї родини належать багато- і однорічні трав'яні рослини з мичкуватою або кореневищною кореневою системою, порожнистими або округлими, інколи сплющеними стеблами, лінійними, ланцетними листками, які розміщені на стеблі почер-гово, з двостатевими, рідше одностатевими квітками, зібраними у волоть, колоски або колосоподібну волоть. Ця родина об'єднує майже 350 родів і 3500 видів, у тому числі в Україні, Росії та інших країнах СНД відповідно 146 і 986. Але на сіножатях і пасовищах використовується не більш як 30 родів. Злакові багаторічні трави — основа лучного кормовиробництва, важлива складова польового травосіяння. Тварини на переважно злаковому пасовищі дістають практично всі необхідні поживні речовини в достатній кількості; 1 кг злакової трави за поживністю на пасовищі відповідає 0,18—0,22, а на сіножатях під час збирання у більш пізні фази (викидання колоса — колосіння) — 0,22—0,24 корм. од. Більш енергоємні трави південних степів (до 0,30 корм. од.). Найвищу кормову цінність мають костриця лучна, райграс пасовищний, тонконіг лучний, пирій повзучий і безкореневищний, тимофіївка лучна. Добра кормова цінність у райграсу багатоукісного і високого, грястиці збірної, тонконога болотного, стоколосу безостого; середня — у стоколосу прямого, мітлиці білої і звичайної, костриці червоної і тростинної, очеретянки; нижча за середню — у костриці овечої, горошку запашного, лепешняка напливаючого; незадовільна — у щучника дернистого, біловусу торчкуватого, куничника надземного та ін. Разом з тим слід, підкреслити, що навіть трави, які мають цінність, нижчу за середню, і малоцінні дають непогане сіно. На природних кормових угіддях росте дуже багато цінних трав, які слід вводити в культуру на сіножатях і пасовищах. Урожайність злакових трав в основному залежить від родючості ґрунту і може становити від 3—5 ц/га до 15—20 ц/га сіна, а на заплавних ділянках південних районів — до 40—60 ц/га. Це насамперед пирійні і стоколосові перелоги з бобовими і різнотрав'ям. Серед злакових трапляються отруйні — молінія голуба, джонсонова трава — гумай, більшість перлівок. Деякі з них є дуже небажаними в травостої, оскільки спричинюють ураження слизової оболонки рота, кульгавість, порушують зір, засмічують вовну овець та ін. (ковила, лишай, люцерна, Кримська ріпиця). Бекманія звичайна гусеницеподібна (Beckmannia cruciformis (Z). Host). Кореневищний верховий ярий злак. Висота стебла — до 140—150 см. Стебла біля основи мають потовщення у вигляді цибулини. В травостої багато подовжених вегетативних пагонів. Листки світло-зелені до 1 см завширшки, шорсткі. Суцвіття — звичайний або гіллястий колос 20—30 см завдовжки. Поширена переважно в Степу і Лісостепу. Трапляється в північних і гірських районах. Рослина вологолюбна, зимостійка, солевитривала. Добре витримує тривале затоплення (до 100 днів). Цінний корм для великої рогатої худоби і коней. Вівці і кози поїдають її гірше. 1 кг якісного сіна відповідає 0,55—0,6 корм. од. і містить 36—38 г перетравного протеїну. Очеретянка (Тyphvides arundinaceae Moench.). (Канаркова трава тростинна — Рhalaris arundinaceae L.). Кореневищний, в основному злак сіножатей, від 1 до 2,5 м заввишки. Має добре розвинену кореневу систему, яка глибоко проникає в грунт (до 3 м). Добре кущиться. Листки світло-зелені, довгі, широкі (8— 15 мм), по краях і знизу шорсткі, з довгим гострим язичком. Суцвіття— волоть до 20 см, стиснута, з короткими гілками. Колір волоті зелений або з фіолетовим відтінком. Насіння дрібне (2— 3 мм), плоске, видовжено-яйцеподібної форми, блискуче. Маса 1000 насінин — 0,7 г. Вологолюбна рослина. Добре витримує затоплення (до 45 днів). Рослина морозостійка, росте в травостоях і одновидових посівах. Кормова цінність задовільна. 1 кг сіна відповідає 0,45—0,47 корм. од. і містить 45—47 г протеїну. Добре поїдають всі види тварин до початку колосіння. 1 кг трави відповідає 0,14—0,16 корм. од. і містить 24—27 г протеїну. Строки використання — 4—6 років. Приріст за добу — 6— 8 см. Дає зелену масу рано, одночасно з озимими культурами на зелений корм, тому в окремих районах її можна викори-стовувати замість озимих на зелений корм. Дає 2—3 укоси. Урожайність сіна — 40—70 ц/га і більше, на родючих землях — 100—120 ц/га. На насіння збирають у фазі воскової стиглості. Якщо запізнюються із збиранням, втрачають багато насіння. Урожайність насіння 15—20 ц/га. Насіння можна використовувати протягом 2—3 років. Норма висіву насіння— 12—14 кг/га. Грястиця збірна (Dactylis glomerata L.) (рис.1.). Верховий нещільно кущовий злак озимого типу. Має велику кількість вегетативних пагонів і прикореневих листків. Розвинена мичкувата коренева система проникає в грунт на глибину до 1—1,5 м. Облистяність дуже висока, листя велике, шорстке, язичок довгастий. Маса листя в першому укосі перевищує масу стебел. У другому укосі травостій складається з видовжених вегетативних стебел. При цьому маса листя в 2—3 рази більша за масу стебел. Рис. 1. Грястиця збірна Рис. 2. Житняк ширококолосий Суцвіття — лапчаста волоть. Насіння злегка зігнуте, має короткий (1,5—2 мм) остюк, довжина насінин — 4,5—6,0 мм. Маса 1000 насінин— 1,2—1,4 г. Високоврожайна рослина — 50—70 ц/га сіна, 350—400 ц/га зеленої маси. Поширена в Лісостепу, Поліссі, Нечорноземній зоні, в гірських районах, на заплавних, низинних, суходільних луках. Добре росте при задовільному зволоженні. Погано переносить затоплення талими водами, підтоплення. Житняк гребінчастий, ширококолосий (пирій гребінчастий, рис. 2) Agroperum pectiniforme Schult.— ксерофільний ярий, напівверховий, нещільнокущовий злак. Поряд з генеративними в травостої багато видовжених і вкорочених, добре облистнених вегетативних пагонів. Листя зверху шорстке. Суцвіття — сплюснутий короткий (до 7 см) і широкий (1,5—2 см) колос. Колоски прикріплюються майже перпендикулярно до осі колоса, розміщуються колоски паралельно. Нижня квіткова луска має короткий (3—4 мм) остюк. Насіння ланцетної форми, 5—7 мм завдовжки. Маса 1000 насінин — 1,8—2,0 г. Посухостійкий, але витримує затоплення до ЗО днів, зимостійкий. Росте на суглинкових і глинистих чорноземних і каштанових засолених ґрунтах. Поширений у південній частині Лісостепу, Степу і напівпустелі, в гірських районах до лісового поясу. Як і інші житняки, введений у культуру В. С. Богданом. Широко використовується в США і Канаді. Ранньостиглий злак. Типи: степовий, солончаковий піщаний, заплавно-лучний, алтайський. Найбільш урожайні і краще за інші поїдають тварини — піщаний і заплавно-лучний, які характеризуються високими стеблами, широкими листками. Кормова цінність висока: 1 кг сіна відповідає 0,48—0,50 корм. од. і містить 130—140 г перетравного протеїну на 1 корм, од., а у 1 кг свіжої трави — відповідно 0,22—0,23 і 38—40 г перетравного протеїну. Добре поїдають тварини до колосіння, потім швидко грубіє. Використовують при створенні культурних сінокосів і пасовищ. Урожайність — від 14—16 до ЗО ц/га сіна. Рослина тривалого строку використання. Повністю розвивається в 1—2-й рік. Може домінувати в травостої. При ранньому скошуванні добре відростає і дає другий укіс. Використовують також житняк пустельний, вузькоколосий. Ковила Лессінга, ковилок (Stipa Lessingiana Trin). Щільно-кущовий злак низового типу, 30—60 см заввишки. Генеративні стебла голі. Листя тонке, грубе, щетиноподібне, прикореневе довге, більш ніж половина стебла з голими піхвами, інколи опушеними, і дуже коротким язичком. Суцвіття 10—20 см завдовжки, вузьке і стиснуте, ості перисті, соковиті, з двома колінами, зверху перисті з дрібними (майже 3 мм) волосками. Зернівки волосисті 9—11 мм завдовжки. Росте переважно на суглинкових і глинистих темно-каштанових, рідше світло-каштанових ґрунтах, південних чорноземах, солонцюватих ґрунтах і глибоких солонцях. Часто домінує в травостої природних кормових угідь, займаючи великі ділянки. Як і більшість степових і напівпустельних злаків, весною розвивається дуже рано — в кінці квітня (починає колоситися) — на початку травня, цвіте в другій половині травня, плодо-носить у червні. Плоди осипаються. Восени відростає. Переважно пасовищна рослина, використовують на сіно у разі раннього збирання до плодоносіння. Характеризується високим вмістом перетравної енергії. 1 кг свіжого корму відповідає 0,31—0,37 корм. од. і містить 40—45 г перетравного протеїну. Поїдання до виколошування задовільне і добре, після виколошування знижується. В період цвітіння тварини не поїдають, а після скошування поїдають охоче. Урожайність — 8—12 ц/га сіна і більше. В степових районах урожайність вища. Колосняк гігантський (Elymus gigantheus vahl., E. Sabulosus М.В.). Кореневищний верховий злак. Висота стебел від 0,8 до 2,5 м. Стебла товсті — 1—1,2 см. Листя довге (до 40—60 см), грубе, зверху і по краях шорсткувате, знизу гладеньке. Маса листя становить 20—25 % маси рослини. Колосся довге (15— 45 см), вгору поступово звужується подібно до колосся ячменю. Ості товсті, майже голі. Колоски великі. Насіння плівчасте, як у вівса, але дрібніше. Маса 1000 насінин — 5—8 г. Рослина барханних і горбистих пісків напівпустелі. Росте куртинами в кілька квадратних метрів, часто дуже розріджений. Урожайність невелика— 12—15 ц/га сіна невисокої якості, але буває й вища — до 40 ц/га. Добре росте в степових і лісостепових районах, трапляється на берегах Чорного моря. Пізньостигла сіножатно-пасовищна рослина. Отавність незначна. Цінна рослина для закріплення пісків, наприклад у нижньому Придніпров'ї. У культурі з кінця минулого століття. Можна використовувати і як зернофуражну рослину. За поживністю зерна близький до вівса. Стоколос безостий (Bromus inermis Leyss.). Цінна кормова кореневищна рослина озимо-ярого типу. Верховий злак від 80 до 160 см заввишки. У травостої багато добре облистнених вегетативних пагонів. Завдяки цьому його добре поїдають тварини. Основна маса коренів знаходиться в орному шарі, але корені досягають глибини 2,5 м і більше. Листя шорсткувате або голе, піхва листка на більшій частині замкнена коротким тупим язичком. Суцвіття — велика розлога волоть зеленого, інколи червонуватого кольору. Колоски безості, рідше з дуже короткими остями. Насіння широко ланцетне, темно-сіре або фіолетове, 8—12 мм завдовжки. Маса 1000 насінин — 2,5—3,5 г. Добре росте на схилах балок. А. П. Микитенко (Київська дослідно-селекційна станція луківництва) вважає, що стоколос — це «король» злакових трав на схилах. Багато зробив для введення цієї рослини в культуру, яку раніше вважали злісним бур'яном, як і пирій, академік М. Г. Андрєєв (кафедра лучного кормовиробництва Московської сільськогосподарської академії, де роботу з стоколосом продовжує В. А. Савицька). Поширений повсюди на схилах і в заплавах рік. Розрізняють лісові, лісостепові і степові екотипи стоколосу. Росте чистими заростями і в травостоях. Кормова цінність висока, добре поїдають тварини. Дає продуктивні травостої протягом тривалого часу — 8— 10 років і більше, не знижуючи при цьому продуктивності. Як ранньостигла рослина в кормовому конвеєрі може замінити озиму пшеницю на зелений корм. Отавність добра. Стоколос береговий (В. riparius Rehm.). Кореневищний (з коротким кореневищем) напівверховий злак. Облистяність менша, ніж стоколосу безостого. Рис. 3. Лисохвіст лучний Висота стебел у середньому 50—70, до 95—100 см. Основне листя в прикореневій частині рослини слабко опушене, з коротким розсіченим язичком. Суцвіття — волоть. Насіння зеленувате або світло-коричневе, ланцетної форми, 10—12 мм завдовжки, маса 1000 насінин 3,6—4,2 г. Поширений повсюди. Зимо- і посухостійкий, тіньовитривалий. Кормова цінність добра. Можна використовувати як рослину сіножатей і пасовищ. Добре відростає після випасання і скошування, але, як і всі кореневищні злаки, при інтенсивному випасанні випадає. Тому за сезон рекомендується не більш як 3—4 випасання. Можна використовувати для ремонту сіножатей і пасовищ підсіванням. Урожайність— 15—18 ц/га сіна. Стоколос прямий (В. graciosa). Кореневищний, напівверховий озимий злак. За будовою нагадує стоколос береговий. Відрізняється більшою посухостійкістю. Поширений на степових подах. Можна використовувати для задерніння на супіщаних і піщаних землях. Зимо- і посухостійкий. Сіножатно-пасовищна рослина. Кормова цінність і поїдання добрі. Після викидання колосу тварини поїдають гірше. Китник лучний (лисохвіст лучний). Кореневищно-нещільнокущовий ранньостиглий, гідрофільний, озимо-ярий, вер-ховий і напівверховий злак, 60—120 см заввишки. Коренева система неглибока. У зв'язку з тим що поширений на воло- гих луках, добре облистнений. Основна кількість листя в прикореневій частині рослин. Піхва листків з язичками, листя в масі рослин становить 52—56%. Суцвіття — колосовидна волоть (султан). Колоски світло-жовті, опушені, однонасінні, темні, мають м'які остюки. Посівний матеріал у вигляді одноквіткових колосків. Насіння покрите опушеними колосовими плівками, що зрослися. На відміну від тимофіївки суцвіття м'яке, колоски до стрижня прикріплюються під кутом 45°. Більше поширений на Поліссі, в лісовій зоні і гірських райо-нах, у Лісостепу — на вологих заплавних і болотистих луках. Нерідко утворює чисті зарості на помірно вологих луках з силь-ним намулом. Еутроф, добре росте на родючих ґрунтах, витримує тривале (до 25 днів) затоплення. Не переносить застійних вод і засолених ґрунтів. Зимо- і морозостійкість добрі. Кормова цінність висока. Урожайність — 20—66 ц/га сіна. У культурі давно. В Швеції вирощують з середини XVIII ст., але значного поширення на пасовищах і сіножатях не набув. Доцільно вирощувати китник на осушених заплавних луках і болотах, вологих суходільних і гірських луках Лісостепу, Полісся, Нечорноземної зони аж до Полярного кола і в південній частині тундри. Дає зелений корм уже в травні. В травостоях зберігається 8—10 років. Добре відростає після скошування і випасання. Може випадати з травостою, тому треба запобігати інтенсивному спасуванню. При різкому зниженні відносної вологості повітря і жаркій погоді листя уражується іржею. Тонконіг лучний (Роа ргаtensis L.) —один із найцінніших пасовищних багаторічних злаків. Кореневищно-нещільно-кущовий, дрібноволотистий, низовий, озимий злак. Генеративні стебла голі, від 70 до 100 см заввишки. Коренева система досить глибока— 1,5 м. У травостої багато вегетативних пагонів з дуже довгим (ЗО—50 см і більше), вузьким листям. Облистяність дуже висока. Листя і вегетативні пагони переважають над генеративними стеблами. Язичок дуже короткий (0,5—2 мм). Волоть розлога, в колосках 3—5 квіток, зібраних по декілька разом, які утворюють дрібні клубки. Насіння дрібне — 2,6—3 мм завдовжки, маса 1000 насінин — 0,3—0,4 г, сипкість насіння незадовільна. Поширений на луках і пасовищах, особливо на зрошуваних. Вологолюбний, затоплення витримує досить довго — до 30 днів. Посухостійкий, добре росте на нейтральних і слабко кислих ґрунтах, як і всі злаки, добре реагує на азотні добрива, а також вапнування. На луках і пасовищах з'являється без сівби, потім розмножується самосівом і вегетативно. Кормова цінність висока, добре поїдається всіма видами тварин. Тонконіг утворює сильну дернину, тому його використовують для залуження газонів, стадіонів, аеродромів. На корм слід використовувати разом з іншими травами. Частка тонконога в сумішках збільшується поступово, але потім він може домінувати в травостої. В травостоях буває довго, як і стоколос безостий (до 12 років). Після випасання і скошування швидко відростає. Урожайність висока – до 400 ц/га зеленої маси за пасовищний сезон. На луках трапляється багато видів стоколосу. У зв’язку з великою різноманітністю роду тонконогових родину злакових тепер називають родиною сто колосових. Крім тонконогу лучного значно поширені тонконіг альпійський, болотний, лісовий, цибулинний та багато інших. Костриця лучна (Testuca pratensis Huds.) – багаторічний, нещільно кущовий, великовологий, озимий середньостиглий злак. Коренева система добре розвинена, мичкувата, корені проникають на глибину до 2 м. Проте основна маса їх розміщується в орному шарі. Стебла гладенькі, прямі, від 50—80 до 120 см і більше заввишки, генеративні стебла облистнені погано, але в травостої звичайно багато прикореневого листя і добре облистнених пагонів. Облистяність зростає під впливом азотних добрив. Листя з нижнього боку блискуче, довжина його варіює від 14—16 до 40 і навіть до 50 см залежно від місця — на стеблі, вегетативному пагоні, в прикореневій частині. Піхва листка має вушко і короткий (до 1 мм) плівчастий торочкуватий язичок. Листкоскладення у костриці згорнуте, волоть (до 20 см) стиснута, під час цвітіння розлога. Насіння ланцетної форми, зеленкувато-сіре, 6—8 мм завдовжки, схоже на насіння райграсу пасовищного, але має довший стрижень (1,5—2 мм), прямий і круглий (розплющений у райграсу пасовищного і багатоукісного). Маса 1000 насінин становить 1,9—2,1 г. Костриця лучна — один з найцінніших видів злакових багаторічних трав лучного і польового кормовиробництва, компонент пасовищних і сіножатних травосумішок на культурних пасовищах, ґрунтозахисних і лучно-пасовищних сівозмінах, на схилах балок. Росте повсюди в заплавах річок, на лісових галявинах, біля доріг, на схилах балок і суходільних луках Лісостепу, в Степу — менше. У культурі використовують широко. Костриця лучна — вологолюбна рослина, але менше, ніж тимофіївка. Дуже добре реагує на зрошування та азотні добрива, холодо- і зимостійкість добрі. Засуху витримує погано. Листя під час засухи уражується іржею, погано росте і навіть випадає з травостою. У травостої утримується до 10 років і більше. Кормова цінність досить висока до викидання колоса, після цього — середня. У культуру введена в минулому столітті. Висівають у сумішці з люцерною, еспарцетом. У чистому вигляді з двох укосів збирають від 40—50 до 60 ц/га сіна. При зрошуванні і удобрюванні одержують сіна до 120 ц/га. Урожайність насіння від 4 до 8 ц/га. Костриця тростинна (F. Arundinacea Schreb.) дуже нагадує кострицю лучну. Насіння теж важко відрізнити. Проте рослини більші, ніж костриці лучної, листя і стебла грубіші, відростає до пізньої осені за рахунок прикореневих листків. У культуру введена давно як у нашій, так і в інших країнах. У Англії і СІЛА використовують восени і взимку. В Лісостепу України може давати два укоси, після чого ще можливі 2—3 цикли пасовищного використання. Високопродуктивна, придатна для інтенсивного вирощування на пасовищах, у кормових сівозмінах, на схилах балок. Кормова цінність середня. Тварини поїдають добре. Перспективна повсюди, але особливо на вологих і солонцюватих ґрунтах. Костриця овеча (Р. ovina L.) — багаторічний низовий, дрібноволотистий, щільнокущовий злак. Стебла гладенькі, до 40 см заввишки, слабкооблистнені. Листя переважно прикореневе, голе або зі слабкозеленими чи сизуватими волосками. Як і костриця борозенчаста, утворює дернину. Половина пагонів зимує зеленими. Поширена повсюди в Лісостепу, на Поліссі. Росте на луках, лісових галявинах, в рідколіссі, чагарниках, на гірських луках. Поїдає велика рогата худоба. Урожайність низька (10—12 ц/га). Вміст перетравної енергії високий (в 1 кг — 3,2—3,4 МДж, 0,29 корм. од. і 55—58 г протеїну). На луках і природних пасовищах значно поширені костриця борозниста — типчак—низовий, щільнокущовий, мезоксерофітний, типово пасовищний, в основному малопродуктивний дрібноволотистий злак; костриця червона — коре-невищно-нещільнокущовий, озимий, напівверховий пасовищний злак, лісового, лісостепового і високогірних поясів; костриця східна— кореневищний верховий злак великих і середніх заплав Кавказу, південної частини Західного Сибіру, Середньої Азії. Мітлиця біла (Agrostis stolonifera L.,)—цінний багаторічний, кореневищний, напівверховий (інколи низовий) пасовищно-укісний злак озимого типу. Генеративні стебла 60—100 см і більше заввишки, знизу добре облистнені. В травостої багато вкорочених вегетативних пагонів, тому основна маса листя в нижній частині куща. Листя шорсткувате по краях і жилках, язичок плівчастий, але в цілому листкова маса ніжна. Піхва листка має довгий (4—6 мм) плівчастий язичок. Волоть нещільна, довжиною від 10 до 30 см. Колоски у мітлиці, на відміну від тонконога, одно квіткові. Насіння біле, ланцетної форми, 2 мм завдовжки, маса 1000 насінин — 0,2 г. Поширена, як і тонконіг лучний, повсюди у вологих місцевостях Лісостепу і лісової зони, а також у гірських районах, у фітоценозах і чистих заростях. Морозостійка, витримує тривале затоплення весняними водами, засолення ґрунту, але в засушливі періоди припиняє ріст. Кормова цінність задовільна і добра. 1 кг трави відповідає 0,25—0,27 корм, од., містить порівняно мало протеїну— 17—18 г. Урожайність середня — до 30 ц/га сіна, на родючих ґрунтах і при внесенні добрив — до 50 і 200—300 ц/га зеленої маси (в Лісостепу). Мітлиця звичайна (А. vulgaris Wsth.) за будовою така сама, як і мітлиця біла, але продуктивніша на бідних, більш сухих і опідзолених ґрунтах. Корм дає гірше, швидко грубішає. Згодовувати слід у фазі кущіння — виходу в трубку (пізніше грубіє). Поїдання задовільне, а при ранньому випасанні тварин на пасовищах — добре. Пирій безкореневищний (Agropyrus tantrum Vascy.). Багаторічний нещільно кущовий верховий, колосовий, мезофітний, середньостиглий, ярий, переважно сіножатний злак. Поширений здебільшого в Степу і Лісостепу, Західному Сибіру, Казахстані. На відміну від пирію повзучого зернівка з опушеним стрижнем, колос нещільний. Насіння велике (9—12 мм), маса 1000 насінин — 2,6—3,0 г. Рослина добре і середньо облистнена. Придатна для вирощування в травосумішках з люцерною і еспарцетом, менш, ніж інші злаки, витісняє бобові в травостої. Дикі види у нас не трапляються. Введений в культуру в 1913 р. Досить посухостійкий. У травостоях, за спостереженнями автора, утримується до 5 років, потім потрібне самообсіменіння. Морозостійкий. Можна вирощувати на солончаках. Дуже добре росте на родючих чорноземних ґрунтах, реагує на удобрення і поливи. Урожайність середня — 20—30, а при зрошенні — 40—50 ц/га сіна. Отавність задовільна. Кормова цінність висока. Проте внаслідок меншої облистяності і деякої грубостебловості тварини поїдають гірше. Пирій повзучий (А. repens (L.) Веаn.). Верховий кореневищний злак. Поки що мало поширений в культурі, але є одним з найбільш розповсюджених серед злакових трав. Основна маса коренів (80—85 %) розміщена в шарі ґрунту 0—20 см. Рослини високі (80—100 і навіть 140—160 см), добре облистнені. Листя зверху шорсткувате (по жилках і нижніх піхвах листя), інколи з волосками. Язичок піхви дуже короткий. Суцвіття — вузький колос 8—16 см завдовжки. Колоски часто мають коротку ость. До стрижня повернуті широким боком, що характерно для всіх видів пирію, на відміну від райграсів пасовищного і багаторічного (багатоукісного), у яких багатоквіткові колоски повернуті до колосового стрижня вузьким боком. Це важлива ознака при визначенні на практиці відмінностей між пирієм { зазначеними видами райграсу. Поширений повсюди в заплавах річок, на лиманах і полях в Україні, на Північному Кавказі, в Сибіру. Росте краще на родючих ґрунтах. Пирійні перелоги можуть займати сотні тисяч гектарів. Це цінні і високопродуктивні природні угіддя. Під час випасання на пирійних перелогах корови без підгодовування концентратами дають 20—25 л молока за день. Сіно з пирію є дуже цінним кормом для коней, великої рогатої худоби, птиці, овець тощо. При інтенсивному випасанні пирій випадає з травостою. Типовий мезофіт, зимо- і морозостійкий. У заплавах річок витримує тривале затоплення. Може розмножуватись відрізками кореневищ, тому при розпушуванні, переорюванні збільшує-ться урожайність. Залежно від вологості і родючості ґрунту збирають від 20—25 до 50—60 ц/га сіна з укосу. Отавність дуже добра, відростає після 4—5 випасань. До і на початку колосіння 1 кг трави містить 23—25 % сухої речовини і відповідає 0,23—0,24 корм, од., 38—40 г перетравного протеїну і порівняно мало клітковини (24—26%). Отава пирію характеризується високим вмістом протеїну (18 % в сухій речовині). Слід застосовувати пирій на пасовищах і в кормових сівозмінах як компонент травосумішок, а на схилах і балках — в одно видових посівах. Крім безкореневищного і повзучого значне поширення має пирій волосоносний — кореневищний злак поширений у Середній Азії, менше в Криму і на Кавказі; пирій середній, проміжний пирій сизий. Багаторічний кореневищний верховий озимий злак. Можна використовувати на сіно і сінаж. Поширений у середній смузі і на півдні, на Кавказі, а також у горах Середньої Азії, особливо на схилах і площах з вапнистими і крейдяними виявленнями. Ці види пирію слід використовувати при створенні сіножатей і пасовищ в степових районах. Райграс високий (Аrrhenatherum elatius (L.) M. et K.). Верховий, нещільно кущовий, великоволотистий, ранньостиглий озимо-ярий середнього довголіття злак. Облистяність добра, висота 80—100 і 160—180 см. Введений у культуру в Україні. Добре росте в лісовій зоні, південніше Лісостепу майже не трапляється. Дикі види поширені на південно-західних луках. Листя шорсткувате, язичок короткий (1,5—2 мм), дрібнозубчастий, тупий, волоть нещільна, нагадує волоть вівса. Одноквіткові колоски по 1—4 на коротких гілочках першого і другого порядку, мають колінчасті остюки, які складаються з двох ниток — темної і світлої. Насіння обсипається. Завдяки само обсіменінню в травостої лісопарків росте десятиліттями. Дуже реагує на азотні добрива. Добре відростає, дає два-три укоси. В рік сівби при безпокривному висіванні до осені може наростити продук-тивний укіс (80—120 ц/га). Трава має гіркуватий смак, тому в чистому вигляді тварини поїдають її гірше, ніж інші злаки. В сумішці тварини поїдають її охоче. З двох укосів збирають 60 ц/га цінного сіна. З травостоїв не випадає протягом 3— 5 років. Райграс багатоукісний (Lolium multiflorum lam. (L.) italicum A. Braun). Верховий, нещільнокущовий, одно- і дворічний ярий вологолюбний злак. Суцвіття — колос 8—12 см і більше завдовжки. Верхні колоски мають короткі (4—6 мм) ості, які легко відокремлюються від спілих. Облистяність добра — до 40 %. Краї і верх листя шорсткуваті. Насіння за формою схоже на насіння райграсу пасовищного, але з коротким остюком. Маса 1000 насінин — 2—2,1 г. Характеризується інтенсивним нарощуванням зеленої маси. Поширений у Лісостепу, на Поліссі і в Західних районах України, в Середній Азії і Закавказзі в умовах зрошення. Зимостійкість незадовільна. Затоплення витримує погано. Дуже добре відростає, дає 3—4 укоси. На зрошуваних землях Закавказзя і Середньої Азії — 5—6 укосів. Урожайність на доброму агрофоні становить 400—450, при зрошуванні — 500— 600 ц/га. В рік висівання дає 1—2 укоси. Цінний злак для змішаних посівів з конюшиною лучною (червоною). Кормова цінність добра, поїдається дуже добре. Дедалі більшого значення набувають однорічні форми райграсу багатоукісного. Однорічний райграс використовують як підсівну культуру, а також як покривну для багаторічних трав (насамперед для конюшини лучної). При ранній весняній сівбі може пошкоджуватись заморозками. Обидва види райграсу дають від 5 до 8 ц/га насіння. Райграс пасовищний (L. perenne L.). Багаторічний нещільнокущовий кореневищний, напівверховий і низовий, ярий злак. Облистяність залежно від сорту і живлення задовільна і добра. Типова пасовищна рослина. Дуже добре відростає, висота рослин від 20 до 60 см. Суцвіття — колос 12—15 см завдовжки, зрідка — довше. На відміну від раиграсу багатоукісного колоски безості. Насіння подібне до насіння костриці лучної, але стриженець плоский, догори злегка розширюється. Маса 1000 насінин — 2—2,2 г. Рослина вологолюбна. Трапляється майже повсюди. Високі урожаї дає лише в районах із м'яким кліматом. Зимо- і посухостійкість низькі. Не витримує безсніжних зим і пізніх весняних заморозків. У степових районах майже не трапляється. Дуже добре реагує на азотні добрива і зрошування, погано переносить затоплення весняними водами. Оптимальний рівень ґрунтових вод — 0,5—0,8 м. Тимофіївка лучна. Разом з кострицею лучною і тростинною, грястицею збірною, райграсами, пирієм тимофіївка — один з видів найбільш поширених злакових багаторічних трав. Верховий, нещільнокущовий, середнього довголіття, мезофітний, озимий, вологолюбний, пізньостиглий злак. Поширена переважно в Нечорноземній і лісостеповій зонах, в гірських районах Карпат, Алтаю, Кавказу, Тянь-Шаню. В травостої багато подовжених, добре облистнених вегетативних пагонів. Піхви листя відкриті, язичок тонкий, плівчастий, зазублений. Суцвіття — колосоподібна волоть (султан) 10—12 см і більше завдовжки з притупленою верхівкою. Колоски волоті одноквіткові, сидячі, прикріплені під прямим кутом до осі волоті. Насіння дуже дрібне (1,5—2 мм), яйцеподібне або еліптичне, сіре з сріблистим відтінком, вкрите тонкою світлою плівкою. Маса 1000 насінин — 0,4 г. У нижній частині стебел є потовщення (гаплокорн) — місце нагромадження запасних поживних речовин. В Росії у культуру введена наприкінці XVII — на початку XVIII ст., а можливо й раніше в колишній Вологодській губернії. Незважаючи на різні екотипи тимофіївки (північний, лісо-степовий, гірський, європейський, алтайський, далекосхідний) і, отже, відмінності в будові рослини, спільним для тимофіївки є вологолюбність. Добре реагує на азотні добрива і зрошення. Зимо- і морозостійка. Росте на родючих ґрунтах. На бідних супіщаних, погано зволожених або сильно опідзолених ґрунтах (рН 4,5—5) витісняється менш цінними травами. Рослина більш сіножатна, ніж пасовищна. Добре росте ра-зом із конюшиною лучною, рожевою. Час перебігу фенологічних фаз у них збігається, що дає змогу мати цінну травосумішку. Урожайність і поживність високі, поїдається добре. В степових і лісостепових районах України, на Кавказі, в Середній Азії, Східному Сибіру трапляється також тимофіївка степова. 3. Бобові Другою дуже цінною групою трав'яних рослин, лук і пасовищ є родина бобових, або метеликових, яка об'єднує майже 12 тис. видів. З них на території України, Росії, Білорусі, в Се-редній Азії, на Кавказі росте 1700 видів. Бобові відрізняються від злакових добре розвиненими стрижневими коренями, які проникають у грунт на 2,5—9 м. На них у верхній частині багато різноманітної форми і розмірів бульбочок, в яких живуть бульбочкові бактерії. її кілька різновидів. Кожний різновид утворює бульбочки на коренях певної групи бобових. Насіння бобових доцільно інокулювати безпосередньо перед сівбою або бактеризувати грунт відповідними штамами бульбочкових бактерій. Листя у бобових багаторічних трав трійчасте, пальчасте, перисте, рідше суцільне, з прилистками, квітки зигоморфні (тобто такі, через які можна провести тільки одну площину симетрії). Оцвітина подвійна, квітки зібрані в головки, китиці, прості зонтики, є поодинокі квітки. Віночок складається з п'яти пелюсток. Верхній — парус (прапор), дві бічні — весла (крила), два нижніх зрослись, утворивши човник. Чашечка зрослолиста з п'ятьма зубцями. Десять тичинок зростаються в трубки, які охоплюють зав'язь. Інколи одна тичинка вільна, рідше всі десять вільні. Плід — біб одно-, дво- або багатонасінний. Бобові поширені в основному на кормових угіддях лісової і лісостепової зон, але поступаються перед злаковими, складноцвітими і подекуди осоками. У степових районах ростуть на за-плавах річок, схилах, лиманах, поливних землях, вздовж заасфальтованих доріг Лісостепу і Степу, де вони підживлюються дощовими водами за рахунок стікання їх з асфальту. Місця вздовж доріг можуть бути використані для збирання насіння. Більшість бобових добре поїдають тварини. Серед бобових трав найцінніші на луках конюшина лучна, рожева, біла (повзуча), люцерна синя (посівна), жовта, еспарцет, чина лучна, вика (мишачий горошок), буркун, астрагали. Останні серед бобових поширені найбільше. Тому родину бобових можна було б назвати також родиною астрагалових. Серед бобових є цінні лікарські, харчові, медоносні, декоративні рослини. Менш цінні з них, але ті, які дають вегетативну масу (багаторічні люпини, буркун), можна використовувати як сидерати. Бобові — дуже поживні рослини. 1 кг сіна, заготовленого із збереженням листочків, відповідає 0,5—0,6 корм. од. і містить 90—100 г перетравного протеїну. Трава бобових за поживною цінністю займає перше місце серед кормових рослин. Штучне сушіння їх на початку цвітіння дає можливість одержувати цінні протеїнові концентрати, особливо при відокремленні стебел від листків і використанні останніх з цією метою. Більшість бобових добре поїдають тварини. У фазах бутонізації і цвітіння бобових суха речовина багаторічних трав містить 18—20 °/о протеїну, 3—4 % — жиру, 26—28 % — клітковини і 42—46 % безазотистих екстрактивних речовин. Найбільш цінні в кормовиробництві люцерна посівна і жовта, а також хмелеподібна, конюшина — лучна (червона), рожева, біла, еспарцет посівний (виколистий), піщаний закавказький, лядвенець рогатий, мишачий горошок, буркун. Горошок мишачий, вика мишача (Vicia cracca L.). Багаторічна (до 10 років у травостої) сіножатна, отавна рослина, яка стелеться. Стебла 60—120 см і більше завдовжки. Коренева система глибоко проникає в грунт (від 1,6 до 3 м). Листя парно перисте з міцним гіллястим вусиком, листочків 7—12 пар. Фіолетові, рідко білі квітки зібрані в багатоквіткові густі китиці. Квітконоси довгі. Боби коричнювато-бурі. В бобах у середньому по 5—7 насінин. Маса 1000 насінин — 7—11 г. Поширена повсюди в Україні, в Нечорноземній зоні Росії, на лісових галявинах, біля доріг. Пристосована до різних ґрунтово-кліматичних умов, високоврожайна (60—80 ц/га і більше сіна з двох укосів), добре переносить затоплення і малосніжні холодні зими. Дуже добре поїдають тварини, поживність також добра — це одна з кращих кормових трав. Цвіте і плодоносить з травня по червень. У культуру, на жаль, поки що не введена, оскільки не налагоджено насінництво. Багата на вітамін С і каротин. Дуже цінна для змішаних посівів з іншими культурами — багаторічним житом, кормовими рослинами інших родин. При сівбі на корм слід ураховувати процент (до 70—80 %) твердого насіння (перед висіванням треба скарифікувати). Повсюди пер-спективна в зеленому конвеєрі і польових травостоях. Буркун білий —Melilotus albus Desr. Цінна дворічна озима, рідше однорічна яра, високоврожайна кормова і медоносна рослина. Стебла від 80 см до 2 м заввишки, прямі, інколи дещо піднімаються, зелені, внизу червонуваті. Листки трійчасті, зазублені по всій довжині, середній листочок, як і в люцерни, на черешку, бічні — сидячі, прилистки невеликі вузькі (ниткоподібно-шилоподібні). Корені буркуну добре розвинені, проникають у грунт на глибину до 4—5, а в однорічного — до 3 м. Буркун залишає до 120 ц/га сухої маси коріння і надземних решток, в яких міститься до 200—250 кг/га азоту. В будь-якій фазі рослина має характерний для білого буркуну запах. Суцвіття — багатоквіткова пазушна китиця. Квітки білі. Боби — одно- або двонасінні, з коротким загостреним носиком, рідше голі, частіше сітчасто-зморшкуваті. Насіння кутасто-округло-яйцеподібне світло-жовте. Маса 1000 бобів —2,6—3 г, 1000 насінин — 1,9—2 г. В окремих екотипів і сортів шкірка під час обмолоту бобів залишається на насінні, у деяких легко відокремлюється. Росте повсюди в усіх зонах, за винятком тундри, практично на всіх ґрунтах. В Європу і США буркун завезений із Сибіру, його називають сибірською травою. Буркун добрий фітомеліорант, усуває засоленість, поліпшує водопроникність ґрунту, є цінним попередником озимої пшениці. У господарствах Вінницької області на полях, де підстилаючою породою є водонепроникні балтські глини, після буркуну поліпшуються ріст і врожайність наступних польових культур — пшениці, кукурудзи, ячменю, картоплі, буряків. За поживністю у фазі цвітіння буркун близький до люцерни, Вміст кумарину обмежує застосування буркуну в зеленому конвеєрі, його слід згодовувати разом з іншими культурами не більш як 20—25 кг на голову великої рогатої худоби, краще в в'яленому вигляді. З буркуну одержують цінний сінаж, а в сумішці із злаками (овес, райграс однорічний) високопоживний силос і добре сіно. Як пасовищну рослину буркун використовують переважно в Казахстані, Західному Сибіру. Добрий медонос, особливо однорічний, період цвітіння якого досить тривалий (30—35 днів). Цінні сорти з одночасним дозріванням насіння, ті, що менше осипаються, більш облистнені, з мінімальним вмістом кумарину. Буркун продуктивна рослина. Урожайність зеленої маси з одного укосу досягає 400—450 ц/га, насіння — від 6 до 12 ц/га. Проте в період обмолоту бувають великі втрати (40—50 % урожаю) внаслідок осипання насіння. Менш поширений у культурі і широко на природних луках буркун жовтий, лікарський (М. оfficinalis (L.) Dеаг.). Дуже схожий на білий, відрізняється яскраво-жовтим забарвленням квіток. Рис. 4. Буркун білий Рис. 5. Конюшина біла За кормовою цінністю і продуктивністю дещо поступається перед білим буркуном, більше уражується хворобами. Характеризується великим вмістом кумарину. Поширений у тих самих районах, що й буркун білий. Росте як бур'ян на степових луках, перелогах, берегах ариків і каналів. Внаслідок різкого кумаринового запаху в травостої тваринами не поїдається. У сіні поїдається добре, особливо кіньми. Перспективний для залужування схилів, як компонент сіножатних травосумішок, особливо на солончаках і солончакових ґрунтах. Конюшина біла, повзуча (Frifolim repens L.). Стрижнево-коренева, повзуча, багаторічна з бічними пагонами, що вкорінюються, типово пасовищна, яра, від 10 до 22 см заввишки рослина. Основна маса дуже розгалужених коренів роз-міщується на глибині ЗО—40 (до 60) см, окремі стрижневі коре-ні проникають на 1,5—2 м. Від основного укороченого стебла підходять бічні повзучі пагони або такі, що трохи піднімаються. Листя на довгих черенках власне і є травостоєм. Біля основи черенків листя є великі прилистки. Суцвіття — кулеподібна го-лінка на довгій ніжці, без приквіткових листків. Квітки білі, рідше блідо-жовті або зеленуваті. Біб дво-, три-, рідше чотири-насінний.. Насіння дрібне, овальне, стиснуте-, блискуче або червонувате з рожевим, коричневим, зеленуватим відтінками, з корінними під шкіркою, які чітко виділяються. Маса 1000 насінин 0,7-0,9 г. Поширена повсюди. За невеликим винятком (степові, солонцюваті, солонцеві і надмірно кислі ґрунти) росте майже на всіх ґрунтах. Вологолюбна рослина. Зимостійкість добра, витримує затоплення. Оптимальний рівень ґрунтових вод для нього 60—80 см. Цвіте протягом вегетативного періоду, починаючи з травня до осені. Насіння дозріває в липні — серпні. Подібно до злакових трав розмножується насінням і вегетативно (пагонами, які вкорінюються), тому дуже стійкий і конкурентоздатний у травостої. Не витісняється злаковими травами, навпаки, може витісняти або обмежувати їхнє кущіння, особливо на бідних супіщаних ґрунтах. Добре нагромаджує азот (у травосумішках, за даними А. В. Сау, 1967, до 120 кг/га). У зв'язку з двояким способом розмноження період використання в травостої дуже тривалий. Кормова цінність і поїдання добрі. Застосування високопродуктивних сортів, таких як Гігант білий, Бітунай, Гомельський та інших, дає змогу за 4—5 циклів випасання мати 350—400 ц/га зеленої маси. Добрий медонос. Вирощують у травосумішках. Конюшина сунична (Т. ambiguum М. В.). Високопродуктивна, укісно-пасовищна, цінна кормова рослина. Поки що не набула поширення. Головки білі, злегка рожевуваті, боби одно- або двонасінні. Самозапильна рослина, розмножується самосівом і вегетативно — вкоріненням стебел, переважно на Кавказі. Період використання в посівах 3—4 роки. Після розв'язання проблеми насінництва культури може бути використана як пасовищно-сіножатна рослина на зрошуваних сіножатях і пасовищах південних районів, а також в інших регіонах. Дуже пластична рослина, росте на різних ґрунтах. Кормова цінність висока, пої-дання добре. Як і біла, сунична конюшина — добрий медонос. Конюшина червона, лучна (Т. sative Grome) —цінна бобова багаторічна трава. В північних нечорноземних районах, у Білорусі, на Поліссі, в центральному і північному Лісостепу і західних районах України конюшина лучна — основне джерело якісних кормів — сіна, сінажу, кормів штучного сушіння, цінний компонент зеленого конвеєра, тобто рослина, яка багато в чому визначає стан кормовиробництва в цілому. Листки трійчасті, ніжні, нижні на довгих, верхні на коротких черешках. Листочки сидячі. Суцвіття — головка, оточена верхівковими листками з широкими прилистками. Квітки пурпурні, боби однонасінні. Насіння серцевидно-овальне, жовто-фіолетове, блискуче, при зберіганні протягом 2—3 років темніє. Маса 1000 насінин 1,9—2,0 г. У культурі поширені два підвиди: ранньостиглий — двоукісний і пізньостиглий — одноукісний. Перший ярого типу, в травостоях росте в середньому 3 роки, максимальна продуктивність — на другий рік вегетації. Потім поступово зріджується і на другому-третьому році використання випадає з травостою повністю. Другий підвид — рослина озимого типу, дає один укіс, поширений переважно в Нечорноземній зоні. Рослини ярого типу мають 5—7 міжвузлів, широкі прилистки, озимого — 7—12 міжвузлів і довгі прилистки. Обидва підвиди — рослини довгого дня. Одноукісна конюшина має вищий травостій, нерідко врожайна з першого укосу. При запізненні із збиранням (у фазі цвітіння) відростає погано. Максимальна продуктивність спосте-рігається на першому-другому роках використання, потім випадає. Конюшина в культурі давно. Рослина вологолюбна, добре росте на родючих аерованих ґрунтах, погано — на засолених і дуже кислих ґрунтах. Поїдання добре, поживність трави, сіна, сінажу висока. 1 кг якісного сіна відповідає до 0,62 корм. од. і містить 80—90 г перетравного протеїну. Рис. 6. Конюшина рожева Слід зазначити, що поживність сіна залежить від якості заготівлі — чим більше в ньому збереглось листя, тим поживність і вміст протеїну вищі.. Двоукісна конюшина цвіте в середині червня, дозріває в серпні, одноукісна — на 12—16 днів пізніше. Кількість отав у обох підвидів залежить від строку збирання першого укосу і умов зволоження. При достатньому зволоженні конюшина дає три укоси. Добре реагує на органічні і фосфорно-калійні добрива, а на кислих ґрунтах — і на вапнування. Урожайність за один укіс — від 200 до 400 ц/га, якщо добре зволоження, за 2—3 укоси — від 400 до 600 ц/га. Конюшина рожева, гібридна (Т.gibridum L.) — природний гібрид білої (повзучої) і червоної конюшини. Поширена повсюди, в культурі — менше, що несправедливо, оскільки в сумішці із злаковими дає цінний корм. Напівверхова пасовищно-укісна озимо-яра рослина 30—40, в культурі до 100 см заввишки. Після випасання відростає добре, після скошування незадовільно. В травостої тримається 3—4 роки. На пасовищах не випадає довго завдяки само підсіванню і вегетативному відновленню аналогічно білій конюшині. Дає поживний корм, але поїдається в чистому вигляді гірше, ніж конюшина лучна або біла, оскільки має гіркуватий смак, але в сумішці із злаковими травами поїдається добре. Більш зимостійка, ніж конюшина лучна, дуже рідко вимерзає. Добре росте на родючих суглинкових, глинистих і супіщаних ґрунтах. Поширена повсюди, крім тундри. Урожайність зеленої маси нижча, ніж червоної конюшини, але за урожайністю насіння перевищує її. Корені проникають у грунт на глибину до 3—4 м, але основна маса їх розміщується на глибині 40—60 см. Стебла порожнисті, дещо підіймаються. Так само, як і в конюшині, на нижніх листках черешки довгі, на верхніх — коротші. Листочки без білої плями посередині, з паралельними жилками, які видаються, прилистки шкірясті, світлі, яйцевидно-ланцетні або яйцевидні. Суцвіття — кулеподібні, пазушні голівки. Насіння темно-зелене, темно-коричневе, інколи крапчасто-мармурове, дрібне, овально-яйцеподібне або трикутно-кругле. Маса 1000 насінин — 0,7—0,8 г. Менше, ніж лучна конюшина, чутлива до кислотності ґрунтів. Середня врожайність сіна 37—40 ц/га. Добрий медонос. Фаза цвітіння настає в червні, цвіте до жовтня. Козлятник східний, галега східна (Galega orientalis L.). Багаторічна рослина (в чистих посівах росте до 14 років, у травостоях із злаковими — 7—8 років) на Кавказі, інколи на полях Криму. Культуру можна висівати повсюди в Степу, Лісостепу, Поліссі, Нечорноземній зоні на силос, сіно, сінаж і зелений корм з бобовими і злаковими. Висота рослин 80—100 см і більше. Листя непарноперисте, з 5—6 великими листочками на вкорочених черешках. Квітки білі або фіолетові в рідких китицях. Боби шилоподібно-загострені, лінійні. Насіння за формою і кольором нагадує люцернове, але більше 2,5—3 мм. Урожайність 6—8 ц/га. Чашечки квіток, квітконіжки вкриті залозистими волосками. Добрий медонос. Укісна стиглість настає рано — в кінці травня — на початку червня, в південних районах ще раніше. У чистому вигляді молочні тварини поїдають погано, в сумішці із злаковими — добре. Урожайність висока — на рівні еспарцету і люцерни. Люцерна голуба (Меdicago coerulea Less.). Цей вид люцерни значно поширений у південно-східних районах. Рослина більше, ніж інші види люцерни, пристосована до степових умов вирощування, що дуже важливо для використання в селекції. Люцерна голуба швидко грубіє, має малу облистяність, що слід усувати селекцією. Рис. 7. Люцерна жовта Рис.8. Лядвенець рогатий . Для цього треба використовувати велику різноманітність її диких форм. Багаторічна рослина кореневищного типу з міцною, глибокою кореневою системою. Китиці багатоквіткові (до 30 квіток), боби щільно спірально закручені два-три рази, з сітчасторозміщеними жилками. Урожайність досить висока — 30—40 ц/га сіна. Кормова цінність і поживність високі, поїдається тваринами добре. Рослина перспективна для висівання в укісно-пасовищних травосумішках, зокрема з житняком, стоколосом прямим та іншими травами. Люцерна жовта, серповидна (М. falcatа L.). Багаторічна, напівверхова, пізньостигла, укісно-пасовищна яра рослина. Коренева система розгалужена, із значною кількістю бічних коренів, міцна, проникає в глибину ґрунту до 4—6 м. Стебла 40—90 см завдовжки. Листя трійчасте. Листочки біля основи завжди звужені, від середини і вище зубчасті, за формою обернено-яйцевидні до продовгуватих. Пластинка листка знизу опу-шена. Китиця густа, яйцевидна або округла, 25—30-квіткова. Віночки квіток жовті, боби серповидні або прямі, багатонасінні, темно-коричневі, навіть чорні, слабковолосисті або неопушені. Насіння в основному бруньковидно-подовжене, жовто-коричневе, 1,8—2,3 мм завдовжки. Маса 1000 насінин— 1,75—2,1 г. Поширена в Лісостепу і Степу, на Кавказі, в Західному Сибіру в природних травостоях, на різних ґрунтах, включаючи засолені — солончаки і солонці. Порівняно з люцерною синьо гібридною і конюшиною більш стійка проти посухи, а також зимостійка. У зв'язку з різними умовами поширення має екотипи. Цвіте в кінці травня — на початку червня, насіння дозріває в Лісостепу в серпні, в Степу — в кінці липня. Дуже цінна кормова рослина, урожайність висока — 40—60 і навіть до 100 ц/га сіна. Добре витримує випасання. Поїдається тваринами добре. Поживність зеленої маси і сіна висока. Зелена маса і сіно люцерни жовтої дещо грубіше, ніж люцерни посівної і конюшини, в ній дещо більше клітковини. Люцерна синя, посівна, звичайна (М. sativa L.). Основна бобова кормова культура в системі кормового конвеєра лісостепових, степових і південно-східних районів. Крім згодовування в свіжому вигляді і сіна з люцерни виготовляють поживний сінаж, а також корми штучного сушіння — борошно, гранули і брикети, трав'яну січку, з листкової маси, відокремленої від рослин спеціальними агрегатами,— протеїн вищої якості, який мають в результаті коагуляції соку рослин. Висока кормова цінність люцерни поєднується з її високою продуктивністю. В богарних умовах з 2—3 укосів люцерни в Лісостепу збирають 350—500 ц/га зеленої маси, 80—90 ц/га сіна, на зрошуваних ділянках — відповідно 700—800 і до 200 ц/га сіна. У Криму можна мати 4—5, а в Середній Азії — 5—6 укосів. Збір перетравного протеїну при урожайності 500 ц/га становить 1700—2200 кг/га. У Середній Азії люцерна була відома задовго до нової ери. Як зазначає Ф. Д. Кобурн (1908), первісні хлібороби цінили люцерну як дорогоцінний дар природи. З Азії в Європу вона була завезена персами в 490 р. до н. є. під час нашестя царя Ксеркса. У Римі уже в 146 р. до н. є. культура люцерни стала звичайним явищем. Вважають, що в Європу завезена маврами через Іспанію в період підкорення цієї країни, не виключено — і римськими солдатами. Проте іспанська назва люцерни Аlfalfa (альфальфа) суто арабська. Іспанські конкістадори завезли її і в Америку. У Росії люцерну називали буркунець, червоний буркун, в'язіль, степовий в'язіль, лучний в'язіль. На Україну люцерна потрапила на початку XIX ст. з Європи. За даними Усова (1837), люцерну посівну завіз князь Бобринський із Європи, вперше посіяв у Смілянському повіті Київської губернії (тепер Черкаська область), де вона перезапилилася з місцевими формами жовтої люцерни. Тому люцерна посівна — це гібридна популяція. Не виключено, що в нашу країну вона потрапила з азіатських екотипів. Листя люцерни трійчасте, бічні листочки сидячі, центральний на черешку 2—4 мм завдовжки. Листочки у верхній частині зазублені, центральна жилка виступає за його межі. Китиця подовжено-овальна або головчаста (щільна, коротка), віночки квіток фіолетові. Боби багатонасінні, спірально закручені в 2— 4 оберти. Насіння брунькоподібне, світло-коричневе, матове, ма-са 1000 насінин в середньому 2 г. Гібридні форми з жовтою люцерною мають різне забарвлен-ня віночка. Серед фіолетових і темно-фіолетових квіток трапляються фіолетово-жовті і жовті. Вегетує до 8—10 років. Висока продуктивність протягом 3—5 років. Очевидно основна причина — технологія і відсутність сортів. У Древній Греції вона на одному місці росла до 20 років. У Мексіці на початку XX ст. були поля, де люцерна без пересівання давала укоси подібно до злакових трав на луках протягом 200 років. У Франції в кінці XIX — на початку XX ст. були поля, де люцерна росла протягом 100 років. На початку XX ст. у США вважали, що люцерна звичайно може бути на одному місці від 10 до 25 років. Були поля, де вона росла майже 60 років. За сприятливих умов вирощування люцерна дуже довго може рости на тому самому місці. Значно поширена в усіх зонах України, а також у Нечорноземній зоні, Західному Сибіру, на Кавказі, в Середній Азії, на Далекому Сході. У дикому вигляді росте на остепнених схилах, осипах, в степу, долинах рік. Добре росте на родючих, добре дренованих ґрунтах, у тому числі і на слабкозасолених, погано — на кислих ґрунтах. Продуктивність і тривалість використання люцерни збільшуються при глибокому (на 20—30 см і більше) розпушуванні ґрунту. Допустимий рівень ґрунтових вод для неї — не вище ніж 120—150 см. Досить посухостійка, але для посиленого росту потребує багато вологи, яку витрачає дуже економно (коефіцієнт водоспоживання 280—360). На другий-третій рік життя добре переносить витолочування. Після скошування і випасання добре відростає. Цінна сіножатна і пасовищна рослина. У другій половині дня тварин можна випасати на чистих посівах люцерни. Вранці, по росі це неприпустимо, оскільки можливе захворювання тварин тимпанією. Сіно і зелений корм люцерни дуже поживні, багаті на мінеральні речовини, вітаміни, мікроелементи, кальцій і фосфор. За якістю корму більш цінна рослина, ніж конюшина, еспарцет, лядвенець та інші трави. У період цвітіння 1 кг містить 38—44 г перетравного протеїну, 22—23 % сухої речовини і відповідає 0,20—0,22 кормової одиниці. Норма висіву насіння при звичайній рядковій сівбі становить 14—20 кг/га, при широкорядній на насіння—1—3 кг/га. У насінному матеріалі нерідко багато твердих насінин (до 60 %), тому перед сівбою насіння скарифікують. Сортовий склад щороку переглядають і уточнюють. Тепер є сорти, які частково запилюються самі, наприклад Ярославна, що дає змогу займатися насінництвом люцерни у більш північних областях (на Поліссі). Лядвенець рогатий (Lotus corniculatus L.). Дуже поширений в європейській частині, на Кавказі, в Середній Азії. Росте на луках, вздовж доріг, на схилах, по берегах річок. Напівверхова, яра, дуже ранньостигла, стрижнево-кореневищна, розлога, добре облистнена укісно-пасовищна рослина. Стебла в природних травостоях 30—40, у посівах — 60—80 см заввишки. Корені проникають на глибину до 2,5 м, але основна маса розміщена в шарі 0—40 см. У культурі поширений мало. Основна причина — відсутність насіння. Відповідно до умов тієї місцевості, де вона росте, можна виділити лісовий, лісостеповий і степовий екотипи, які розрізняються облистяністю, ростом, консистенцією зеленої маси. Так, у лісового і лісостепового екотипів лядвенця зелена маса типово трав'яних рослин, у північного вона більше схожа на зелену масу гороху, чини лучної, бобів — більш обводнена. Цим особливо відрізняється лядвенець болотний, який виділяють в окремий підвид. Лядвенець слід вирощувати разом з іншими бобовими — люцерною, еспарцетом, конюшиною і злаковими — грястицею збірною, стоколосом безостим та ін. Будова листя у лядвенця рогатого трактується по-різному. За П. П. Ва-виловим та ін., листки у лядвенця трійчасті, з добре розвиненими прилистками; за С. І. Дмитрієвою, В. Г. Ігловиковим, II. С. Конюшковим, В. М. Раменською — п'ятірні (три листочки на черешку, два нижні біля основи замінюють прилистки). Суцвіття типу простого зонтика по 5—6 шт. виходять з пазух листків на довгих квітконіжках. Віночок квіток жовтий, прапор інколи оранжевий. Боби прямі, тонкі, бурі, 2,5—3 см завдовжки. Насіння дуже дрібне, овальне, злегка сплющене, темно-коричнене, рідше темно-мраморно-плямисте, блискуче. Маса 1000 насінин — від 1,4 до 2 г залежно від екотипу. Росте лядвенець на різних ґрунтах. Зимостійкий, досить посухостійкий, витримує затоплення. Навесні відростає раніше, ніж інші бобові, і формує зелену масу до пізньої осені. У культурних травостоях утримується від 5 до 10 років. Середня врожайність сіна від 20—ЗО до 40—50 ц/га, зеленої маси— 180—250 ц/га. Сіно ніжне, охоче поїдають усі види тварин. Слід зазначити, що в лядвенця на відміну від інших бобових — конюшини, еспарцету, люцерни — листя у період просихання в палках не відокремлюється, не осипається так, як у цих трав. Зелену масу добре поїдають тварини в період цвітіння. До цвітіння— погано, оскільки в квітках міститься гірка барвна речовина. Сіно, сінаж і силос тварини поїдають добре. Отавність дуже добра. Поживність зеленої маси і сіна на рівні інших бобових— гороху, еспарцету — дещо нижча, ніж люцерни і конюшини. Слід ширше вводити в культуру. Для цього насамперед треба вирішити проблему насінництва. | |
| Переглядів: 1595 | |
| Всього коментарів: 0 | |