| Головна » Статті » Біологія | [ Додати статтю ] |
Лучне кормовиробництво
|
Повний реферат http://referatacid.3dn.ru/referatu/luchne_kormovirobnictvo.txt ПланЛУЧНЕ КОРМОВИРОБНИЦТВО 1. Народногосподарське значення лучного кормо виробництва. 2. Коротка характеристика злакових трав. 3. Бобові трави. 4. Осокові. 5. Різнотрав’я. 6. Лишайники. 1. Народногосподарське значення лучного кормо виробництва Лучне кормовиробництво як частина загального курсу кормовиробництва — наукова дисципліна, яка розробляє теорію і практику організаційно-господарських, економічних, технологічних і технічних заходів щодо поліпшення природних кормових угідь, створення високопродуктивних сіяних пасовищ і сіножатей. Воно повинно забезпечити повноцінну годівлю насамперед жуйних і коней свіжими зеленими кормами, сіном та іншими кормами з лучних трав. Отже, лучне кормовиробництво — це джерело кормів вищої якості. Крім того, лучні трави нагромаджують багато органічних речовин, поліпшують родючість ґрунту і екологічну обстановку, запобігають ерозії ґрунтів. У перспективі лучне кормовиробництво має забезпечити ви-робництво до ЗО % кормів у загальному балансі виробництва їх в Україні. В Україні природні угіддя займають 6,7 млн га. Розораність земель у країні досягає 90, а в окремих районах — 93—96 %. Багато земель (до 35—40 % ріллі) зазнають водної ерозії. Тому майже 15—20 % найбільш ерозійно небезпечних земель (схилів, балок, ярів) треба тримати переважно під залуженням, тобто включити їх у лучну кормову площу. Це не тільки не призведе до зменшення виробництва валової продукції рільництва, а й сприятиме зростанню загальної продуктивності ріллі і виробництву продукції тваринництва, поліпшенню чистоти сільськогосподарських угідь, водних джерел, зберіганню і підвищенню родючості ґрунту. Для підвищення продуктивності лук і пасовищ треба добре вивчити загальні питання біології і екології багаторічних трав, добре знати особливості основних родин і видів лучних рослин, чітко розрізняти типи природних сіножатей і пасовищ, вміти розв'язувати питання паспортизації їх, здійснювати засоби поверхневого і докорінного поліпшення і на цій основі створювати культурні пасовища і сіножаті. 2.Коротка характеристика злакових трав. До цієї родини належать багато- і однорічні трав'яні рослини з мичкуватою або кореневищною кореневою системою, порожнистими або округлими, інколи сплющеними стеблами, лінійними, ланцетними листками, які розміщені на стеблі почер-гово, з двостатевими, рідше одностатевими квітками, зібраними у волоть, колоски або колосоподібну волоть. Ця родина об'єднує майже 350 родів і 3500 видів, у тому числі в Україні, Росії та інших країнах СНД відповідно 146 і 986. Але на сіножатях і пасовищах використовується не більш як 30 родів. Злакові багаторічні трави — основа лучного кормовиробництва, важлива складова польового травосіяння. Тварини на переважно злаковому пасовищі дістають практично всі необхідні поживні речовини в достатній кількості; 1 кг злакової трави за поживністю на пасовищі відповідає 0,18—0,22, а на сіножатях під час збирання у більш пізні фази (викидання колоса — колосіння) — 0,22—0,24 корм. од. Більш енергоємні трави південних степів (до 0,30 корм. од.). Найвищу кормову цінність мають костриця лучна, райграс пасовищний, тонконіг лучний, пирій повзучий і безкореневищний, тимофіївка лучна. Добра кормова цінність у райграсу багатоукісного і високого, грястиці збірної, тонконога болотного, стоколосу безостого; середня — у стоколосу прямого, мітлиці білої і звичайної, костриці червоної і тростинної, очеретянки; нижча за середню — у костриці овечої, горошку запашного, лепешняка напливаючого; незадовільна — у щучника дернистого, біловусу торчкуватого, куничника надземного та ін. Разом з тим слід, підкреслити, що навіть трави, які мають цінність, нижчу за середню, і малоцінні дають непогане сіно. На природних кормових угіддях росте дуже багато цінних трав, які слід вводити в культуру на сіножатях і пасовищах. Урожайність злакових трав в основному залежить від родючості ґрунту і може становити від 3—5 ц/га до 15—20 ц/га сіна, а на заплавних ділянках південних районів — до 40—60 ц/га. Це насамперед пирійні і стоколосові перелоги з бобовими і різнотрав'ям. Серед злакових трапляються отруйні — молінія голуба, джонсонова трава — гумай, більшість перлівок. Деякі з них є дуже небажаними в травостої, оскільки спричинюють ураження слизової оболонки рота, кульгавість, порушують зір, засмічують вовну овець та ін. (ковила, лишай, люцерна, Кримська ріпиця). Бекманія звичайна гусеницеподібна (Beckmannia cruciformis (Z). Host). Кореневищний верховий ярий злак. Висота стебла — до 140—150 см. Стебла біля основи мають потовщення у вигляді цибулини. В травостої багато подовжених вегетативних пагонів. Листки світло-зелені до 1 см завширшки, шорсткі. Суцвіття — звичайний або гіллястий колос 20—30 см завдовжки. Поширена переважно в Степу і Лісостепу. Трапляється в північних і гірських районах. Рослина вологолюбна, зимостійка, солевитривала. Добре витримує тривале затоплення (до 100 днів). Цінний корм для великої рогатої худоби і коней. Вівці і кози поїдають її гірше. 1 кг якісного сіна відповідає 0,55—0,6 корм. од. і містить 36—38 г перетравного протеїну. Очеретянка (Тyphvides arundinaceae Moench.). (Канаркова трава тростинна — Рhalaris arundinaceae L.). Кореневищний, в основному злак сіножатей, від 1 до 2,5 м заввишки. Має добре розвинену кореневу систему, яка глибоко проникає в грунт (до 3 м). Добре кущиться. Листки світло-зелені, довгі, широкі (8— 15 мм), по краях і знизу шорсткі, з довгим гострим язичком. Суцвіття— волоть до 20 см, стиснута, з короткими гілками. Колір волоті зелений або з фіолетовим відтінком. Насіння дрібне (2— 3 мм), плоске, видовжено-яйцеподібної форми, блискуче. Маса 1000 насінин — 0,7 г. Вологолюбна рослина. Добре витримує затоплення (до 45 днів). Рослина морозостійка, росте в травостоях і одновидових посівах. Кормова цінність задовільна. 1 кг сіна відповідає 0,45—0,47 корм. од. і містить 45—47 г протеїну. Добре поїдають всі види тварин до початку колосіння. 1 кг трави відповідає 0,14—0,16 корм. од. і містить 24—27 г протеїну. Строки використання — 4—6 років. Приріст за добу — 6— 8 см. Дає зелену масу рано, одночасно з озимими культурами на зелений корм, тому в окремих районах її можна викори-стовувати замість озимих на зелений корм. Дає 2—3 укоси. Урожайність сіна — 40—70 ц/га і більше, на родючих землях — 100—120 ц/га. На насіння збирають у фазі воскової стиглості. Якщо запізнюються із збиранням, втрачають багато насіння. Урожайність насіння 15—20 ц/га. Насіння можна використовувати протягом 2—3 років. Норма висіву насіння— 12—14 кг/га. Грястиця збірна (Dactylis glomerata L.) (рис.1.). Верховий нещільно кущовий злак озимого типу. Має велику кількість вегетативних пагонів і прикореневих листків. Розвинена мичкувата коренева система проникає в грунт на глибину до 1—1,5 м. Облистяність дуже висока, листя велике, шорстке, язичок довгастий. Маса листя в першому укосі перевищує масу стебел. У другому укосі травостій складається з видовжених вегетативних стебел. При цьому маса листя в 2—3 рази більша за масу стебел. Рис. 1. Грястиця збірна Рис. 2. Житняк ширококолосий Суцвіття — лапчаста волоть. Насіння злегка зігнуте, має короткий (1,5—2 мм) остюк, довжина насінин — 4,5—6,0 мм. Маса 1000 насінин— 1,2—1,4 г. Високоврожайна рослина — 50—70 ц/га сіна, 350—400 ц/га зеленої маси. Поширена в Лісостепу, Поліссі, Нечорноземній зоні, в гірських районах, на заплавних, низинних, суходільних луках. Добре росте при задовільному зволоженні. Погано переносить затоплення талими водами, підтоплення. Житняк гребінчастий, ширококолосий (пирій гребінчастий, рис. 2) Agroperum pectiniforme Schult.— ксерофільний ярий, напівверховий, нещільнокущовий злак. Поряд з генеративними в травостої багато видовжених і вкорочених, добре облистнених вегетативних пагонів. Листя зверху шорстке. Суцвіття — сплюснутий короткий (до 7 см) і широкий (1,5—2 см) колос. Колоски прикріплюються майже перпендикулярно до осі колоса, розміщуються колоски паралельно. Нижня квіткова луска має короткий (3—4 мм) остюк. Насіння ланцетної форми, 5—7 мм завдовжки. Маса 1000 насінин — 1,8—2,0 г. Посухостійкий, але витримує затоплення до ЗО днів, зимостійкий. Росте на суглинкових і глинистих чорноземних і каштанових засолених ґрунтах. Поширений у південній частині Лісостепу, Степу і напівпустелі, в гірських районах до лісового поясу. Як і інші житняки, введений у культуру В. С. Богданом. Широко використовується в США і Канаді. Ранньостиглий злак. Типи: степовий, солончаковий піщаний, заплавно-лучний, алтайський. Найбільш урожайні і краще за інші поїдають тварини — піщаний і заплавно-лучний, які характеризуються високими стеблами, широкими листками. Кормова цінність висока: 1 кг сіна відповідає 0,48—0,50 корм. од. і містить 130—140 г перетравного протеїну на 1 корм, од., а у 1 кг свіжої трави — відповідно 0,22—0,23 і 38—40 г перетравного протеїну. Добре поїдають тварини до колосіння, потім швидко грубіє. Використовують при створенні культурних сінокосів і пасовищ. Урожайність — від 14—16 до ЗО ц/га сіна. Рослина тривалого строку використання. Повністю розвивається в 1—2-й рік. Може домінувати в травостої. При ранньому скошуванні добре відростає і дає другий укіс. Використовують також житняк пустельний, вузькоколосий. Ковила Лессінга, ковилок (Stipa Lessingiana Trin). Щільно-кущовий злак низового типу, 30—60 см заввишки. Генеративні стебла голі. Листя тонке, грубе, щетиноподібне, прикореневе довге, більш ніж половина стебла з голими піхвами, інколи опушеними, і дуже коротким язичком. Суцвіття 10—20 см завдовжки, вузьке і стиснуте, ості перисті, соковиті, з двома колінами, зверху перисті з дрібними (майже 3 мм) волосками. Зернівки волосисті 9—11 мм завдовжки. Росте переважно на суглинкових і глинистих темно-каштанових, рідше світло-каштанових ґрунтах, південних чорноземах, солонцюватих ґрунтах і глибоких солонцях. Часто домінує в травостої природних кормових угідь, займаючи великі ділянки. Як і більшість степових і напівпустельних злаків, весною розвивається дуже рано — в кінці квітня (починає колоситися) — на початку травня, цвіте в другій половині травня, плодо-носить у червні. Плоди осипаються. Восени відростає. Переважно пасовищна рослина, використовують на сіно у разі раннього збирання до плодоносіння. Характеризується високим вмістом перетравної енергії. 1 кг свіжого корму відповідає 0,31—0,37 корм. од. і містить 40—45 г перетравного протеїну. Поїдання до виколошування задовільне і добре, після виколошування знижується. В період цвітіння тварини не поїдають, а після скошування поїдають охоче. Урожайність — 8—12 ц/га сіна і більше. В степових районах урожайність вища. Колосняк гігантський (Elymus gigantheus vahl., E. Sabulosus М.В.). Кореневищний верховий злак. Висота стебел від 0,8 до 2,5 м. Стебла товсті — 1—1,2 см. Листя довге (до 40—60 см), грубе, зверху і по краях шорсткувате, знизу гладеньке. Маса листя становить 20—25 % маси рослини. Колосся довге (15— 45 см), вгору поступово звужується подібно до колосся ячменю. Ості товсті, майже голі. Колоски великі. Насіння плівчасте, як у вівса, але дрібніше. Маса 1000 насінин — 5—8 г. Рослина барханних і горбистих пісків напівпустелі. Росте куртинами в кілька квадратних метрів, часто дуже розріджений. Урожайність невелика— 12—15 ц/га сіна невисокої якості, але буває й вища — до 40 ц/га. Добре росте в степових і лісостепових районах, трапляється на берегах Чорного моря. Пізньостигла сіножатно-пасовищна рослина. Отавність незначна. Цінна рослина для закріплення пісків, наприклад у нижньому Придніпров'ї. У культурі з кінця минулого століття. Можна використовувати і як зернофуражну рослину. За поживністю зерна близький до вівса. Стоколос безостий (Bromus inermis Leyss.). Цінна кормова кореневищна рослина озимо-ярого типу. Верховий злак від 80 до 160 см заввишки. У травостої багато добре облистнених вегетативних пагонів. Завдяки цьому його добре поїдають тварини. Основна маса коренів знаходиться в орному шарі, але корені досягають глибини 2,5 м і більше. Листя шорсткувате або голе, піхва листка на більшій частині замкнена коротким тупим язичком. Суцвіття — велика розлога волоть зеленого, інколи червонуватого кольору. Колоски безості, рідше з дуже короткими остями. Насіння широко ланцетне, темно-сіре або фіолетове, 8—12 мм завдовжки. Маса 1000 насінин — 2,5—3,5 г. Добре росте на схилах балок. А. П. Микитенко (Київська дослідно-селекційна станція луківництва) вважає, що стоколос — це «король» злакових трав на схилах. Багато зробив для введення цієї рослини в культуру, яку раніше вважали злісним бур'яном, як і пирій, академік М. Г. Андрєєв (кафедра лучного кормовиробництва Московської сільськогосподарської академії, де роботу з стоколосом продовжує В. А. Савицька). Поширений повсюди на схилах і в заплавах рік. Розрізняють лісові, лісостепові і степові екотипи стоколосу. Росте чистими заростями і в травостоях. Кормова цінність висока, добре поїдають тварини. Дає продуктивні травостої протягом тривалого часу — 8— 10 років і більше, не знижуючи при цьому продуктивності. Як ранньостигла рослина в кормовому конвеєрі може замінити озиму пшеницю на зелений корм. Отавність добра. Стоколос береговий (В. riparius Rehm.). Кореневищний (з коротким кореневищем) напівверховий злак. Облистяність менша, ніж стоколосу безостого. Рис. 3. Лисохвіст лучний Висота стебел у середньому 50—70, до 95—100 см. Основне листя в прикореневій частині рослини слабко опушене, з коротким розсіченим язичком. Суцвіття — волоть. Насіння зеленувате або світло-коричневе, ланцетної форми, 10—12 мм завдовжки, маса 1000 насінин 3,6—4,2 г. Поширений повсюди. Зимо- і посухостійкий, тіньовитривалий. Кормова цінність добра. Можна використовувати як рослину сіножатей і пасовищ. Добре відростає після випасання і скошування, але, як і всі кореневищні злаки, при інтенсивному випасанні випадає. Тому за сезон рекомендується не більш як 3—4 випасання. Можна використовувати для ремонту сіножатей і пасовищ підсіванням. Урожайність— 15—18 ц/га сіна. Стоколос прямий (В. graciosa). Кореневищний, напівверховий озимий злак. За будовою нагадує стоколос береговий. Відрізняється більшою посухостійкістю. Поширений на степових подах. Можна використовувати для задерніння на супіщаних і піщаних землях. Зимо- і посухостійкий. Сіножатно-пасовищна рослина. Кормова цінність і поїдання добрі. Після викидання колосу тварини поїдають гірше. Китник лучний (лисохвіст лучний). Кореневищно-нещільнокущовий ранньостиглий, гідрофільний, озимо-ярий, вер-ховий і напівверховий злак, 60—120 см заввишки. Коренева система неглибока. У зв'язку з тим що поширений на воло- гих луках, добре облистнений. Основна кількість листя в прикореневій частині рослин. Піхва листків з язичками, листя в масі рослин становить 52—56%. Суцвіття — колосовидна волоть (султан). Колоски світло-жовті, опушені, однонасінні, темні, мають м'які остюки. Посівний матеріал у вигляді одноквіткових колосків. Насіння покрите опушеними колосовими плівками, що зрослися. На відміну від тимофіївки суцвіття м'яке, колоски до стрижня прикріплюються під кутом 45°. Більше поширений на Поліссі, в лісовій зоні і гірських райо-нах, у Лісостепу — на вологих заплавних і болотистих луках. Нерідко утворює чисті зарості на помірно вологих луках з силь-ним намулом. Еутроф, добре росте на родючих ґрунтах, витримує тривале (до 25 днів) затоплення. Не переносить застійних вод і засолених ґрунтів. Зимо- і морозостійкість добрі. Кормова цінність висока. Урожайність — 20—66 ц/га сіна. У культурі давно. В Швеції вирощують з середини XVIII ст., але значного поширення на пасовищах і сіножатях не набув. Доцільно вирощувати китник на осушених заплавних луках і болотах, вологих суходільних і гірських луках Лісостепу, Полісся, Нечорноземної зони аж до Полярного кола і в південній частині тундри. Дає зелений корм уже в травні. В травостоях зберігається 8—10 років. Добре відростає після скошування і випасання. Може випадати з травостою, тому треба запобігати інтенсивному спасуванню. При різкому зниженні відносної вологості повітря і жаркій погоді листя уражується іржею. Тонконіг лучний (Роа ргаtensis L.) —один із найцінніших пасовищних багаторічних злаків. Кореневищно-нещільно-кущовий, дрібноволотистий, низовий, озимий злак. Генеративні стебла голі, від 70 до 100 см заввишки. Коренева система досить глибока— 1,5 м. У травостої багато вегетативних пагонів з дуже довгим (ЗО—50 см і більше), вузьким листям. Облистяність дуже висока. Листя і вегетативні пагони переважають над генеративними стеблами. Язичок дуже короткий (0,5—2 мм). Волоть розлога, в колосках 3—5 квіток, зібраних по декілька разом, які утворюють дрібні клубки. Насіння дрібне — 2,6—3 мм завдовжки, маса 1000 насінин — 0,3—0,4 г, сипкість насіння незадовільна. Поширений на луках і пасовищах, особливо на зрошуваних. Вологолюбний, затоплення витримує досить довго — до 30 днів. Посухостійкий, добре росте на нейтральних і слабко кислих ґрунтах, як і всі злаки, добре реагує на азотні добрива, а також вапнування. На луках і пасовищах з'являється без сівби, потім розмножується самосівом і вегетативно. Кормова цінність висока, добре поїдається всіма видами тварин. Тонконіг утворює сильну дернину, тому його використовують для залуження газонів, стадіонів, аеродромів. На корм слід використовувати разом з іншими травами. Частка тонконога в сумішках збільшується поступово, але потім він може домінувати в травостої. В травостоях буває довго, як і стоколос безостий (до 12 років). Після випасання і скошування швидко відростає. Урожайність висока – до 400 ц/га зеленої маси за пасовищний сезон. На луках трапляється багато видів стоколосу. У зв’язку з великою різноманітністю роду тонконогових родину злакових тепер називають родиною сто колосових. Крім тонконогу лучного значно поширені тонконіг альпійський, болотний, лісовий, цибулинний та багато інших. Костриця лучна (Testuca pratensis Huds.) – багаторічний, нещільно кущовий, великовологий, озимий середньостиглий злак. Коренева система добре розвинена, мичкувата, корені проникають на глибину до 2 м. Проте основна маса їх розміщується в орному шарі. Стебла гладенькі, прямі, від 50—80 до 120 см і більше заввишки, генеративні стебла облистнені погано, але в травостої звичайно багато прикореневого листя і добре облистнених пагонів. Облистяність зростає під впливом азотних добрив. Листя з нижнього боку блискуче, довжина його варіює від 14—16 до 40 і навіть до 50 см залежно від місця — на стеблі, вегетативному пагоні, в прикореневій частині. Піхва листка має вушко і короткий (до 1 мм) плівчастий торочкуватий язичок. Листкоскладення у костриці згорнуте, волоть (до 20 см) стиснута, під час цвітіння розлога. Насіння ланцетної форми, зеленкувато-сіре, 6—8 мм завдовжки, схоже на насіння райграсу пасовищного, але має довший стрижень (1,5—2 мм), прямий і круглий (розплющений у райграсу пасовищного і багатоукісного). Маса 1000 насінин становить 1,9—2,1 г. Костриця лучна — один з найцінніших видів злакових багаторічних трав лучного і польового кормовиробництва, компонент пасовищних і сіножатних травосумішок на культурних пасовищах, ґрунтозахисних і лучно-пасовищних сівозмінах, на схилах балок. Росте повсюди в заплавах річок, на лісових галявинах, біля доріг, на схилах балок і суходільних луках Лісостепу, в Степу — менше. У культурі використовують широко. Костриця лучна — вологолюбна рослина, але менше, ніж тимофіївка. Дуже добре реагує на зрошування та азотні добрива, холодо- і зимостійкість добрі. Засуху витримує погано. Листя під час засухи уражується іржею, погано росте і навіть випадає з травостою. У травостої утримується до 10 років і більше. Кормова цінність досить висока до викидання колоса, після цього — середня. У культуру введена в минулому столітті. Висівають у сумішці з люцерною, еспарцетом. У чистому вигляді з двох укосів збирають від 40—50 до 60 ц/га сіна. При зрошуванні і удобрюванні одержують сіна до 120 ц/га. Урожайність насіння від 4 до 8 ц/га. Костриця тростинна (F. Arundinacea Schreb.) дуже нагадує кострицю лучну. Насіння теж важко відрізнити. Проте рослини більші, ніж костриці лучної, листя і стебла грубіші, відростає до пізньої осені за рахунок прикореневих листків. У культуру введена давно як у нашій, так і в інших країнах. У Англії і СІЛА використовують восени і взимку. В Лісостепу України може давати два укоси, після чого ще можливі 2—3 цикли пасовищного використання. Високопродуктивна, придатна для інтенсивного вирощування на пасовищах, у кормових сівозмінах, на схилах балок. Кормова цінність середня. Тварини поїдають добре. Перспективна повсюди, але особливо на вологих і солонцюватих ґрунтах. Костриця овеча (Р. ovina L.) — багаторічний низовий, дрібноволотистий, щільнокущовий злак. Стебла гладенькі, до 40 см заввишки, слабкооблистнені. Листя переважно прикореневе, голе або зі слабкозеленими чи сизуватими волосками. Як і костриця борозенчаста, утворює дернину. Половина пагонів зимує зеленими. Поширена повсюди в Лісостепу, на Поліссі. Росте на луках, лісових галявинах, в рідколіссі, чагарниках, на гірських луках. Поїдає велика рогата худоба. Урожайність низька (10—12 ц/га). Вміст перетравної енергії високий (в 1 кг — 3,2—3,4 МДж, 0,29 корм. од. і 55—58 г протеїну). На луках і природних пасовищах значно поширені костриця борозниста — типчак—низовий, щільнокущовий, мезоксерофітний, типово пасовищний, в основному малопродуктивний дрібноволотистий злак; костриця червона — коре-невищно-нещільнокущовий, озимий, напівверховий пасовищний злак, лісового, лісостепового і високогірних поясів; костриця східна— кореневищний верховий злак великих і середніх заплав Кавказу, південної частини Західного Сибіру, Середньої Азії. Мітлиця біла (Agrostis stolonifera L.,)—цінний багаторічний, кореневищний, напівверховий (інколи низовий) пасовищно-укісний злак озимого типу. Генеративні стебла 60—100 см і більше заввишки, знизу добре облистнені. В травостої багато вкорочених вегетативних пагонів, тому основна маса листя в нижній частині куща. Листя шорсткувате по краях і жилках, язичок плівчастий, але в цілому листкова маса ніжна. Піхва листка має довгий (4—6 мм) плівчастий язичок. Волоть нещільна, довжиною від 10 до 30 см. Колоски у мітлиці, на відміну від тонконога, одно квіткові. Насіння біле, ланцетної форми, 2 мм завдовжки, маса 1000 насінин — 0,2 г. Поширена, як і тонконіг лучний, повсюди у вологих місцевостях Лісостепу і лісової зони, а також у гірських районах, у фітоценозах і чистих заростях. Морозостійка, витримує тривале затоплення весняними водами, засолення ґрунту, але в засушливі періоди припиняє ріст. Кормова цінність задовільна і добра. 1 кг трави відповідає 0,25—0,27 корм, од., містить порівняно мало протеїну— 17—18 г. Урожайність середня — до 30 ц/га сіна, на родючих ґрунтах і при внесенні добрив — до 50 і 200—300 ц/га зеленої маси (в Лісостепу). Мітлиця звичайна (А. vulgaris Wsth.) за будовою така сама, як і мітлиця біла, але продуктивніша на бідних, більш сухих і опідзолених ґрунтах. Корм дає гірше, швидко грубішає. Згодовувати слід у фазі кущіння — виходу в трубку (пізніше грубіє). Поїдання задовільне, а при ранньому випасанні тварин на пасовищах — добре. Пирій безкореневищний (Agropyrus tantrum Vascy.). Багаторічний нещільно кущовий верховий, колосовий, мезофітний, середньостиглий, ярий, переважно сіножатний злак. Поширений здебільшого в Степу і Лісостепу, Західному Сибіру, Казахстані. На відміну від пирію повзучого зернівка з опушеним стрижнем, колос нещільний. Насіння велике (9—12 мм), маса 1000 насінин — 2,6—3,0 г. Рослина добре і середньо облистнена. Придатна для вирощування в травосумішках з люцерною і еспарцетом, менш, ніж інші злаки, витісняє бобові в травостої. Дикі види у нас не трапляються. Введений в культуру в 1913 р. Досить посухостійкий. У травостоях, за спостереженнями автора, утримується до 5 років, потім потрібне самообсіменіння. Морозостійкий. Можна вирощувати на солончаках. Дуже добре росте на родючих чорноземних ґрунтах, реагує на удобрення і поливи. Урожайність середня — 20—30, а при зрошенні — 40—50 ц/га сіна. Отавність задовільна. Кормова цінність висока. Проте внаслідок меншої облистяності і деякої грубостебловості тварини поїдають гірше. Пирій повзучий (А. repens (L.) Веаn.). Верховий кореневищний злак. Поки що мало поширений в культурі, але є одним з найбільш розповсюджених серед злакових трав. Основна маса коренів (80—85 %) розміщена в шарі ґрунту 0—20 см. Рослини високі (80—100 і навіть 140—160 см), добре облистнені. Листя зверху шорсткувате (по жилках і нижніх піхвах листя), інколи з волосками. Язичок піхви дуже короткий. Суцвіття — вузький колос 8—16 см завдовжки. Колоски часто мають коротку ость. До стрижня повернуті широким боком, що характерно для всіх видів пирію, на відміну від райграсів пасовищного і багаторічного (багатоукісного), у яких багатоквіткові колоски повернуті до колосового стрижня вузьким боком. Це важлива ознака при визначенні на практиці відмінностей між пирієм { зазначеними видами райграсу. Поширений повсюди в заплавах річок, на лиманах і полях в Україні, на Північному Кавказі, в Сибіру. Росте краще на родючих ґрунтах. Пирійні перелоги можуть займати сотні тисяч гектарів. Це цінні і високопродуктивні природні угіддя. Під час випасання на пирійних перелогах корови без підгодовування концентратами дають 20—25 л молока за день. Сіно з пирію є дуже цінним кормом для коней, великої рогатої худоби, птиці, овець тощо. При інтенсивному випасанні пирій випадає з травостою. Типовий мезофіт, зимо- і морозостійкий. У заплавах річок витримує тривале затоплення. Може розмножуватись відрізками кореневищ, тому при розпушуванні, переорюванні збільшує-ться урожайність. Залежно від вологості і родючості ґрунту збирають від 20—25 до 50—60 ц/га сіна з укосу. Отавність дуже добра, відростає після 4—5 випасань. | |
| Переглядів: 1162 | |
| Всього коментарів: 0 | |