План
1. Повстання проти гетьманського режиму. Встановлення влади Директорії в Україні.
2. Внутрішня і зовнішня політика Директорії. Проголошення Акту злуки УНР і ЗУНР.
3. Боротьба більшовиків проти Директорії. Друга спроба радянської Росії у кінці 1918 – на початку 1919р. поширити свою владу в Україну.


1. Повстання проти гетьманського режиму. Встановлення влади Директорії в Україні.
Боротьба з гетьманським урядом набирала дедалі загрозливіших форм. У різних кутах України організовано повстанські загони. Місцями повстанці мали значний успіх. На чолі одного з найбільших загонів став командувач Київської військової округи за Центральної Ради капітан Шинкар. Він діяв на Звенигородщині. Були значні загони на Чернігівщині, на Поділлі"
Найбільшим було повстання анархіста Н. Махна, учителя з Гуляй-Поля, на Катеринославщині. Влітку 1918 року він створив великий загін з повстанців-селян та різних злочинних елементів, яких закликав повалити гетьмана Скоропадського і не допускати «ніякої іншої влади»; разом з тим він оголошував боротьбу проти австрійців, німців і поміщиків.""
Селянські повстання спричиняли безладдя, послаблювали місцеву адміністрацію, викликали загальне недовір'я до гетьманського уряду, в якому широкі маси бачили тільки російського генерала, поміщика.
«На Катеринославщині гетьманський режим почав розкладатися й падати ще до оголошення повстання Директорією. Вже на початку листопада катеринославські большевики почали робити повстання для захоплення влади в свої руки... Побачивши це, гетьманський VIII корпус, що складався переважно з офіцерських кадрів, став ухилятися від активних виступів. Катеринославські українці вирішили взятися негайно за організацію свого власного війська»."'
У Полтаві до гетьманської влади ставилися вороже, — констатував В. Андрісвський, колишній комісар освіти Полтавщини.""
В таких умовах Український Національний Союз почав загальне повстання.
Для керівництва повстанським рухом обрано Директорію з 5-ох осіб В. Винниченка, С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Андріевського та А. Макаренка. Осередок Директорії був у Білій Церкві. Вночі проти ІЗ листопада до Білої Церкви прибув С. Петлюра, 14 листопада — Ф. Швець, О. Андрієвський та В. Винниченко. Дирекція звернулася до населення з відозвою, в якій повідомляла про перебрання влади й оголошувала, що гетьманська влада має бути «дощенту» знищена, а Гетьман є «поза законом»."" Основу повстанцям дали Січові Стрільці. 16-го листопада Директорія договорилася з німецькою Військовою Радою в Білій Церкві про невтралітет, і 17 листопада почала повстання, зайняла Білу Церкву та Фастів. Повстанці рушили на Київ.
Гетьманські війська були дуже невеликі й розкидані по всій Україні. Єдиною реальною силою була Сердюцька дивізія, що стояла в Києві. Крім неї були добровільні дружини, переважно під командою російських старшин, 18-го листопада призначено на пост командувача всіх збройних сил російського генерала, графа Келлера. Була оголошена мобілізація російських старшин, яка дала дуже мало. Призначення Келлера було дуже невдалим: він виявив себе ворогом України і навіть хотів стати диктатором, усунувши Гетьмана. Легенду про близькість Келлера до Гетьмана спростовує лист самого Келлера до отамана Донського, П. Красова. «Скоропадський, — писав Келлер, — повидимому предполагает ввести всех в заблуждение. . . предвкушая прелести своего коронования на престол украинского королевства». 27-го листопада замість Келлера призначено генерала князя Долгорукого. Була зформована добровільна дружина «Родина», переважно із студентів та учнів старших кляс гімназій, яка стала головною обороною Києва.""
Гетьманський уряд не мав жадної підтримки із зовні. Антанта не визнавала Української Держави й допускала тільки організацію федерації народів, що входили до складу Російської імперії; серед них мала бути й Україна. Становище гетьманського уряду було безпорадне. Україна опинилася в кліщах між Антантою, большевиками та антикомуністичною армією Денікіна, яку підтримувала Антанта. Виходом з цього положення могла бути зміна орієнтації, 14-го листопада 918 року кабінет Лизогуба, в якому було багато германофілів, був озпущений.
Того ж дня, 14 листопада, Гетьман підписав грамоту про федерацію України з майбутньою, не-большевицькою, Росією. Цей крок у своїх спогадах Гетьман пояснював, як єдиний, який на той час міг врятувати Україну. Д. Дорошенко у своїй «Історії України» пояснював цей акт так: «в тім державнім союзі України з Росією... Україні силою фактів припадало грати першу ролю, бо вона вже існувала як держава, а Росію ще треба було відбудувати.»
У той же день доручено С, Гербелеві скласти новий кабінет міністрів; кабінет мав бути тимчасовим, поки не наладнаються відносини з Антантою."'
Таким чином 14 листопада сталися одночасно дві важливі події: в Києві підписано грамоту про федерацію України з майбутньою Росією, а в Білій Церкві Директорія почала повстання проти гетьманського уряду — і тому ставити ці два факти у залежність не можна.
Новий кабінет повідомив про свої завдання: на першому місці стояла «праця коло відбудови єдиної Росії на федеративних началах із задержанням на Україні всіх прав на розвиток її державности і національної самобутности». Далі він обіцяв негайно скликати Державний Сойм та розпочати реалізацію земельного закону"
Усе разом — і грамота про федерацію і новий склад кабінету, в якому більшість міністрів були не-українці; і маса росіян, які тікали до Києва від большевиків; і російські військові частини, що їх формували на захист уряду проти повстанців — усе це створювало в широких колах населення ворожий до уряду настрій. Лави повстанців зростали. В. Винниченко, який за Центральної Ради стояв на Грунті «єдиного фронту» з російськими соціялістами, тепер став на захист українських національних інтересів і здобув собі широку популярність в народі.
Ідея федерації не придбала гетьманському урядові прихильників навіть серед русофільських елементів, які жадали не федерації, а поновлення «єдиної неподільної» Росії, до якої Україна мала ввійти, як її частина. Відштовхнула федерація й Галичину: посол ЗУНР, Г. Микетей, який приїхав до Києва, щоб нав'язати дипломатичні відносини з гетьманським урядом, не визнав за можливе вести з ним переговори після оголошення федерації з Росією.
Увесь час велися переговори з Антантою про реальну допомогу. У Ясах, де зібралися представники Антанти, ставили тверді умови послам гетьманського уряду — федерацію з Росією; в Одесі консул Франції Енно ввесь час запевняв, що наближаються війська Антанти. Але їх не було.
В обстановці наростання всенародного незадоволення режимом Скоропадського почалася консолідація антигетьманських сил. На початку липня 1918р. у Москві відбувся перший з'їзд КП(б)У- більшовицьких організацій України. Головним завданням новоствореної організації було визначено підготовку повстання в Україні. На півночі Чернігівщини у нейтральній зоні з учасників повстанського руху формувалися дві українські червоногвардійські дивізії, на базі яких у листопаді 1918 р. був утворений український фронт під командуванням В. Антонова-Овсіенка.
У серпні 1918р. замість Українського національно-державного союзу опозиційні українські соціалістичні партії утворили антиурядовий Національний союз, який незабаром очолив В. Винниченко. На засіданні Національного союзу 13 листопада 1918р. було утворено Директорію у складі В. Винниченка (голова), С. Петлюри, Ф. Швеця, А. Макаренка та П.Андрієвського.
Наступного дня Директорія переїхала до Білої Церкви, де дислокувалися загони січових стрільців Є. Коновальця і А. Мельника. 15 листопада було розповсюджено звернення до громадян України, яке закликало до антигетьманського повстання. Того ж дня від свого імені С. Петлюра звернувся до народу з універсалом, де закликав підтримати повстання проти гетьманського режиму. Ці заклики знайшли підтримку, і незабаром петлюрівські загони розрослися у велику повстанську армію. На бік Директорії також перейшли нечисленні гетьманські збройні сили - Запорізька, Сірожупанна та Сердюцька дивізії.
Вже в першому бою 18 листопада 1918 р. повстанці завдали поразки гетьманським військам, а 14 грудня П.Скоропадський підписав грамоту про зречення від влади і під охороною німецьких військ виїхав до Німеччини.
Незабаром після вступу до Києва повстанських військ під проводом С.Петлюри до столиці 19 грудня переїхала Директорія. 26 грудня була обнародувана Декларація -політична програма Директорії. Оголошувалося про відновлення УНР, скасування всіх законів і постанов гетьманського уряду. Було створено перший уряд- Раду міністрів на чолі з українським соціал-демократом В, Чехівським.


2. Внутрішня і зовнішня політика Директорії. Проголошення Акту злуки УНР і ЗУНР
У програмному документі було обіцяно експропріювати великі приватні, державні, церковні землеволодіння та перерозподілити їх між селянами. Зазначалося, що уряд представлятиме інтереси робітників, селян і трудової інтелігенції, а земельна та промислова буржуазія буде позбавлена виборчих прав. У програмній заяві планувалося запровадження демократичних свобод, 8-годинного робочого дня тощо.
Але фактична політика Директорії дуже відрізнялася від проголошених нею декларацій.
Замість обіцяних соціальних реформ установлювались жорстокі диктаторські порядки.
Різного роду отамани, що діяли під гаслами Директорії, розганяли робітничі селянські з'їзди, чинили жорстокі розправи та пограбування населення, організовували численні єврейські погроми.
Ще складнішими були проблеми у зовнішньополітичній сфері. Становище відновленої УНР було дуже скрутним. На західних кордонах продовжувала наступ польська армія, підтримувана Антантою. На півночі почався наступ українських більшовицьких дивізій за активної підтримки збройних сил Радянської Росії. На південному сході розпочала наступ І російська білогвардійська армія генерала Денікіна. На півдні - в Одесі, Миколаєві й Херсоні висадилися війська французьких інтервентів.
Та найгіршим, мабуть, було те, що серед керівних діячів Директорії не було єдності з основоположних принципів внутрішньої і зовнішньої політики. Розмаїття думок і поглядів наочно продемонстрував всеукраїнський Трудовий конгрес, скликаний в Києві у січні 1919р. В. Винниченко, М. Грушевський, В. Чехівський та М. Шаповал висловлювалися за союз із Радянською Росією проти Антанти. С. Петлюра та інші, навпаки, шукали порозуміння з Антантою проти радянської влади.Ще було вироблено спільної лінії щодо принципів побудови української державності. Помірковані соціалісти обстоювали парламентську демократію, ліві радикали домагалися українського різновиду радянської системи. Подібного була ситуація і щодо здійснення соціальної політики.
У січні 1919р. посли Директорії почали у Бірзулі на Одещині переговори з представниками військового командування Антанти, яка не визнавала Україну, незалежну від Росії, вважаючи УНР витвором Німеччини. Досягти порозуміння так і не вдалося, оскільки вимоги французів були несумісні з суверенітетом Української держави (аж до переходу УНР під протекторат Франції). 16 січня 1919 р. Директорія оголосила війну Радянській Росії, яка продовжувала підтримувати харківський більшовицький уряд.
Не виконавши проголошених декларацій. Директорія поступово втратила авторитет і владу. Під впливом більшовицької агітації і радянських декретів про землю та Інших соціальних законів в Україні швидко поширювалися прорадянські настрої. Вони не обминули навіть армію Директорії, яка скоротилася зі 100 до 20 тис. бійців.
22 січня 1919 р. у Києві відбулося проголошення злуки східних і західних українських земель в єдину соборну державу. Віднині ЗУНР мала стати західною областю - ЗОУНР. Проте у тих конкретних умовах довгоочікуваного возз'єднання українських етнічних земель не відбулося, соборність лише декларувалася, будучи, за висловом одного з учасників тих подій, "більше теоретично-юридичною, ніж фактичною".
Спираючись на підтримку робітничого класу та частини незаможного селянства, радянська українська армія у січні-лютому 1919р. вела успішні бойові дії і 5 лютого захопила Київ. За кілька днів до цього уряд Директорії виїхав до Вінниці, а потім до Проскурова (тепер Хмельницький) і далі до Кам'янця-Подільського. Оскільки із заходу наближалася польська армія. Директорія змушена була виїхати на Волинь.
До травня 1919 р. майже на всій території України була встановлена радянська влада. Серед перших державних актів Тимчасового робітничо-селянського уряду було проголошення 6 січня 1919 р. Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) і декларація про відновлення в Україні влади Рад та принципи економічної і соціальної політики радянської влади. У березні 1919 р. III з'їзд Рад України прийняв першу Конституцію УСРР, було також обрано Центральний Виконавчий Комітет рад і його Президію на чолі з Г. Петровським.
За рішеннями цього з'їзду в Україні, як і в РСФСР, запроваджувалася політика "воєнного комунізму". Впровадження продовольчої розкладки, заборона вільної торгівлі продуктами викликали незадоволення селянства. Продовольчі загони разом із комітетами незаможного селянства відбирали всі продовольчі запаси. У різних районах України спалахнули селянські повстання, для придушення яких використовувались регулярні війська.
22 січня збіглися у часі дві знамениті дати в історії українського народу: 22 січня 1918 р. ІV-м Універсалом Центральної Ради було проголошено державну незалежність України, а 22 січня 1919 року шляхом вільного волевиявлення народу всі українські землі було об’єднано в одній державі – Українській Народній Республіці.
Доля розпорядилася так, що , втративши в ХІІІ ст. свою державу – Київську Русь, український народ протягом багатьох століть був об’єктом агресивних посягань сусідів. Наприкінці ХІІІ ст. українські землі були поділені між двома імперіями – Російською та Австро-Угорською. Проте і в умовах іноземного панування український народ не залишав надії бути вільним та єдиним у власній державі. Ця мрія стала реальністю лише після повалення в лютому 1917 р. самодержавства в Росії та розпаду в листопаді 1918 р. «клаптикової» імперії Габсбургів.
22 листопада 1917 р. Центральна Рада проголосила утворення Української Народної Республіки, а 22 січня 1918 р. — її державну незалежність. 9 листопада парламент Галичини — Українська Національна Рада, яка після розпаду Австро-Угорської імперії взяла владу до своїх рук, проголосила Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР). Таким чином, на українських землях утворилися дві незалежні держави, це було історичним нонсенсом. 1 грудня, 1918 р. між Директорією і делегацією Західно-Української Народної Республіки була укладена попередня угода про об'єднання українського народу, яку 3 січня 1919 р. затвердила Українська Національна Рада — вищий законодавчий орган ЗУНР. Урочисте проголошення возз'єднання Української Народної Республіки із Західно-Українською Народною Республікою відбулося 22 січня 1919 р. на Софіївському майдані в Києві. Після привітання та заяви Галицької делегації про волю ЗУНР об'єднатися в одну Українську соборну державу член Директорії професор Ф.Швець зачитав текст «Універсалу Соборності», в якому говорилося: «Віднині зливаються в одно віками відділені одна від другої частини України — Галичина, Буковина, Карпатська Русь і Придніпрянська Україна,— в одну велику Україну. Сповнилися одвічні мрії, для яких жили і за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна Республіка. Віднині український народ, увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має тепер змогу з'єднати старання своїх синів для утворення нероздільної, незалежної Української держави на добро і щастя робочого люду». Наступного дня І Трудовий Конгрес — український парламент,— куди ввійшли і 65 делегатів від Західної України, затвердив акт возз'єднання двох держав українського народу.
Проте вільне волевиявлення українського народу жити в одній незалежній державі, яке ввійшло до історії під назвою Акт Злуки не було здійснене. Західноукраїнські землі влітку 1919 р. були окуповані Польщею, а з півночі проти України вдруге розпочали агресію червоні війська більшовицької Росії. «Ні, не стара буржуазна Європа, — писав з цього приводу В.Винниченко, а соціалістична молода Совєтська Росія йде на нас збройною навалою, палить, грабує наші села, вирізує наших письменників (Єфименко з родиною)» ... Оцінивши історичне значення підтвердження Трудовим Конгресом Акту Злуки, голова Директорії УНР в той же час зазначав: «Але що з того, коли і Директорію, і його знесе дика люта хвиля варварів з півночі. Вони дужчі за нас, вони мають такого великого і дужого товариша в боротьбі, як голод. Цей товариш знесе і нашу кволу національну свідомість, і бажання порядку в народі... Голодний інтернаціональний китаєць з Совдепії, озброєний, вимуштруваний — сила непереборима». Ці слова, сказані В.Винниченком в 1919 р., як ніколи, звучать актуально і сьогодні. Реальне об’єднання всіх українських земель, але не у власній державі, а у складі СРСР відбулося лише у 1939-1940 та 1945 роках. Але сталося воно не на добровільних засадах, а в результаті таємної змови Сталіна з Гітлером про поділ Європи.
Тільки в 1991 р., проголосивши і підтвердивши на всенародному референдумі державну незалежність України, наш народ нарешті став жити в єдиній самостійній державі. Влада в незалежній Україні продовжує залишатися в руках кучмівських олігархівських кланів з властивими для них корупцією, лицемірством і казнокрадством. Порівнюючи Україну з дівчиною-покриткою, свого часу Т.Шевченко писав: „гірше ляхів свої діти її розпинають”. Вихід з кризи може бути лише один: об'єднання, незважаючи на розбіжності в програмах і протидію своїх лідерів, всіх, для кого Україна є не географічним поняттям, а Батьківщиною. Потрібно обрати справді патріотичного, справді народного президента для всієї Соборної України. Вона для всіх одна, як і один Бог, на цій землі жити нам і нашим нащадкам. Слід пам'ятати просту істину, що ідеологія — явище плинне, тимчасове, а нація - вічна. В єднанні - наша сила.


3. Боротьба більшовиків проти Директорії. Друга спроба радянської Росії у кінці 1918 – на початку 1919р. поширити свою владу в Україну.
Центральна Рада, як і більшість російської революційної демократії, засуджувала деструк-тивну руїнницьку політику більшовиків.
Центральна Рада й Генеральний секретаріат для стабілізації становища в країні й недопущен-ня анархії в армії закликали регіональні уряди створити однорідний соціалістичний уряд. 17 ли-стопада було ухвалено рішення взяти ініціативу формування такого уряду в свої руки.
Не всі з цих заходів виявилися ефективними. В намаганні створити федеральний уряд далі намірів і балачок справа не просунулася, що, звичайно, було на руку більшовикам, які вбача-ли у Центральній Раді свого основного суперни-ка в боротьбі за владу. Вони спрямували проти неї цілу низку політичних і воєнних ударів. Роз-горнулася шалена пропагандистська кампанія, в перебігу якої Центральну Раду змальовували як контрреволюційну, буржуазно-націоналістичну організацію, що веде таємні переговори з гене-ралом Каледіним. Це — по-перше. По-друге, вживалися заходи для підриву єдності Централь-ної Ради. Важливу роль у цьому мали відіграти ліві елементи у фракціях українських соціал-де-мократів та есерів. По-третє, через більшовицькі організації України проштовхувалась ідея пере-обрання Центральної Ради на Всеукраїнському з'їзді рад шляхом забезпечення на ньому не-обхідного більшовикам складу делегатів. І, по-четверте, чинився силовий тиск. 27 листопада в Могилеві при Ставці більшовики створили революційний польовий штаб для боротьби з військами Каледіна, Дутова й Центральної Ради, їх оголосили контрреволюційними.
У відповідь на дії червоного Петрограда Генеральний секретаріат наказав розрізненим українізованим частинам, що перебували за ме-жами України, перебазуватися в УНР, а ЗО лис-топада обеззброїв і вислав з Києва по-більшо-вицькому наставлені частини міського гарнізону. 23 листопада на Українському фронті було укла-дено перемир'я. Врешті, Центральна Рада дала згоду на проведення в Києві з'їзду представників робітництва, вояцтва та селянства України (Всеукраїнського з'їзду рад).
Не можна не завважити, що дії УЦР і Гене-рального секретаріату стосовно Петрограда мали оборонний характер. Більшовики випереджали лідерів УЦР на крок чи два в політичній грі, нав'я-зуючи їм зручні для себе умови. Так, звинуватив-ши українців в обеззброєнні пробільшовицьких частин у Києві, більшовики обеззброїли українізо-вані частини на Північному та Західному фронтах, блокували їх передислокацію в Україну. Криленко чинив усілякі перепони на шляху створення Ук-раїнського фронту. Яскравим виявом агресив-ності Петрограда щодо України став ультиматум РНК до УЦР від 4 грудня — класичний зразок ре-волюційної демагогії, яким створювався черговий прецедент для розпалювання конфлікту. У чому ж звинувачував цей документ Центральну Раду? Насамперед у тому, що вона «веде двозначну буржуазну політику»(?). Далі цей невиразний аргумент розшифровувався як небажання Ради скликати Всеукраїнський з'їзд рад, що, мовляв, заважало РНК визнати УЦР повноважним пред-ставником трудящих мас України. Звинувачення було безпідставним, бо згаданий з'їзд мав відкри-тися 4 грудня в Києві, про що, звичайно, не могли не знати в Петрограді. Як бачимо, ультиматум не-хтував об'єктивними обставинами. Натомість мо-вилося в ньому про «кроки» Ради, які унеможли-вили угоду, бо накази Генерального секретаріату про передислокацію українізованих частин на те-риторію України призвели до дезорганізації фронту. Розмежування між фронтами, зазнача-лося в ультиматумі, могло бути проведене «лише шляхом організованої угоди урядів обох рес-публік». Що ж, більшовики, розваливши стару армію, намагалися звинуватити в цьому Цент-ральну Раду. Після преамбули йшлося про те, що найбільше турбувало Смольний: обеззброєння Радою пробільшовицьких частин і пропуск на Дон козачих підрозділів. Але якщо на початку ульти-матуму РНК визнавав Українську Народну Рес-публіку й навіть її право повністю відділитися од Росії, то останні з його претензій були не чим іншим, як безцеремонним втручанням у внутрішні справи УНР. У завершальній частині цього доку-мента повторювалися ті самі звинувачення й ви-сувалася вимога взяти участь у боротьбі «з контр-революційним кадетсько-каледінським повстан-ням». У разі неприйняття означених вимог протя-гом 48 годин РНК оголошував Центральну Раду «в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні». замах на УНР: «Всеукраїнський з'їзд рад селянських, робітни-чих і солдатських депутатів стверджує, що цент-ралістичні заміри теперішнього московського (великоруського) правительства, доводячи до війни між Московщиною і Україною, загрожують до решти розірвати федеративні зв'язки, до яких прямує українська демократія». Висловивши повну підтримку Центральній Раді, з'їзд вирішив недоцільним переобирати її склад, то більше, що 9 січня 1918 р. мали відбутися Всеукраїнські ус-тановчі збори, яким УЦР повинна була передати владу. Більшовики-делегати не могли дати жод-них пояснень проголошенню ультиматуму, що став для них цілковитою несподіванкою.
Українські більшовики опинилися в складній ситуації. 5 грудня вони та їхні прибічники (зага-лом 124 делегати) залишили залу Всеукраїн-ського з'їзду рад у Києві, мотивуючи це рішення неправочинністю з'їзду. Того самого дня Гене-ральний секретаріат дав офіційну відповідь Рад-наркомові на його ультиматум, в якій, зокрема, зазначалося, що «неможливо одночасно визна-вати право на самовизначення «аж до відокрем-лення» і робити грубий замах на це право, наки-даючи свої форми політичного ладу державі, яка самовизначилася». Рішуче відкидалися спроби Раднаркому втрутитись у державне й політичне життя УНР. «Претензії народних комісарів на ке-рування українською демократією, — наголошу-валось у відповіді, — тим менше можуть мати якесь виправдання, що ті форми політичного правління, які накидають Україні, дали на тери-торії самих Народних комісарів такі наслідки, що цілком не викликають заздрості. Доки у Велико-роси розвивається анархія, економічні, політичні та господарчі розрухи, доки там панує груба сваволя та нищення всіх свобод, які одвоювала в царизму революція — Генеральний секре-таріат не визнає потрібним повторювати цю сумну спробу на території українського народу». Як бачимо, це не було пошуком компромісу з Петроградом.
Насправді ж більшовики виявилися спритни-ми практиками, обізнаними з життям. До всього, вони остаточно відкинули моральні принципи в політиці. Мета виправдовувала будь-які засоби. Хоч їхній ультиматум визнавав право ук-раїнського народу на самовизначення аж до повного відокремлення, це не завадило Раднар-комові послати в Україну свої війська. Перші ешелони під командуванням Ховріна й Сіверса прибули до Харкова 9 грудня. Місцевий ревком на чолі з більшовиком Артемом застерігав ра-дянські частини «від будь-яких ворожих дій про-ти харківських радівців». З останніми, читаємо в Антонова-Овсієнка, «місцеві більшовики об'єд-нано працювали у «Ревштабі» й не вважали можливим стати у конфлікт з Центральною Ра-дою». Однак за наказом Сіверса в ніч на 10 груд-ня було обеззброєно українізований броне-дивізіон. 11 грудня до міста прибув командувач російських радянських військ В.Антонов-Овсієнко. Харків став їхнім форпостом. Там було встановлено жорсткий режим. Штаб загону Сіверса перетворився на судилище. В Антонова-Овсієнка є згадка про члена революційного суду матроса Грушина, який «вважав, що кожен біло-ручка підлягає знищенню».


Список використаної літератури
1. Винниченко В. Відродження нації. – К., 1990. – Ч.3
2. Гунчак Т. Україна в першій половині ХХ ст.: Нариси політичної історії. – К., 1993.
3. Зотонський В.П. До питання про організацію Тимчасового Робітничо-селянського Уряду України // УІЖ. – 1989. - № 5.
4. Петлюра С. Статті, листи, документи: В 3-х т. – К., 1998 – 1999.
5. Рубльов О.С., Рент О.П. Українські визвольні змагання 1917 – 1921рр. – К., 1999.
6. Революція на Украине: Революция и гражданская война в описаниях белогвардейцев. – К., 1990.
7. Сідак В.С. Національні спецслужби в період української революції – К., 1998.
8. Українські політичні партії кінця ХІХ – початку ХХ ст. Програмові і довідкові матеріали / Упорядники В.Ф,Шевченко та ін. – К., 1993.
9. Шевченко В.Ф., Павленко М.І., Потапов Г.Г. Історія Українських політичних партій. – К., 1999.