| Головна » Статті » Історія України | [ Додати статтю ] |
УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЙ
|
§ 1. Політичне становище українських земель У другій половині XVIII ст. з українською автономією було покінчено спочатку на Слобожанщині, а потім і на Гетьманщині. У результаті поділів Польщі та вдалих перемог у ході російсько-турецьких воєн у кінці XVIII — на початку XX ст. переважна більшість українських земель — Слобожанщина, Лівобережжя (Гетьманщина), Правобережжя, Південь (Новоросія) — входили до складу Російської імперії Романових. Західноукраїнські землі — Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття — на лежали Австрійській (з 1867 р. Австро-Угорській) імперії Габсбургів. Населення Східної України в кінці XVIII ст. становило 7,5 млн. чол., а близько 1860 р. — 13,5 млн. На Західній Україні мешкало відповідно 2,5 млн. і 5 млн. чол. Отже, Україна перебувала у складі двох найбільших імперій, тобто вона змушена була існувати в зовсім іншій політичній системі порівняно з тією, у якій жила до цього. Великі імперії опиралися на деспотичну розгалужену бюрократичну систему, на прекрасно озброєну чисельну армію, на жорстокі кріпосницькі порядки. Приєднані в різні часи до Російської імперії українські території — історично-географічні регіони — були цілісною територіальною одиницею. Землі, що становили 9/10 від загальної площі України, українські історики та громадські і політичні діячі називали Наддніпрянщиною, або Наддніпрянською Україною. Офіційно Україна у складі Росії називалася «Малоросія» або «Юго-Западная Русь». Російський уряд, ще наприкінці XVIII ст. остаточно покінчивши з автономією України, для зручності управління в першій половині XIX ст. створив на її території 9 губерній, об'єднаних у 3 генерал-губернаторства. На території Слобожанщини і Лівобережжя було засновано Слобідсько-Українську, яку у 1835 р. перейменували у Харківську, Чернігівську та Полтавську губернії, що склали Малоросійське генерал-губернаторство. На Правобережній Україні та Волині у 1832 р. у зв'язку з польським повстанням 1830-1831 pp. царський уряд утворив Київську, Подільську та Волинську губернії, об'єднані в Київське генерал-губернаторство. Відібрані у Війська Запорізького землі Північного Причорномор'я та Приазов'я поділили на три губернії — Херсонську, Катеринославську і Таврійську, приєднавши до них у 1812 р. Бессарабську область, і все це адміністративне утворення назвали Новоросійсько-Бессарабське генерал-губернаторство. Таким чином, на початку XX ст. російському царизмові вдалося повністю нівелювати всі самоврядницькі тенденції в Україні і підпорядкувати ці землі центральним та місцевим органам влади та управління Росії. На чолі Російської імперії стояв цар, імператор — самодержавний монарх, що користувався необмеженою владою. Зміцненню його владних повноважень сприяла так звана «собственная его величества канцелярия». У 20-ті роки XIX ст. її вплив на вирішення державних справ зріс завдяки довірі самого імператора і збільшенню чисельності її апарату. Межі повноважень цієї структури були дійсно надзвичайними. Достатньо тільки нагадати, що перше відділення канцелярії контролювало діяльність самих міністрів, а її третє відділення являло собою вищу політичну поліцію, що опиралася на могутній жандармський корпус і була створена одразу після повстання декабристів у 1826 р. для боротьби з вільнодумством і революційними настроями. У 1810 р. при особі імператора було започатковано ще одну своєрідну політичну інституцію — Державну раду з дорадчими функціями і без чітко окресленої компетенції. У державі на цей час проходила реформа центрального галузевого управління, яка завершилася до 1811 р. Реформа була покликана ще більше абсолютизувати владу. Так, колишні колегії були перетворені на міністерства на чолі з міністрами, які безпосередньо підпорядковувалися цареві. Діяльність міністерств координував Комітет міністрів — дорадчий орган, на засіданнях якого головував сам імператор. Зрозуміло, що рішення Комітету міністрів набували чинності тільки з санкції імператора. Досить вагомий у владній політичній ієрархії у поперед ні часи Сенат перетворився на вищу апеляційну інстанцію для судів губерній. На місцях владу царя реалізовували призначені ним з числа вищих сановників довірені особи — губернатори та генерал-губернатори. Губернатор як представник вищої урядової влади здійснював владу адміністративну та поліцейську. Він спирався на губернське управління, до складу якого входили віце-губернатор, радники, прокурор, та на станові дворянські збори. У губернії також знаходилися органи відповідних міністерств на місцях — губернські галузеві установи (казенна палата, рекрутське присутствіє, з 1840 р. — палата державних маєтностей тощо), проте вони повністю підпорядковувалися губернаторові. До речі, казенна палата була досить важливою державною установою, що відала збиранням з населення різних державних податків. Губернатори, проголошені спеціальним царським указом «хазяями» губерній, отримали право безмежного контролю над діяльністю всіх установ та підприємств, розташованих на ввіреній їм території. Найчастіше на посади губернаторів призначали не цивільних, а військових осіб, як правило, генералів, яким у та кому разі підпорядковувалися не тільки місцева адміністрація та поліція, а й розквартировані в губернії військові частини. Губернії складалися з повітів, де влада належала земському суду (до 1837 р. він називався нижчий земський суд) на чолі з капітаном-справником. Земський суд був одночасно адміністративно-поліцейською установою і судовим органом. У свою чергу повіти мали поділи на стани, очолювані поліцейськими приставами, які, спираючись на підлеглих їм сільських соцьких і десяцьких, тримали населення міст і сіл у покорі самодержавній владі царя та його органів на місцях. Такий територіальний поділ необхідний був для виконання завдань податкової та каральної політики держави. Кожна губернія, щоб «порядочно могла быть управляема», повинна була мати від 300 до 400 тис. ревізьких душ. Ураховувалася також і відстань кожної місцевості від губернського або повітового адміністративного центру. Ще згідно із законодавчим актом «Учреждению о губерниях» 1775 p. всі ланцюги місцевого управління повинні були закріплюватися генерал-губернатором, який очолював декілька губерній. Ці посадові особи наділялися надзвичайними повноваженнями, поєднуючи владу цивільну і військову, та були відповідальними тільки перед імператором. Зобов'язаний «строгое и полное взыскание чинить со всех ему подчинённых мест», генерал-губернатор був головою місцевої адміністрації і поліції, здійснював загальний нагляд над усім апаратом управління і суду, чиновниками і становими органами генерал-губернаторства. Формально не вдаючись до судочинства («головнокомандувач не є суддею»), генерал-губернатор міг чинити тиск на судові рішення, зупиняти винесення вироків. Йому також підкорялися війська, що знаходилися на території генерал-губернаторства. В Україні в першій чверті XIX ст. значно зменшилася кіль кість міст, які користувалися самоврядуванням за магдебурзьким правом. На Лівобережній Україні було ліквідовано чинність цього права у 1831 р., а в 1835 р. це скасування було підтверджене царським указом. У Києві разом з магдебурзьким правом було роз формовано й міську міліцію у кількості понад 2000 чол., озброєну й обмундировану на старосвітський козацький лад. Щоб ослабити український елемент у цьому місті, купці-українці виселялися з центру на окраїни, а їх місце займали купці-великороси. Своєрідними адміністративними утвореннями стало запровадження у 1903 р. градоначальства на чолі з градоначальниками, влада яких поширювалася не тільки на цивільні, а й на військові та морські органи. В Україні градоначальство започаткували в містах Одесі, Херсоні та Феодосії. Генерал-губернатори, губернатори, інші високі урядовці по винні були відстоювати ті принципи, на які опиралася вся російська державність, а саме: православну віру, самодержавство і народність. Православ'я означало виключне панування однієї православної церкви, яка була поставлена в повну залежність від світської влади й мусила служити існуючому режимові. Самодержавство мало на меті не тільки зосередження всієї влади в руках одного абсолютного монарха, а й усунення громадськості від участі в політичному житті. Третій принцип державної системи — народність — повинен був стверджувати панування єдиної великоруської народності з нівелюванням національних особливостей усіх інших численних народів імперії. Усі ці принципи були тісно пов'язані з жорстким централізмом, який випливав з ідеї самодержавної влади: всі провінції управлялися з одного центру — Петербурга і місцеві представники влади, навіть на посаді генерал-губернаторів, з кожним дріб'язковим питанням змушені були звертатися до центрального уряду або навіть до самого царя. Проте були серед вищих російських сановників, що правили в Україні, й ті, хто залишив по собі на цій землі добру пам'ять. До них належить малоросійський генерал-губернатор з 1816 р. князь Микола Рєпнін, рідний брат декабриста С. Волконського. Одруження з онукою колишнього гетьмана Кирила Розумовського ще більше зблизило його з українським шляхетством, яке активно виступало за поновлення Гетьманщини і висувало на гетьманство кандидатуру Рєпніна. У Полтаві генерал-губернатор зібрав видатні українські культурні сили, був меценатом місцевої науки і освіти, опікувався проблемами відродження козаччини. Високоосвічений гуманіст з репутацією «ліберала» князь М. Рєпнін, представник місцевої російської адміністрації, вступав у відверту боротьбу з петербурзьким урядом, щоб урятувати українців від повного зубожіння. Він виступив з низкою проектів поліпшення тяжкого становища українських селян та козаків і вважав, що вихід можна знайти лише за умови «законом содеянного изменения крепостного сословия». Усе це дуже не подобалося владі, а тому невдовзі Рєпніна було звинувачено в українському сепаратизмі, усунено з посади і вислано за кордон. Зміцнювати устої російського самодержавства в Україні по винні були численні збройні сили, що утримувалися за рахунок місцевого населення. Слід відзначити, що розквартировані в Україні «москалі» виконували ще одне важливе завдання царату: шляхом змішаних шлюбів вони повинні були сприяти асиміляції українців. Та чи не найбільшим лихом для українського селянства стали «військові поселення», які після наполеонівських воєн у період політичної реакції в країні впроваджував з царської згоди жорстокий, малоосвічений генерал Аракчеев. З 1816 р. він почав засновувати «військові поселення», перетворюючи цілі села на військові табори, з метою утворення ізольованої від народу касти солдатів-селян, що одночасно з військовою муштрою мусили займатися й сільським господарством. До 1825 р. на становище військових поселенців було переведено 375 тис. державних селян. Так, у 1817-1825 pp. у Слобідсько-Українській, Катеринославській та Херсонській губерніях було розміщено як військових поселенців 16 кавалерійських і 3 піхотних полки. Дітей поселенців змалечку готували до казарменого режиму: уже з 7 до 12.років вони зараховувалися до кантоністів (учні військових шкіл), з 12 років зачислялися до резервних, а з 18 років — до військових частин. Тому не дивно, що час від часу в таких поселеннях спалахували повстання. Улітку 1819 р. виникло повстання військових поселенців Чугуївського уланського полку, до яких приєдналися поселенці сусіднього Таганрозького уланського полку та жителі навколишніх сіл. Збройний опір тривав понад місяць. Для його придушення прибули війська з 12 гарматами на чолі з самим Аракчеєвим. Понад 350 чол. було віддано до військового суду, 250 з них винесли смертний вирок, який Аракчеев замінив побиттям шпіцрутенами. З 40 повстанців, підданих ударам по 12 тис. шпіцрутенів, 20 померли одразу. Більше 400 учасників повстання, серед яких було 29 жінок, після покарання різками заслали до Оренбурзької фортеці. Військові поселення ліквідували тільки в 1857 p., перевівши військових поселенців на становище державних селян. У першій половини XIX ст. російський уряд двічі давав обіцянку відродити козацькі полки в Україні. Проте він, як завжди, не дотримався свого слова. Граючи на національних та патріотичних почуттях українців, царизм удало використовував у критичні для держави часи матеріальні і людські ресурси, а потім залишав козаків напризволяще. У 1812 р. для боротьби з армією Наполеона малоросійському генерал-губернаторові князеві Лобанову-Ростовському було доручено сформувати кілька полків з українських козаків, які по війні повинні були зали шити як постійне козацьке військо. Козаки з радістю зустріли цю звістку і власним коштом виставили 15 кінних полків по 1220 чол. у кожному. Проте уряд навіть не допустив ці формування до участі у військових діях, протримав їх на службі до 1816 p., а потім демобілізував, перевівши козаків до селянського стану. На Правобережжі було створено 4 козацькі полки, які згодом перетворили на регулярні — уланські. Під час польського повстання 1830-1831 pp. цар Микола І на казав малоросійському губернаторові М. Рєпніну організувати козацькі полки для допомоги в боротьбі з польською шляхтою з подальшим збереженням статусу цих військових формувань. Було створено 8 полків по 1000 козаків у кожному. Та знову їх не допустили до участі у військових операціях, а коли повстання скінчилося, частину козаків направили на службу до регулярного російського війська, а інших вислали на Кавказ до Терекського козацького війська. Коли козаки висловили свій протест, їх суворо покарали: кілька десятків замордували до смерті, проганяючи «сквозь строй». До речі, масові переселення козаків з України — теж важлива складова політики царату. Саме шляхом розпорошення козацької маси по інших регіонах Російської імперії уряд намагався зменшити концентрацію цих «ворохобників» в українських землях. Так, діючи в контексті цієї політики, в 20-ті роки XIX ст. було зібрано 25 тис. українських козаків і переселено на Кубань, де їх зарахували до Чорноморського війська. | |
| Переглядів: 1654 | |
| Всього коментарів: 0 | |