План.

1. Основні напрямки будівництва національних збройних сил.

2. Соціально-економічні процеси в сучасній Україні.

3. Конституційний процес. Основні положення Конституції України.

4. Незалежна Україна у міжнародних відносинах.

Література.

1. Конституція України. – К., 1996.

2. Військова доктрина України. Голос України.-1993.-27 жовтня.

3. Бойко О. Історія України. – К., 1997.-с. 499-544.

4. Історія України: нове бачення. У 2т. Під ред. В.А.Смолія.-т.2-К., 1996.-С.429-493.

5. Історія України. Під ред.В.А.Смолія.-К.,1997.-с.368-418.

6. Хто є хто в політиці.-К., 1996.-Випуск 3.-с.378-460.

Терміни та поняття

Громадянське суспільство – суспільство громадян із високим рівнем економічних, соціальних, політичних, культурних і моральних якостей, яке будучи незалежним від держави, спільно з нею формує розвинені правові відносини, взаємодіє заради спільного блага

Демократія – форма політичного та економічного устрою суспільства, заснована на визнанні народу основним джерелом влади, тип держави, яка декларує і втілює на практиці принцип народовладдя, права і свободи громадян, рівні можливості для діяльності різних політичних сил, контроль за діями органів влади.

Зовнішня політика – сфера діяльності держави, спрямована на захист незалежності держави та розвиток міжнародних відносин.

Конституція – основний закон держави, що закріплює суспільний і державний устрій, порядок утворення, принципи організації та діяльності державних органів, виборчу систему, основні права та обов’язки громадян.

Право держави – тип держави, в основі якої лежить верховенство закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина і держави.

Дати.

– 1993р., 2 липня-схвалення ВР України «Основних напрямків зовнішньої політики України».

– 1995р., 8 червня-підписання Президентом України Л.Кучмою та Головою ВР України О.Морозом Конституційного договору.

– 1993р.-ратифікація Україною Договору про скорочення стратегічних наступальних озброєнь.

– 1995р.-вступ України до Ради Європи.

– 1996р., 28 червня-прийняття ВР Конституції України.

– 1997р., 30 травня-підписання Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Росією та Україною.

– 1997р., 9 липня-підписання Хартії про особливе партнерство між Україною і НАТО.

– 1998р., 29 березня-вибори до ВР України.

– 1999р.-ратифікація Росією широкомасштабного українсько-російського договору, вступ України до міжпарламентської асамблеї Співдружності незалежних держав. (МПА СНД) .

– 1999р., 31 жовтня та 14 листопада-два тури президентських виборів

– 2000р., 16 квітня – всеукраїнський референдум з народної ініціативи.

Персоналії.

Зленко А., Удовенко Г., Тарасюк Б. – міністри закордонних справ України.

1. На початковому етапі самостійного існування України стратегічно важливим завданням було створення власних збройних сил-гаранта захисту державної незалежності, територіальної цілісності та суверенітету країни. 24 серпня 1991р. було розпочато процес визначення і створення механізму захисту української державності.

11 жовтня 1991р. ВР затвердила концепцію оборони та розбудови Збройних сил України. В ній констатувалося прагнення України стати нейтральною, без’ядерною позаблоковою державою. Обороноздатність за таких умов мала бути забезпечена створенням власних збройних сил. У відповідності з концепцією цей процес повинен був іти шляхом поетапного скорочення і послідовного переформування військ Київського, Одеського, Прикарпатського військових округів, окремої армії протиповітряної оборони, повітряних армій та Чорноморського флоту. Чисельність збройних сил мала не перевищувати 0,8-0,9% від чисельності населення України (420 – 440 тис. осіб). Військові асигнування мають становити 4 – 5% державного бюджету. 6 грудня 1991р. Україна як незалежна держава і суб’єкт міжнародного права проголосила створення власних збройних сил Законом «Про Збройні сили України». ВР України прийняла майже півсотні документів щодо регламентації і будівництва Збройних сил. На їх основі відбувалося реформування військових управлінських та організаційних структур, формування військово-технічної політики, вдосконалення технічного забезпечення армії та системи підготовки військових кадрів, створення механізму соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей. Процес будівництва Збройних сил здійснювався на основі досягнутих у рамках СНД домовленостей з додержанням міжнародних угод, які Україна визнала обов’язковими для себе – Заключного акту Наради з безпеки та співробітництва в Європі (1975), документи Стокгольмської конференції по зміцненню довіри та безпеки і роззброєнню в Європі (1976) , документа Віденської зустрічі представників держав-учасниць Наради з безпеки та співробітництва в Європі у січні 1992р, тощо.

В Україні розгорнувся також і процес реструктурування Збройних сил. Якщо на 1 січня 1992р. військові формування на території України налічували 726 тис. осіб, то на 1 квітня 1993р. – 525 тис. осіб. Загальносвітові тенденції-активізація процесу роззброєння, зниження рівня військового протистояння-з одного боку, реальні можливості та потреби української держави-з іншого, зумовили зменшення чисельності військ і суттєве скорочення озброєнь. Вже на початку 1994р. Україна вивезла зі своєї території всю тактичну ядерну зброю.

У жовтні 1993р. ВР прийняла «Воєнну доктрину України», в якій проголошувалося, що Україна не бачить у сусідніх країнах супротивників, а її Збройні сили призначені винятково для гарантування національної безпеки.

В цілому процес розбудови української армії мав керований і поступальний характер, але у його розгортанні виявилось багато проблем. Це проблеми Чорноморського флоту, конверсії, кадрів, соціального захисту військовослужбовців, раціональної організації військової освіти тощо.

2. Економічний стан держави. На шляху творення національної економіки (1991р. – 1 пол. 1994р.).

Першочерговим завданням творення вітчизняної економіки було визначено перехід від командної до ринкової економіки.

Світовий досвід щодо перехідного періоду від директивної до ліберальної економіки виробив декілька специфічних моделей:

• Створення в надрах старої командної системи нових соціально орієнтованих ринкових відносин (Китай, В’єтнам, Монголія та ін.) Для цієї моделі характерні ґрунтовне теоретичне опрацювання основних тенденцій перехідного періоду і практична реалізація його через соціально-економічні експерименти.

• Поступовий еволюційний перехід до ринкових відносин (Угорщина, Чехія, Словаччина). Ця модель передбачає руйнацію командної економіки. Визначальною його рисою є поступове нагромадження ринкових елементів.

• Шлях «шокової терапії» (Польща). Суть – у запровадженні в короткий термін комплексу радикальних економічних заходів – блискавичної лібералізації цін, максимального усунення держави від втручання в економічні процеси, ліквідації більшості субсидій, надання повної самостійності підприємствам та фірмам в економічних питаннях.

Перші кроки до ринкової економіки Україною були зроблені ще до проголошення незалежності. На основі Декларації про державний суверенітет України в 1990р. були видані: Закон «Про економічну самостійність України» (серпень 1990р) та постанова ВР «Про проекти концепції та програми переходу Української РСР до ринкової економіки » (листопад 1990р.) які визначили зміст, мету і основні принципи економічної самостійності республіки як суверенної держави, механізм господарювання, регулювання економіки і соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової систем. Але, Україна була просто втягнута у ринкові перетворення за російським зразком. Російський уряд очолюваний Є.Гайдаром, дотримуючись концепції «шокової терапії» в січні 1992р зняв державний контроль над ціноутворенням. Український уряд В.Фокіна з метою захисту вітчизняного ринку змушений був повторити цей маневр російського уряду.

Весною 1992р. в Україні вже були всі ознаки глибокої економічної депресії. Підтвердженням цього є такі факти: в квітні 1992р. обсяг продукції промисловості скоротився на 14,1%, в тому числі виробництво товарів народного споживання впало на 20%, а продовольчих товарів – на 32%.

Нерішучість дій уряду (насамперед з розгортанням процесів приватизації та демонополізації), а також нездатність його внести корективи у хід реформ призвели до масового незадоволення народу і відставки кабінету В.Фокіна восени 1992р.

Новим прем’єр-міністром 13 жовтня 1992р. ВР затвердила Л.Кучму. Уряд Л.Кучми спробував стабілізувати економічне становище посиленням адміністративних методів управління, спираючись на державний сектор, у якому була зосереджена основна частина виробничого потенціалу України. Відбувалась розбудова ринкової інфраструктури, динамічнішими стають процеси роздержавлення.

З жовтня 1992р. розпочався прискорений процес лібералізації економіки, на середину 1993р.індекс адміністративного регулювання впав з 80% до 35% . Інфляційний потенціал, який був накопичений у попередній період став настільки сильним, що уряд мусив на початку 1993р. підняти в 1,8 рази фіксовані ціни. Шляхом адміністративних заходів було досягнуто певне відновлення керованості економікою, що сприяло скороченню спаду виробництва, падіння ВНП в 1 кварталі 1993р.

Значні грошові ін’єкції в умовах подорожчання енергоносіїв та спаду виробництва спричинили новий виток інфляції.

У вересні 1993р. Л.Кучма пішов у відставку. З цього моменту, за рішенням ВР, вся повнота влади зосереджена в руках президента України Л.Кравчука. Виконуючим обов’язки прем’єр-міністра став голова Донецької міської ради Ю. Звягільський. У жовтні 1993р. після кількох розглядів на засіданнях Кабміну була схвалена «Концепція плану економічного і суспільного розвитку та державного бюджету України на 1994р.», яка формально проголошувала курс на послідовне просування до ринку, визначала пріоритети розвитку економіки та засоби їх досягнення, економічні, правові та адміністративні регулятори економічних процесів.

В грудні 1993р. у схвалених ВР головних напрямах діяльності уряду висувалася ідея поступовості реформ. Почалося згортання засобів економічної лібералізації та відновлення адміністративних методів управління.

До 80% зріс рівень прямого та непрямого регулювання цін. Влітку 1994р. індекс адміністративного регулювання економіки у 2,5 рази перевищив відповідний показник середини 1993р.

Динаміка інфляції в липні 1994р. була найнижчою (2,1%) за 3 попередні роки.

Уповільнено темпи зростання цін на споживчі товари та послуги.

Реалізація нового соціально-економічного реформаційного курсу та його наслідки, друга половина 1994 – 1998 рр.

Економічна криза на початку 90-х років негативно вплинула на рівень життя та на соціальну структуру суспільства. Після лібералізації цін 1992р. основна маса населення опинилася за межею бідності.

Форсоване розшарування суспільства призвело до соціальної поляризації: бідні – 64%, багаті – 10%.

У соціально-економічній політиці було визначено такі основні напрями та пріоритетні завдання.

1. Фінансова стабілізація – послаблення податкового пресу, подолання платіжної кризи, поглиблення банківської реформи.

2. Регульована та контрольована державою лібералізація цін.

3. Докорінна структурна перебудова виробництва з метою створення ринкової економіки на основі розширення приватного сектора.

4. Децентралізація управління економікою

5. Лібералізація зовнішньоекономічних зв’язків, чітке визначення пріоритетів у регіональному спрямуванні зовнішньоекономічної політики.

6. Соціальний захист, який передбачав докорінні реформи заробітної плати, соціальної допомоги та соціального страхування, передача через акції у приватне користування населення державного майна.

За чотири роки після проголошення нового реформаційного курсу в економічній сфері відбулися певні зрушення, зародилася низка позитивних тенденцій та процесів:

1. Часткова фінансова і цінова стабілізація. У 1993р. інфляція в Україні становила понад 1000% , в 1994р. – 500%. В 1995р. інфляцію вдалося призупинити, в січні вона становила 21,2%, а вже в травні – 4,6%.

2. Певні структурні зрушення. В першій половині 1998р. недержавний сектор виробив 65,9% промислової продукції.

3. Започаткування процесу повернення капіталу в Україну.

4. Інтенсифікація процесу приватизації (до 1995р.було приватизовано 8 тис. підприємств).

5. Роздержавлення землі і майна сільськогосподарських підприємств (4 млн. громадян отримали земельні ділянки у приватну власність).

6. Перегляд податкової системи з метою зменшення податкового тиску на економічну діяльність і забезпечення рівності юридичних і фізичних осіб усіх форм власності. З 1995р. оподаткування прибутків юридичних осіб здійснюється за 30%-ю ставкою. Ставка на ПДВ знизилась до 20%.

Суттєве зменшення від’ємного сальдо зовнішньої торгівлі. У 1998р. Україна здійснювала зовнішньоторговельні операції з 164 країнами. Від’ємне сальдо зовнішньої торгівлі зменшилося майже на третину і становило 1млрд$. Однак, ці тенденції не набули сталого характеру. Це були лише окремі зрушення в певних економічних сферах. Ситуація залишилась складною, що підтверджують показники 1 пол. 1998р.: збитково працювали 51% підприємств, що на 6% перевищувало показники попереднього року.

Тільки 101 із 9,7 тис обстежених підприємств здійснювали комплексну механізацію та автоматизацію виробничих процесів. Нову конкурентоспроможну продукцію освоювали лише 9,2% промислових підприємств, нову техніку – всього 1%. За бартерними умовами підприємствами у перший пол. 1998р. було реалізовано продукції на 41,7%. Зростає безробіття.

Знову розпочався спад промислового виробництва і в вересні 1998р. досяг 2,6%, розгорнулась інтенсивна девальвація гривні. Зростає заборгованість держави з виплати зарплат і пенсій (на 1.10.1998р. вона становила із зарплат – 3,2 млрд. грн. , із пенсій – 1,1млрд. грн.).

Проблеми реформування економіки зумовлені: недостатнім ступенем обґрунтованості економічних реформ; повільним формуванням правової бази реформування; протистояння між гілками влади; опором реформам з боку опозиційних сил; недосконалим механізмом соціальних компенсацій; зовнішньоекономічними прорахунками тощо.

3.Украіна-держава з великими традиціями державотворення. До головних пам’яток правової культури України належать:

– «Руська правда» – один з перших конституційних актив в Київській Русі. Написана була в 11ст. за Ярослава Мудрого. Саме він заклав правові підвалини українського державотворення.

– «Литовські статути» являють собою класичний кодекс феодального права і ґрунтуються на «Руській правді».

– Березневі статті Б.Хмельницького, що стали правовою основою існування Гетьманщини – Української держави часів переходу від Середньовіччя до Нового часу.

– Конституція Пилипа Орлика. Ідеї, викладені в ній: поділ влади, суверенітет народу – випередили час на декілька десятків років.

– "Права за якими судиться малоросійський народ” – цінний кодекс ХVIII ст.

– Універсали Центральної Ради та Конституція УНР, конституційні акти Гетьманату, Директорії та ЗУНР, які заклали основи існування української держави початку ХХ ст.

Після розпаду СРСР і здобуття Україною незалежності постало питання щодо прийняття Основного Закону, який закріпив би якісно нові зміни у державі та суспільстві. Конституційний процес в Україні проходив з великими труднощами і тривав 5 років, аж до 28 червня 1996р.

Початок конституційному процесу поклала Декларація про Державний суверенітет України від 16 липня 1990р. Закріплені в ній принципи суверенності, народовладдя, недоторканості території республіки, розподілу влад, рівності громадян, гарантування їх прав і свобод мали конституційний характер.

У відповідності з Декларацією, ВР утворила в жовтні 1990р. конституційну комісію, перед якою поставила завдання розробити спочатку проект концепції Основного Закону. Було опрацьовано сім варіантів документу. У червні 1991р. концепцію нової Конституції затвердила ВР.

Проте життя внесло серйозні корективи у розвиток конституційного процесу. Проголошення 24 серпня 1991р. Акта про незалежність України, який було підтверджено грудневим референдумом, кардинально змінило ситуацію –значна частина положень названої конституції вже не відповідала реаліям нових підходів до розбудови правового поля.

Для того, щоб розпочати активне державотворення Україні необхідно було мати відповідну національно-правову систему, якої вона не мала. Законодавча база УРСР базувалася на двох далеко не рівноцінних основах: загальносоюзному законодавстві і власному українському. За підрахунками фахівців, до проголошення незалежності України на її території всі суспільні відносини на 90% регулювалися союзним законодавством.

Проекти конституційної комісії обговорювалися на наукових конференціях. Було проведено ряд експертиз вітчизняними та зарубіжними правовиками. Один з варіантів проекту опублікували, після чого протягом 6-ти місяців відбувалося його обговорення. До конституційної комісії надійшло 47 тис. поправок, доповнень і заперечень. У жовтні 1993р. оприлюднено черговий, четвертий варіант проекту. ВР не затвердила жоден з них.

Під час обговорення варіантів нової Конституції виявилася непримиренна суперечливість між позиціями Президента України Л.Кравчука і Верховної Ради стосовно проблеми розподілу влади. Більшість депутатів вимагала зберегти положення чинного Основного Закону 1978р. і відкидала норми про сильну вертикаль виконавчої влади, яка починалася б з Президента, про регіональне і місцеве самоврядування. Полеміка в основному відбувалася між прихильниками і противниками збереження радянської системи. Різні думки висувалися щодо того, якою республікою мала б стати Україна – парламентською або президентською.

Восени 1993р. конституційний процес остаточно загальмувався. Діючою залишалася Конституція УРСР 1978р., до якої було внесено понад 200 поправок. Другий етап конституційного процесу розпочався після виборів Президента і нового складу ВР. У вересні 1994р. почала діяти нова конституційна комісія, утворена за принципом представництва двох гілок влади. Співголовами комісії були затверджені Президент України Л.Кучма і Голова ВР О.Мороз.

Л.Кучма з метою активізації конституційного процесу в грудні 1994р.вніс на розгляд ВР проект «Конституційного закону про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». У ньому містилися конкретні пропозиції про розмежування влади по лінії законодавчій і управлінсько-розпорядчій. Цей документ повинен був віддати Президенту істотну частину владних повноважень, тобто заповнити реальним змістом внесену у Конституцію в 1991р. статтю про запровадження посади Президента як глави держави і глави виконавчої влади.

Незважаючи на протидію партноменклатури вище згаданий закон був прийнятий ВР 18 травня 1995р. Згідно з ним Президент ставав одноосібним главою уряду, склад якого він мав формувати сам, без узгодження і затвердження ВР. Він мав очолити і систему місцевих органів державної виконавчої влади. З прийняттям цього закону Україна перетворювалася з парламентсько-президентської держави у президентсько-парламентську республіку.

Закон «Про державну владу і місцеве самоврядування» був прийнятий більшістю голосів, а для того, щоб ввести його в дію, потрібно було конституційну більшість голосів (2/3). Існуючий партійний склад ВР робив це недосяжною справою. І це ще більше посилило напруження між гілками влади. Потрібен був компроміс. Ним і став узгоджений після тривалого обговорення Конституційний договір, схвалений ВР 8 червня 1995р. Цей документ дещо обмежував повноваження Верховної та місцевих рад, водночас розширював нормотворчі та адміністративні функції Президента та Уряду. Угода була укладена строком на один рік. Тимчасово припинилася дія положень Конституції 1978р., які суперечили угоді. Вважалося, що за рік гілки влади дійдуть згоди у конституційному питанні. Конституційний договір дозволив зберегти керованість, започаткувати цілісність державної політики на основі принципу розподілу влади, стимулювати, власне, конституційний процес.

В лютому 1996р. конституційна комісія передала проект Основного Закону на розгляд парламенту разом із зауваженнями своїх членів. Проект розглядався майже 3 місяці.

«Яблуком розбрату» серед депутатів стали 5 пунктів: розподіл повноважень між гілками влади, проблема власності, державні символи, статус російської мови і статус Республіки Крим. У черговий раз конституційний процес зайшов у глухий кут.

В цій ситуації Рада національної безпеки і Рада регіонів рекомендувала Президенту оголосити Всеукраїнський референдум про затвердження Основного Закону в редакції винесеній конституційною комісією на розгляд ВР. Відповідно до рекомендацій Л.Кучма видав Указ, який передбачав двопалатну структуру парламенту і перейменування його в Народні Збори. Після цього протистояння Президента з ВР набуло найгострішого характеру. Знову розпочалися пошуки компромісу. Робота п’яти узгоджувальних комісій з вище згаданих найбільш спірних питань дали свої наслідки. 28 червня 1996р Конституція України була прийнята.

Прийняття Конституції для України мало справді доленосну вагу. Так, як з її прийняттям було підведено риску під періодом бездержавності, гарантовано незалежність України. Цим вона остаточно утвердилася у світі.

Прийняття Конституції України завершило процес становлення політичної системи республіки як єдиного цілісного організму, з більш-менш чіткою визначеністю його структурних елементів, їхнього функціонального призначення. Конституція України – є документом на перспективу, з одного боку вона фіксує та регламентує те, що існує в реаліях (ст.4 стверджує, що в Україні існує єдине громадянство) з іншого-вона є своєрідною юридичною програмою нашої країни, яка визначає та стверджує головні принципи та цілі майбутнього розвитку державотворчого процесу (ст.1. Конституції України акцентує: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава»).

З прийняттям Конституції конституційний процес не закінчується. Так як необхідно провести роботу щодо тлумачення та конкретизації норм і принципів Конституції та зафіксувати їх у системі кодексів. Крім того, з розвитком держави і суспільства виникатиме нагальна потреба у змінах, доповненнях та додатках до існуючого Основного Закону держави. Сьогодні законодавча база України переживає період становлення. Протягом 1990 – 1998рр. Прийнято загалом понад 1200 законодавчих актів. Проте сформована законодавча база в Україні, ще не забезпечує повною мірою потреб держави та суспільства в правовому регулюванні суспільних відносин. За експертними оцінками, для повного правового регулювання процесів, що відбуваються в державі та суспільстві, необхідно прийняти ще майже 1,5 тисячі законів.

Отже, суть конституційного процесу полягає у забезпеченні становлення та розвитку правової системи держави, утвердженні законності та правопорядку в суспільстві, вихованні правової свідомості та формуванні політичної культури населення.

До основних положень Конституції відносяться загальні питання щодо засад державного ладу, які визначаються в розділі 1. Згідно з ними Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою.

Демократичну суть Української держави закріплюють і конкретизують таки принципи Конституції, як:

– Народовладдя

– Поділ влади

– Політична, економічна та ідеологічна багатоманітність суспільного життя.

Україна є соціальною державою. У ст.3 Конституції сформовано принцип, за яким: "Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю… Держава відповідає перед людиною за свою діяльність”.

У загальних засадах Конституції закріплено характеристику України як правової держави. Ст.8 проголошує принцип верховенства права і звертає увагу на його дієвість.

Однією з головних ознак правової держави слід розглядати порядок регулювання, захисту і практичного здійснення прав та свобод людини і громадянина.

Серед інших принципово важливих постанов, що містяться у Загальних засадах Конституції України слід відмітити визначення України як унітарної держави, територія якої є цілісною і недоторканою: встановлення єдиного громадянства, визнання за відповідних умов чинних міжнародних договорів частиною національного законодавства тощо.

У Конституції 1996р. знайшли закріплення принципові положення стосовно захисту прав людини і громадянина, що містяться в основоположних міжнародних документах.

Конституція України закріплює широкий спектр прав та свобод людини і громадянина, що охоплює усі без винятку права і свободи, які прийнято вважати демократичною світовою спільнотою за відповідні гуманістичні стандарти у цій сфері суспільного і державного життя.

До інших основних положень Загальних засад Конституції України належать перш за все ті, що стосуються мовної політики. Вони визначають, що державною мовою в Україні є українська, всебічний розвиток і функціонування якої в усіх сферах суспільного життя на всій території України забезпечується державою.

Поряд з цим гарантується вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин.

До принципових і послідовно демократичних слід віднести настанови Загальних засад Конституції, які визначають український народ як суб’єкт права власності на землю та інші природні ресурси в межах України. Дається спеціальне визначення правового статуту власності.

Загальні засади встановлюють також основи національної безпеки та зовнішньополітичної діяльності України.

Завершується визначення Основних засад Конституції описом державних символів України-Державного Прапора, Державного Герба і Державного Гімну.

В Основному Законі визначено конституційні органи України, їх статус, повноваження та обов’язки. Затвердження Основного Закону держави створює юридичне підґрунтя для ефективної та раціональної розбудови політичних структур, стабілізації економіки, формування розвинутого громадянського суспільства, органічного входження України до світової спільноти.

4.Зовнішньополітичний курс незалежної України визначається такими документами, як Декларація про державний суверенітет, Конституція України та рішення ВР від 2 липня 1993року. "Основні напрямки зовнішньої політики України”. У цих документах сформовано основні принципи і напрямки зовнішньополітичної стратегії України.

Основні принципи зовнішньої політики України:

– Послідовність, передбачуваність.

– Взаємоповага, рівноправність, взаємовигода, невтручання у внутрішні справи інших держав.

– Виключення територіальних претензій до інших держав і невизнання їх до себе.

– Визнання пріоритету міжнародного права.

– Відмова від участі у військових блоках.

Основні напрямки зовнішньої політики України:

– Участь у загальноєвропейському процесі.

– Співробітництво у рамках СНД.

– Співробітництво з державами європейської співдружності та НАТО.

– Активна участь у діяльності ООН та інших міжнародних організацій.

Розглянемо перший напрямок зовнішньої політики України.

Участь у загальноєвропейському процесі. Головний його зміст – недопущення локальних війн, подолання економічного занепаду в СНД, уникнення політичної нестабільності, відмова від закликів переглянути кордони.

Головні документи, на яких він базується:

– Підсумковий документ Гельсінкської наради 1975р.;

– Паризька хартія для нової Європи 1990р.;

– Паризька декларація «Виклик часові змін» 1992р.

Історична для нашої держави подія сталася 9 листопада 1995р., коли Комітет Міністрів Ради Європи юридично затвердив рішення Парламентської асамблеї Ради Європи про вступ України до цієї організації (Україна стала 37 членом РЕ, 38-м – Хорватія, 39-м – Росія і т.д.).

Для України вступ до Ради Європи означає:

– Визнання авторитету України.

– Право входження в усі європейські структури.

– Поглиблення демократичних перетворень (піднесення на вищий рівень питання дотримання прав людини, впровадження інституту спеціальних уповноважень з прав людини на місцях та ін.).

– Участь у виробленні спільної політики.

– Річний членський внесок у бюджет Ради Європи 2 млн. $ (у 1996р. Рада Європи витратила 3 млн. $ на програму підготовки для України спеціалістів у різноманітних сферах).

У 1996р. Україна стала також членом однієї з «молодих» європейських організації – Центральноєвропейської ініціативи, до якої входять 15 держав Центральної та Східної Європи. У травні 1999р. відбувся самміт голів держав цієї організації у Львові. Успіхом України на зовнішньополітичної арені можна вважати участь у роботі такої організації, як Чорноморське економічне співтовариство. У червні 1998р. ця організація набула статусу міжнародної економічної регіональної організації. Особливо слід відзначити співпрацю України з такою престижною міжнародною організацією, як Організація з безпеки і співробітництва в Європі. Делегація України брала участь у роботи 5 сесії парламентської асамблеї цієї організації, яка обговорювала модель загальноєвропейської безпеки на 21 століття. Україна виступила з ініціативою створення без’ядерної зони в Центральній та Східній Європі.

Широко розвивається співпраця України і з членами СНД, як на державному, так і на недержавному рівні. Набувають популярності міжнародні спільні підприємства (СП), які вже зараз відіграють важливу роль в економіці держави.

Особливо важливими для України є добросусідські відносини з Російською Федерацією. Так як інтереси України і Росії на міжнародній арені не завжди є спільними. Але протистояння цих країн небезпечне для них самих. Тому з підписанням Великого Договору між Росією і Україною (травень 1997р.) починається дійсно взаємовигідне співробітництво.

У співпраці з НАТО Україна має вагомі здобутки. В липні 1997р. під час Мадридського самміту країн-членів НАТО, на якому до складу цієї організації було прийнято Чехію, Польщу та Угорщину було підписано спеціальну Хартію про особливе партнерство між НАТО та Україною. У 1998р. відкрито офіс військового представництва НАТО в Києві. Україна активно співробітничає з ООН, де виступає із закликами не допустити локальних і етнічних воїн; пропонує власні шляхи в урегулюванні міжнаціональних конфліктів, посилає свої миротворчі війська в «гарячі точки», наприклад в Косово. З 1.01.2000р. Україна стала непостійним членом Ради Безпеки ООН.

Співпраця України з іншими міжнародними організаціями, зокрема з Європейським Союзом, асоційованим членом якого наша держава прагне стати, складається не досить успішно. У грудні 1999р. ЕС прийняв декларацію про майбутні відносини з Україною. Документ витримано у доброзичливому тоні, але про прийняття України до цієї організації мови не йде через вкрай повільне проведення Україною економічних реформ. Особливо перспективними для України є зв’язки з країнами Азії та Африки, куди Україна має змогу постачати високотехнологічну продукцію, зброю. Так, у 1996р. укладено україно-пакистанський контракт на 600 млн. $ на постачання в Пакистан танків Т-80Д.

На жаль Україна ще слабо на сьогодні інтегрована у світову економіку. Про місце України у міжнародних економічних відносинах можна судити по рейтингу інтегрованості в світову економіку, запропонованому у новорічному (1999р.) номері «Central European Economic Review». Серед країн Європи, що зазначаються в рейтингу, серед 27 постсоціалістичних і колишніх союзних республік Україна займає 23 місце, випереджаючи тільки Узбекистан, Туркменію, Білорусь і Таджикистан.

Україна активно співпрацює в області науки, освіти та культури з десятками країн. Нині Україна визнана понад 150 державами світу.

Україна визнана як Європейська держава. Вона виступає за мир, співробітництво між країнами Заходу і Сходу.