На переговорах з польським канцлером Оссолінським, що розпочалися увечері 26 (16) серпня, Сефер Кази-ага висунув вимоги збільшення козацького реєстру до 40 тис. чоловік, надання дозволу татарам брати на теренах Речі Посполитої ясир і здобич, виплати 200 тис. талерів та гарантувати присилання в Крим щорічних упоминків (подарунків). 

Переданий коронному канцлеру український проект мирної угоди передбачав: визнання королем і Річчю Посполитою автономії Української держави в територіальних межах Київського, Брацлавського, Чернігівського, східних районів Волинського та Подільського воєводств; скасування обмежень щодо кількості реєстрового козацтва; ліквідація унії; зрівняння в правах православної церкви з католицькою тощо. 

До узгодження основних проблем польсько-кримської приязні дійшло 27 (17) серпня, а остаточно всі суперечливі питання було знято вже наступного дня. Договір передбачав проголошення вічної приязні сторін і надання взаємної допомоги проти спільного ворога; польське керівництво брало на себе зобов’язання щорічно надсилати в Крим упоминки; не перечити хану в залученні ним для потреб військової кооперації Війська Запорозького проти третьої сторони; та залишити козаків при їхніх давніх правах і вольностях "згідно окремої угоди". Іслам-Гірей зі свого боку обіцяв недопущення нападів татар на землі польського короля, надання йому в разі потреби військової допомоги та звільнення з облоги Збаража (за окрему плату в 200 тис. талерів). Хан також обіцяв при виведенні орд до Криму чинити "якнайменшу шкоду" місцевому населенню, що, по суті, було прихованою згодою Яна Казимира на захоплення ординцями ясиру та пограбування земель, що перебували під владою королівської адміністрації. 

Укладення ханом договору з королем ставило Хмельницького у вкрай важке становище — заручника їхньої волі. Зважаючи на це, українській стороні довелося піти на певні поступки полякам, які й були закріплені в Зборівському договорі 1649 р., що набрав вигляду "Декларації ласки його королівської милості шляхетному гетьманові й Війську Запорозькому" й був урочисто стверджений присягою сторін 19 серпня 1649 р. Якими ж були умови досягнутого миру? 

У відповідності з укладеною угодою, козацька Україна отримувала автономію лише у складі трьох воєводств — Брацлавського, Київського та Чернігівського, лінія розмежування мала проходити від Димера до Коростишева, Погребищ, Вінниці, Брацлава та Ямполя, а відтак втрачалися території Барського, Зв’ягельського, Любартівського, Миропільського, Остропільського та Подністровського полків. Чисельність реєстру обмежувалася 40 тис. козаків. Шляхті гарантувалося право вільного повернення до своїх маєтностей на українських землях, на яких мали бути відновлені дореволюційні повинності підданих. Розв’язання проблеми релігійної толерації та ліквідації унії відкладалося до вального сейму. 

В історичній літературі немає повної солідарності щодо того, як оцінювати Зборівський мир. Переважна більшість учених звертає увагу на компромісний характер його постанов, але масштаби цього компромісу розцінювалися по-різному. Так, наприклад, відомий український історик І.Крип’якевич вважав, що через зраду кримського хана до поступок було змушене вдатися власне козацтво, а польська сторона зуміла виторгувати собі порятунок. Натомість, польський дослідник Л.Кубаля трактував її як капітуляцію Яна Казимира перед Хмельницьким, що мала вкрай небезпечні для Польщі наслідки. Сучасні польські дослідники З.Вуйцік, В.Сєрчик та Я.Качмарчик наголошують на тому, що Зборівська угода була компромісом, нетривкість якого усвідомлювали всі сторони, що підписалися під нею. Але водночас, угода була життєво необхідною їм. В.Смолій та В.Степанков, оцінюючи мир 1649 р., акцентують увагу на тому, що він, хоч і перекреслював плани Хмельницького щодо досягнення повної незалежності та демонстрував ненадійність воєнно-політичного союзу з Кримом, разом з тим дозволяв продовжити боротьбу за реалізацію державної ідеї.