Виріс у родині селян, людей працелюбних, умілих. 

1944 призвали до війська. Служив в Австрії, на Кавказі в м.м. Орджонікідзе, Нахічевань. 

З раннього дитинства багато читав, задумувався над тим, як пригнічений український народ. Прочитав двотомну історію дипломатії і вирішив для себе, що нема нічого понад національні інтереси. 

Після поїздки у відпустку додому в 1950 р., де побачив нужду, приниження, Лук’яненко дійшов висновку, що треба боротися за незалежну Україну і цьому слід присвятити життя. Для досягнення цієї мети необхідно дійти до вершин влади в державі, а оскільки влада зосереджена в руках партії, то треба просуватися по партійній лінії. Необхідно здобути вищу освіту. 1951-1953 вступив у комсомол, у партію. 1953 поступив на юридичний факультет Московського університету. 1954 одружився. Вів активне громадське життя. 

До 1956 зрозумів, що обраний ним шлях помилковий, призупинив свою громадську діяльність і вирішив з 1957 орієнтуватися на підпільну боротьбу. 

У вересні 1958 за розподілом був спрямований штатним пропагандистом райкому партії в Радехівський р-н Львівської обл., де й поселився з дружиною. 

Робота була пов’язана з постійними поїздками по селах району. Він бачив, як людей заганяли в колгоспи, знищували цілі хутори. 

Разом зі Степаном Віруном і Василем Луцьківим вирішили створити підпільную партію Українська Робітничо-Селянська Спілка (УРСС). 

У середині 1959 переїхав до Глинянського р-ну і, щоб мати більше вільного часу, з райкому перевівся в адвокатуру. Тут він знайшов однодумців І.Кандибу та А.Любовича. 

7.11.60 у Львові відбулася перша, організаційна зустріч, на якій обговорили програму. Оскільки програма була дуже жорстка і гостра, вирішили її знищити, а до наступної зустрічі, яка мала відбутися 22.01.61, доручили Л. скласти нову, м’якшу. Але 21.01.61 були заарештовані І.КАНДИБА, С.Вірун, В.ЛУЦЬКІВ, А.Любович і Л., пізніше І.Кіпиш та І.Боровницький. 

У травні 1961 Львівський обласний суд засудив Лук’яненко до розстрілу за ст. 56 ч. 1 і 64 КК УРСР. Звинувачення було побудоване на першому проекті програми УРСС. Винуватили в тому, що він "з 1957 виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму". 

Через 72 доби Верховний Суд замінив розстріл 15-ма р. позбавлення волі. Інші дістали терміни від 10 до 15 р. позбавлення волі. 

Кару відбував у Мордовії, з 1967 3 р. у Владимирській тюрмі, потім знову в Мордовії. 

1966 в Мордовські табори прибувала нова ґенерація політв’язнів – шістдесятники. Вони ведуть боротьбу з адміністрацією таборів за фактами грубого порушення законодавства і прав в’язнів. Дані про цю боротьбу стають відомими світовій громадськості. Лук’яненко бере в цій боротьбі активну участь. Щоб посилити ізоляцію, 500 найактивніших політв’язнів переводять у Пермські табори. У 1974 за організацію страйку Чусовський районний суд засудив трьох ініціяторів, у т.ч. Лук’яненко, до тюремного ув’язнення у Владимирській тюрмі. 

До кінця терміну залишалося менше двох років, то щоб легше було слідкувати за Л. на волі, КДБ разом з адміністрацією тюрми спрямував його на експертизу до психлікарні. Виписали з діагнозом "іпохондричний синдром" і визнали інвалідом 2 групи. 

10.12.1975, у день прав людини, разом з іншими політв’язнями оголосив голодівку. Саме в цей день його вивезли в Чернігівськую тюрму, де утримували до закінчення терміну. Після звільнення взяли на рік під адміністративний нагляд. 

Л. Лук’яненко. Вірую в Бога і в Україну. К.: МП "Пам’ятки України",1991. 

Л.Лук’яненко. Не дам загинуть Україні! - К.: Софія. - 1994. 

А.Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні.— К.: Видавництво ім. О.Теліги.— 1998.— С. 18, 23, 59, 79, 84, 92-96, 101, 104, 117, 182, 210, 211, 223, 262, 276, 289, 290, 291. 

Вести из СССР. Т. 1. 1978-1981.— Мюнхен: Права человека.— 1979, 2-58, 3-3, 4-41, 8-32, 9-5, 9-103, 24-17. 

Вісник репресій в Україні.— Нью-Йорк: Закордонне представництво Української Гельсінкської групи, 1982, 6-34, 6-39, 6-40. 

Хроника текущих событий.— Нью-Йорк: Хроника, 1974, вип. 33.— С. 35, 36, 39, 47, 61. 

ХТС.— Нью-Йорк: Хроника, 1977, вип. 43.— С. 21, 22, 95-96; вип. 44.— С. 44, 45, 52, 97-98. 

Українська Гельсінкська Група. До 20-ліття створення.— К.: УРП, 1996.— С. 16-17. 

Г.Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років. — К.: Либідь, 1995.— С. 35-38, 40-45, 117, 154, 161, 162, 164, 173, 195, 197, 198, 205-207.