План.

1. Україна на шляху до незалежності.

2. Утвердження незалежності України.

Література.

1. Акт проголошення незалежності України: прийнятий Верховною Радою України 24.08.01 "Політика і час”-1991-№12.

1. Декларація про державний суверенітет України прийнята В.Р. Української РСР 16 липня 1990 р. //Політика і час// 1990 №9.

1. Бойко О. Історія України – К. 1999 – с. 473-510.

1. історія України : нове бачення; У. 2т. /Під. ред. В. А. Смолія. Т. 2.-К. 1996.-с. 408-467.

1. Історія України. /Під ред. Смолія.-К.,1997.-с. 360-393.

1. Рудич Ф. "Становлення нових політичних структур// політика і час// – 1992, №7,8.

1. Мочерний С. //Сутність і структура економічного суверенітету України.// Економіка України, 1990 – №11

1. Кривенко Л. Зміцнення українського парламентаризму : конституційні аспекти. //Віче// – 1995 – №5

1. Колісник В. Біловезька угода у контексті права та під тиском міфів.//Віче// 1995 – №3.

1. Хто є хто в українській політиці. – К. 1996.- Випуск – 3 – с. 378-460.

Терміни та поняття.

1. Автономія – самоврядування певної частини держави, що здійснюється в межах, передбачених загальнодержавним законом (конституцією).

2. Багатопартійна система – наявність у суспільстві політичних партій, які відрізняються програмою, тактикою; вона властива демократичним державам ( в тоталітарних державах існує однопартійна система ).

3. Гласність – політика офіційної відкритості, проголошена М.Горбачовим (певний компроміс між свободою слова і цензурою).

4. Державні символи – графічне, кольорове, музичне та текстове умовне позначення держави.

5. Декларація – офіційна урочиста заява.

6. Державний суверенітет – незалежність держави, що полягає в її праві на власний розсуд розв’язувати свої внутрішні і зовнішні справи, без втручання в них будь-якої іншої держави.

7. Декларація про державний суверенітет України – політико-правовий документ, у якому зафіксовані основні принципи та програмні положення внутрішньої та зовнішньополітичної діяльності.

8. Криза політична – тимчасове призупинення або припинення функціонування окремих елементів або інструментів політичної системи; значне поглиблення й загострення наявних конфліктів, політичної напруженості.

9. Плюралізм – ідейно – регулятивний принцип суспільно-політичного та соціального розвитку, що базується на існуванні декількох ( чи багатьох ) незалежних начал політичних знань і розуміння буття; система влади, що ґрунтується на взаємодії та протилежності дій політичних партій та громадсько-політичних організацій.

10. Політична партія – добровільне об’єднання людей, які прагнуть домогтися здійснення ідей, котрі вони поділяють, а також задоволення спільних інтересів: організована певним чином частина якоїсь соціальної верстви, класу, покликана висловлювати і захищати інтереси цієї спільноти.

11. Президент України – найвища посадова особа в Україні, голова держави та Верховний головнокомандуючий збройними силами України.

12. Путч ( державний переворот ) – спроба певних політичних сил прийти до влади незаконним шляхом.

13. Референдум – всенародне опитування з найважливіших питань державного життя, в якому беруть участь усі громадяни, які мають виборчі права.

14. Реформа – перетворення, зміна, нововведення, яке не знищує основ існуючої структури.

Дати.

– 1985, квітень – Проголошення на пленумі ЦК КПРС курсу на перебудову.

– 1986, 26 квітня – Аварія на Чорнобильській АЕС.

– 1988 – 19-та Всесоюзна конференція КПРС.

- 1989, вересень – Установчий з’їзд народного Руху України за перебудову.

– 1989, жовтень – Прийняття ВР УРСР Закону про мови в УРСР.

– 1990, березень – Вибори до ВР УРСР.

– 1990, 16 липня – Ухвала ВР УРСР Декларації про державний суверенітет України.

– 1991, 19-21 серпня – Спроба державного перевороту в СРСР.

– 1991, 24 серпня – Проголошення ВР України Акту про державну незалежність України.

– 1991, 1 грудня – проведення референдуму про незалежність України. Обрання Президентом України Л. Кравчука.

– 1991, 8 грудня – юридичне оформлення розпаду СРСР. Проголошення утворення Співдружності Незалежних держав (СНД).

– 1992, 15 січня – Ухвала указу Президії ВР України про Державний гімн України (затверджено мелодію М. Вербицького "Ще не вмерла Україна”).

– 1992, 19 лютого – Затвердження ВР України тризуба малим гербом України.

– 1994, 27 березня – Вибори до ВР України.

– 1994, червень-липень – Вибори Президента України, Президентом обрано Л.Д. Кучму.

– 1999, 31жовтня та 14 листопада – два тури президентських виборів.

-          2000, 16 квітня – Всеукраїнський референдум з народної ініціативи.

Персоналії:

1. Л. Кравчук – перший Президент України у 1991-1994 роках.

2. Л. Кучма – Президент України з 1994 року.

З початку 1980-их рр. криза в СРСР охопила усі сфери життя. Розладнана економіка хронічно не забезпечувала потреб країни. Економіка України була складовою т.з. єдиного народногосподарського комплексу СРСР. Короткочасне зростання промислового виробництва у 50-х – на початку 60-х рр. змінилось нестримним падінням його темпів. На Україні вони були ще більшими, ніж по союзу в цілому. Розладнана економіка призводила до падіння життєвого рівня населення. Створення нових промислових об’єктів в Сибіру, що мали насамперед воєнно-стратегічне значення, супроводжувалось занедбанням економіки України. Спроби піднесення сільськогосподарського виробництва, зростання капіталовкладень у виробництво техніки, добрив не давали належної віддачі з огляду на принципово слабку ефективність радгоспно-колгоспної системи взагалі. СРСР виявився зрештою нездатним забезпечити населення продовольством і щорічно ввозив з-за кордону мільйони тонн зерна за рахунок продажу нафти, газу та інших природних ресурсів, які нещадно експлуатувались радянською економікою і вели до екологічної кризи. В цих умовах Україна вкладала значно більше, ніж отримувала із загальносоюзного бюджету.

В результаті нелюдських жорстокостей тоталітаризму, який набрав форми геноциду другої світової війни, Україна трохи більше ніж за десятиріччя втратила близько 25% свого населення. Сьогодні темпи зростання його одні з найнижчих серед країн колишнього СРСР. Суттєвого удару радянській економіці завдало зниження цін на світовому ринку на основні енергоресурси на початку 80-х рр., а також безперспективна війна в Афганістані, яка поглинала величезні матеріальні і фінансові ресурси. Радянський Союз фактично опинився поза технічною революцією, яка вивела західний світ на новий рівень розвитку цивілізації. До цього слід додати, що тотальний контроль партії над духовним і суспільним життям призводив до глибокої кризи в сфері розвитку науки і культури, руйнації моралі, зростання корупції, казнокрадства, організованої злочинності. На Україні за час тривалого керівництва Щербицького (з 1972 р.) небаченого досі масштабу досягла русифікація українського населення, українська мова була витіснена фактично з усіх ділянок суспільного життя. Проте і економічна і духовна експлуатація народів СРСР не приносила центру бажаних дивідендів. Країна переживала період глибокого застою і опинилась на краю прірви.

В цих умовах партійне керівництво на чолі з М.Горбачовим наважилось на певну перебудову радянської системи. На квітневому (1985 р.) пленумі ЦК КПРС було проголошено про зміну економічної, соціальної та зовнішньої політики і взято курс на "перебудову”, "демократизацію" і "гласність".

Однак на Україні спроба реформ зустрічала опір партійної номенклатури різних рангів, яка очолювалась В. Щербицьким. Суттєвим фактором гальмування перебудовчих процесів на Україні було також побоювання Москви, що демократизація викличе тут до життя національне піднесення, якого завжди боялась імперія.

26 квітня 1986 року стався вибух на Чорнобильській АЕС, що стало катастрофою глобального масштабу. Мільйони людей були піддані згубному впливу радіації. Трагедія Чорнобиля ще раз засвідчила злочинне нехтування режимом долею мільйонів людей, їх здоров’ям і добробутом, показала абсолютну безправність України перед центром. Разом з тим Чорнобильські події не могли не сприяти пробудженню до активних форм протесту широких верств громадськості України.

З 1987 р. під тиском світових демократичних сил радянська влада випускає на волю українських дисидентів, які включаються у національний рух. Починається створення незалежних груп та організацій різного політичного спрямування.

У 1988 р. Українська Гелесінська група перейменована в Українську Гелесинську Спілку (УГС), її очолюють Л. Лук’яненко, В.Чорновіл, М. Горень, О. Шевченко. Спілка розробляє новий програмний документ під назвою "Декларація принципів”. За цілим рядом положень вона була близькою до програмних принципів народних рухів республік Балтії: і перетворення СРСР на конфедерацію незалежних держав; влада – демократично обраним радам; державність української мови; створення республіканських військових формувань; звільнення всіх політв’язнів; легалізація УКЦ та УАПЦ. Для України на той час це були вельми радикальні пропозиції. Діяльність УГС таким чином виходила за межі правозахисної. Поряд з УГС з’явилася Українська Демократична Спілка, перейменована згодом в Українську народно-демократичну лігу (очолив її Чернишов). У серпні 1987 р. у Києві виникає Український культурологічний клуб ( очолений С. Набокою, О.Шевченком, Л. Лохвецькою), який проводить культурну і громадську діяльність, спрямовану на українське національне відродження. Подібне формується Товариство Лева – виникає у Львові.

Критичний політичний і економічний стан та щедрі обіцянки і широка реклама нового курсу, зроблені на заході, не давали режимові змоги вдатися до рішучого придушення опозиції. Чисельність незалежних груп зростає, їх осередки виникають в різних регіонах України. З’являються організації з різними політичними концепціями, програмами культурного відродження, об’єднані критичним ставленням до існуючого режиму: антисталінське товариство "Меморіал”, Спілка Незалежної Української Молоді ( очолена Д. Корчинським), Християнський Демократичний Фронт, товариство "Спадщина”, екологічна організація "Зелений світ” ( на чолі з Ю. Щербаком). У лютому 1989 р. у Києві відбулася установча конференція товариства Української мови ім. Т. Шевченка ( голова Д. Павличко). У цьому ж місяці , з ініціативи спілки письменників України та за найактивнішої підтримки УГС, створено Народний Рух України (НРУ), який виступає на захист української мови, культури, висуває програми економічного та політичного розвитку. 8-10 вересня 1989 р. відбувся установчий з’їзд Руху, який налічував вже 280 000 чоловік. У прийнятій програмі зазначалося, що Рух підтримує " принципи радикального оновлення суспільства, проголошені 27-им з’їздом КПРС, 19-ю Всесоюзною партконференцією”.

Рух об’єднував не тільки українців, а і представників інших національностей, став фактично організацією всіх демократичних сил на Україні.

Почалось відродження національно-церковного життя. Відновлюється українська автокефальна православна церква, яка обрала патріархом Мстислава, видатного українського ієрарха, активного поборника відродження українського православ’я. На західній Україні виходить з підпілля Українська греко-католицька церква. В серпні 1990 р. відбулася передача їй кафедрального собору св. Юра у Львові.

Важливим показником піднесення демократичного суспільно-політичного життя стала поява великої кількості українських незалежних видань, критична спрямованість змісту ряду старих газет та журналів. Посилився рух за відродження національної символіки. Широкий резонанс мав "людський ланцюг” між Львовом і Києвом 21 січня 1990 р. організований на честь проголошення соборності України у січні 1919 р. Почалось розширення контактів з українською еміграцією, зростало прагнення до єднання всіх українців у справі національного відродження. В березні 1990 р. попри всі перешкоди партійної бюрократії демократичні сили отримали одну четверту частину депутатських мандатів на виборах до ВР УРСР. У західних областях України в обласних і міських Радах до влади прийшли представники демократів. Головою Львівської обл. Ради обирається відомий правозахисник В. Чорновіл.

В умовах піднесення демократичного руху на Україні КПРС вдається до маневрів і кадрових перестановок. В жовтні 1989 р. було усунено з посади керівника КПУ В. Щербицького, активного русифікатора України. На його місце було призначено В,. Івашка, а після його переходу в Москву на посаду заступника генсека ЦК КПРС – Ст. Гуренка. Головою ВР УРСР обрано Л.Кравчука. Під тиском громадськості та опозиційних організацій ВР УРСР 28.10.89 р. схвалює закон про державний статус української мови.

Сесійні засідання ВР відбувалися у гострій політичній боротьбі між консервативною партапаратною більшістю ("група 239”) і демократичними депутатами, які утворили народну раду (125 осіб) на чолі з І. Юхновським. Незважаючи на протистояння обох груп, 16 липня 1990 р. ВР було прийнято Декларацію про державний суверенітет України, що стало основою для творення незалежної української держави. Цьому сприяли прийняття Декларації про державний суверенітет Росії (червень 1990 р.), розгубленість депутатів комуністів через відставку Івашка, постійні багатотисячні мітинги, що супроводжували роботу ВР, та шахтарський страйк.

Декларація складалася з десяти розділів, у ній було закріплено всі три види суверенітету – державний, народний і національний.

УРСР у відповідності з Декларацією, не стала незалежною державою. Всі її положення радше стосувалися майбутньої держави України, проте Декларація стала юридичною основою для подальшого просування шляхом незалежності. Новим політичним чинником суверенізації України стали робітничий (страйк шахтарів) та студентський (голодовка й демонстрація) молоді рухи. Активізація боротьби проти тоталітарної системи в Україні підноситься на новий щабель. Створюються і офіційно реєструються українські політичні партії – Українська республіканська партія (на базі УГС 1989 р.), Демократична партія України, Українська селянсько-демократична партія, Партія демократичного відродження України ( ПДВУ) у1990 р., УСДП, Партія зелених України. Першою формально задекларованою політичною партією стала створена у жовтні 1989 р. у м. Львові Українська Національна Партія (УНП) на чолі з багаторічним політв’язнем Г. Приходьком. Тривалий час ця партія була напівлегальною.

Конфігурація нових партій була умовно такою: центр та лівий центр (ПДВУ, Дем.ПУ, ПЗУ, соціал-демократи); правіше центру – УРП та до певної міри УСДП; право-радикальні партії, частина яких входила до складу Української Міжпартійної асамблеї (УМА). Більшість партій були нечисленні, в них відбувалася боротьба за лідерство, що вело до розколів; соціальна база , ідеологія залишалися невизначеними. З 1989 р. по серпень 1991 р. в Україні виникло понад двадцять партій і об’єднань, загальною кількістю 30 000 членів. У 2000 р. діяло понад сто політичних партій.

Враховуючи наростання від центрових сил у республіках, що змагались за незалежність, М. Горбачов робить спроби зберегти імперію, використовуючи всесоюзний референдум (17 березня 1991 р.), а також пропонуючи проект нового Союзного договору, який формально значно обмежував права московського центру.

Однак КПРС і надалі продовжувала контролювати всі важелі влади в суспільстві. Фактично якихось суттєвих структурних змін режиму не сталося. Поглиблення економічного хаосу який посилювався протидією партійної номенклатури економічним реформам, призвела до критичного стану все суспільне життя. Так, у серпні 1990 р. ВР України прийняла закон про економічну самостійність республіки, у червні 1991 р. вона вирішила встановити свою юрисдикцію над усіма підприємствами України. Однак економіка республіки, як і СРСР у цілому, лишилася не реформованою: субсидії нерентабельним підприємствам складали до 45% державних витрат. Адміністративний метод, старі зв’язки вже не діяли, а до створення нових було далеко. Розпочався спад виробництва, у 1990р. національний дохід скоротився на 4%, а у 1991р.- ще на 13%. Підвищення роздрібних цін 2 квітня 1991р. вдвічі ( у січні 1992р. вони вже перевищували рівень грудня 1990р. у 8 разів, їх зростання щонайменше у 1,5 рази перевищувало зростання доходів), привело до різкого погіршення життєвого рівня населення. Стимулу ж для розвитку економіки "лібералізація " цін не дала, оскільки проводилась в умовах збереження монополізму на ринку. Консервативні бюрократичні кола фактично наполягали на повернення до старого курсу. 19 серпня 1991р. було зроблено спробу державного перевороту. Було створено т.зв. Державний комітет надзвичайного стану (ДКНС), який повинен був взяти під контроль все життя в країні і зберегти колишній порядок. Завдяки рішучім діям демократичних сил Росії під керівництвом президента Б. Єльцина путч закінчився провалом. Настав крах централістських структур, що інспірували заколот, – була заборонена КПРС, розвивався центральний уряд, поставлено питання про ліквідацію найжахливішого інструменту репресій – КДБ. Демократична революція в Росії створила підґрунтя для дальшої реалізації права на самовизначення в окремих республіках, ряд із них проголошує незалежність. У таких умовах зникла сама рація існування Союзу. 24 серпня 1991р. депутати українського республіканського парламенту майже одночасно прийняли Акт проголошення незалежності України,("за” – 346, "проти” – 1 ), а також проголосували за демократизацію армії, правоохоронних органів. В Україні заборонялась діяльність КПУ.

Так у своєму розвитку процес горбачовської перебудови пройшов кілька етапів:

1-й етап (квітень 1985 – січень 1987рр.) – визрівання політичного курсу перебудови..

2-й етап (січень 1987 – літо 1988рр.) – усвідомлення основних завдань перебудови, формування і розширення її соціальної бази. На цьому етапі перебудови була сформульована, узгоджена, а згодом і обнародувана стратегічна тріада перебудови : нове політичне мислення, радикальна економічна реформа ( червневий (1987р.) Пленум ЦК КПРС ) , демократизація усієї політичної структури. Йде активне формування соціальної бази перебудови.

3-й етап ( літо 1988 – травень 1989рр.) – зміщення рушійних сил перебудови зверху вниз.

4-й етап ( травень 1989 – лютий 1990рр.) – розмежування та консолідація полярних політичних сил у суспільстві, їхнє відкрите протистояння.

Лютневий (1990р.) Пленум ЦК КПРС голосує за відміну 6-ої статті) Конституції СРСР, яка проголошувала КПРС ядром політичної системи, керівною і спрямовуючою силою. Відкривається новий етап перебудови.

5-й етап (лютий – грудень 1990р.) – поступовий перехід політичного керівництва СРСР вправо і радикалізація народних мас. Наприкінці 1990-го року політична палітра нових партій України була хоч і дуже строкатою, але чітко визначеною: на правому фланзі – Українська християнсько-демократична партія ( УХДП ), Українська народно-демократична партія (УНДП), Українська Республіканська партія (УРП), у центрі – Українська селянсько-демократична партія (УСДП), Партія зелених України (ПЗУ), Партія демократичного відродження України (ПДВУ), на лівому фланзі – Спілка трудящих України за соціалістичну перебудову (СТУ ) та ін.

6-й етап (грудень 1990 – серпень 1991рр.) – кінець перебудови.

Принципові орієнтири перебудови " плюралізм ", " демократія ", " гласність " спочатку витісняються а потім змінюються в офіційній політиці на "дисципліну”, "порядок” та "стабільність”.

Спостерігається чітко виражене намагання "архітектора перебудови” втриматися у рамках "історичного вибору” та ін.

Стан економіки : 1991р. ВСП був на 11,3% меншим ніж у 1990р.; вироблений НД відповідно зменшився на 11,2%. Падіння розвитку промисловості республіки становило 4,8%, а с/г – 13,2%. Грошові доходи зросли на 87,1% порівняно з1990р. В1991р. промисловість СРСР була відкинута за обсягом виробництва до рівня 1986р., а ВНП відповідав рівню 1985р.

Отже, перебудовчі процеси в Україні (квітень 1985 – серпень 1991рр.) тривалий час розгорталися на основі розроблених у союзному центрі моделей та шаблонів. Це зумовлено дією багатьох факторів:

1. Через тотальне одержавлення економіки Україна перебувала в економічній залежності від союзного центру.

2. Серед української номенклатури панував "синдром виконавця”, що блокувала ініціативу та активність як еліти так і народних мас.

3. Опозиційні сили були погано організовані та розпорошені.

4. На міжнародній арені Україна завжди перебувала у тіні Росії і сприймалася світовим співтовариством лише як складова невід’ємна частина СРСР.

Ці та інші фактори не дали змоги створити якісно відмінну власну модель української перебудови.

Перебудовчі процеси в Україні збігаючись із загальносоюзними тенденціями суспільних перетворень все ж мали і свої особливості:

– уповільнений темп політичних процесів;

– низький рівень активності населення;

– відсутність відкритого насилля як засобу вирішення внутрішніх проблем;

– перетворення Чорнобильської трагедії з екологічного фактору суспільного життя на потужний політичний.

Ці особливості зумовлені структурою економіки республіки; стабільністю українського товарного ринку; порівняно меншою люмпенізацією населення; певним консерватизмом; уповільненістю, зваженістю, що притаманні ментальності українців тощо.

Відразу потому, після 24 серпня 1991р. почалася підготовка до референдуму 1 грудня, що мав підтвердити гаданий Акт. У референдумі взяли участь 84,18% громадян України, з них 90,32% підтвердили Акт про незалежність. Ця безпрецедентна в новій українській історії подія засвідчила, що на Україні завершилося формування свідомої своїх політичних, господарських, та культурних інтересів національної спільноти.

Президентом України був обраний Л. Кравчук (61,6% голосів).

Усвідомлюючи відповідальність за наслідки референдуму, президент та ВР взяли курс на розбудову української державності. Відмова України підписати Союзний договір означала повний крах імперії. На зустрічі 7 – 8 грудня 1991р. глав держав України, Білорусії та Росії у Біловезькій пущі було заявлено про те, що СРСР припиняє своє існування і про створення "Співдружності незалежних держав ", 21 грудня в Алма-Аті про приєднання до СНД заявили інші республіки колишнього СРСР (за винятком країн Балтії та Грузії). М.Горбачов змушений був подати у відставку.

Реакція світового співтовариства на результати всеукраїнського референдуму була несподівано дружньою: за грудень 1991р. незалежність України визнали 68 держав.

Впродовж 1992р. Україну визнали ще 64 держави. Міністерство закордонних справ , долаючи різноманітні ускладнення, почало розгортати мережу своїх посольств.

Створення СНД розглядалося Росією як зародок державного утворення, яке повинно було зберегти і по можливості розвинути успадковані від Радянського Союзу зв’язки між колишніми союзними республіками. На противагу цьому Україна вважала СНД міжнародним механізмом, який доповнював і координував процес формування якісно нових двосторонніх відносин з незалежними державами.

Стартові умови розгортання державотворчого процесу.

Проголошення незалежності Україною стало своєрідною точкою відліку нового етапу історії України, поклало початок перехідному періоду, суть якого – у переході на якісно вищій рівень суспільного розвитку. Тобто, має бути здійснено перехід від становища "уламка імперії” до власної державності.

Але українське суспільство було недостатньо підготовлене до державотворчого процесу через відсутність науково обґрунтованої моделі побудови незалежної держави. Що викликало на перших порах втрату орієнтирів, розгубленість, розчарування.

Якими ж були стартові можливості України після проголошення незалежності? Одним із найважливіших аспектів оцінки стартових можливостей республіки є визначення її природно-ресурсного потенціалу ( земельні, мінеральні, водні та лісові ресурси). На початку 90-х рр. частка с/г угідь у структурі земель України становила 70%, орних земель – понад 55%, один із найвищих показників як у Європі, так і у світі. Забезпеченість ріллею у розрахунку на одного мешканця – 0,87га (у Великобританії – 0,12га), у середньому в Європі – 0,26га, у світі – 0,29га.

Україна належить до держав з середнім рівнем матеріально-сировинного потенціалу. Має 7 тис. родовищ корисних копалин. Але в цьому є повна незбалансованість. З одного боку, на території республіки сконцентровано до 20% світових ресурсів марганцевих руд і понад 5% запасів залізних руд, національні запаси графіту , ртуті, брому, самородків сірки у декілька разів перевищують реальні потреби, але з іншого боку – абсолютно недостатня забезпеченість паливно-енергетичними ресурсами, насамперед нафтою та природним газом, рудами кольорових металів і інше.

За рівнем забезпеченості прісною водою у розрахунку на одного мешканця Україна займає останнє місце у Європі. Деревиною республіка забезпечена лише на 20 – 25%.Крім того, потрібно ще звернути увагу на особливості форм і методів використання цього ПРП України у радянський час. Так, загальносоюзні міністерства і відомства розпоряджалися 95% усієї власності, розташованої в Україні. 80% продукції української промисловості вироблялося підприємствами-монополістами. В результаті чого була низька конкурентоспроможність промисловості СРСР.

Серйозними успадкованими з радянських часів вадами української економіки були:

– командні форми і методи управління;

– надмірна централізація;

– екстенсивний шлях розвитку господарства;

– структурна та територіальна диспропорційність економіки (виробництво в групі "А” становило 70%, а в групі "Б” – 30%);

– істотні диспропорції у територіальному розміщені виробничих сил;

– структура республіканської економіки базувалася на принципі незавершеності (80% усього виробництва в Україні не мало закінченого технологічного циклу);

– надмірна мілітаризація економіки (35% союзного бюджету йшло на воєнні цілі. Після розпаду СРСР на території України залишилося майже 30% союзного ВПК);

– загроза екологічної катастрофи;

– сформований психологічний клімат колективної пасивності, утриманства, абсолютного пріоритету державних інтересів щодо особистих.

На основі вище сказаного можна зробити висновок, що стартові можливості народного господарства України були слабшими порівняно з іншими республіками. Так, серед республік колишнього СРСР Україна в 1990р. за розмірами ВНП на душу населення займала 7-е місце, за розмірами національного багатства – 6-е місце, за продуктивністю праці у промисловості – 9-е місце, а у с/г ділила з Росією – 5-6-е місця.

Отже, визначальними чинниками на початковому етапі державотворення в Україні були:

– непідготовленість українського суспільства до державотворчих дій;

– успадкована від колишнього СРСР деформована структура народногосподарського комплексу;

– значний, але незбалансований природно-ресурсний потенціал;

– недосконала організація державної влади у республіці, незавершеність розподілу функцій між законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади;

– певне дистанціювання Заходу після формального визнання незалежності України.

Становлення владних структур.

Одним з найперших державотворчих кроків було запровадження атрибутів державності. важливими віхами на цьому шляху стали:

1. Фіксація кордонів. 4 листопада 1991р. ВР прийняла Закон "Про державний кордон України”, який проголошував недоторканість кордонів, визначав порядок їхньої охорони та правила перетинання. 12 грудня 1991р. Президент України підписав Указ "Про утворення державного митного комітету України”.

2. Визначення громадянства. 8 жовтня 1991р. ВР прийняла Закон "Про громадянство України”, згідно з яким громадянство надавалося усім, хто проживав на території республіки незалежно від соціального стану, статі, політичних та релігійних поглядів, хто не являвся на момент набуття чинності Закону громадянином інших держав і не заперечував проти отримання громадянства України.

3. Визнання національної символіки як державної. У січні – лютому 1992р. рядом постанов ВР затвердила державним гімном мелодію М. Вербицького "Ще не вмерла Україна”, синьо – жовте знамено – державним прапором, а тризуб – малим гербом України.

4. Запровадження власної грошової одиниці. З метою виходу з рубльової зони в 1992р. на території республіки було запроваджено обіг купонів багаторазового використання, а 2 вересня 1996р. відповідно до Указу Президента на зміну купону прийшла справжня національна валюта – гривня.

Стратегічно важливим завданням для України було створення власних збройних сил – гаранта захисту державної незалежності, територіальної цілісності та суверенітету країни. 6 грудня 1991р. ВР прийняла Закон "Про збройні сили України”. У жовтні 1993р. ВР затвердила "Воєнну доктрину України”.

Наступним пріоритетним напрямком державотворчого процесу є формування трьох основних гілок влади – законодавчої, виконавчої та судової. Вищий законодавчий орган України – Верховна Рада, її було обрано ще навесні 1990р. До весни 1994р. ВР 12 скликання прийняла майже 450 законів. але значна їх кількість мала декларативний характер, не була забезпечена механізмом їхньої реалізації. У кризових умовах з метою забезпечення сильної виконавчої влади ВР Законом від 5 липня 1991р. запровадила інститут Президентства. Президент України є головою держави і головою виконавчої влади. Він пропонує для затвердження ВР персональний склад Кабінету Міністрів та прем’єр-міністра.

Судова влада здійснюється судовими органами, які в своїй сукупності становлять судову систему України (Верховний суд України, загальні, арбітражні та військові суди). Нагляд за точним виконанням законів на всій території держави відповідно до Закону України "Про прокуратуру” (від 5.11.1991р.) повинна здійснювати Генеральна прокуратура республіки.

Розпочата розбудова досить стрункої і зваженої системи управління майже з самого початку свого функціонування стала давати збої. Замість розподілу влад виникло двовладдя, а згодом три центри влади – Президент, ВР та уряд. Криза влади в Україні була викликана несистемним характером існуючого державного ладу. В основі державного устрою республіки лежало, по суті, механічне поєднання елементів парламентської республіки, президентського правління і радянської влади, що зумовлювало системні внутрішні протиріччя. Найслабшою ланкою у трикутнику протистояння центрів влади був уряд, який у критичний момент перетворювався у своєрідний політичний громовідвід для зняття соціальної напруги. ВР 12 скликання за час свого функціонування змінила 4 уряди. Відносини між Президентом і ВР мали жорстке протистояння. Так, на початковому етапі державотворення (1991 – перша половина 1994рр.) в процесі розбудови та становлення владних структур визріла криза, яка виявилася у низці негативних тенденцій:

1. У цей час не вдалося ефективно і зважено здійснити розподіл владних повноважень.

2. Роздвоєність виконавчої гілки влади(президент – уряд) надзвичайно ускладнювали управління і заважали працювати.

3. Загальна невизначеність у розподілі владних функцій і повноважень зумовили тотальну безвідповідальність на всіх рівнях.

4. Послідовна протидія ВР не дала змоги створити сильну виконавчу владу, так необхідну в умовах перехідного періоду.

Розкол між Президентом і ВР поглиблювався, посилювалось протистояння між партіями. З метою ліквідації цієї кризи було вирішено провести дострокові вибори ВР і Президента України в першій половині 1994р.Вибори до ВР було вирішено провести за мажоритарною системою.

Нова ВР розпочала свою роботу 11.05.1994р. Було обрано 338 народних депутатів, серед них 168 осіб належали до різних партій. Головою ВР обрано О. Мороза.

В червні – липні 1994р. в Україні відбулися президентські вибори. Із 7 кандидатів у Президенти на виборах перемогу здобув Л. Кучма, у другому турі за нього проголосувало понад 52% виборців, за Л.Кравчука – 45%.

Новообраний Президент переніс центр уваги з питань ідеологічних на економічні, а ВР активізувала свою законотворчу діяльність.

Доробок ВР 13 скликання:

1. Значно розширена правова база реформ (прийнято 753 закони).

2. Перехід до організації роботи депутатів на постійній основі, зростання їх професійного рівня.

3. Прийняття нової Конституції України.

4. Посилення контролюючих функцій вищого законодавчого органу.

Як і у попередній період знову дали про себе знати серйозні протиріччя між гілками влади, незбалансованість їхніх повноважень. Протистояння "Президент – ВР” тривало і досягло своєї кульмінації влітку 1996р. Компромісу між законодавчою і виконавчою владою було досягнуто Конституційним договором (8 червня 1995р.).

У березні 1998р. відбулися чергові вибори до ВР за змішаною мажоритарно-пропорційною системою.

Політичний спектр нової ВР: 24,7% – КПУ, 9,4% – Народний Рух4 8,6% – Виборчий блок СПУ та Селянської партії України, 5,4% – Партія Зелених, 5% – НДП, 4,7% – Громада, 4% – ПСПУ, 4% – СДП(о). Головою ВР обрано О. Ткаченка.

Чергові вибори Президента України відбулися у 1999р. в умовах чинності нової Конституції України і нового Закону України "Про вибори Президента України” від 15 січня 1999р. ЦВК зареєструвала 15 претендентів. В останній момент двоє претендентів зняли свої кандидатури. Вибори проходили в 2 тури – 31 жовтня і 14 листопада 1999р. Найбільшу кількість голосів набрали Л. Кучма – 36,49% і П. Симоненко – 22,24% в 1 турі. Наслідки голосування 14 листопада в якому взяли участь 2 претенденти з найбільшою кількістю голосів після першого туру, Л. Кучма набрав – 56,25%, П.Симоненко – 37,80%. Решта – більше 1 млн. громадян України – викреслили прізвища обох кандидатів у виборчих бюлетенях. Традиційна ситуація, яка склалася за останні 10 років, після переобрання діючого Президента, протистояння між ВР і ним призвела до того, що за народною ініціативою розпочалася робота по підготовці всеукраїнського референдуму 16.04.2000р., головною метою якого було сформувати дієздатну владу та забезпечити мирне розв’язання питань державного будівництва. На референдум було винесено 4 питання. В референдумі взяло участь 81,15% громадян України внесених до списків. Більшість громадян України , які взяли участь у голосуванні, підтримали питання, що виносилися:

1. Президент України може достроково припинити повноваження ВР, якщо ВР України протягом 1 місяця не змогла сформувати постійно діючу більшість або у разі незатвердження нею протягом трьох місяців підготовленого і поданого в установленому порядку КабМіном України Державного бюджету України. Та в інших випадках передбачених Конституцією України.

2. Необхідність обмеження депутатської недоторканості народних депутатів України

3. Зменшення загальної кількості народних депутатів України з 450 до 300.

4. Необхідність формування двопалатного парламенту в Україні.

Головний результат референдуму – підтримка громадянами України питань, що виносилися на всенародне голосування. Але ВР на кінець січня 2001р., коли закінчилася чергова сесія так і не імплементувала (не узаконила) результатів референдуму.

Отже, процес державотворення в Україні, на протязі всіх років її незалежності протікав суперечливо і неоднозначно.

Формування багатопартійності.

Одним з головних елементів демократичної політичної системи є багатопартійність, адже саме політичні партії є зв’язуючою ланкою між урядом і народом. Новітня історія багатопартійності в Україні пройшла в своєму розвитку кілька етапів:

І етап "зародження багатопартійності” (середина 1988 – березень 1990р.).

ІІ етап "Вихід багатопартійності на державний рівень” (травень 1990 – серпень 1991рр.).

ІІІ етап "Становлення багатопартійності” (з серпня 1991р.).

Усі партії мають досить різнобарвний політичний спектр, але всі вони належать до трьох класичних політичних напрямів – лівого, правого та центристського. Ліве крило утворюють 7 політичних партій, наймогутніші серед них є КПУ, СПУ та селянська партія України. Праве крило формують 13 партій національного та націоналістичного спрямування, найпомітніші серед них: Народний Рух, УРП, Конгрес українських націоналістів, ХДПУ, УНА, ДПУ. Названі партії лівого і правого крила є найбільш організаційні та ідейно – політично сформовані. Центристами вважають себе 30 партій України, які базують свою діяльність на ідеях соціал-демократії або ж на лібералізму. Центристські сили на сьогодні є ще слабкими. Так, в 1998р., до ВР потрапили лише 4 центристські партії (Партія Зелених України, НДП, Громада, СДПУ(о)).

Характерними рисами розвитку багатопартійності на сучасному етапі є:

1. Мультіпартійність (значна кількість, у 1998р. в Україні налічувалось 52 партії).

2. Нечисельність партійних лав.

3. Невизначеність соціальної бази.

4. Значна частина партій створювалася не на основі консолідації навколо ідеї.

5. Локальність партійного впливу.

6. Порівняно чітка географічна зорієнтованість партій.

7. Поява на політичній арені незареєстрованої "партії влади”.

Отже, процес формування багатопартійної системи в Україні триває, активізується пошук партіями свого політичного обличчя та визначення місця в суспільстві.